Смутним i невеселим був для мене кiнець шкiльних вакацiй. Надходила осiнь, а гопники безкарно зграями блукали нашим мiстечком Копебiчез. До речi, цю славну гуцульську назву вони тлумачили як пояснення нашого мiсцевого спiвiснування: перша половина слова означає їх – гопникiв-футбольних уболювальникiв – та їхню Мекку – Копакабану, щодо другої (бiчез) – перекладати з англiйської, вважаю, нема потреби – то це ми (я, панк Карлос та пофiгiст Хуан) – єдинi на всi Копебiчез файнi неформали.
Я спокiйно курив, коли раптом перед моїми очима матерiалiзувався типовий мiсцевий гопник Фєдя – коротка зачiска, спортсмен, вiдмiнник, слухає «The – прости Господи – Beatles» (це вже дiагноз). I ось тут я зрозумiв як одним пострiлом вбити двох зайцiв: знищити цього виплодка маскультури – Фєдю та здiйснити свою дитячу мрiю – принести людську жертву з метою викликати дух мого улюбленого письменника Лавкрафта.
Так я i зробив, задушивши Фєдю своїм хаєром (спосiб взятий з «Некрономiкона» - книги, що завжди зi мною). Але з’явився дух якогось iншого письменника (в цьому «Некрономiконi» завше все наплутане) i наказав менi шукати його могилу на Lychakiv Cementary. Дух, до речi, розмовляв англiйською, i я його непогано розумiв, бо пам’ятав шкiльний пiдручник (про свою феноменальну пам’ять я не кажу, хто про неї не знає), тiльки от дух незадоволено повторював складнi слова по лiтерам, додаючи постiйно «невамайнд» (мабуть матюк якийсь).
А далi … Так, пiду покурю, а то щось феноменальна пам’ять гальмує…
