Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2594
Творів: 47233
Рецензій: 91937

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Людина-пік

© Настя Мельниченко, 18-07-2007
Будильник дзвонив пронизливо. Ця мелодія, ця набридлива мелодія переслідувала його днями, а він все ніяк не міг змінити її. Справа двох хвилин! Як він ненавидів цей будильник, спеціально відставлений аж на підвіконня, аби побороти спокусу спросоння вимкнути набридливий сигнал.
Молодий чоловік років тридцяти, плутаючись у простирадлі, яким укривався замість ковдри у найбільш спекотні дні, розставивши руки і намагаючись утримати рівновагу, добрів таки до підвіконня, аби натиснути завітну кнопку і лишитися наодинці з уранішньою тишею.
Годинник безсоромно показував 9.10.
Чорт!
Що трапилося, як таке може бути? Хлопець схопив мобільний, що лежав тут же, однак помилки бути не могло – 9.11. Він якусь мить спантеличено кліпав очима, аж раптом згадав – атож, вчора була неділя, і він власноруч перевів будильник, аби не проспати приїзд доставки з супермаркету електроніки, у якому напередодні замовив нову мікрохвильову. А сьогодні понеділок, чорт, він мав би бути на роботі, він УЖЕ мав би бути на роботі!..
Сон миттю пропав. Хлопець якусь хвилину безпорадно кліпав очима, не знаючи, за що хапатися. Він підібрав кинуті поруч із ліжком шкарпетки, устрибнув у штани, схопив футболку – ні, надто смердюча, в такому вигляді йти на роботу якось не годиться. Шарпонув шухляду комода – куди подівалися усі його футболки? Ота, червона, а ще чорна була, а ще була світла теніска.
Він злився. Це все його колишня, вона не була приучена до порядку, вона вносила в цей дім хаос, все кудись зникало, і при ній зникало, і досі зникає, наче квартира ще перебувала під її чарами, наче комод досі пам’ятав про те, що ніщо не лежить на місці, так само, як м’які крісла пам’ятали запах її парфумів та волосся. Правильно, що вона пішла, що вони розійшлися, він любив вчиняти безлад у квартирі сам, і сам його прибирати, а коли на цій ниві трудилося двоє, то це ставало нестерпно.
У ванні з дзеркала люто зиркнув малознайомий пом’ятий чоловік. Добре, що хлопець почав трішки відпускати бороду – не треба голитися. На чищення зубів не було часу. Він пустив воду, зачерпнув холодної рідини і плеснув на обличчя. Стало легше. Розчепіреною п’ятірнею пригладив волосся – хоч якось. Щітка в сумці, причешеться уже надворі. На мить затримався біля дверей – мало не забув цигарки. Змушений був вертатися, навіть не роззувшись – все одно ввечері підмітати. Лапнув кишені – запальничка на місці. Вибіг.
Незважаючи на ранок – було спекотно. Щось важке повисло у повітрі, на голову лещатами тиснуло сонце – певно, під вечір роздощиться. Він підняв руку і впіймав маршрутку. Попри те, що жив практично на кінцевій, однак маршрутка була завжди забитою, і йому майже ніколи не щастило сісти. А зараз люди його дратували особливо – він не встиг покурити, він катастрофічно спізнювався на роботу, і ще ця спека...  
Хлопець притулився лобом до поручня і зітхнув. Він дратувався. Маршрутка повзла страшенно повільно, неначе зумисне. Люди збиралися б собі на зупинках, так ні, стоять біля кожного стовпа, голосують. А тут ще бабці. Ну навіщо бабцям у годину-пік їхати на “Юність”? Якби він був на пенсії, то нізащо б не їхав нікуди на початку чи наприкінці робочого дня. А бабцям ні, бабцям конче необхідно саме зараз їхати, зупиняти маршрутку кожні 100 метрів, витягати та затягати клумаки.
Доїхали до мосту Патона. Стали. Він без надії глянув через переднє скло “Богдана” і обімлів – знерухоміле автомобільне щупальце київських пробок паралізувало дорогу. Так і знав, що це буде! Ну не міг він, спізнюючись на роботу, безпроблемно доїхати до центру. Недаремно ж щодня виїздив на хвилин сорок раніше, ніж було потрібно – аби тільки не зависати годинами у цих жовтих душогубках, на розпеченій трасі пітного міста. І ось, попався.
Він роззирнувся. Людські обличчя злилися в одній масі, вони були розпашілими та роздратованими. Огрядні тітки утирали піт. Смерділо. В якийсь момент запищали телефони, і люди, немов за командою, почали розповідати невідомим комусь про пробку, і що будуть нескоро, і що вони не винуваті.
Водій курив. Хлопцеві хотілося теж, а не можна.
Водій  вимкнув двигун, бо колона все одно не рухалася. Хлопець стиснув поручень так сильно, що аж побіліли руки. Він ненавидів свій район, до якого досі не проклали метро. Хоч і обіцялися.
На щастя, небо затягнуло поволокою із хмар, вода у Дніпрі стала свинцевою, тяжкою. Сонце заховалося – і то радість. Хоча дихати стало ніби важче. “Буде злива”, - прокоментувала якась тітка скрипучим голосом, і його пересмикнуло. Мовчала б. І без тебе знаємо.
Піт повз по обличчю, він втирався і відчував, як розмазує по собі бруд, що в’їдався у пальці через поручні та сидушки. Це був бруд великого міста, бруд тисяч людей, які їздили тут ось та трималися за цей пластик, і він дратувався все більше, і хотів вирватися з маршрутки та побігти до роботи пішки, аби тільки не сидіти безсило у замкнутому просторі.
Однак небо все не розкривалося, і у згуслому повітрі повисали гудки автомобілів та дзвінки мобільних. Час від часу маршрутка просувалася на кілька метрів. Хлопцеві здавали нерви і він передзвонив у контору – попередити, що спізниться. Шеф був невдоволений, він не любив, коли пропускали вранішні “літучки”. Тим паче, сьогодні їх мали ввести в курс справ стосовно нового проекту. “Я не папуга, аби вам ще раз все повторювати”, - роздратовано сказав шеф, відмітивши, що ні він, ні жоден зі співробітників у тягнучці чомусь не застрягли. Він зціпив зуби – атож, коли живеш на Печерську, то пробок не знаєш! Але змовчав. Шеф кинув трубку. Тепер буде догана та розбор польотів. Питання про зарплатню знову доведеться відкласти. Чорт.
Зрештою, виїхали на набережну та поїхали до Подолу. Ще одна тягнучка  біля Мосту Метро, нескінченно довгі стоянки на світлофорах, які, ніби змовившись, умикали червоне саме тоді, коли до них доповзала його маршрутка. Нарешті Поділ.
Він вийшов на Поштовій і поспішив до фунікулеру, бо працював нагорі, на Михайлівській. Його підхопила оскаженіла від хронічного запізнення людська маса, яка неслася у перехід, приймаючи у своє тіло тих щасливців, котрі виходили з метро і не знали горя  з пробками, а потім весь натовп вилився на розпечені вулиці і розсмоктувався по офісах.
І тут ударив грім.
Такі дощі бувають, здавалося б, лише у кіно, коли раптом падає на героя одна краплина, а вже в наступну мить з неба ллються мільярди відер води. Тільки зараз все було по-справжньому, стихія божеволіла, з горбів мчали вири брудної води, злива була такою потужною, що не встиг він перебігти з десяток метрів від переходу і до фунікулеру, як став мокрий, мов хлющ.
Під фунікулером товклися люди, рятуючись від дощу. Вони нервували. На скляних дверях висіла табличка: “У зв’язку з проведенням ремонтних робіт...” Хлопець виматюкався. Він стояв злий і мокрий, і цівка холодної води, змішаної із солоним потом, повільно потекла по його спині, лишаючи по собі неприємні відчуття. Він не міг повірити своїм очам – адже ще в п’ятницю фунікулер працював! Адже ще взимку його мали гарно полагодити! Чому саме зараз?
Видавалося, що весь світ змовився проти нього, і йому нічого не лишалося, як піднятися нагору пішки, через Андріївський, і він побіг, притиснувши сумку до грудей і зігнувшись під пекуче-холодними струменями води.
Він біг і бігли ще якісь люди, які запізнювалися на роботу, і яких страшенно злив цей невчасний дощ, і сусіди по нещастю, і пробки, і калюжі, і те, що знову доведеться прати халяви штанів.

...Вона стояла посеред дороги, з якогось дива перекритої у цей будній день. Спершу він бачив лише її босі ноги, і білі пальці, які виринали з брудних потоків води. Вона стояла, і у одній руці тримала бежеві босоніжки, а у другій – ланцюжка з великим білим собакою, мокрим та кудлатим, хоча зараз у нього вигляд був жалюгідний. Хлопець не пам’ятав назви породи цього собаки, хоча порода, якщо і була, то обірвалася десь у собачого діда чи баби, бо морда у пса була хоч і щаслива, але зовсім неблагородна. Погляд ковзнув вгору блакитним платтячком – яка струнка статура! – і зупинився. Дівчина розглядала свої босі пальці і він не бачив її очей, зате на нього дивилися двоє настовбурчених від холодної води сосків, які темніли крізь змокрілу тканину, складками зібрану на грудях. І якби не оці соски, то, певне, мчав би він далі, оминувши цю завмерлу дівчину, але видовище мокрої сукні, і білого собаки, і босоніжок, і темного розпущеного волосся, яким збігала вода, його ніби схаменули та трусонули, і він закляк, трохи спантеличений. І тоді дівчина підняла голову, а він швидко відвів погляд від сосків і зустрівся з нею очима, і йому стало ніяково і соромно за своє безсоромне роздивляння, і він поспішив опустити голову та влитися у загальний потік людей, але вона йому сказала:
- Чудова злива!
І це було як вітання.
Він мусив спинитися і звести очі. Та, котра здалася йому зовсім молодою дівчиною, насправді мала років близько тридцяти, це видавали розсипи крихітних зморшок навколо очей та дві складки у кутиках вуст, але вона була настільки тонкою та якоюсь аж наче невагомою, що визнати її своєю одноліткою він не міг.  
- Тобі теж подобається, так? – запитала вона, усміхаючись. Хлопець не знав, про що йдеться, про груди, пальці чи зливу, але вирішив, що певне таки про зливу. У дівчини були напрочуд світлі очі, надто світлі як для такого темного волосся (чи може волосся просто видавалося темним, бо змокло?), обличчя на носі та щоках рябило ластовинням. У неї мала бути трішки шершава шкіра – він знавав таких жінок.
- Н-не дуже, - зізнався він, - Я на роботу спізнююся.
- А що там на роботі? – жваво поцікавилася дівчина.
- Там... Та таке. Нічого цікавого. Принаймні, для тебе.
Дівчина примружилася:
- А звідки ти знаєш, що цікаво мені, а що ні?
Він зрештою поборов своє зніяковіння – з такими жінками не виходить соромитися, аж надто вони дитинні – і розсміявся:
- Ті жінки, які у нас працюють, і яким цікава їхня робота, - вони не ходять під дощем босоніж із великими білими собаками!
- А звідки ти знаєш, може їм не цікава робота, може вони просто так туди ходять, - знизала плечима дівчина, - Ось тобі, тобі цікава твоя робота?
Йому не хотілося про це говорити, він поспішав, але, зрештою, він і так вже спізнився, тим паче дівчина була справді гарною і незвичайною, і йому подобалося ось так ось просто стояти і розмовляти, хоча, звісно, злива добряче заважала. Але однаково футболка вже повністю змокла, лишилося ще до кінця намокнути джинсам, і тоді, зрештою, буде зовсім не холодно і байдуже на дощ.
Однак дівчина не очікувала від нього відповіді, вона враз моргнула, і, ніби перервавши виниклу між ними невидиму ниточку, сказала:
- Пішли поп’ємо кави.
Така пропозиція була неочікуваною. Він навіть не знав, як відреагувати.
- Я на роботу запізнююся... – невпевнено промовив, ніби оправдовуючись.
- Ти ж сам кажеш, що тобі нецікаво ходити на роботу, а зі мною тобі таки цікаво, так що ходімо! – рішуче сказала дівчина і пішла вулицею. Хлопець поплівся за нею – однаково йому йти в той бік.
Злива вщухала, висотувалася.
Дівчина йшла повільно, їх постійно обганяли якісь люди, штурхалися. Хлопець нервував. Він не міг ось так ось тратити час. Але був заворожений. Він вирішував складну внутрішню задачу – йти на каву чи на роботу, - і тому незчувся, як опинився перед входом до кав’ярні.
Вони зайшли до Трапезної, порожньої та теплої, і офіціантки невдоволено покосилися на білого пса, але заперечувати чомусь не стали, хоча у приміщенні запахло шерстю. Він взяв кави – собі чорної без цукру, а їй з вершками, як вона і попросила, і сів навпроти, розглядаючи дівчину. Вона і собі безцеремонно дивилася на нього і посміхалася. Якусь мить мовчала. Він витягнув мобільного та поклав поруч – він не носив з собою годинника, і тому мобільний мав показувати йому час. Однак дівчина невдоволено скривилася, і відсунула пальцем мобільний якнайдалі від себе.
- Вимкни це! – звеліла вона.
Хлопець трохи розізлився. Вони були ледве знайомі, а вона вказувала йому, що і як робити.
- Я маю слідкувати за часом, - твердо сказав він.
- Фу, який ти нецікавий, - зітхнула дівчина, - А я думала, що з тебе ще будуть люди! Ну гаразд... – сказала вона і почала збиратися.
- Стривай, ти куди?
Йому було дуже прикро і злісно водночас, його злило те, що вона так швидко робить якісь висновки, але, з іншого боку, хотілося продовжити це знайомство, та й однаково на роботу він вже безсоромно спізнився.
- Ти хочеш, аби я заховав його?
- Я хочу, аби ти взагалі його вимкнув, бо ти весь час напружений, що ось подзвонить тобі твій начальник, і доки ти таки напружений, то з тобою нічого говорити!
Хлопець скипів. Йому весь час здавалося, що жінки маніпулюють ним, і навіть ця, малознайома... Але дівчина дивилася на нього так щиро і просто, що він поволі заспокоївся і навіть вимкнув телефон. І, зізнатися, відчув неочікувану полегшу.
Вони пили каву мовчки, і дівчина час від часу дивилася у вікно, ніби очікуючи чогось. Йому було добре, він зігрівся і ні про що не питав. Зрештою, дівчина порушила тишу:
- Гаразд, ходімо. Перечекали.
Він підвівся слідом за незнайомкою, перепитуючи:
- Що перечекали?
- А ось-до вийди. Глянь!
Він вийшов за нею слідом і роззирнувся. Та сама Контрактова  площа, пам’ятник Сковороді, Академія. Дощ ще ліниво накрапав, але то було так, дитячі забавки проти вранішньої бурі. Вилискував вилизаний потоками асфальт.
- Все як завжди... – стинав плечима трохи розчаровано.
- Ні! – замотала головою дівчина. – Люди!
- А що люди? – перепитав він, але змовк. Бо людей не було.
Вулиці порожніли. Зеленими деревами, бродячими собаками, блискучими дорогами та дахами – тільки людей не було.
- А де всі? – запитав він у дівчини, - Від дощу поховалися?
- Ні, - засміялася вона, - Вони всі працюють. Година-пік скінчилася.
Він спохмурнів. Йому б теж належало сидіти у офісі.
Дівчина ніби прочитала його думки.
- Я проведу тебе. Куди тобі?
- На Михайлівську.
- Через Узвіз?
- Атож.
- Ну ходімо.
Вона раптом переклала босоніжки у ту руку, якою тримала собаку, а іншою взяла за руку хлопця. Він здригнувся. І чомусь подумав: як чудово, що зараз все мокро, і він мокрий, і вона, а то б він хвилювався, що у нього пітніють руки. І доки дівчина тримала його долоню своєю, він не хотів нікуди поспішати, і йшов за нею у її неспішному та мрійливому темпі. Його більш нічого не обходило.
- Глянь, - сказала дівчина, - каштан цвіте.
Він нічого не відповів, лише підвів голову і глянув на каштан.
- Дурний! Де ти бачив, аби у такій порі цвіли каштани?
- А що? – кліпнув він.
- Так червень же!
Він промовчав. Дивився на каштан, а поруч стояв інший, і тільки тут він помітив, що на іншому висять уже сформовані, настовбурчені колючками плоди. Він знову опустив голову і дивився собі під ноги, аж раптом дівчина заговорила знову:
- А у того кота різні очі!
- Що?
- Гляди, у того кота різні очі! – повторила вона, вказуючи на плямистого брудного кота, який сховався від негоди під жерстяним козирком над підвальним поверхом.
У нього одне око було синім, а інше – жовтим. Дівчина присіла і покликала “киць-киць-киць”, але кіт, злякавшись собаки, швидко шугонув у якусь дірку в стіні.
- А ось тут раніше був великий-великий пень! – заявила дівчина наступної миті.
Наче прокинувшись, він здригнувся, кліпнув і глянув туди, де на Узвіз витікала вулиця Фролівська. І справді, там був пень, на якому часто грали музиканти, а зараз його не було.
- А куди ж він дівся? Наче ж був. Я тут дуже часто ходжу, з роботи коли.
- Його вже з півроку, як нема, - відповіла дівчина.
Хлопець і сам незчувся, як почав роззиратися. Він дивився на стару подільську вулицю очима незнайомця, і розрізняв сотні відмінностей, які він раніше не бачив.
...Що старі будинки зносили, а будували нові; що стіни були розмальовані гарним графіті; що одна з галерей змінила вивіску, а кота Бегемота біля музею Булгакова хтось зняв; що бруківка залита бетоном, і встановили нові ліхтарі.
- Як тут все змінилося! – не втерпів він, захоплено роззираючись. Ніколи не думав, що настільки!
- Та я вже помітила, що ти тільки зараз голову підвів. До того дивився тільки під ноги, - розсміялася дівчина.
Вони якийсь час йшли мовчки, а потім дівчина сказала:
- Он-но, дивися! Позачасні люди!
- Які-які? – перепитав він.
- Люди, які поза часом! Вони не знають, що таке години-пік та робочі дні, - терпляче пояснила вона.
- Як так може бути? – запитав він.
- А так. Я ж якось можу бути, ага?
Дівчина спинилася і глянула йому просто в очі. Дихати було так легко, як ніколи. Дівчина обвела рукою навколо.
- Зараз я тобі екскурсію влаштую! Глянь: он з вікна визирає старий художник, який колекціонує старі манекени, він обгортає їх бинтами, наче мумії, і інколи, коли вечоріє, виносить їх надвір, аби полякати перехожих; а он з-за дверей дивиться стара баба, котра обожнює ганяти футбол, вона жене м’яча від самого низу Узвозу і до верху. Зараз вона ховається, бо нещодавно вийшла з Павлівки, то їй чогось накололи, що вона й забула на певний час про свої забави, але скоро вона поправиться і все стане на свої місця. А он порається сварлива тітка, яка дуже любить писати скарги, бо їй більше нічим зайнятися, і колись вона змусила свою сусідку – стару бабу Варю – продати козу, яку та тримала на балконі.
Дівчина потягнула його вище, і він ледве встигав слідкувати поглядом за її рукою, але, зрештою, рука була йому вже не потрібна, він враз побачив безліч облич та постатей, котрі ховалися за шибками та дверима, сиділи у дворах та під’їздах, він розрізняв їхні рухи та чув їхній подих, порожня на перший погляд вулиця перед ним оживала, а вже потім до краєчка його свідомості доходили слова дівчини:
- Той дід любить, почепивши корону з фольги та старі шкарабанки на линвах, ходити вгору та вниз вулицею та називати себе “ходячою виставою”. А у тому домі живе дивак, під два метри ростом, котрий і взимку і влітку ходить в одних трусах, з о-о-отаким пузом та дубцем на плечі, зараз, певно, сидить у “дурці” – видно, знову впіймали в метро. А там, коли не негода, роздає таланти сивий та патлатий поет і музикант, який будь-якому перехожому заримує будь-яке слово у чудовий вірш. А ондочки йде стара відьма, яка ще пам’ятає, як...
... Але слова вже майже не долітали до хлопця. Він ішов і дивився у всі очі, жадібно, закохано, і кожна людина, котра не поспішаючи йшла назустріч, видавалася йому зрозумілою, наче він вмить міг переселитися кудись глибоко їй всередину, уловити її тонкий настрій, зрозуміти її колір. І йому не потрібні були нічиї коментарі, він дивився навсібіч, і бачив людей з дивовижно живими очима та обличчями, він бачив неймовірно красиві будинки та дерева, сходи та горби, і не міг зрозуміти, чому стільки разів проходив цією вулицею і дивився на це все, але насправді ж нічого не бачив.
- Послухай, це дивовижно! – вигукнув він, стиснувши її сухі пальчики. Ти просто очі мені відкрила! Яка надзвичайна вулиця!
Дівчина примружилася.
- А до чого тут саме ця вулиця? Це просто обраний тобою маршрут.
- Ти хочеш сказати, що у місті ще багато таких диваків і таких вулиць?..
Дівчина пирснула.
- Дивак ти, їй Богу.
- Ні, ти скажи! – наполягав він.
- Та сам піди і подивися, - пручнулася дівчина. - До речі, ми вже нагорі, тобі тепер по Десятинній і до Михайлівської, а я далі піду. Приємно було познайомитися!
Вона стиснула його руку, а потім, присвиснувши до собаки, підстрибуючи попростувала вперед. Він стояв і дивився, а потім слухняно поплівся по Десятинній, хоча думки його були далеко.
Спинився. І чого вона втекла? Куди?
Але його це чомусь не дуже хвилювало. Сповнений якимись незвіданими раніше відчуттями, сповнений цим днем, і свіжістю, і дощем, і бруківкою, він дивився кудись вперед, дозволивши своїм думкам сновигати без ладу.
Раптом він розвернувся, і мимоволі пішов назад, вниз, у протилежний від офісу бік. Потім піднявся сходами на Замкову гору, і сів просто на мокру землю, втупивши погляд кудись понад містом. Визирнуло сонце, і через все небо пролягли дві веселки – одна яскрава та насичена, інша – над нею – світліша. Дивився, не моргаючи. Він ще не помітив, що десь посіяв свого мобільного. А коли помітив, то чомусь не засмутився.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Різні шматки.

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Олександр, 19-07-2007

рецензiя на \"Людину-пік\", автор: Настя Мельниченко

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олег Derim, 19-07-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42992806434631 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …