І був Еру. Той самий, кого в Арді кличуть Ілуватаром. І він створив найперших Айнур - святійших, що були плодом його думки та існували поруч із ним, до того, як з’явилося будь-що інше... І він заговорив до них, даючи їм тему до мелодії, і вони заспівали йому, і узрів він, що то є добре. Але довгий час кожен з них співав сам по собі і лише зрідка кілька Айнур єдналися у співі, бо кожен Айну пізнав лише ту частину думки Ілуватара, з якої походив сам. Вони поступово усвідомлювали своє братство, слухаючи одне-одного, і таким чином, наближалися до глибшого пізнання згоди і гармонії...
І сталося так, що Ілуватар скликав до себе всіх Айнур і запропонував їм нову, наймогутнішу тему для пісні, розкриваючи для них речі величніші й прекрасніші, аніж усе, що показував їм доти. І сміливість його починань і велич зрощеного плоду вразили Айнур, тож вони німо завмерли у глибокому поклоні перед Ілуватаром.
Тоді Ілуватар мовив їм:
„З мелодії, яку я дав вам разом ви створите Високу Пісню. Нині ви, запалені Невгасимим полум’ям, мусите показати усю свою силу, оздоблюючи цю мелодію кожен своєю власною подобою і помислами. А я мовчки слухатиму вас, насолоджуючись великою красою, що крізь вас увіллється у пісню.”
І в ту мить голоси Айнур, ніби арфи та лютні, ніби труби та сопілки, ніби віолі та органи, незчисленними хорами наповнили ідею Ілуватара, творячи Високу Пісню. І мелодія зносилася нескінченним мінливим звучанням, створюючи гармонію, і наповнюючи собою простір, в якому був Ілуватар, переливаючись через вінця, і відлунюючи у пустоті, яка з тої миті переставала бути пустотою. Ніколи відтоді, аж до скону Днів, жоден Айну не зміг створити ще одну таку Пісню, чи хоча б схожу на творену тоді для Ілуватара. Тоді Ілуватарова думка знайшла досконале втілення у співі, коли кожен відчував іншого і кожен розумів свою роль у тому вогні, що його вселив творець у їхні думки. І був Ілуватар втішений. Він сидів і слухав, і на коротку мить Пісня сягнула вищої досконалості, бо не було в ній фальші.
Але з розвитком пісні у серце одного з Айнур - Мелькора, входило бажання вплести до пісні сутність свого власного бачення, що відрізнялося від Ілуватарового. І йому хотілося поглибити і розширити належну йому частину пісні. Мелькорові було даровано найбільше сили і знань серед усіх Айнур, і він мав у собі частки здібностей кожного з них. Він часто навідувався до пустоти, шукаючи власного Невгасимого вогню, і з кожною миттю у ньому росло бажання творити своє Буття. Йому здавалося, що Ілуватар не думає про пустоту і він поспішав її зайняти. Будучи на самоті, він почав мислити по-своєму, не так, як решта його братів.
І деякі з цих думок він вплів тоді у Пісню, розладнавши її звучання. І багато з тих, що співали поруч нього, розгубились, і їх думки потьмарились, а спів урвався. Але дехто увібрав у себе його мелодію краще, ніж ту, що була доти, і розлад, внесений Мелькором, ще більш поглибився. А відтак мелодія, створена Ілуватаром, потонула у морі непокірного звуку. Але Ілуватар сидів мовчки і слухав, аж доки мелодія не переросла у дикий шторм, ніби каламутні хвилі, що стенались одна проти одної у лютому невгамовному ревищі.
Та ось Ілуватар підвівся і Айнур побачили, що він посміхається, і він звів свою ліву руку і нова тема до мелодії забриніла посеред шторму, схожа, і водночас, несхожа на попередню, вона набирала сили і розгорнулася у новій красі. Але розлад, створений Мелькором, повстав супроти неї і змагався з нею, і знову розразилась битва звуків, ще жорстокіша, ніж попередня. І тривала вона, доки майже всі Айнур злякано не повмовкали і Мелькор отримав першість. І знову Ілуватар підвівся і Айнур побачили, що його обличчя суворе. Він звів свою правицю і ось - третя тема до мелодії розкрилася посеред сум’яття, і була вона не схожа на попередні. Вона здавалася м’якою і солодкою, легкими брижами на воді, але була вона невгасимою, і виповненою могуттю. І врешті здавалося, що дві нестримні мелодії зростали одночасно перед троном Ілуватара і були вони протилежними. Одна була глибокою і сильною, і чарівною, але повільною, замішаною на гіркій печалі, з якої й походила її чарівність... А друга була інакшою, гучною і показною, нескінченно повторюваною. І не було в ній гармонії, лише наполегливе співзвуччя, ніби тисячі труб грали кілька нот знову й знову. І вона намагалась потопити першу мелодію власною дикістю, але було чутно, що сама вона - лише вирвані найурочистіші ноти мелодії Ілуватара.
І в тій битві затремтів Ілуватарів світ, і той трем прокотився хвилею по непорушній тиші. І втретє підвівся Ілуватар, звівши обидві руки, і в ту мить глибший безодні, вищий небес, ясніший світла, погляд Ілуватара урвав спів.
Заговорив Ілуватар, і мовив він:
„Могутні Айнур, але Мелькор наймогутніший поміж них. Та він мусить знати, як і кожен Айну, як знаю те я, речі, заспівані вами. І я покажу вам їх, покажу те, що ви створили. А ти, Мелькоре, побачиш, що жодна мелодія не може бути зіграна так, щоб я не чув її, і жодна - всупереч мені. І ти побачиш, що моя пісня створила речі цікавіші і чудовіші, ніж ти міг собі навіть уявити.”
Тоді Айнур жахнулися, бо не розуміли слів, промовлених Ілуватаром. І Мелькор відчув пекучий сором і разом із ним палючу ненависть. Але Ілуватар підвівся у всій своїй величі і вийшов із простору, створеного ним для Айнурів, і Айнури пішли за ним.
Але коли вони досягли пустоти, Ілуватар знову звернувся до них:
„Узріте ж вашу музику!”
І він показав їм видіння, яке вони раніше лиш чули, і вони побачили новий світ, що відкрився їм. То була велетенська куля у пустоті, і була вона неперервною, і всередині цієї кулі пустоти не було. І доки вони дивилися і чудувалися, той світ почав розгортати перед ними свою історію і здалося їм, що він ріс і розвивався. І Айнур не могли відвести очей і мовчали.
„Узріте ж вашу музику!” - повторив Ілуватар: „Ось ваше мистецтво. І кожен із вас знайде у цьому світі частку себе, серед образу, який я дав вам. Усі ті речі, над якими ви працювали і які вдосконалювали. А ти, Мелькоре, побачиш тут усі затаєні думки своєї свідомості і відчуєш їх. Але будуть вони лиш частиною цілого, лише складовою спільної величі.”
І багато інших речей казав тоді Ілуватар своїм Айнур, і тому, а ще тому, що творіння музики давало знання, Айнур й зараз знають багато з того, що було, чи є, чи ще буде згодом, і небагато є речей невідомих їм... І навіть коли вони не помічають чогось, ні разом ні поодинці, Ілуватар розкриває їх перед ними, адже у всі віки з’являються речі, небувалі раніше, що проходять повз увагу Айнур.
Тож тоді, дивлячись на Світ, що розгорнувся перед ними, вони бачили, що він має риси, про які вони й гадки не мали. Айнури здивовано споглядали прихід Ілуватарових дітей, що мусили заселити створений ними Світ, і осягнули, що самі вони не покладаючи рук трудилися, аби зробити його придатним для життя, навіть не відаючи того. Із здивуванням збагнули також, що Ілуватарові діти були створені самим Ілувтаром, і що народилися вони зі звуками третьої теми, і жоден Айну не був їх творцем. Проте, побачивши їх, вони одразу ж полюбили цих створінь, єдиних живих, окрім них самих, вільних і незбагненних, у яких вони бачили відображення Ілуватарової думки. І вони збагнули ще трохи більше його мудрості, що раніше була прихована навіть від них.
Зараз Ілуватарових дітей звуть Ельфами та Людьми, Первородними та Послідовниками. І посеред величі Світу, у його неосяжних просторах, в його миготливих вогнях, Ілуватар обрав місце для них, в Глибинах Часу, під незлічимими зорями. І це місце здалося б крихітним кожному, хто пізнав велич Айнур та їх могутність, хто б бачив лише жалючі шпилі гір, чи пізнав би безмежну несправедливість Світу, створеного ними. І звісно, Айнур теж мали б усе те пізнати.
Але як тільки вони побачили Арду наяву і узріли Ілуватарових дітей, що постали перед їхніми очима, помисли і бажання наймогутніших серед Айнур звернулися до них. І головним серед наймогутніших був Мелькор, адже він із самого початку був наймогутнішим серед Айнур, що творили музику. І він переконав навіть сам себе, що його головним бажанням є творити добро для Ілувтарових дітей, аж не міг погамувати потоки жару і холоду, що струмували крізь його тіло. Але він бажав радше підкорити своїй волі і Ельфів і Людей, заздрячи дарам, якими наділив тих Ілуватар. І запрагнув він бути кликаним Паном і володарювати над волею інших.
Але інші Айнур дивилися на цей простір серед пустоти, що Ельфи кличуть його Ардою. І їхні серця повнилися світлом, і їхні сяйливі очі палали від задоволення, але через ревіння моря, вони почувалися розгубленими. І вони побачили вітри у небі і матеріал, з якого було створено Арду: залізо й камінь, срібло і золото, та ще багато чого іншого, але найвеличнішим серед усього було море. Не дарма переповідають віками Ельдар, що саме у морі й нині живе відлуння музики Айнур, якого нема більше ніде, і багато Ілуватарових дітей невдоволено прислухаються до того співу, не розуміючи, що призначений він не для них.
І саме до моря Айну, якого Ельфи кличуть Ульмо, звернув свої помисли, а він же був одним із найздібніших до Ілуватарової музики. А про вітри і небо найбільше замислився Манве, що був найблагородніший поміж Айнур. А субстанція землі захопила Ауле, якому Ілуватар дав чи не стільки ж, скільки Мелькорові, проте велич Ауле була в його діях і творіннях, аж ніяк не у владарюванні чи верховенстві. Як тільки він завершував свою справу чи творіння, одразу ж відходив, щоб узятися за нову роботу.
І озвався Ілуватар до Ульмо:
„Бачиш ти тепер, як у цьому царстві Глибин Часу Мелькор підняв війну у твоїй царині? Від замислив породити у ній безмірний холод, але не зміг поруйнувати ні твої фонтани, ні мої тихі плеса... Натомість - поглянь на сніг і химерну роботу морозу! Він замислив жорстокий жар та полум’я, але так і не зміг заглушити спів моря. Зате - поглянь також на велич хмар і мінливих туманів, прислухайся до крапель дощу, що падають на землю! У них твоє мистецтво дотикається до мистецтва Манве, твого друга улюбленого.”
Тоді Ульмо відповів:
„То є правда, що вода чистіша, аніж могло уявити моє серце, і навіть у найзаповітніших глибинах душі я не міг пізнати красу сніжинки, ані у своєму співі я не чув дзвону крапель дощу. Я розшукаю Манве, і ми разом творитимемо неповторні мелодії!”
Тож Манве та Ульмо поріднилися з найдавніших часів і у всьому, що роблять, вони вірно тримаються настанов Ілуватара.
Але доки Ульмо говорив, а решта Айнур із захватом споглядали неповторне видіння, воно раптом зникло з їх очей. І в ту мить пізнали вони нову для себе річ - темряву, що її зроду не знали навіть у помислах. Але вони були залюблені у красу світу, що прийшов із небуття, і їхні думки були повні ним, тож вони спершу навіть не зауважили того зникнення. Потім дехто з них сказав, що видіння зникло, віщуючи панування Людей і занепад Первородних. Але тому, що музика стихла, Айнур не могли побачити ані Прийдешніх часів, ані кінця Світу.
І сум’яття охопило Айнурів, але озвався до них Ілуватар, і мовив:
„Я знаю, що бажанням ваших душ є, аби світ, щойно бачений вами, існував насправді, а не лише у вашій свідомості, як існує кожен із вас. Тому я кажу - Ея! Нехай воно буде! Я шлю свою могуть, свій Невгасимий Вогонь, що віднині буде серцем Світу, і Світ Буде! І дехто з вас увійде до того Світу.”
В ту ж мить Айнур побачили спалах світла, ніби то була хмара із полум’яним серцем, і вони знали, що то вже не просто видіння, а нове творіння Ілуватара - Світ Сущий.
Отже, частина Айнур залишилася при Ілуватарі, за межею Сущого Світу, але інші, серед яких найвеличніші і найсвятіші, вирішили спуститися у Світ, покинувши свого творця. Але то був вияв їх всеосяжної любові, адже з того часу їхня могуть була прив’язана до Світу і містилася у ньому, щоб бути там вічно, до скону Днів, і став Той світ їхнім життям і ними самими. І з того часи звалися вони Валар, Силою Світу.
Та коли Валар вперше прийшли в Ею вони були вражені та розчаровані, бо ніщо з баченого ними у видінні ще не було зроблено, ба навіть початку не було тієї роботи, а була тьма. Так, Пісня існувала насправді, але росту та процвітання не було в цьому мовчазному просторі, а видіння було лише передвісником їх. Але тоді вони увійшли в Ею на початку часів зрозумівши, що передвіщений і передспіваний Світ мусить тепер бути створений ними. Тож вони стали до роботи, хоча їй не було видно ні кінця ні краю у незміримій та недослідженій пустці, у віки незліченні й приречені на забуття. І працювали доти, доки у Глибинах Часу, посеред порожніх пустот Еї, було створено місце і час для Ілуватарових дітей, і найбільше потрудилися Манве, Ауле та Ульмо. Проте з самого початку там був також і Мелькор, долучившись до всіх творінь, змінюючи їх за власними вподобаннями і бажаннями. І розпалив він великі вогні, адже ще тоді, як планета була ще молода і повна полум’я, він жадав її, і казав іншим Валар:
„Тут мусить бути моє царство, і я сам його назву!”
Проте Манве, що був братом мелькора у помислах Ілуватара і вів другу тему Ілуватарової пісні, повстав супроти Мелькорового віроломства і скликав собі на поміч духів, сильніших та слабших. А ті зійшли на Арду і помогли Манве, щоб Мелькор більше ніколи не ставав на заваді їхній роботі, а планета не зів’янула задовго до розквіту. І відповів Манве Мелькорові:
„Це царство не може належати комусь одному, лише тисячам тисяч, що потрудились на ній не менше, ніж ти.”
І залягла незгода між Мелькором та рештою Валар, тож Мелькор мусив на той час відійти в далекі закутки Арди і там працював на свій розсуд, але бажання владарювати над Ардою ні на мить не покинуло його.
А тим часом Валар нарешті самі змогли визначатися з формою та кольорами, а відтак почали творіння Світу любові для Ілуватарових дітей, у якому й самі сподівалися втілитися, як то було у видінні, лишивши при собі лише свою велич та міць. І та їхня подоба походила не із сутності самого Світу, а радше із їх свідомості, і вони не потребували її, так само, як ми не потребуємо одягу для того, щоб почувати своє існування. Тому іноді Валар подорожують безформними, так, що навіть Ельдар не завжди можуть їх розпізнати. Але вони втілили Ілуватарових дітей, частину у жіночий, а частину в чоловічий образ, відповідно до жіночої та чоловічої вдач. Але подоба, в якій існували Великі, не в усі часи була такою ж, як у королів та королев Ілуватарових дітей, часом вони обрамлювали себе формою своєї думки і могли бути величними і жахливими.
І Валар затоваришували з багатьма Ілуватаровими дітьми, деякі з яких стали такими ж величними, як і вони. Вони разом працювали на благо планети та вгамовували хаос. Тоді Мелькор побачив, скільки всього вже було зроблено, і що Валар подорожують планетою у видимій формі, горді і щасливі своєю працею. А сама Арда стала величезним прекрасним садом і хаос було вгамовано. І заздріть зросла у Мелькорових думках, від чого він також прийняв видиму форму, але через його злість і невдоволення, та форма була жахливою і темною. Він спустився в Арду величний і могутній, як ніхто з Валар. Він піднявся на скелю, що зносилася за хмари посеред моря, і лід став його обладунками, а дим і вогонь коронували його, а погляд його випалював жаром і жалив холодом усе довкруг.
Так почалася перша битва Валар з Мелькором за панування в Арді. Лише Ельфам відомо про ту битву, та й то небагато. Про те, що тоді коїлось вони дізналися від самих Валар, з якими вони спілкувалися у землях Валінору. Але навіть Валар говорили дуже мало про битви, що відбулися до приходу ельфів. Та кажуть між Ельдарів, що Валар намагалися протистояти Мелькорові і правити планетою, готуючи її до приходу Первородних. Вони підіймали з морських глибин острови, а Мелькор руйнував їх, створювали квітучі долини, а Мелькор розрівнював їх, зводили гори, а Мелькор їх руйнував... І що б не робили Валар, Мелькор нищив їх творіння, чи псував їх. Але не вся їхня праця пропадала даремно, хоча й не були вони повністю нею вдоволені. Хоч і не все вдалося так, як хотіли того Валар, та завдяки наполегливій праці, планета була облаштована і зроблена була на совість. І то було місце для Ілуватарових дітей, створене в сиву давнину в глибинах Часу, посеред незлічимих зір...
