

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	753
Творів:	11428
Рецензій:	17338

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Сатира й гумор

Ад вам пухом, браття!

© Оля BarabOl'ka:) Купріян, 17-07-2007
Охочим посміятися від душі присвячується. Кажуть, у 1905-му році, коли на весь білий світ було два маленькі автомобільчики, ці два автомобільчики – смішно сказати – не розминулися. На одній із багатьох доріг вони якось-то стикнулися (думаю, без диявольських витівок не обійшлося!), й на Землі поменшало рівно на два транспортні засоби. Ото таке. В чім мораль сеї байки? – спитаєте ви. А в тім: що має статися, того не минути. Так навчала моя покійна бабця, земелька їй пухом. Так і зі мною. П’ять хвилин тому розлупив одне око – голова тріщить, в роті пересохло, навколо купа незнайомих людей (все більше дідів і бабів, але траплялися подекуди молоді й зовсім малі). Голова тріщить. А вони все чогось кричать і кричать, наче на базарі. Так вроді би не базарний сьодня день… Понеділок має бути. Ооооой, головонька моя… Наступний!!!!! – то хтось кричить. Я вже відкрив обидва ока й тепер безсоромно роздивляюся бо боках, наче вперше їду в метро. Тільки в метро люди якісь сонні, а тутоньки – справжнісіньке депутатське збіговисько! Наступний!!!!! – той самий голос. Встаю. Мужчина, ви шо, глухой? – якась – не побоюсь цього слова – баба (!) з цигаркою штовхає мене чи то під праве, чи то під ліве нижнє ребро. Вчора там була підшлункова залоза, а сьогодні воно чогось болить так, наче з нього нещодавно вирізали мою жінку Лєнку, ад їй пухом. Обертаюся. Мушу визнати, баба налякана, від несподіванки ледь не ковтає цигарку. Я теж злякався, коли зранку голився, то й шо? Дєдушка, ваша очєрєдь, – вже спокійно, тоном трамвайного голосу, який повідомляє про станції, пробелькотіла дамочка. Нуууу, знаєте, я конєшно, не пацан, але й ви давно не дєвочка, прошу замєтіть. Тільки я цього всього не скажу. Бо я, знаєте, вихований. Маю вісім класів. І вобще, я слєсарь другого розряду. От. А ви кажете «дєдушка»… Помітивши з мого боку вагання, дамочка знову з силою штовхає дєдушку, себто слєсаря другого розряду, вперед. Мене встигає зловити низенький мужчинка типово рекетської зовнішності. Пашка називає таких гопами. З наголосом на «а». Окрім Пашки, ніхто не знає, хто такі гопи (з наголосом на «и»). До речі, Пашка – мій онук. Записуйся! – мужчинка тицяє якийсь рулон. Грубенький, нічого не скажеш. Пашка на таких колись писав побажання до Нового року, для Діда Мороза. Ми тоді всією сім’єю вигадували, чого Дєдушка Мороз не зміг подарувати номери від п’ятого до двісті сорок четвертого (сто сорок дев’ятим був російський військовий вертольот МІ-8). Шо кліпаєш? – то знову озвався мужчинка-гоп, – Пиши своє ПІП! Який з мене піп? – то вже я захищаюся. – Чесслово, батьку, попів не визнаю, до церкви не хожу, коли паску святять, відвертаюся й тричі плюю під ноги, – ледь не розплакався я. Мужчинка поблажливо відірвав мене від коліна. Ідіот, думає собі. Ну й грець із ним, хай думає! Знав би він, шо я думаю про всю цю компанію, від дамочки починаючи й он тим субтильним наркоманом закінчуючи. Кажу: ФІО пиши, дєд! – вже майже ласкаво прогудів мужчинка. – Якщо взагалі писати вмієш. Ги-ги. – то він так сміється. Саме двічі: ги-ги. Вмію, – огризаюся. То пиши сюди, знизу, – і не лапать грязними пальцями! – своє прізвище (фамілію, поняв?), ім’я і по батюшці як звали. Тю! Так би зразу, а то зразу попами лякають… Ще б Одкровенія почитали. На ніч. Беру йогову кулькову ручку й каліграфічними слєсарським почерком виводжу: Володимир Васильєвич Нещас… (закреслюю) Щасливий. Тільки от не треба гиржати, добре? Главноє, штоб чєловєк бил хароший! Я абсолютно щаслива людина. Тільки от… не знаю, як і сказати… рівно чотирнадцять хвилин тому я… помер. Так, помер. Я в цьому впевнений. Точніше, мене в цьому переконала дамочка з цигаркою: повірте, такі кошмари можуть бути або в страшному сні, або в трилері, або в пеклі. Але ТАКИХ я ні в снах, ні в трилерах навіть уявити не можу. Це точно пекло. І не треба мені доводити тут, шо трупи не балакають, а тіні щезають опівдні! Я ж говорю, а значить доказів більш ніж достатньо. Вас цікавить, як я, мужчина, так сказать, в полном разцвєтє сіл, відкинув копита? Та нащо ж так грубо? Пардон. Одкочурився? Пашка руліт. Добре, добре. Ми ж цивілізовані люди. Вас, значить, цікавить, як я, такий молодий, помер? Все просто: нас переїхала машина. Мене і мого велосипеда. Якийсь бісовий «кам-аз», можна сказать, одним махом переїхав «Україну»! Шо? Чи боліло? А вас коли-небудь камазами переїжджали? То й не задавайте дурних питань, хіба я помню. Переїхав, то й переїхав, шо його вспомінать… КамАЗ як КамАЗ. Так от. Розказую, значить. Мінє, вобще-то 63 года. Жонатий. Пардон. Був. На даний момент статус «авалебле», як каже Пашка, – вдовець, ад їй пухом. Офіційно на шиї висять два лишайних коти й одна сука. Власне, сук-то дві, але одну з них не варто афішувати, бо вона не-авалебле, в неї є муж. Неофіційно: два сини з невістками, дочка, чотири внуки і Пашка. Ротів, як бачите, багатенько, і всі роти жрать хочуть. І все на мої сєдіни. І Пашка. Пашка – мій любимий онук, він з усіх найрозумніший. І дєда любить, я знаю. Ми ж із бабою – ад їй пухом – фактично на руках його виносили! Його мамаша, а по совмєстітєльству моя доця Ірка, якось прийшла додому з ооооотакенним пузом (а вона тоді в технікумі вчилася, то ми її з півроку не бачили) і сказала: Мама, я бірємєнна. Лєнка на те, ад їй пухом, каже: Де? Доню, ти увєрєнна? Може, ти чого з’їла… Тебе не пучить? Ірка – в сльози. Що ж, бірємєнна, так бірємєнна, вони баби, їм видніше. А потім народився Пашка. Як тільки Пашка навчився ходити, в домі поховали всі крихкі й гострі предмети, сірники та інші потенційно небезпечні штучки, такі як ґудзики. Довелося також повідкручувати крани на газовій плиті, бо Пашка вже діставав. Коли внучок більш-менш бігав, те саме зробили сусіди в радіусі семи-десяти хат. Їм прийшлося ще й додаткові навісні замки купити. Але шо я все про Пашку та про Пашку, за нього я найменше боюся, він бойкий пацан, не пропаде. Весь у Ірку, а Ірка – в Лєнку, ад їй пухом. Так про шо ж я ото казав? Ага, про сім’ю, про обов’язки. Так ото. Гроші треба було якось заробляти. Толку з того, шо я слюсар вищо… першо… другого розряду! Думаєте, на одну зарплату проживеш? Нє. А в мене – два сини з невістками, дочка, чотири внуки, Пашка, два лишайних коти, дві суки і хазяйство. Ротів, як бачите, багатенько, і всі роти жрать хочуть. І все на мої сєдіни. Да! По халтурах ходив… Але ми зараз не про це. Жили ми все-таки в селі, городинка сяка-така своя була (нівєсткі, знаєте, городскіє, в них руки прямо… ну, короче, і руки, і ноги – з одного місця… від зубів), корову держали, свині, курей не було, бо баби не хтіли з ними возитися… картоплю ще садили. Шось та було! Базар нас годував. Тільки субота чи неділя – нівєсткі нагрузили всього потрошку: цибульки там, кілограмчика три картопельки, трохи яблучок, молочка пару пляшок, сиру, сметанки (сіпаратора в нас не було, то баби мусили через тряпку проціджувати збирану сметану, а на базарі я брехав, шо сепараторна – хто його розбере!)… Всього потрошку брав, шоб поки тітка до сметани придивляється (сіпараторна чи не сіпараторна, є там крапочки чи нема), дядько згадав, шо треба ще повечеряти, бо тітка не зготує нічого, й узяти молочка чи то цибульки до картоплі в мундирах, чи «в шинелі», як казала баба моя, Палагея Іванівна, земелька їй пухом. Словом, всі тонкощі базарного бізнесу продумані до мєльчайших подробностєй! Піар налагоджено за найновішими Хайтек, як каже Пашка. Мо-лоооо-ко! Цибулька! Сметана сіпараторна! І цінники в мене є, аякже. Щоразу нові. А шо ви думаєте, як у нас у країні економіка нестабільна, то на базарі вона шо, стабільна, не міяєцця? Да? Шоб ви знали, базар – то така сама ринкова економіка, тільки маленька. Мікроскопічна. От. Мікроекономіка. Ціни скачуть, конкуренція далеко неідеальна… Зранку картопля тобі по чотири гривні (молода), а через дві години мусиш продавати її вже по два п’ятдесят. Бо конкурент, до речі, мій сусід через три хати, падлюка така, сказав, шо картопля по чотири, а вона по три п’ятдесят. Люди питають, почім картопля, ти їм кажеш. А вони підуть, та й у сусіда візьмуть, бо він, падлюка така, по три п’ятдесят продає. Ти переходиш на нове місце, а там уже картопля по три, а в тебе така собі, трохи паршивенька, та ще й дрібненька, то й виходить, що ціни впали з чотирьох до двох п’ятдесяти. От тобі й економіка. От тобі й інфляція. А ти кажеш мені про стабільність. Ніякої, до біса, стабільності не буде поки мій сусід, падлюка така, приїжджатиме раніше за мене на базар! От. Але то все так, ми шото не про то говорим… Я ж не економіст, я, ну ви знаєте, вобщем, слєсарь… Так от. Мене, значить, камаз переїхав. Водітєлі, блін, сядуть собі, фанту дудлять, сухариками закушують… і нічогісінько не бачать! Я ото їхав тихо-мирно додому, як положено, нікого, так сказать, не чіпав, своєю полосою їхав – да! – ну хіба шо трохи злєва, шоб машини скоросні могли мене об’їжджать, я ж усьо-таки на вілосіпєді, понімаєте, мєдлєнно їду. Кілометров восємдесят, не больше. А вони, падлюки такі, естахвету устроїли, формулу-один, панімаєш! На трасі! Де не то шо дороги бог-вість когда не ремонтіровані, так іще й покручені ці дороги ооого як! Знаєте таке собі село Пороскотень? Нє? То там дороги – не гірше, чем у Криму. То я ж ото їду собі, значить, спокійно, нікого не чіпаю… А жарко-то як! Піт градом котиться… Треба буде вже куфайку знімати, думаю, липень надворі, як-не-як. Знімаю картуза, витираю лоба. Їду собі, природою милуюся. Тут ось можна, бачу, дров накрасти… дарма шо котел вже десять років як газовий, у хазяйстві все пригодиться. Асфальт розжарений, аж парує. Під колесом штрих-пунктирчики біленькі (розмітка на дорозі, знаєте?) витанцьовують, по-вужачому звиваються. Тю! – думаю. Зупиняюся. Вже не танцюють. Тю, думаю, діскатєку тут устроїли, панімаєш! Тре’ Пашці розказати, думаю. Їду. Тю! Знову танцюють. Ааа, ну з вами! Їду собі. Думаю: шось і погода хароша, і неділя, а мєнтів нема. Не на добро це, браття. Розкажу вам по сікрєту, я давно помітив, шо як чи то дорогою на базар, чи то з базару стріну якого-небудь, хоч поганенького, хоч паршивенького, мєнта, – неповезе! Або товар не продам, або економіка підведе, або сусід, падлюка така, знову раніше приїде. Странно, але вчора я якимсь макаром обігнав сусіда, падлюку таку (бачив його там, на повороті на Плахтянку, шось його «Таврія» зламалася… Хі-хі-хі… То він там під капотом рився, падлюка така,. Тільки з йóго механік, як з мене слєсарь… себто, балярина. Я хотів сказать: балярина!). То-то він на базар припхався аж у свинячий голос, коли картопля вже по два п’ятдесят була, а я йому, падлюці такій, за всі обіди возьми да й скажи, шо картопля по три. То він так півгодини постояв, ціну не знижував, достоявся до того, шо по два рублі продав усе чистісінько. Оптом. І то непогано, хай радуєцця, падлюка. Так от. Я собі їхав, тішився стабільністю клавдієвської економіки, як тут шось штрих-пунктирчики сказилися. Налєво їх з доброго дива понесло! Тю, думаю, я ж за ними їхав, то, може, їм і видніше. Налєво так налєво. Вони тут як-не-як мєсниє. Дивлюся: вони знову вправо. Питаю: ви шо, товаріщі, п’яні? Мовчать. Тю, думаю, вам видніше. Вправо так управо. Їду собі слухняно за штрих-пунктирчиками. Наспівую шось із Пашчиного: тру-ля-ля… ми з тобой нє пара, нє пара… запара, запара… Даааа, рими Пашчине покоління підбирає просто-таки суперскладні! І тут шось, мабуть, я продуплив, як каже Пашка. Штрих-пунктирчики кричать: Куди ти, йолопе?! Вправо крути! Камааааз! А в мене руль сам по собі влєво завернув, та ще й так різко получилося… менше кричать треба! Даже не помню, який той камаз був із себе… Камаз, вроді би, як камаз… Короче, більш нічого не помню. Проснувся вже тутоньки. Думав от дохнуть, а тут тобі на – баби з цигарками, мужички ре кетської зовнішності з рулонами! Очередь! І шо саме цікаве, скажу, люди до пекла більше записуюцця. До пекла он який рулончик, а до раю шо? Листочка з серединки зошита вирвали, у клєточку. А я шо, дурак, шо лі, до раю записувацця, коли люди всі як один до пекла пруть?! Може, їм видніше… Дамочка з собочкою до раю, здаєтьцця, записалася. Свят, свят, свят. Мужичок, вроді би, тоже. А мені, бачте, рулончик соває! І шо ви думаєте? Я записався! Конєшно. А треба було заповнити три графи: оте бісове «ПІП», себто «ФІО», «Причина переводу» і «Хороші/Погані діла». Ну, думаю, з попом розібралися… Причини, значить. Дааа. Пишу: випивав (дописую: часто!), жінку бив (дописую: як попадало, то вона мене, то я її), по халтурах ходив, хабарі брав би, якби давали… Закреслюю. Не піде. Потенційний злочин. Треба буде в погані мислі дописати. Думаю, писати чи не писати, шо суку не одну тримав, як задекларовано, а цілих дві? Не буду. Їй, може, в рай захочеться. Анкету портить… Дааа. «Хороші/Погані діла». Я так понімаю, хороші – то для райських. Так-с. Погані діла, погані діла… Вспомнив! Я колись у баби Цицьки яблука крав, і абрикоси, і аґрус, і ще шовковицю дзьобав… А в баби Марини гуси були. Вона їх тоді з двору випустила, а вони під фірткою стояли й так жалібно ґелґотіли, шоб я їх впустив… Я й упустив. То вони чогось після того подохли. Баба тоді казала, шо я погане діло зробив, хоч я і думав, шо хороше. От бачиш, яка тонка межа між хорошим ділом і плохим. Все. Розписався. Крапка. Будь ласка, чекайте своєї черги. Які вони тут усі воспітані. Стою. Дамочка з цигаркою вагається між раєм і пеклом. Бачить довжелезну чергу і думає, шо в пеклі. мабуть, шось роздають: може, розпродаж який або торгова точка «Все по 55». Точно. Так і є. Баба все зважує і рішуче записуєцця до нас. Стоп! – кричу. Треба її якось відговорити. Дамочко! – кажу, – ваша персона не проходить по фейс-контролю. Шось дуже ангельські у вас черти! Ідіть вон, будь ласочка! Дамочка, клянуся, надулася, як кобра перед нападом: Шоооо?!! Да как ви смєєтє?! Чево ето ви тут распоряжаєтєсь, дєдушка?! Вот посмотрітє, вас єщьо самих не возьмут, ви только на себя посмотріте! На вид – собсем святой! Я не растірявся: Який я тобі святий! Я злой і страшний сєрий волк… Тю! Короче, я затятий грішник. Матюкаюся і на Паску хожу в церкву, мєжду прочім, Київського патріархату! От. Ха-ха-ха! – регоче дамочка. Ги-ги, – приєднується мужичок ре кетського виду. – Ну тогда тєбє точно в рай! Зараз влаштуємо тут слідство. Ги-ги, – і собі шось тявкає мужичок. О-ба-на, думаю. Оце попав. Стояв би собі мовчки в черзі і не рипався, так на тобі – комфорту захотілося. Бачте, дамочка з цигаркою йому не сподобалася! Стою. Принишк. Задоволена дамочка всерйоз прийнялася прийнялася за протокол. Дивиться в рулон: ага, значить… Одним махом викреслює всі мої чесно зароблені погані вчинки. Пише: «Не достоин». Крапка. Дааа, думаю, піпец тобі, Володька, не бачити тобі пекла як своїх вух. Не варитися тобі в смолі, не лизати розпеченої сковороди, не пробувати інших новинок, шо їх щойно тільки вигадали шановні чорти, не проти ночі згадувати. Останній шанс. Кажу: А я, може, не случаймо під камаз попав! Може, то я суїцид вчинив, а? Бачу, противник капітально виведений із строя. Треба добивати, поки дамочка не почала копати й не нарила моїх добрих діл. Я, мєжду прочім, вчора п’яний за руль сів. А в мене – два сини з невістками, дочка, чотири внуки, Пашка, два лишайних коти, дві суки і хазяйство. На кого я їх полишив? Шо ж вони без мене робитимуть? А? А п’яний за рульом хто? Са-мо-гу-бець! – видушую, смакуючи кожен склад. Значить, суїцид наліцо. Насолоджуюсь ефектом, який справило на дамочку слово «суїцид». Я в екстазі. На сьомому небі… Еее, нє, не то. Володька Пекельний. Пекельний Володька… Звучить! А черга просувається. Ось уже два виродки переді мною – і я. Дамочка не на жарт нервує. Не дуже-то їй хочецця бути зі мною в однім пеклі, бачить, шо нашла коса на камінь. Слухай, мужик, а ми вобще де? – питаю в того, що попереду. Він на вид – хабарник-рецидивіст, та ще й податки не платить. Заплати податки і спи спокійно! Да. В чистилищі, тіпа, – відповідає. Тю, думаю. Ніколи не чув, шоб у нас було своє, приватне чистилище. Вроді би, не католики. Та! Ладно. Хабарника-рецидивіста забирають без зайвих розмов. Я радію. Думаю, шо з моїм суїцидом мене тут на руках носитимуть і щодня смоляні ванни приписуватимуть. Моя черга. Молоде рябе дівчисько в зеленій кофтинці задає в пошукову систему peklo.com.ua моє прізвище. Щасливих нема, – констатує. Тю! Блін. Кажу їй на вушко: Нещасливий я! Нещасливий. Володимир Васильєвич. Не-щас-ли-вий! Є! На екрані висвітлюється все-все про мене: де народився, скільки чого вкрав у баби Цицьки, коли бабі брехав, шо не курив, скількох дівчат з пузами лишив… Тю! Оцього, будь ласочка, не треба. Не треба мені честь плямити. Скільки сук тримав, значить… Кажу їй: Це, мабуть, конфіденційна інформація, а ви тут на все пекло світите! Дівчисько зневажливо дивиться на мене: Ну? То й дивіться, будь ласочка, мовчки! – відрізаю. Рудисько мовчки натискає кнопочку «Погані вчинки». Чисто… Даааа. Шо ж таке? Причина смерті? Ну, думаю, зараз буде! Зараз! Суїцид, – кажу тихенько. Дівчисько безпристрасно читає: «Їхав на велосипеді з базару. Виїхав на зустрічну смугу, де раптом врізався в КамаАз…». Нещасний випадок. У графі «Життя після смерті» виклацує слово «Рай». Як, рай?!!! Та я ж п’яний був! Та ж п’яний за рульом – самогубство! – кричу їй прямо у веснянки. Дівчисько мовчки кліпає на мене своїми рудими очима й виписує направлення на «рай посиленого режиму». Отакої! Слєдующий! – спокійно говорить мій рудий кат. Дамочка з цигаркою в екстазі. Пожалуста! Вот. Бочкарьова Єлєна Родіоновна. 1965-го года рождєнія. оооо! Бєз проблєм? Чуднєнько!» Адіос, аміґос! – махає мені цигаркою на прощання. Впадаю у відчай. Дівчинко! Може, хоча б якесь місцечко знайдеться? Може, хоча б за крайніми банями? Я, я, я… я жінці зраджував! Двадцять років! – ледь не плачу. Пане, якби я всім, хто зраджує дружинам, надавала місця в пеклі, то в нас би тут не дев’ять кіл було… а цілий Емпайр Стейт Білдінґ, тільки навпаки! Ха-ха. Так що отвалітє. Слєдующій! Крім того, ви на велосипеді їхали. А велосипед, як знаєте, – екологічно безпечний вид транспорту. Значить, ви екологію берегли. Хороші діла! – закінчує рудисько. Дааа… Твою Лєнку! Так я і потрапив у рай. Нудьга страшенна! Все світло, кругом доброта, усмішки… жрать – повно, пташки співають… Здуріти можна! Нас тут всього десь семеро, тих, що з простих людей. Всі інші – або ангели, або святі. Не люди, короче, а якийсь кодекс. Мужичок рекетського виду, і той до пекла переписався. Скоро звідти будуть сюди виганяти, бо там уже нікуди приймати, а тут – аж чотири неба вільні! Нас тут половина – партія зелених, блін. Один глушника старого поремонтував, то йому захист повітря приписали… про іншого пронюхали, шо він бумагу на макулатуру здавав… Та ладно вже! Рай так рай. Як казала моя бабуся (до речі, шось її тут не видно), що має статися, того не минути. То ж, якщо хочете до пекла, вмирайте швидше, бо рудисько казало, шо там уже місця закінчуються. Ад вам пухом, браття! Постскриптум. Простіть мені мою неграмотність, я ж всього-на-всього слєсарь другого розряду… липень 2007 року
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.00975680351257 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Ад вам пухом, браття!

Між нами, дівчатами