В кутку нічного клуба стояв неймовірно густий дим. На м'якому диванчику зручно розмістилася якась компанія, і під грохіт хеві-металу курила травичку. Хлопці закотили очі, «літаючи» десь у висотах, недосяжних для інших, а дівчата розвели когось на звичайні ментолові цигарки.
- Фе! Ненавиджу ці ментолові… - сказала одна.
- А шо робити залишається? Кури те, шо дають! Де ти ще знайдеш таких куриць, як ті дві, у яких ми відібрали цигарки? – сказала інша і непевно посміхнулась.
- Це тут хто куриці, га? – почувся ззаду невдоволений голос. Позаду стояли ті самі представниці птахоферми, у яких було відібрано сигарети, проте уже не самі, а з двома амбалами, інакше їх просто неможливо було назвати. Два кремезні хлопці насуплено поглянули на своїх дівчат, а коли отримали підтвердження, упевнено посунули на кривдниць.
- Ей, ей… Хлопці, зачекайте, ви що, з «Богатирських ігор»? – сказала перша подруга, намагаючись розрядити ситуацію. Та на це «качки» лише розсердились, і з ревом побігли перевертати диван.
- От дурепа! Нащо ти це сказала? Біжімо! – вигукнула друга, і подруги встигли зіскочити з дивану, перш ніж він перевернувся. Вони побігли до виходу, розштовхуючи танцюючий люд, а переслідувачі – за ними. А на дивані, що зайняв незвичне положення, залишились ті хлопці. Лише один підвівся, протер затуманені очі, і сказав:
- А шо це було?
Дівчата з криком вибігли з нічного клубу і стрімголов помчали геть.
- От козли! І не відсохнуть їм ноги, стільки бігти! – гукнула одна іншій, коли вони бігли через якийсь міст. «Качки» не відставали, були всього за кілька кроків від дівчат.
- Слухай, чого ми маємо втікати? Давай у парк! – крикнула друга, і вони обоє звернули на стежку, що вела до парку. Поворот, - ліворуч, праворуч, ще раз ліворуч, і… нема! Хлопці налякано зупинились. Дівчата ж були прямо перед ними!
- Ти це бачив? – спитав один, тупо кліпаючи очима.
- Звичайно! Ми ж наче не пили сьогодні багато… Але ж вони розчинились! Прямісінько у повітрі! – хлопці стали роззиратись навколо, шукаючи хоч якихось слідів дівчат, що на їх очах зникли, обернувшись туманною димкою.
- Хлопчики! А ми ось тут! – і тут позаду них знову нізвідки з'явились ті дівчата. Щоправда, дещо змінені… Їх очі палали криваво-червоним кольором, а волосся почорніло, як ніч.
- Що за чортівня?! – не встиг сказати один з хлопців, як вампірші накинулись на них, немов пантери, і почали вгризатись у соковиту людську плоть…
* * *
Сутінки підіймались все вище й вище – туди, де кінчалось небо. Проте вогкий шепіт туману ніяк не згасав. Обрій зайнявся рожевою пеленою, коли Марія нарешті прокинулась.
Дівчина відкрила очі, намагаючись зрозуміти, що сталось, та різкий біль і тимчасова сліпота змусили її закрити очі.
- Боже... Що було... Вампір! Тут десь вампір!.. – Марія схопилася на ноги, і навпомацки рушила геть. Але в той же момент послизнулась на мокрій стежці і впала.
- Чорт! !№;:???:%%! – голосно лайнулась Марія, і знову відкрила очі. На цей раз вже не було так боляче, хоча все одно світло змушувало її жмуритись, немов ескімоску. – Якого дідька я роблю в парку?! – Марія ледве пам”ятала те, що було цієї ночі. Кості нестямно нили, примушуючи ноги смикатись, а в свідомості, здавалось, залишився нічний туман. Тому Марія вирішила лише одне – йти геть з цього чортового місця. Не встигла вона й кроку ступити, як з кущів вибігла жінка, схопила її за руку і щосили потягла кудись.
- Ей! Ти хто ще така?! Куди ти мене тягнеш? – крикнула Марія.
- Дурепо! Шо розсілася серед парку? Хіба не бачиш, сонце встає!!! Біжімо! – відповіла незнайома. Марія поглянула на обрій, і лише тепер відчула дивну неприязнь до світла. Вона міцнішала, немов дивна потвора, що от-от вирветься з грудей. Ноги самі відчули поклик розуму, і дівчина побігла слідом за жінкою. Вони перескакували через кущі з легкістю, що була притаманна тваринам – зауважила Марія, хоча раніше ніколи такого за собою не помічала.
Старе місто, приспане нічними жахами, повільно прокидалось. Світлішали вузенькі вулички, де-не-де перші люди відчиняли навстіж вікна, назустріч вранішньому повітрю, ще досить вогкому від нічної млявості. І лише якісь дві представниці жіночої статі бігли тими вуличками, немов скажені, або такі, що втікли щойно з дурки.
- Сюди! – гукнула незнайомка і так смикнула Марії руку, що здавалось, зараз відірве по лікоть. Вони зайшли в якесь темне приміщення. Вікна, щільно зашторені і вкриті пилом, нагадували скоріш сцену опери, а старомодні диванчики – театральний реквізит.
- Шо це за бужня? – спитала Марія, відхекуючись.
- Я тобі зараз дам таку бужню! Ідійотко! Якого чорта там розсілася у парку? Пікнічок собі вирішила влаштувати? Та вроді не буха! – жінка вхопила Марію за щоки і повертіла її голову, розглядаючи, немов якусь річ.
- Руки при собі тримай! Ти взагалі хто така? Може ти з дурдому тіки шо втікла! Або лесбіянка взагалі! Не знаю, нащо я за тобою побігла...
- Ну ти ж вампірка, от і побігла...
- Ва... ЩО?! Яка ще вампірка? – і тут дівчина дещо пригадала. Це дещо постало в її уяві у образі молодого хлопця з криваво-червоними очима. - Гелвін! – вигукнула вона.
- Що? Ти знаєш Гелвіна? – жінка підійшла ближче і пильно придивилася до Марії. – А... Брешеш!
- Нащо б мені брехати? Він... учора мене перестав у парку... я ще все не згадала... так... гілки... смерть... Ось! Він мене вкусив! Вкусив? – перепитала Марія сама себе, осілька сама ідея цього здавалася їй безглуздою.
- Ану! Повернись! – жінка знову вхопила дівчину своїми тонкими пальцями, проте на цей раз за шию. – Справді...
- Легше! – вивернулась Марія з цупких рук незнайомки, потираючи горло. – Що справді?
- Сама подивись. А... ну ти ж не побачиш... В тебе тут дві маленькі ранки. Дійсно, тебе хтось учора вкусив... І я не здивуюсь, якщо це справді був Гелвін...
- То я що вампірка? – мовила Марія і щосили розреготалась. – Ха! Я вампірка!!! – вона ржала немов дурна, аж сльози почали виступати.
- До речі я коли дізналась теж реготала... – сказала жінка, відійшовши трохи в сторону.
- Та пішла ти! – крикнула Марія, і відчинила двері. Сліпуче, ні, пекуче світло обпалило їй руку, немов окропом, і вона в ту ж мить зачинила двері.
- Ну і хто з нас дурний? Сонце вже встало. Залишайся тут до вечора, а потім йди під три чорти. В мене і своїх проблем вистачає...
- А... – тихо мовила Марія, потираючи червону руку.
- Мене звати Меліса.
* * *
