То, кажете, вже доросли? Цивілізація вийшла на новий щабель?
Колода, пліт, човен, колесо, крила, і от: нові можливості міжзоряних подорожей.
Будь-ласка. Літаєте, то й літайте собі на здоров’я. Тільки не високо. Не виходячи за межі дозволеної Зони.
Подивіться спочатку на себе. Ви є величезним смітником у Всесвіті. Ви отруїли планету і все навкруги. Ви випромінюєте у простір брудну енергію, котра може порушити усю складну організовану систему Всесвіту, самі себе давите, самі себе мучите. Ви спалюєте кисень та енергоносії, засмічуєте польотами іще й небо над собою, та так, що скоро те сміття почне падати вам на голову.
То невже цей смердючий шматок живого праху та глею можна випустити куди інде з його болота. Та ви ж тільки з’являєтеся за межі Зони будь-який інопланетний корабель поспішає сховатися, щоби не потрапити вам на очі.
Адже всюди існує політика. Політика, як лінія поведінки або політика ставлення до вас. Політика невтручання і політика допомоги, політика обережності і політика смерті.
Ви, мов сновиди, що на баскім коні мчать до краю прірви, відтак вас, як космічну заразу не можна випускати за межі карантинної Зони, і тим більше дозволяти доступ до інших просторів. Проте ви ще можете усе змінити на краще.
Багато з ваших неодноразово мудрували про безмежність Всесвіту, проте тільки побувавши там, розумієш який він одноманітний і нецікавий. У космосі нудно і нерідко задля розваги доводиться розмовляти навіть самому із собою.
Спочатку ваша Зона була невеликою, до потроєної висоти найвищої гори на планеті, проте пізніше довелося включити до неї навіть Місяць. І вже було безліч спроб потрапити за ці межі і зсередини і ззовні.
Я стежу за вами, і що більшу енергію ви розвиваєте, то пильніше око. Ваші безпілотні кораблі передають лише ту інформацію, котру їм дозволяють передавати, або вона дещо модифікується, бо відсутність інформації також є підозрілою. Несподівано помічені вами інопланетні кораблі або не встигли сховатися, або навмисне з’являються, як ваші захисники, котрих якраз і треба стерегтися.
Я скрізь навколо вас. Не контролюю вас, не заважаю, не коректую процес вашого розвитку. Я є просто черговим, що призначений на певний відтинок часу у цьому забутому Богом закутку Всесвіту спостерігати за вашим безумством. Я ваша сторожа, той хто піклується й застерігає вас, водночас оберігаючи Всесвіт від зруйнування та знищення.
Ще одна спроба.
Із трьох рівномірно віддалених точок поверхні кульки майже водночас злітають сріблясті гостроносі циліндрики і під деяким кутом до поверхні прямують вертикально вгору. Один продовжує збільшувати кут нахилу траєкторії і, вочевидь, збирається вийти на орбіту, а тому будь-якої цікавості чи загрози для мене поки що не являє. На відміну від двох інших.
У першого несподівано відмовляє один з двигунів, і він завалюючись убік по параболі падає і згоряє у верхніх шарах атмосфери, встигнувши проте відстрелити рятувальний модуль. Другий вже вийшовши за межі Зони несподівано вибухає. У цьому немає моєї вини, бо ж ви й самі робите купу помилок.
Вибухи у вакуумі проходять беззвучно, і тому я спостерігаю німу картину, як шматки корабля та людей, залізо, м'ясо і кульки миттєво замерзлої крові розлітаються в усі боки, а на місці, де тільки що був корабель, з’являються дві майже невагомих сріблястих хмаринки.
Їм не холодно.
Я знаю, бо й сам такий.
Треба запросити їх до себе. Наляканих і збентежених, що зненацька опинилися у відкритому космосі. Запросити якось так, щоби не злякати ще більше, щоби дати промінчик світла та надії, так необхідний тим, котрі опинилися посеред темряви.
Сказати те, що колись заспокоїло нас, коли ми, як і вони, вийшли за межі нашої Зони у безмежний досконалий Всесвіт. Сказати, щось таке, що би на всіх мовах означало одне і було зрозумілим кожній живій душі:
«Прийдіть до мене усі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас…»
