33. ЛІТО 1944 Р.Х. ДЕКІЛЬКА РОДИННИХ НОУ-ХАУ (продовження) ЯК ШТУРМУВАТИ ТУРЕЦЬКИЙ ВАЛ
Якщо їхати в Крим на рожевому кадилаку з відкидним верхом або й просто трястися на автобусі ПАЗ вздовж Північно-Кримського каналу, за чотири кілометри від Армянська дорога протикає високий земляний вал, що перетинає Перекоп від Каркінітської затоки до Сивашу. Вал поріс травами, місцями обсипався в рів, але ще дає уяву про те, що то була за фортеця. Довжина тих валів 8475 метрів.
Власне, Турецьким той вал називають за традицією, бо насправді нікому невідомо, хто й коли прокопав тут ров та насипав вал. Про них згадували ще Пліній Старший у І ст. Р.Х. та Птолемей у ІІ столітті, коли про татар в Криму ще ніхто не чув.
З часів хана Менглі-Гірея стояла тут фортеця Ор-Капу та 17 кам’яних башт на перешийку. Ров було поглиблено та розширено, обладнано шлюзом, і невеликі судна могли проходити з Чорного моря до Сивашу. Через рів той можна було перебратися лише по ланцюговому мосту. Тут розташовувалася резиденція Ор-бека, що наглядав за усіма татарськими ордами за межами Криму. П’ятнадцятиметрові стіни та десятиметровий ров надали фортеці слави неприступної, хоча насправді було це не зовсім так.
З 1634 по 1675 запорожці брали фортецю штурмом чотири рази. Ще частіше фортецю просто обходили по відомим їм бродам на Сиваші.
В 1737 російський генерал-фельдмаршал Лассі взяв фортецю з півдня, увійшовши до Криму Арабатською стрілкою.
У 1777 році фортецю перетворила на руїни армія князя Долгорукова, що теж не штурмувала її, скориставшися провідниками через Сиваш з тих же козаків. Що не завадило тій армії роком пізніше так само зруйнувати Запорозьку січ.
В 1918, ще до Брестського миру, взяли укріплення німці. Теж обійшли по мілкому.
В 1919 його декілька раз брали молодецькими наскоками то червоні, то білі.
В 1920 барон Врангель модернізував його, обставив колючим дротом, кулеметними гніздами, прожекторами та гарматами, пафосно назвав Білим Верденом і покладав на нього значні надії. Та й тоді укріплення взяли частини Червоної Армії, переправлені через Сиваш провідником з місцевих. Про участь у тому штурмі армії Нестора Івановича Махна радянські історики згадувати не любили. Як, мабуть, і сам Нестір Іванович через декілька місяців потому.
У 1941 51-а армія генерала Батова обороняла Перекоп місяць і чотири дні.
Завчасно підготованих позицій тут не було, бо ніхто на фашистів у такому глибокому тилу в 41 не очікував. Той місяць і чотири дні дозволив евакуювати з Одеси транспортами Приморську армію й організувати оборону Севастополя.
Німці ж підійшли до фортифікаційних робіт більш відповідально. Почали їх ще в 42 році. В 44 лінія оборони в глибину сягала 6 кілометрів, на вузенькому перешийку було побудовано 74 залізобетонні доти та дзоти, вирито дві тисячі бліндажів, встановлено більше мільйона мін. Перешийок захищало 3600 гармат та мінометів, 215 танків, 148 літаків і 200 тисяч війська, переважно румунського. Чи не забагато для клаптика землі 8х6 кілометрів. А були ж іще радянські війська, що чисельно переважали загарбників принаймні втричі.
Штурмували Перекопа 2-га гвардійська армія, окрема Приморська армія, 8-ма повітряна армія, Чорноморський флот. 470 тисяч війська, 6 тисяч гармат та мінометів, 559 танків, тисяча двісті п’ятдесят літаків.
Власне штурм було розпочато задовго до квітня, і, що може й символічно, знову козаками. Ще в листопаді 1943 4-й Кубанський кавалерійський корпус на плечах ворога вдерся на вал і захопив плацдарма, і потім 5 місяців його утримував, маючи по боках та попереду сильні позиції ворога.
Більш ніж півмільйона молодих чоловіків скупчилося в ті квітневі дні на вузькому кримському перешийку. Смертельному залізові важко було пролетіти мимо й не втрапити в їхнє біле тіло. Півмільйона вимуштруваних в маршевих ротах та дивізійних школах, обмундированих, нагодованих, озброєних та забезпечених набоями, обстріляних, оперованих в польових лазаретах, щоб знову – марш, марш – вперед на кулемети, чи й зовсім молодих та зелених, щойно вирваних з домівок від молодих дружин та ненароджених дітей, – як от дід Сашко, - місили чоботами та черевиками розкислий кримський чорнозем у ходах сполучення, окопах та бліндажах в очікуванні сигналу до штурму. І кожен з них хотів жити. І на кожного з них хтось та чекав вдома, й ставив свічечку в храмі, костьолі чи кирсі, й молив невблаганну долю повернути їх додому хоч яких, хай поранених.
Виходили б, на руках би носили, Господи, усі б їхні вибаганки виконували, росою б відпоювали, пташиним молоком годували б, лиш би вони жили. Бо від кого ж ті малі та горласті дитинчата народжуватимуться? Румунчики, німчики, хохлята, єврейчики, татарчата, росіяночки, турменчики, узбеченята, грузинчики й десятки інших пестливих назв самих лише народів, що зійшлися на тих восьми кілометрах степу між Кримом та Херсоном, бо в Радянському Союзі не брали до війська тільки чукчів, як зникаючу націю, а за німців віддувалося пів-Європи, і брали вже навіть п’ятнадцятилітніх хлопчаків з гітлерюгенду.
Господи, виставити б за давнім звичаєм попереду обох тих славних армій їх славних полководців. Не маршала Василевського з генералом Енеке, хоча й їх не завадило б, але хай вже побудуть секундантами, ні – краще одного єфрейтора з підбритими вусиками проти одного генералісімуса з люлькою. І хай би гамселили одне одного навкулачки до смерті, як Мстислав з Редедею “пред полки касожскіе”. А усі ті Гудеріани та Жукови хай би прискали на них водою й нашатирним спиртом, махали рушниками й давали цінні вказівки, в яке око супротивника цілити, в перервах між раундами. А ще й зачитували б для підвищення шаленості цитатки з Маркса та Ніцше. Що ці шановні філософи думали про бій навкулачки. Як думаєте, хто б взяв гору? Наш вусань, чи їхній? А втім, “наших” там не було, як не крути. Нашим було саме лише гарматне м’ясо.
І ось сталося. Полетіли в небо сигнальні ракети, заговорили гармати, загули літаки, завили бомби та міни, бійцям видали горілки та шнапсу. На передову привезли штрафників й озброїли їх. Сапери поповзли знімати мінні загородження.
Дід Сашко штурмував Турецького вала у восьмому – восьмому! – ешелоні, і перед атакою їм виголосили наказ про те, що той, хто вискочить на вал першим, отримає орден Червоного прапора. Такий ось дорогий орден. Дід підтягнув на грудях автомата ППШ і побіг до турецького валу. Не задля ордену побіг, це точно.
Вже біля німецьких позицій почали бити кулемети. Зправа й зліва від діда Сашка почали падати вбитими хлопці. Дід заліг, та невдало: націлитися й вистрілити не дав старшина. – Вперед! – горлав він. – Під трибунал! Дід Сашко підвівся і зустрівся зі своєю кулею. Куля була розривною і розірвалася на грудях в ложі автомата. І дід Сашко залишився наодинці зі своєю кулею і своєю долею. Атака покотилася далі.
І ми з Ерікою пасуємо, бо не ми не баталісти. Не треба вважати нас дезертирами. Пишемо всього лише родинну історію, тільки родинну історію, чорт забирай, мильного серіала про щасливих закоханих, що долають на своєму шляху усі перешкоди, і коли вже нарешті зійде на грішну Землю той зоряний час, коли писатимуться самі лише мильні опери, а усі баталісти залишаться без роботи й стоятимуть у чергах на підготовчі курси з перекваліфікації на гумористів?
Так от, щодо ноу-хау. Коли вже в тебе влучила розривна куля з німецького кулемета, треба зібрати всі сили й доповзти до покинутої лінії німецьких окопів й уповзти до бліндажа. Принаймні, щоб полегшити роботу похоронній команді. Уповзти до бліндажа, молитися, мерзнути смертним холодом й будь-що не втрачати свідомості, поки крізь чавунні повіки й гупання крові у скронях не проб’ється янгольский голос сестрички:
- Гей, слов’яни! Є хто живий?
Коли проходить ця янгольська перекличка на живих та мертвих, як би добре тобі вже не було, треба розімкнути вуста й прохрипіти:
- Є.
34. ЛІТО 1980 Р.Х. КИЇВСЬКИЙ ВОКЗАЛ
Еріко, дуже прошу тебе зосередитися. Ми мусимо сьогодні будь що відправити тіточку Тамару до Москви. Не вистачало нам ще на потяг запізнитися. Де квитки? Як, ще нема? Що, знову до купе проводників проситися?
Цікаво, до речі, в якому році в розкладі руху замінили “поїзди” на оті “потяги”? І ніхто вже не пам’ятає. Отак завжди, Еріко. Зміни приходять у наше життя якимись дрібницями, якимись непоміченими слівцями й типовими помилками, які потім стають нормою, як от дієслово “трахатися”, що вскочило до мови із закадрового перекладу американських відеофільмів, чи “слухавки”, що пролізла з серіалів про Сісі чи просто Марію. А потім оглянешся – матінко рідна, все вже геть не те. І говорять вже зовсім інакше. І одягаються в інше. І закусують не тим. І де наш ляльковий театр?
От в якому році зникли черги біля білетних кас? Коли зникло з широкого вжитку слово “дефіцит”, перейшовши до мови банкірів та урядовців? Хе-хе, молоді вже ніколи не побачити тих автентичних черг у білетному залі праворуч від входу. Вони в чергах стоять, ми в них жили. Вони чергою називають групку з п’яти осіб і ніколи не бачили тих живих та спітнілих зміюк, що тяглися через усю залу навкіс, переплутувалися, звивалися кільцями, то повзли, то завмирали на 15 хвилин технічної перерви, лаялися між собою (“Вас тут не стояло”), взаємопроникали й дружили пасажирами (ну от як поясниш молоді необхідність займати відразу в двох-трьох чергах?), читали газету “Правда” та книжки Юрія Ритхеу, медитували на бронзові вокзальні люстри, втирали піт носовичками, знайомилися, теревенили, слідкували за зачиненеми віконцями інших кас (а раптом відчиняться?), відходили покурити, розказавши усьому людству, що відходять – тимчасово, зберігаючи за собою право стояти і далі за ось цією потилицею, перед оцим носом.
Що цікаво, квитків ніколи не було. При чому – в усіх напрямках. А потяги йшли напів-порожні. Щоправда, вздовж тих черг раз по раз прогулювалися загадкові типи, що пропонували через п’ять хвилин відправити самого безнадійного пасажира у будь-якому напрямку, хоч у Владивосток, тільки от переплатити за квиток треба було вдвічі. Типи називалися спекулянтами й саме про них було складено пісню “єслі кто-то коє-гдє у нас порой чєстно жіть не хочєт”. Але лінійний відділ міліції типів принципово не помічав з якихось стратегічних причин, бо воював з циганами та бомжами, і білетів як не було, так і не було, особливо влітку. Москва була дефіцитним напрямком всесезонно. Ще цікавіше, що врешті решт усі таки роз’їзджалися, куди хотіли, ще й з відчуттям своєї неабиякої практичної хватки. А як же, білетів не було, а ти їх “дістав”.
В якому році щезли з вокзалу ті типи-спекулянти? І чому щезли? Адже міліції вони залишались такими ж фіолетовими. В якому році ми перестали “діставати” і почали купувати квитки? Бідні спекулянти. Чим-то вони тепер заробляють на хліб з маслом? І не треба сміятися. В аферистів теж є спеціалізація й буває криза жанру.
Колись ми з Ерікою приїхали з Одеси, проштовхалися з дванадцятої колії через другий поверх і йшли собі на метро, бо сідати в таксі на Вокзальній площі може дозволити собі лише міліонер Лазоренко. А таксери, як в них заведено, бачили в моїх руках крім Еріки ще добрячу валізу, й один поперед одного сипали сіль на рану - від самого вагону приставали зі своїми пропозиціями “Куда єхать?”. Та грошей в нас з Ерікою було триста тисяч купонів, здається. От згадуй і пояснюй тепер – багато це було, чи мало. Коротше, коли ми лише від’їздили до Одеси, цього цілком вистачало б доїхати, якщо сідати не на Вокзальній площі, а пройти до рогу Жаданівського й ловити тачку там. (От і вулиця Жаданівського вже – Жилянська. За що питається? Поручик Жаданівський та його батальон саперів така ж наша історія, як хрещення киян в Дніпрі і втеча Центральної Ради від трьох пострілів муравйовських шестидюймовок. Вулицю Чапаєва, наприклад, ще й досі не переіменували). Отут нам і зустрівся той катала. Виглядав він як таксист, але несподівано погодився везти почувши наше “триста тисяч”, - лише щоб відчепився. Я от зараз думаю, чого він на нас око поклав? Чесно ж сказали йому – триста тисяч і більше ні шеляга нема. Та катали мабуть мають якісь свої міркування. Як вони вичисляють своїх клієнтів? За дорогою шкіряною курткою, яку ми з Ерікою вторгували за півціни в знайомого турка-власника крамниці, за те що переклали українською мовою його любовне послання до якоїсь донецької Наталки, чи за виглядом та об’ємом валізи, чи за нахабним поглядом людини, що звикла до дурних грошей? Тоді справи кепські, Еріко, бо мати той нахабний погляд без грошей – то вірний шлях до банкрутства. Чи видалися ми йому людьми азартними? Це вже зовсім кепсько Еріко. Бо бути азартною людиною без грошей – то ще вірніша смерть під парканом.
Але й ми з Ерікою вже були мандрівниками досвідченими. Чи ми катал та ломщиків не бачили на свойому віку? Та псевдотаксист відразу зрозумів наші вагання. “Блін, жодного клієнта з восьмої ранку. Навіть на бензин не заробив,” - почав він бідкатися. “Ні, до Лесі вистачить, потім заправлюся,” - вловлював він своїм внутрішнім пеленгатором усі нюанси наших з Ерікою вагань. Бо знали ми, що наша щира українська любов до халяви, - то і є найслабкіше місце будь-якого лоха, чим люди розумні користуються з давніх давен.
Є один старовинний анекдот, який в Південній Африці бури розказують про негрів, а на Україні євреї розказували про нас. Є в ньому дещиця правди. Так от, приїздить той бур чи єврей до села купувати картоплю чи збіжжя мішками, й каже: “Один пень ви неграмотні, шановні мої співвітчизники, записувати не вмієте. Даватиму я вам за кожного мішка гривенник (десять копійок), а вже потім ми порахуємо і отримаєте ви за кожен гривенник щирого карбованця. Гривенники ж, прохіндей, спеціально підібрав нові та блискучі. І от, коли настає час розрахунку, щирий селянин банту (українець) “обманює” єврейського (бурського) комівояжера і ховає декілька гривенників у кишені. Отакі дебети-кредити, люба Еріко. Отака щира в нас любов до халяви, що й самих себе обмахлюємо.
Таксер вже вчепився за валізу і потащив її до свого жигуля. Ну й добре. Щось тут було не так, та в метро штовхатися з валізами (бо Еріка, власне – теж валізка з ручкою) не хотілося. Знав би той бідний катала, що у валізі, такій важкій, не було нічого, крім рукописів наших з Ерікою безсмертних творів, і саме це давало нам незрівнянне відчуття багатства, нахабства й зверхності. У валізі було усе, що ми надрукували за бурхливе наше письменницьке життя. Нариси, оповіданнячка, ессе, розвідки, памфлети, фельєтони, повісті, щоденники, записнички, чернетки, листи, телеграми та телетайпи . Але не було там ні австралійського доллара, ні йеменського динара, ні еміратського дірхема, ні болгарського лева, ні кіпрського фунта, ні грецької драхми, ні турецької ліри, ні німецької марки, ні датської крони, ні джибутійського франка, ні іспанської песети, ні... Не те щоб в нас з Ерікою ніколи не залишалося дріб’язку, але нащо серед наших знайомих водилася така прірва нумізматів та боністів?
Жигуль став чхати й заглох, ледь ми повернули на Жаданівського.
- Блін, бензин закінчився, - знову почав бідкатися “невдаха-таксер”.
- Сиди, я сам тачку зараз зупиню, - запопадливо вискочив він з машини та став голосувати. І от тут приїхала вже справжня катальска тачка, у яку ми з Ерікою ні за що не сіли б безпосередньо на вокзалі. Теж жигуль, та такий вже задрипаний, що дивно було, що він ще їздить. Сиділо в ньому двоє грузинів. Сивоволосих, підтоптаного вигляду, в дуже модних років з десять тому окулярах-поляроїдах та таких же “моднячих” підстрелених шкіряних курточках з погончиками. Ми з Ерікою, власне, втратили пильність, бо насправді роздивилися їх лише тоді, коли через квартал вони вирішили взяти ще “попутника”, і він цілком “природньо” виявився таким же підтоптаним грузином.
В салоні точилася жваві розмови про горілку з перцем, та ми з Ерікою до них не дослухалися, поки грузинський механік-водій не вирішив, що їхати далі без горілки з перцем просто неможливо. Він різко загальмував і видав безсмертну фразу:
- Почекайте, я схожу в стіл замовлень.
Першою почала іржати Еріка в своєму чохлі. І не тому, що почула про ностальгічні столи замовлень. Справа в тому, що грузин шпарив текстом з одного нашого оповідання про московських картярів, які у буремні 80-ті роки підсаджувалися до таксі моряків та інших полярників, щоб за дорогу від Домодєдова до Київського вокзалу повністю звільнити їх кишені від грошових знаків. Невже вони всі, на теренах всього Союзу, працювали за одним і тим же сценарієм? Хто ж той геніальний сценарист, і скільки коштують його сценарії? Але яка імпровізація! Яке розуміння національної психології! Горілка з перцем! Зараз буде фраза про день народження.
- Я вчора на дні народження був, - сказав той, що сидів біля водія.
- І грали ми там в одну гру, - й дістав колоду карт. Колода теж вже була не нова.
- Давайте, поки він в черзі стоїть, пограємо.
Які черги? За горілкою з перцем? В столі замовлень? З якого століття вискочили в Києві ці грузинські катали? Я почав пригадувати, коли останнього разу бачив у Києві чергу за горілкою, і не зміг. Зараз цей фрукт-мандарин здасть дві карти: мені й сусіді.
- Так складна мабуть гра, - сказав той, що сидів біля мене.
- Та ні, проста, здаються дві карти...- і він здав дві карти.
За сценарієм перший раз я мав виграти. Але за тим же сценарієм я був лохом, який за всю гру робить лише одну помилку: коли сідає за карти. Терміново потрібна була зовсім пришелепкувата репліка.
- А шеш-бешу в вас нема? – спитав я в “штурмана”.
У шеш-беш теж можна грати на гроші, тому мій сусіда зрозумів не відразу.
- Нардів?
- Або настільного хокею, - пояснив я й присунув ближче до себе валізу з рукописами. Просто чомусь пригадалася доля її родички з рукописами раннього Хемінгуєя (Гемінгвея), яку вкрали на вокзалі в Парижі чи то в Мадриді. Отут картярі й принишкли. Щоб хоч якось їх розрадити, я відкрив рота й вже не закривав його до самого повернення водія зі “стола замовлень”. До його повернення я встиг розказати заблукалим у часі грузинам тридцять вісім придибашок і одного анекдота (а саме про бурів та банту). Я саме розказував їм придибашку про їхнього земляка Давида Гурамішвілі та дивовижну долю його книги “Давітіані”, коли повернувся водій. Позаяк, рот у мене був вже відкритий, я першим зреагував на його повернення:
- Що, не було горілки? Три квартали прямо до гастроному на розі Червоноармійської. В мене там вантажник знайомий, - історична пам’ять таки підказала мені вірний формат повідомлення. І водій – повіз!!!
Обидва колеги нервувалися й зиркали скоса на нього, але вдіяти нічого не могли, бо ж – сценарій затверджено. Один, безвідмовний, тисячі разів зіграний, геніальний сценарій “розводу лохів”. Було в ньому і про те, як звільнитися від лоха, якщо лох не повівся. Теж дуже економний комплект реплік і гри обличчям, але – акторами було внесено експромт про горілку з перцем - і ось маєте! Ми з Ерікою висмоктали з цієї репліки вже цілком несподівану сюжетну колізію. Ми вже нахабно планували, як би його розкрутити батонів-картярів ще на поворот на Шота Руставелі (а там вже ми вдома) й згадували необхідну строчку з “Витязя в тигриній шкурі”в перекладі Миколи Бажана, коли і нас вдарило іншим кінцем граблів, на які щойно наступили катали. Ми теж заблукали у часі: гастроному на розі Червоноарміської не було! Замість нього на тому ж місці навпроти театру оперети нахабно стирчав... магазин парфумів.
- Був, був гастроном, - отетеріло повторювали ми з Ерікою, коли катали, оговтавшись, вже безжалісно викидали і мене, і Еріку, й нашу валізу на розі Червоноармійської та Жаданівського. Вони так поспішали нас здихатися, що навіть не дослухали історію про Давида Гурамішвілі в тій її частині, коли грузинський цар впустив його книжку в потік на переправі, й забули забрати в нас ті нещасні триста тисяч купонів, за які і підряжалися довезти нас. Вони так поспішали втекти від нас, що проскочили на червоне світло й миттєво були зупинені постовим ДАЇшником, що неначебто чатував на таку нагоду відразу за перехрестям. Одним словом, день ні в них, ні в мене не задався. Довелося мені пішки пиляти додому через стадіон, а в ліфті, що вивозить нагору біля готелю Русь, теж виявився якийсь пришелепкуватий магазин, і ліфт через те не працював. (Ні це тільки в Києві мабуть можливо – магазин у ліфті!Власне, як і ліфт посеред вулиці, мабуть.) Плелись ми, викинувши на плече язика, сходами, повзли повз болгарську амбасаду, й думали:
- Ось до чого призводить любов до халяви. Ось до чого призводить любов до придибашок. У що перетворився цей розділ, від якого вимагалося всього лише відправити тітоньку Тамару до Москви?
Тітонько, серце наше! Так наші читачі ніколи і не довідаються, як прийшли тебе проводжати Михайло, Сергій, Василева сестра Валя, її чоловік, їхні діти в шкільних костюмчиках та з кляксами від чорнильних ручок на руках і навіть на вухах, начальник твого відділу, машиністка ( не з локомотиву, а з приймальні директора), голова твого кооперативу на Лівобережній, оркестр Суворовського училища з капельмейстером та барабанщиками, дівчатка в українських віночках та керсетках з ансамблю “Кияночка”, хор імені Григорія Вірьовки та капелла бандуристів, гурт “Танок на мадані Конго”, Катя Чилі, Михайло Поплавький і особисто Олександр Олександрович Омельченко з братами Кличками й п’ятдесятьма залпами фейерверків. І кожен з них приніс тобі квиточка до Москви у купе, плацкарті чи навіть спальному вагоні, через що ти, бідолашна, їхала до Москви одна на весь поїзд, чи то пак – потяг. Але – у купе провідників. І все це через нашу недбалість і любов до придибашок, бо замість просто вистояти ту чергу в касі й взяти тобі квитка ми поїхали кататися Києвом з якимись заблукалими у часі каталами. І залишається нам лише помахати услід хвосту твойого потяга листками цього рукописа.
Повертайся з перемогою.
35. ЛІТО 2003 Р.Х. АВТОР ТА ІСТОРИЧНИЙ ЧАС
Гей-гей що в світі робиться! Як час летить! Вийдеш оце за кисляком та бубликами до цілодобового супермаркету й присвиснеш. Нью-Йорк конає без світла. Північна Корея випробовує ядерну зброю.
Чи давно ми з Ерікою, хильнувши пива “Оболонь екстра”, вирішили, що досить уже нам бавитися оповіданнячками й нахабно почали друкувати романа-придибашку, не розуміючи до пуття, з чим ми зв’язуємося і які зобов’язання на себе беремо, а вже перше вересня на носі. І – якого року! Щоправда, один наш знайомий класик (майбутній, як і ми з Ерікою) каже, що завжди починає писати романа, але врешті решт, як у Миколи Яковченка в “Фараонах”, що хотів шити для дівчаток спочатку платтячка, а потім спіднички-фартушки-трусики-носовички, виходить у нього, майбутнього класика, лише оповідання.
Пиво те ми з Ерікою пили якраз біля бронзового Яковченка та його таксочки, сидячи на його ж бронзовій лавочці, відганяли дітлахів, що намагалися залізти бронзовому корифеєві на голову, й раділи тому, що нам завжди є де тепер притулити дупу й з ким випити пивця - правильний пам’ятник. І йому – бронзовому – теж либонь не так одиноко сидиться у скверикові навпроти театра Франка. Недарма злі театральні язики розказують безліч анекдотів про його невиліковну любов до чарочки й доброї компанії.
Бронзовий корифей сидить у сандалях, з якими також пов’язана цікава театральна придибашка. Справа в тому, що сандалі ті так полюбили класика, що поверталися до нього щоразу, як пантофлі Маленького Мука. Сандалі були вже старенькі, і Яковченко, отримавши зарплатню, купив нові. А старі викинув до урни в театральному коридорі. Коли наступного дня він знову побачив старі сандалі в гримерці, спочатку він навіть не здивувався. Кажу ж – зарплата була. Й не таке забудеш. Корифей знову викинув їх до тієї самої урни й спокійно пішов собі на сцену грати про платтячка для дівчаток. В антракті сандалі знову були в гримерці, ще й нахабно залізли на стола. Ось тут вже Яковченко захвилювався, й як був – у гримі – побіг повз пожежника та білетерів до театрального фойе й викинув кляті капці там.
Після вистави сандалі знову стояли на столі. Яковченко замотав їх у афішу й по дорозі додому викинув на смітник за квартал від театру. Вранці сандалі знову стояли на столі перед дзеркалом. Це вже було неймовірним настільки, що класик заспокоївся. Він прислухався й ривком розчинив двері гримерки. Якісь молоді жеребці-актори, хто там в них тоді в молодих ходив, скажемо – Бенюк з Хостікоєвим, з реготом кинулися навтьоки. Отака в них в театрі Франка була повага до старших.
Отак і наш роман. Скільки разів ми з Ерікою вже заходили в глухий кут і зарікалися його писати. Та я повертався з цілодобового супермаркету з бубликами– він знов стирчав на столі з ерікиної пащеки й вимагав продовження, як худоба порання. А так гарно все починалося.
Пили ми з Ерікою те пиво, теж не поважали старших вусатих та бровастих класиків, вирішували про роман, казали своє “гоп” і не знали в яку халепу ми наміряємось вскочити. Тобто про те – що романи пишуться роками. Й між цим рядком й переможним кличем погонича “Гей, пішла”, гамериканці розбомблять не тільки Югославію, а ще й Афганістан та Ірак, що нас начебто й не обходить, бо хата наша як завжди хоча і в самому центрі Європи, та - скраю.
Але буде й таке, що стосується навіть цих вже трохи пожовклих аркушів. Помре Микола Амосов, якого ми помістили на сторінках цього твору ще живим-здоровим, і зробили те досить легковажно, без належного пієтету, просто з третьої спроби обігнавши його худорляву постать в парку Шевченка під час пробіжки підтюпцем. А то ж була історія, про яку треба розповідати онукам. І що ми розкажемо? Що навіть не озирнулися й побігли до письмового столу гамселити по клавішах й пити кисляк?
Щодо історії було найбільш зрозуміло, коли ДАІ довелося перекрити Володимирську – так багато киян прийшло прощатися з Лікарем, і коли до Будинку Вчителя приперлося відмічатися сьогодення – вгодоване, в дорогих костюмах та окулярах, з депутатськими значками, охороною та шестисотими мерсами. Миттєві самовдоволені халіфи, чиїх прізвищ навіть ніхто не згадає через п’ять років, скільки б там мілліонів вони не накрали, йшли прощатися з вічністю у його особі. Чи думали ми з Ерікою, коли поцупили в літописах манеру нумерації розділів, що разом з нею нам дістався також обов’язок писати про те, що діється в неньці-Україні, й відчувати плин часу усіма клавішами та пальцями?
Добрий роман відрізняється від поганого тим, що показує нам еволюцію характерів героїв. Ми з Ерікою пишемо лише добрі романи. Але й автори та їх машинки, поки пишуть романи, – теж змінюються. Хто розумнішає, а кому стає замалою любовна авантюра й іспанський костюмчик Фігаро. Ми з Ерікою теж вже не ті, що починали клацати по клавішах. Літери на клавішах ще більше стерлися, і пива “Оболонь” ми вже не п’ємо. Остаточно перейшли на кисляк. Не ображайся на нас, наш читачу, що не станемо ми доводити до кінця сюжетних ліній. Усе що можна, - і про Москву, і про весілля, - Еріка і так вже вибовкала заздалегіть, раз по раз заскакуючи поперед батька в пекло.
Нам би не забути з чого все починалося. Тієї єдиної важливої думки, після якої стає зрозуміло, що жити так далі вже не можна, і нехай вони йдуть до монахів – треба писати роман.
Сиділи ми біля Яковченка, дудлили своє пиво й подумки були на Дунаї.
“Дунаю-Дунаю, чого смутен течеш?”
Тож пора вже й написати про той Дунай, поки остаточно не забулося.
Час нам вже переходити до другої частини.
З першої ж частини нам лише залишилось сповістити, що через певний, точно визначений природою, час після описаних нами придибашок, у Києві народився мій двоюрідний брат, названий на честь діда - Сашком. І, власне, весь перший розділ нашого роману у придибашках було написано лише для того, щоб читач не питав, звідки я маю брата з німців, і щоб не задавав надалі безглуздих питань.
