Нечуй-Левицький І.С. Запорожці. Гетьман Іван Виговський. – Харків: Фоліо, 2007. – 319с.
----------------------------
До книги „Запорожці” видавництво „Фоліо” помістило твори різні за жанрами, але поєднанні спільною темою – історія України, яку за твердженням В. Винниченка неможливо читати без брому.
„Запорожці” – це казка. Лоцман Карпо Летючий потрапляє на зачаровану Січ, яку козаки-характерники перенесли під дніпровські пороги, щоб порятувати від сваволі Катерини ІІ. Ця подорож дає можливість Карпові побачити контрастну різницю між життям волелюбних запорожців і убогим животінням їх нащадків.
Говорячи повість „Гетьман Іван Виговський” хочеться одразу відзначити, що цей твір зовсім невипадковий в творчій біографії письменника. Його поява, певно вже була напередвизначена, ще в студентські роки Левицького (коли Іван Семенович почувши на лекції, що в інтересах держави було б добре спалити всю українську літературу, - твердо вирішив для себе стати українським письменником). Тож „Виговський!” - це той голос крові, який заявив про себе з початку в відверто анти шовіністичній статті «Сьогочасне літературне спрямування», а потім і в підкреслено націоналістичній праці “Українство на літературних позвах з Московщиною”. Це той незнищенний фенікс українства під чарами якого Левицький разом з Іваном Пулієм і Пантелеймоном Кулішем перекладав Біблію українською мовою. Щодо самого твору то безперечним плюсом є те, що для Левицького Виговський в першу чергу людина. Так, з початку Виговський постає перед читачем в образі ліричного і романтичного писаря, потім – державником і патріотом України-Гетьманщини, а під кінець - рішучим і безкомпромісним правителем Великого князівства Руського.
Несправедливо було б не відзначити високохудожність образів героїв із творів Левицького. Всі вони виписані з глибокою пристрастю, а тому закохують в себе: „Гетьман був кращий і вищий од усіх запорожців; високий як Палій, гарний як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький;” „Її повний, делікатний вид неначе був обведений білими руками з білого пуху та срібла, і саме лице її було біле, як лілея, а повні рум’яні уста червоніли на морозі, як листочки троянди. Молода панна і справді була схожа на білу квітку;” „Рівний, як стріла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русі короткі кучері, Виговський був гарний і в сорок років;” „Кінь басував під Іваном Остаповичем, гнув набік круту шию, прихкав тонкими дрижачими ніздрями, котрі парували на морозі при ясному сонці, як кипучий казан з водою, розпечений у полум’ї.” Левицький вдається також до детального зображення побуту селян, козаків, старшин, шляхти і гетьманів, але ця „етнографічність” є лише виразним тлом на фоні якого відбуваються драматичні події української історії. Адже „етнографічність” як тема для літератури сама по собі неприйнятна для письменника. В той же час серед українських письменників ХІХ століття домінувала саме така позиція, що дало підстави передовій інтелігенції говорити про безідейність нашої літератури. Тому саме Левицький став одним з перших письменників-реалістів, що висвітлив гострі проблеми українства.
Говорячи ж сучасною мовою, читачі мають можливість прочитати захоплююче фентезі і героїчний блокбастер.
