- Чи любив ? Так... Напевне... Не знаю... Щось у голові паморочиться... Це, мабуть, від того наркозу. Я ж просив, не треба наркозу. У мене організм не сприймає хімії... Зараз, зберуся з думками... Звідки це яскраве світло ? Я нічого не бачу. Чи любив ? Слова оманливі і від частого вживання гублять вагу. А що вже казати про це слово – із золотої монети перетворилось на засмальцьовану бляшану пластинку. Багато було тих слів і в мене – йди тепер, згадай, де справжнє...
- Чи любив ти по-справжньому, брате ?
- Чи любив ? Так ! Я стояв в шкільному коридорі, обличчям до вікна, розглядаючи здвоєні відображення ошалілих від голоду школярів, що мчали до їдальні. І чекав. Чекав, коли вона буде йти до буфету за пиріжками. Вона завжди йшла до буфету за пиріжками на великій перерві, разом з товстенькою коліжанкою. Я мріяв щодня приносити їй пиріжки до її 7-А. Але насправді я завжди стояв в шкільному коридорі на великій перерві і чекав. Нарешті в шибці з'являлося її обличчя, тихо пропливало повз мене, зовсім поруч. Часом строге, але переважно усміхнене. Вона жваво жестикулювала, оповідаючи подружці якісь історії. Я не смів повернутися, поки вона була поруч, і лише за хвилю по тому вже вдивлявся їй услід, милуючись тендітним силуетом, золотистим сяйвом довкола голівки та масивною русявою косою, що погойдувалась у такт ході. Після цього все решта було вже не надто важливим. Я спокійно повертався до свого 8-Б, досиджував уроки і йшов додому. Вдома готував домашні завдання, складав портфель на завтра. Часом заходили в гості шкільні товариші, але я був мовчазний і вони швидко прощалися. Ішов на прогулянку, повертався, чистив зуби і лягав спати. Зранку швидко збирався до школи, і мама не могла зрозуміти, що відбувається з раніше не надто організованим сином. А я вже слухав вчителя на першому уроці, уважно писав вправи на другому, щоб не думати, скільки ще часу залишається до великої перерви. І коли нарешті лунав довгожданний дзвоник, я метеором вилітав в коридор і займав свій бойовий пост біля вікна...
У вихідні було важче. Спершу я місця собі не знаходив. Прогулянки біля її будинку не приносили заспокоєння, а кілька несподіваних зустрічей обличчя до обличчя - увігнали у затяжну депресію. Дівчата залишались для мене загадковими істотами, а густі вугрі на лобі та ніс, який впродовж року зненацька з прямого став великим і горбатим, остаточно знищили мою впевненість. Але прийшло на гадку завести собі щоденника, і це стало справжнім порятунком. Старенькому блокноту у коричневій пошарпаній палітурці я довірив свою таємницю. Щоранку перед школою я ховав його під матрац, а щовечора забивався у глухий кут старого парку нашого маленького містечка, і писав. Там, на тих жовтявих аркушиках в клітинку, матеріалізувалася моя перша любов...
-Це не любов, брате. Це манА, ілюзія. Фантазії недозрілої душі. Чи любив ти, брате ?
- Не любов ? Що є любов ? Слово ? Вичовгана бляшана пластинка з дірочкою посередині, яку носять на шиї і дарують наліво і направо в надії отримати і собі таку ж, тільки менше вичовгану... Чому я й досі нічого не бачу ? Це яскраве світло разить очі, як електрозварка. Чи не можна зашторити вікна ? Мені важко думати...
- Не можна, брате, заспокойся. За якийсь час очі звикнуть і ти будеш бачити. Або... Чи любив ти, брате ?
- Чи любив ? Напевне ! Коли вона затанцювала тоді, посеред помідорного поля, на імпровізованому помості з дерев'яних ящиків, вибиваючи досконалими ніжками в грубих черевиках чутні їй одній ритми, що врешті стали чутними і для нас, студентів-однокашників, що, не змовляючись, зійшлися довкола танцівниці і плескали в долоні, і один по одному сходили з розуму... Її чорне волосся то злітало в небо дикими феєрверками, то розсипалося по плечах рясним водоспадом. Вона була ще зовсім дівчинкою, і до того дня я майже не звертав на неї уваги. Але тоді... Так сталося, що саме я першим подав їй руку, допомагаючи зійти з тієї сцени. А, може, і не першим, бо рук було кілька, але вона чомусь оперлася саме на мою, і той дотик залишив вогненний слід на моїй спітнілій долоні. Вона була народжена для любові. Та і я був вже не той перестрашений хлопчисько, що кілька літ до того. Інститут, а, особливо, гуртожиток пройшлися фуганком по моїх комплексах, знімаючи стружку аж до серцевини. Я вже пізнав жінок до неї, але... - що це скрегоче ? - але вона була особлива. Ми швидко зійшлися і стали близькими. Вона була створена для кохання. Ми кохалися, мов навіжені – в гуртожитку, в парку, навіть в інститутській лабораторії... Але що це за скрегіт ?
- Любив ? Що це за кошлаті клубки чіпляються за мої ноги ? Я їх бачу, але краще б не бачив... Не можу дихати... Дайте світла...
- Розповідай, брате ! Треба розповідати !
- Я...спробую. Ми були разом півроку. З кожним днем вона розквітала, перетворюючись із дівчини на справжню жінку, а я кохав і божеволів від страху втратити це кохання. До неї постійно липли інші хлопці, і я двічі добряче дістав по зубах, бороняти її від зазіхань неконтрольованих самців. Та я й сам був таким розпашілим самцем під час весняного гону. Я закинув науку, відбився від компанії своїх однолітків, перестав їздити до батьків. - Знову цей нестерпний скрип... Годі, припиніть ! - Тоді я лише шукав нагоди, щоб залишитись з нею наодинці. Вона начебто відповідала взаємністю, але попри мене в неї було своє життя. Навчання, коліжанки, родичі, танці – все це ставало на заваді нашим стосункам. Навесні я помітив, що вона стала уникати мене. Причини довго шукати не довелося – це був високий ставний блондин, її новий партнер по танцклубу. Ми розійшлися без бурхливої сцени - вона прсто сказала, що має іншого, а мені наче заціпило – від обурення, від безсилої люті, від почуття жахливої несправедливості буття... Я запИв, ледь не вилетів з інституту і лише через рік зміг повернутися до звичайної течії життя та без здригань згадувати цю нещасну любов.
- Це не любов, брате ! Це пристрасть, жага. Сваволя розбещеного тіла. Чи ти любив, брате ?
- Чи любив ? Не знаю. Багато разів здавалося, що ось, нарешті, зустрів ту, котру шукав все життя. Та невдовзі імла закоханості розвіювалась і залишала по собі хіба гіркоту розчарування. Я вже було втратив надію, але якось в парку зустрів її. Вона сиділа на лавці і читала книжку. Я щойно почав ходити після аварії – сильно боліли ноги – тому без жодної задньої думки попросив дозволу присісти. Вона кивнула на знак згоди, а коли я незграбно чи то сів, чи, швидше, впав на лаву, стривожено зиркнула на мене, зніяковілого. У неї були дивовижні очі, темно-сірі, глибокі і такі ... добрі. Ми трохи потеревенили про те, про се – погода, природа, література... Потім я втік, налякавшись нового почуття, що ворухнулось у серці, яке ще не зарубцювалось від попередньої невдачі. Але наступного дня прийшов знову і побачив радість в її дивовижних очах.
Відтоді ми стрічалися з Ольгою майже щодня, але це були особливі зустрічі. Ми гуляли парком, розмовляли. Часом мовчали. З нею на диво легко мовчалося. Ми поволі пізнавали одне одного, і я вперше не боявся відкрити перед іншою людиною свої приховані вади. Я багато всього переоцінив після тієї злощасної аварії, а Оля була вдячною слухачкою. І не раз її влучне слово розставляло у моїх роздумах саме ті наголоси, у пошуках яких я проводив тягучі безсонні ночі...
Чи любив ? Не знаю ! Оля була маленькою сірою пташкою, і я спочатку не відчував до неї фізичного потягу. Спершу я навіть засумнівався у своїй чоловічій спроможності, вважаючи це ще одним наслідком ДТП. Але з фізіологією було все гаразд. Випадковий доторк наших рук розбудив у мені звіра, але я заборонив собі і думати про це. Мені було досить тих кількаденних романів з однотипним кінцем. Вперше за останні роки я був щасливий і хотів продовжити це своє неочікуване щастя...
Я вже повернувся до праці, коли прийшла біда: Ольга занедужала. Я знав, що вона хворіє, але це раптове загострення стало для мене несподіванкою. У неї не було рідних у нашому місті, і я зробив, що міг, щоби полегшити її страждання. Я ненавидів лікарні, тому найняв медсестру, щоби сиділа біля хворої вдома, платив лікарям за консультації та візити, шукав щоразу якісь нові ліки... Вечорами я сидів біля Ольги, тримав її виснажену руку і молив Бога про милосердя...
- Ти повернувся до Бога ?
- Так, хоча мені здавалося, я ніколи не відвертався від Нього. Просто інколи забував про Його існування, як малі діти забувають про маму, захопившись новою іграшкою. І Бог почув мене – знайшовся мудрий лікар, котрий порадив перевезти Ольгу в гори, пити козяче молоко і забути про ліки. Там за кілька місяців вона потрохи одужала. Ми разом залізли на гору і поскидали в урвище ті блискучі пакетики з різнокольоровими пігулками. Тоді ми вперше поцілувалися... Скільки часу минуло, а пам'ятаю, наче вчора...
- Чи знаєш ти, чому ти тут, брате ?
- Чому тут ? А де ж мені бути ? Я йшов на цвинтар, щоби посидіти на її могилі. Я насадив там багато квітів, Оля любила квіти. Фіалки, матіолу, барвінок. Задумався, згадував минуле... А тут ззаду ця машина... Операція нескладна, каже лікар, от тільки б серце не підвело. Все-таки 90 літ вже калатає... То як операція, вже закінчилась ?
- Чи любиш ти, брате ?
- Не знаю. Це така дивна суміш ніжності, трепету, захоплення, натхнення, безмежної радості і ще багатьох почуттів. Я не знаю, як називається це почуття, але якщо це любов, то це зовсім інша любов...
- Це Любов, брате ! Відкрий свої очі ! Ти бачиш світло ?
- Я...бачу ! Хто Ви? Я бачу ... сяючий шлях до Світла... Де я ?
- Ти серед своїх, брате ! Іди, іди вперед, до Світла ! Ти любиш, брате !
