Моя мама весь час казала: “Не сідайте у джинсах на постіль!”.
Ми з татом хутенько вставали, і переглядаючись, підморгували одне одному.
Мама свариться: “Скільки можна розкидати свої шкарпетки по всьому дому? Що велике, що мале – два чоботі пара!” – і ми з татом знаємо, що це про нас.
Мама, насправді, не гнівається, але раз на місяць у неї бувають нервові зриви, бо вона не витримує “двох мужиків в домі” і грозиться, що поїде від нас геть відпочивати серцем і душею, і кілька разів, пам’ятаю, навіть їхала.
Дідусь невдоволено казав, що я перейняв деякі мамині інтонації. За мною почали помічати, що я бурчу на невимитий посуд, кривлюся і лаюся на кози, розліплені нами з татом на кахелі у ванні, і ношу брудні речі до машинки, підчепивши їх кінчиками пальців і відвернувши носа.
Мама вивішує білизну у дворі, на двох натягнутих між стовпчиками линвах. Коли у дворі на лавках сидять бабусі, мама просить їх придивитися за білизною, бо стара двірничка все норовить стягнути собі рушник чи простирадло. Інколи мама слідкує за білизною, доки та не висохне, сама – її робочий стіл стоїть під самим вікном, і вона час від часу відривається від комп’ютера, аби окинути поглядом своє майно. Мама каже, що якщо застукає якогось ворюгу на гарячому, то вистрибне на нього прямо з вікна. Тато завжди додає, що нам ще дуже пощастило, що живемо ми на першому поверсі.
Сьогодні за білизною наглядав я. І поки ми з Вітьком ходили за морозивом, поки будували нашу автостоянку під бузком, як почав накрапати дощик. Мами гукали своїм: “Додому!” і тільки моя не гукала – певно, запрацювалася. І я, як відповідальний за білизну, і як просто відповідальний, вирушив додому сам – однаково всіх хлопців розігнали.
Я зайшов і сказав:
“Мам, наша білизна зараз намокне”.
Мама ледве відірвалася від комп’ютера і глянула невидячим поглядом на мене, потім той погляд сфокусувався, став усвідомленим, і вона втомлено тицьнула пальцем на мої черевики: “Знову наслідив у коридорі, скільки разів просила роззуватися на вході”, а потім: “Не кидай свої іграшки посеред проходу, одразу забери у свою кімнату”. А потім вона визирнула у вікно, де дощ ставав все впертішим і сильнішим, і взяла синю миску і пішла знімати наші простирадла та наволочки, бо вони сушилися вже кілька годин і були вже сухі, і тепер дощ їх безсоромно мочив, та ще й міг обляпати багнюкою з землі.
Я відносив іграшки до кімнати, а потім пив сік, а потім хотів подивитися мультики, але згадав, що сьогодні п’ятниця, а по п’ятницях вони не йдуть, а мами все не було і не було. За вікном дощ обернувся на справжню зливу, він гамселив у наші шибки та жерстяні підвіконня, а мама не поверталася.
Я визирнув у вікно і побачив, що мама стоїть нерухомо посеред вулиці, і в руках у неї миска з білизною, і вона дивиться на небо, а дощ мочить її волосся і плаття.
Я одразу ж вискочив надвір, і підбіг до неї, але було шумно від тяжких крапель, і вона не чула, як я підійшов. Я обійшов її і став прямо поперед нею, і сказав суворо і сварливо, як вона сама часто говорила:
“Мама, що ти робиш! Наша білизна геть зовсім намокла!”
Але я враз затнувся, бо глянув пильно на маму, а вона була якась зовсім не така, зовсім незнайома. І обличчя у неї було свіже та помолоділе, і очі були зовсім не сонні, і вся вона – така мокра та кумедна – зовсім не мала вигляду серйозної мами.
Вона поклала мені руку на плече, не відриваючись поглядом від неба. І я теж задер голову, і краплі лупали мене по щоках і по носу, і я відкрив рота, аби до нього теж затікала вода. І я зрозумів, яке це щастя, стояти отак і дивитися на дощ.
Ми стояли і стояли, і все місто відступило під шумом дощу.
А вдома витиралися рушниками і реготали, розвісивши на стільцях та дверях нашу білизну.
