"Про Гришу – ні слова!" – часто задумливо повторює вчителька хімії Людмила Анатоліївна, коли дивиться на нашого Гришка Василенка. Якось вона розповіла такий собі учительський анекдот. Мовляв, приходить учителька додому і щоразу починає "професійні" розмови, герой яких – якийсь типовий порушник дисципліни Гриша. Сідають з чоловіком їсти, а вона: "А Гриша приніс на урок мишу". Час відпочивати, а вона: “А Гриша сьогодні вікно розбив…". Ну і таке інше. Одного разу жінка хотіла щось сказати, а чоловік як грюкне кулаком по стролу: "Про Гришу – ні слова!"
Суть професійного гумору, мабуть, до кінця розуміє тільки сама Людмила Анатоліївна і, можливо, її чоловік. Як не дивно, Гришко теж по-своєму розуміє вчительку і стає на диво слухняним, коли вона замість зауваження тихо каже ніби сама до себе: "Про Гришу – ні слова…" А от ми в таких випадках щоразу згадуємо конкретну пригоду з годинником і зловісними ударами по столу, яка сталася з нашим Гришком Василенком. Розповідь про неї вже передають з уст в уста, виникає народний анекдот, тому вважаю за потрібне точно записати, як було все насправді.
Коли неприємності минулися, Гришко сам про все щиро розповів у класі. Він лише випустив той факт, що йому дуже подобалася Оленка Вакуленко. Безперечно, всіма його вчинками керувало кохання, хоча він вдало прикривав це почуття жартами – такий собі самозахист. Але його видавали очі. Вони в нього "волоокі", як писали давні греки, – темні, булькаті, з довгими загнутими віями, печальні і задумливі, коли він дивиться на Оленку.
Того дня Гришко підсів до неї і поводився "як лицар", тобто вигадливо набридав: падав на підлогу, коли зі столу скочувалася ручка; повзав, щоб знайти її (а попередньо робив все можливе, щоб у дівчини та ручка чи олівець впали); на перервах картинно дарував крадені зі шкільної клумби айстри, добряче прим'яті в нього за пазухою; співав їй на всю школу. Вона ж, звичайно, ні в яке кохання не повірила. Хіба можна Василенка серйозно сприймати, він же артист, розіграє кого хочеш! Оленка просто побачила, що Гришка не позбутися, і гру прийняла. Вона королівським жестом вирядила його до буфету за булочками, а квіти встромила у вазон на підвіконні.
Гришко ж настільки ввійшов у роль закоханого лицаря, що посмів дуріти навіть на уроці історії. Ні, він сидів відносно спокійно і тихо – на уроці історії у нас завжди гарна дисципліна, а від тиші і монотонного голосу вчителя хочеться спати. Наш історик Микола Володимирович – чоловік грізний, високий, сивий. Він такий, що може не обмежитися зауваженням, а ще й в гості прийде: "Скажеш мамі, що буду сьогодні ввечері, нехай ставить чайника". І мама тремтячими руками кладе у вазочку печиво, готує чай, винуватця лають або й луплять, і вся сім'я трепече. Бо, як правило, батьки порушника теж були учнями Миколи Володимировича. А це на все життя…
І ось на уроці у самого історика з Гришком трапилося нещастя. Він забрав в Оленки годинник і почав ним гратися. Відстібнув від браслета, притулив до одного вуха, до другого, до губ, спробував на зуб – Оленка ж бо казала про свого годинника, що він у "позолоченому корпусі". Микола Володимирович помітив ці кривляння і не зводив з Гришка очей. Тоді Гришко запхнув годинника за щоку, зробив страшну гримасу і навмисно прошипів Оленці, що він його ковтнув. Історик не витримав і ляснув долонею об стіл. Гришко від несподіванки дійсно проковтнув годинник.
Він одразу трагічним здавленим голосом попросив вибачення в учителя. Той прийняв щире розкаяння, не здогадуючись, що так злякало хлопця. Потім Гришко написав Оленці записку: "Прощавай і прости" і сидів скам'яніло до кінця уроку. Але почувався він нормально. Зрештою, годинник був не більший за черешню. Але була ще одна причина, щоб серйозно боятися: що скаже батько, коли довідається про те, що сталося? Чи не зателефонують йому батьки Оленки? Батька Гришко поважав, а його важкої руки боявся змалечку. Але якщо тут були якісь надії, то гірше було з самою дівчиною. Оленка на перерві твердо сказала йому: "Поверни мого годинника або не підходь до мене ніколи!" Було не до жартів.
Після уроків Гришко у відчаї пішов з вірним другом до лікарні, і там йому просвітили нутрощі. Хірург радився з рентгенологом, а Гришко чекав у коридорі. Чекав, що зараз скажуть негайно лягати на операцію. Але він, звичайно, бадьорився.
– Послухай, цокає? – удавано весело питав він друга.
– Ще цокає, – відповідав той, притуляючи вухо до Гришкових грудей, хоча чув тільки бухкання серця.
Та ось покликали постраждалого. Гришко з порогу впав на коліна і трагічним голосом запитав у лікаря, яка його доля і що з ним тепер буде.
– Хочу сказати, що тобі, хлопче, пощастило! – посміхнувся лікар і прописав йому чекати природного вирішення цього питання. Так пройшов день, другий, третій. До батька все-таки дійшла якась інформація про гришковий “виступ” у лікарні. Ввечері він покликав сина, звелів сісти перед собою і почав його грізно допитувати. Гришко щось плів, викручувався, аж поки батько не вдарив широкою долонею по столу:
- Признавайся, що ти накоїв?
Від того стуку і крику Гришкові терміново приспічило вийти. Ось так вдруге від удару по столу вирішилася доля годинника. Від нього лишився неушкодженим тільки корпус, а все інше зіпсував шлунковий сік…
Те, що далі вчинив Гришко, міг придумати тільки він. Ретельно вимивши залишки годинника і вимочивши його в маминих парфумах, він відніс його до гравера. Той уважно подивився на Гришка поверх окулярів, але мовчки зробив кучерявим почерком напис: “Він був біля мого серця“. З тим написом реліквія і повернулася до Оленки. Невідомо, як пройшло вручення, чи щось додавалося до пам'ятного сувеніра і що сказала Гришкові Оленка, та примирення відбулося...
27.09.2006
