| © Волошка, 19-07-2007
|
В кімнаті непристойно пахне динями... Солодкий аромат важкими, теплими шарами
розливаєтсья у повітрі. Чую сонце, розпечений асфальт, запах бензину і людського
поту. Від спеки паморочиться в голові, й дуже від того хочеться себе жаліти...
Так, ці дині пахнуть ще й брудною вантажівкою, якою їх привезли з сонячного
краю...
... любить запах МОРЯ (написав капслоком, бо то дуже важливо для нього,
найважливіше й найулюбленіше), "запах жінки" (у лапках... треба подумати:
ймовірно, такого запаху не існує, тобто він вигаданий, може, жінка пахне
парфумами, але це для нього надто примітивно, надто нерозумно...цікаво, а я так
пахну?)
....Так, ці крапочки, це все від нього, незавершеність думки, незавершеність
розмови. Так, мовляв, вийшов на хвильку за філіжанкою кави, повернуся за мить,
люба, не сумуй... ось, знов вони!
Часто відчуваю його живе тіло своєю правою рукою. Отако-во йдемо ми
пліч-о-пліч по вузеньких вулицях провінційного міста. Розмова, слова, асоціації.
Мушу напружувати свій мозок, згадувати, перекладати терміни з англійської,
подумки знаходити сторінку конспекту, рядок, це слово, ось воно: тепер семанитка
зрозуміла. А він все говорить й говорить... Який в нього голос? Не знаю.
Чоловічий, зарозумілий та самовпевнений, як і він сам. Знову слово, чиєсь ім`я,
питає мене чи я пам`ятаю. Господи, та я цього навіть не читала, згадую школу,
зарубіжну літературу...
... По класу літають порожні пластикові пляшки, паперові літаки, двійко дівох
про щось сперечаються, не соромлячись у висловах та ніц не помічаючи, навіть
вчителя.
А вона бідненька, молода і квола (ні ж бо, тендітна, але це надто красиве слово,
варто поберегти його для... нього, хай він перший його вимовить.... )
Я теж говорю, йому необхідно чути реакіцю на СВОЇ слова. Я відповідаю. Він
навіть іноді тішиться моїми репліками. Але вирок незмінний- "інфантильне кю". Це
трикляте "кю", я й досі не второпала його змісту!
Один лиш напівоберт, напівпогляд (тітонька Ада навчила, або мені просто хочеться
бути на неї схожою, і так само божевільно кохати того ...цького!) і розмова наша
уриваєтья. Ми так часто уявляли собі цей момент, що коли він настав, ми й досі
чекаємо його прибуття. Він не поспішає, дорослий і витриманий, він знає, що
робить, що говорить, що пише. Він знає надто багато для простого смертного.
Знає, напевно, навіть що я зараз пишу, набираю ці літери..... ще раз дивлюся на
нього, довго, глибоко, не знаю як це робиться і як показують у кіно, але
по-своєму, "по-дитячи".
Руки тремтять від збудження? Хо-хо, то ви не такий уже й витриманий, Пане,
еротоман! Хвилі, море, солоні долоні.....
Вони накочуються, а потім відступають, а потім все спочатку...... Лиш відчути
його естетично-інтелектуальний поцілунок і втікти, подалі, у верболози. Е ні,
там вже зайнято, русалки із синіми язиками та "його лиш тихі-тихі сни".
Я тікаю до кімнати із запахом дині, до кімнати, з якої колись було видно каштан.
Тепер не видно. Того дерева вже нівідкіль невидно, бо його зрубали. Плечі мої ще
тримають в пам`яті його нетривкий доторк (ось і так буває іноді!) І так ясно
відчуваю запах його, бо це неправда, все лиш моя дівоча фантазія (все його
провина, так йому казала, у відповідь- вибач "одноклітинному" чоловікові!), а я
лишень творчий рефлексоїд..... ( знов його розумні слова, що змушували мене
думати, тепер щораз змушують згадувати їх хвилюючого автора....)
Хвороба наступає... Чіпляюся за найменші надії, найтонше гілля, воно
обривається, і я, роздратована і зла, падаю, падаю вниз. А потім все повторюєтья
спочатку. Це вже стає настерпним, але не надіятися не можу. та й не хочу.... Ти
сказав "Навіки слава!"...
Божевілля моє зростає, дужчає... Я лізу на стінку, як комаха, метелик нічний. І
звідки та легкість береться? Як сліпе нерозумне створіння б`юся головою об шкло,
стираю крила в порох у пітьмі, мене вітром жене до прірви.... Вже стою на краю,
у волоссі гадюччя звивається, навколо миші летючі плескають крилами. Ненавиджу,
ненавиджу усе на світі, усіх на світі!.. Волаю, волаю, волію, волію тебе, конаю
поволі, падаю долі, слабкі та кволі невольничі руки мої....
Люди ходять, озираються, та за темними скельцями вони усі трохи несправжні,
неживі. Міряю кроки, міняю муки. Вона (надія), він, ви не полишаєте мого
хворого серця. Я йду, їду, рухаюсь.
Двері зачинені. Як?!
"Вам каво?... Будєт в дєсять..." Як о десятій?! Роблю кілька кроків, ноги
підкошуються, як іти далі, як без сніданку.... "Творча пожива"... Чому лишаєш
мене голодною, нагодуй мене, дядечку (ой, як не сподобалося тобі таке
звертання... :) ), підживи мене, братчику, врятуй мене, любий!
Останнім часом харчуюсь лиш твоїми листами, твоїми старими листами. Нового ніц
немає... Я доїдаю вчорашнє, торішнє, те, що не з`їла вчора. Перебираю недо`їдки,
знаходжу слова, фрази, які ще не смакувала. Легко, безпомилково вгадую твій
настрій... Він останнім часом був не вельми втішним для мене. Не нервуй. Так я
радила тобі, а зараз...
Боюся, боюся насититись твоїми листами. Боюся бути збудженою твоїми словами,
розворушити своє серце не хочу, не можу, не вмію, не смію, не волію... (хіба?)
Адже слідом за словами, за мовою прийдеш і сам із плоті та крові. Так, так, ти
приходиш аж надто часто... Але тільки на мить. Потім хутко зникаєш, лишаючи мені
мою фізичну оболонку, і взагалі усю мене лишаючи на самоті.
Зв`язок урветься назавжди або триватиме вічність.... Або час більше ніколи не
рушить з місця, на якому зупинився, у кімнаті з ароматом дині.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
