Телевізор мого дитинства показував картинку навпаки. Як у дзеркалі – правий бік зліва, лівий – справа. Це ремонтник у телеательє переплутав дроти на кінескопі і неправильно підімкнув розгортку. Пам’ятаю, ми з друзями дивилися чемпіонат Європи з футболу, коли київське “Динамо”, послаблене Дасаєвим, виграло у італійців, але у фіналі пропустило від Ван Бастена “гол 21-го сторіччя”. Його так назвали, цей гол, хоч як на мене, Дасаєв банально зловив ґаву. От Ребров пізніше “Барселоні” у Кубку чемпіонів закатав – дійсно супер-гол, гол сторіччя. З гострого кута, на швидкості, під поперечину! Але зараз не про те. Зараз про телевізор. Він показував усе навпаки – і я досі не можу правдиво згадати, чи Ван Бастен бив з правого флангу, чи з лівого. Може, хтось підкаже? Бо у нашому телевізорі геть усі гравці були шульгами і навіть Бессарабські ворота були з протилежного боку поля, так що я й досі плутаюся, у який же ж бік легше забити гол. На стадіоні ще розрізняю. А в телевізорі… Хлопці кажуть, зараз поженемо на Бессарабські, стане легше. І я, як першокласник, починаю пригадувати, де право, де ліво.
Але ж зараз не про футбол, а про телевізор. Той майстер, що переплутав дроти на нашому кінескопі, був справжнім міфічним героєм. Його колега розповідав мені пізніше: старий навчав практикантів, що перед тим, як розбирати телевізор, треба його потрусити – а раптом запрацює. Потім покрутити з боку на бік – і тільки якщо не допомогло, можна знімати задню панель. У телевізорі, казав, є тільки дві поломки – згоріло і відпало. Коли щось чорне, значить воно згоріло і треба замінити, а усе, що відпало – припаяти. З такою методою він двадцять років працював у телеательє і міг полагодити будь-яку модель телевізора без зазирання у схеми. Щоправда, іноді траплялися збої. Наприклад, коли один дротик уперто не хотів припаюватися на місце. Каніфоллю його, потім кислотою – не держе, і все. Старий не витримав і колегу смикає – глянь, каже, молодим оком, що воно таке, бо у мене окуляри слабкі. Колега глянув – упав під стіл. Сміятися – не можна, не сміятися – гріх. Бо в телевізорі лежить дохла миша і старий майстер намагається припаяти до контактів її хвоста.
Але попри такі накладки метода “згоріла-відпала” насправді була ефективною, і зараз на неї перейшли усі виробники світу. Уся електроніка сьогодні влаштована за цим принципом. Зазирніть у телевізор – тільки обережно! – і ви побачите лише кілька плат, які, коли треба, міняють, вставляючи інші. У більшості випадків навіть без паяльника. Клац-клац. Витягнув-вставив. Купив-викинув. Ну а колись, знімаючи задню панель, ти потрапляв у новий світ: червоні, зелені, сині детальки, лампи, мережива з дротів, – просто казка! Я ж оце тоді розібрав телевізор, щоб поміняти кляті контакти місцями, щоб він став показувати нормально. Бо хлопці не хотіли дивитися у мене футбол – спочатку приколювалися, а потім сказали, що це можна зрозуміти тільки через дзеркало. Фільми – ще сяк-так, а футбол – коментатор каже, атака лівим флангом, а у тебе? Ну я і ризикнув. Щось там смикнув, воно тріснуло, засвистіло і з кінескопа пішов газ. Відламав я йому голову, одне слово. Від батьків, звичайно, нагоріло, але побачене всередині телевізора справило незабутнє враження. Настільки сильне, що я вирішив стати радіоінженером.
Тоді панувала мода на радіотехніку. Журнал “Радіоаматор” був справжнім дефіцитом, схеми перемальовували одне в одного, на столі кожного студента стояв розібраний магнітофон чи підсилювач, з якого поступово робився шедевр – підмагничування, смуга пропускання 20-20 ну і таке інше, що сьогодні нічого не означає, а тоді!… Особисто мене завжди вабили радіодеталі. Діоди – кольорові, смугасті, з цяточками, і кожна смужечка щось означає. Ми їх тоді приколювали до лацканів піджака, для краси. Чимось це нагадувало орденські планки. Але найбільше подобався транзистор КТ315Б. Завбільшки з ніготь на мізинці, з трьома ніжками, помаранчевого кольору – як на мене, він був вершиною дизайну. Ну принаймні найпомітнішою з радіодеталей – це точно. Хоч би зараз запитайте людей – усі пам’ятають КТ315Б, такий він був особливий.
Власне, ця любов до радіодеталей і стала причиною моїх перших проблем. Справжніх дорослих проблем.
Часи тоді були суворі. І вся радіотехнічна промисловість робила зброю: хтось локатори, хтось радіостанції, хтось детонатори, – на всіх роботи вистачало. Усі готувалися воювати. На військовій кафедрі нам так і казали: “Коли буде війна…” Не “якщо”, а “коли”. Ну і відповідно скрізь військова таємниця. Секретні відділи, секретні підприємства, секретні міста. Будки, турнікети, натискаєш кнопку зі своїм номером, у вахтера випадає перепустка з фотокарткою. Окуляри зняти, капелюха зняти. Відпустив бороду – валяй у перший відділ з новою фотографією. Перепустки навіть до рук не давали, усе зберігалося на вахті, щоб не підробили. Знаєш свою будку, знаєш свій номер – проходь. На прохід півгодини зранку, півгодини ввечері, залишитися після роботи – окремий дозвіл керівництва. Кажуть, що на деяких заводах навіть зважували працівників, але там, де ми проходили практику після четвертого курсу, все було відносно просто. У вестибулі – камера схову, усі сумки, валізи, пакунки здаєш перед зміною, отримуєш – після. Щось занести чи винести – тільки за письмовим дозволом начальника цеху. Отак-от кувалася наша перемога у наступній ядерній війні.
Зрозуміло, ми – хлопці молоді, і дуже веселилися з таких пересторог. Але корилися – де ж ти дінешся, коли навкруги усе секретне? Перші два тижні на практиці далися нелегко, особливо оці півгодини зранку, коли тільки й можна потрапити на завод. Не встиг – запізнився, а хто зі студентів вміє приходити вчасно? Отож.
Але потім втягнулися. Зайшов до своєї будки, натиснув кнопку, подивився у очі вахтеру – і до цеху. Ввечері – так само назад. Сивий вахтер явно з досвідом роботи в таборах, тому нічого не пропускає повз увагу.
- Окуляри зняти!
Та будь ласка. От він я, весь на долоні.
- А що це у вас?
- Де?
- Оце!
Кривий палець вказує на лацкан мого піджака. Що там таке? Я скосив очі і побачив два кольорові діоди, ті самі, схожі на орденські планки, почеплені для краси ще восени.
- Радіодеталі?
- Так.
- А дозвіл є?
Я не зрозумів, чого хоче цей сталінський сокіл.
- Який дозвіл?
- На винос деталей.
І тут нарешті до мене дійшло.
- Так це не з заводу! Це мої, я їх давно ношу.
- Дозвіл є? – не вгавав старий вертухай.
- Зачекайте! Це діоди мої, я їх ношу на піджаку для краси, я зранку з ними на завод заходив.
- Дозвіл?
Очі у нього олив’яні, без людського духу всередині.
- Немає дозволу! – психанув я, зрозумівши, що цьому кадру довести нічого неможливо.
- Викликаю начальника охорони.
Хто знає, що таке секретний завод, зрозуміє стан моєї душі у ці хвилини, а хто не знає – повірте на слово, гірше не буває. Начальник охорони, такий самісінький вертухай тільки в окулярах, слухав мене уважно.
- Ви кажете, що зранку заносили радіодеталі на підприємство?
Господи, “заносили радіодеталі”, таке враження, що я їх ношу ящиками.
- Саме так.
- У вас є дозвіл на те, щоб заносити майно на територію?
- Ні.
- А виносити?
Коротше кажучи, я влип. Спроба крадіжки соціалістичного майна. Протокол. Два діоди, зрозуміло, коштують копійки, але характеристика з практики – самі розумієте. Доповідна у секретний відділ, чорна пляма у особистій справі. Далі йде недопуск до цілком таємної інформації з відповідними перспективами. Ну і плюс комсомол, стінна газета, боротьба з “несунами”. Усе це яскраво намалювалися у моїй голові, поки вертухаї складали протокол.
- Підпиши отут.
Я підписав – а що було робити? Отак через власну дурість можна зламати усю долю. Треба сказати, що в ті часи радіоінженер без допуску до секретної інформації не мав жодних перспектив у житті – хіба припаювати мишачі хвости до кінескопів у районному телеательє.
Вночі я спав погано і це одразу відбилося на обличчі – мішки під очима, жовта шкіра і таке
інше. Зранку перевірив усі лацкани – чи не зачепився ще десь резистор чи діод. Потім сумно почимчикував на завод. Прохідна, той самий вертухай, кнопка, перепустка в ячейці за склом.
- Проходь.
Наче нічого не сталося.
- Що з тобою? – поцікавився Микола з паралельної групи, ми з ним разом проходили практику на цьому клятому заводі.
- Так отож, – розвів руками я.
І розповів все як було. Які ідіоти сидять на вахті і який я ідіот, що цього не врахував. І який тепер настане системний капєц, так що від мене треба триматися подалі, як від прокаженого.
Микола співчутливо кивав, а очі його бігали, видаючи підсилену роботу думки.
- Дозвіл, кажеш, йому потрібен був?
- Еге ж.
- Від начальника цеху?
- Точно.
Микола рішуче підвівся.
- Ходім.
Кабінет начальника цеху був тут-таки, недалеко, але наш начальник ніколи в ньому не сидів. Він вважав, що завжди треба бути серед людей.
- Ардаліоне Павловичу!
- Слухаю вас.
Незвичне ім’я і борідка робили нашого шефа схожим на чеховського героя.
- Мені потрібен дозвіл на те, щоб винести радіодеталь.
- Яку саме?
- Транзистор, – Микола на мить завагався. – … КТ 315Б.
Начальник цеху зняв окуляри, протер їх і знову посадив на місце.
- Пробачте. А навіщо?
- Підсилювач збираю, - знизав плечима Микола.
Я стояв збоку, нічого не розуміючи, але кивав у такт словам.
- Пробачте, а ви не можете просто покласти його до кишені? – поцікавився Ардаліон Павлович.
- Так це ж буде крадіжка! – обурився мій друг.
- Хіба? – здивувався начальник, потім щось подумав і зітхнув. – Гаразд, зайдете по обіді, буде вам дозвіл.
Дивлячись у чесні очі Миколи я і сам нічого не зрозумів. Нащо йому транзистор? А він не поспішав розповідати. Коли ми повернулися до своїх робочих столів, Микола тільки запитав:
- У тебе з кресленням як?
- П’ять балів.
- Ну то слухай завдання. Береш оцей аркушик і малюєш на ньому літери “КТ 315Б”, тільки на весь розмір.
- Нащо? – здивувався я.
- Трафарет буде, – відповів Микола, неначе це щось пояснювало.
Звичайно, намалювати на аркушику напис – справа неважка. Але радянський спосіб виробництва відомий своєю низькою ефективністю, тому я вовтузився до самого обіду – спочатку малюв, а тоді лезом “Нева” прорізав літери у папері. По обіді Микола звідкілясь приніс шматок поролону та білу фарбу.
- Готовий? – запитав він нетерпляче.
- Осьо, – показав я пальцем
- Чудово! – потер руки Микола. – Тепер тягни сюди осцилограф.
- Який? – не зрозумів я.
- Найкращий. На два промені, той, що в лабораторії стоїть.
Я здивувався, але осцилограф приніс. Хто не знає, осцилограф – це дуже дорогий прилад, у ті часи – справжнє багатство. Особливо двопроменевий і особливо для студента-радіоаматора.
Микола роздивився прилад з усіх боків, немов збирався купувати. Тоді поклав на стіл і прилаштував зверху вирізьблений мною аркушик паперу.
- Так, тепер вмочай поролон у фарбу і квецай.
Трафарет – дуже проста штука. За кілька хвилин на боках новенького осцилографа красувалися великі написи: “КТ 315”.
- Клас, - задоволено прицмокнув губами Микола.
- Що ти замислив?
Я, звичайно, здогадався, що замислив мій товариш, але в глибині душі сподівався, що задля цього у нього забракне нахабства.
- Нічого. Хай знають, козли! А поки давай поставимо його під стіл, щоб в очі не кидався. Поки підсохне.
Я з юності не був лідером, мама завжди лаялась, що легко потрапляю під вплив всіляких бешкетників. Так це, очевидно, був той самий випадок. Голова підказувала, що треба зупинитися, але язик не наважувався заперечити другові. Час до кінця робочого дня крапав як дурна самогонка – в годину по чайній ложці. Осцилограф під столом просто палив ноги, дарма, що я намагався не торкатися його, аби не змазати фарбу. Думки мої ширяли десь у далечині і вперто не хотіли повертатися до секретного виробництва. Обороноздатність країни від цього, безперечно, не страждала, бо студентам на практиці не дають відповідальних завдань. Проте страждала моя душа, яка розривалася на шматки від протилежних почуттів – остраху з одного боку та захвату з іншого. В серці жевріла-таки надія, що жарт припиниться на початковому етапі. Але Микола остаточно розвіяв її, коли поклав на стіл папірця – дозвіл винести з виробництва транзистор КТ315Б з підписом начальника цеху і штампом. Все як годиться.
- Миколо, - обережно почав я, - але ж транзистор – він такий маленький.
- Пхе. Ти гадаєш, вертухай знає, який на вигляд транзистор КТ315Б?
- Ні, але ж саме слово “транзистор2…
- Транзистор, щоб ти знав, - це перша назва портативних радіоприймачів, що працювали на батарейках.
- Я знаю. Але ж це не приймач.
- Ой, не мороч голову! – махнув рукою Микола. – Давай краще домовимося. Виходимо з цеху останні, щоб не привертати уваги. А через вахту понесу я, так що не переживай, тобі за це нічого не буде.
Як я досидів до п’ятої, сам не знаю. Але коли продзвеніло і народ зі швидкістю спринтерів рвонув до виходу, я відчув, що ноги налиті щирим свинцем і не можуть ворухнутися. Дочекатися, поки всі підуть, у такій ситуації було зовсім легко. Важче виявилося підвестися, коли Микола з дозволом в руках з’явився у мене за спиною.
- Беремо, - владно промовив він, і я скорився.
Осцилограф – важкенький прилад. Особливо в момент, коли ти його крадеш із секретного цеху. Ідучи коридором я все-таки наважився перепитати:
- Миколо, а якщо здогадаються?
Він зупинився і раптом з силою припечатав папірчину дозволу до моєї ноші.
- Читати вмієш? Що тут написано?
- КТ315Б.
- А тут? – він забрав аркушик і на залізному боці осцилографа я прочитав ті самі літери.
- КТ315Б.
- Молодець. Перед вахтою віддаси мені осцилограф. Я піду перший, бо у тебе на обличчі написано, що ти поцупив соціалістичне майно.
Можливо, це був жарт, але я його не оцінив. Оце до вчорашнього протоколу не вистачало тільки справжньої крадіжки. Тоді вже настане повний гаплик. Як я боявся, несучи осцилографа широкими коридорами – не передати! Але попереду йшов Микола і його гіпнотичний лідерський вплив був сильнішим за мої страхи. Отака я слабка людина, що поробиш!
Проте перед самою вахтою страх таки взяв гору. Я спинився і ледь стримався, щоб не кинути крадений прилад об бетонну підлогу. Вигляд у мене, напевне, був відповідний, тому що Микола обернувся і підхопив осцилограф.
- Заморився?
Я пробурмотів щось нерозбірливе.
Микола подивився на мене з осудом, але не став коментувати. Він тільки попросив, аби я забрав з його рук аркушик з дозволом та прилаштував його на жерстяному боці нашої здобичі, щоб було одразу помітно. Тремтячи тілом та душею, я дивився услід другові, який ішов у напрямку вахти, аж поки втратив його з очей за дверима вестибуля. Саме там чекав злісний вахтер, саме там мало відбутися головне. Проте я не міг себе примусити зрушити з місця. Хай буде, що буде – але без мене. Долю не обдуриш. Якщо станеться найстрашніше, я почую звідси. Зараз пролунає дзвоник, побіжать по начальників, викличуть міліцію… Господи, і навіщо я погодився на цю авантюру!? Що ж тепер буде? Нас виженуть з інституту? Підемо служити у військо? Чи одразу в тюрму?
Дяка Богові, з нашого заводу люди тікають наввипередки одразу по п’ятій, тож у коридорі було порожньо і ніхто не бачив мою самотню тремтячу постать попід стінкою. Які тільки думки не пролетіли в моїй голові у ці хвилини! Кажуть, що перед смертю людина проживає усе своє життя – не знаю, я тоді прожив не одне життя, а, мабуть, три, і всі з поганим кінцем.
Однак хвилини спливали, а тривоги поки не було чутно, ніхто нікуди не біг і не кликав міліцію. Я обережно зробив крок вперед – може, тут просто погано чути? Але навіть наблизившись до вестибуля, я не почув нічого незвичайного – зрідка хлопали вертушки біля вахтерів, лунали кроки. І нічого особливого.
Немовби пірнаючи у штормову хвилю, я набрав повні груди повітря і прочинив двері. Все було тихо. Вахтери сиділи у своїх будках, якийсь чоловік виходив з камери схову з портфелем у руках. Більш нічого не відбувалося. Я нерішуче підійшов до своєї прохідної, натиснув кнопку з особистим номером. Дідуган з того боку скла взяв перепустку, що впала з нумерованої ячейки, звірив фото з оригіналом. І хоча оригінал був помітно блідим, не спитав нічого, навіть окуляри не попросив зняти, а тільки відпустив “вертушку”.
- Проходь!
- Дякую, - чомусь пробурмотів я і швидко побіг до камери схову за своїми речами.
Там вже стояв Микола, притискаючи до стіни осцилограф, щоб не було помітно наших написів на боках.
- Де ти ходиш? – засичав він мені у вухо.
- Ну я… цеє…
- Цеє… – передражнив Микола. – Бери двома руками!
Обережно ми завантажили здобич у чорну целофанову торбу, яку мій товариш, як виявилося, завбачливо купив під час обідньої перерви, і вийшли на вулицю під липневе сонечко. Світ водночас змінився, став веселим і кольоровим, а осцилограф тепер не важив нічого – просто пір’їнка.
- Як воно було?
- Як-як… нормально. Показав йому бамагу, кажу, диви, КТ315Б. І тут, диви, що написано. Він прочитав, звірив, забрав дозвіл і каже, іди.
- І все?
- А що тобі іще потрібно?
І дійсно – чого іще? Написи співпадають, а транзистор воно чи осцилограф – звідки цей вохровець знає?
Того вечора ми були героями усього гуртожитку. Новенький двопроменевий осцилограф – це не абищо, а добутий у такий спосіб – просто атас! Люди приходили з сусідніх поверхів і у мене просто язик заболів розповідати одне й те саме.
- Так ти кажеш, там КТ, тут КТ, і пропускає?
- А як ти думав!
- Нє, ну це капєц!
На ніч Микола забрав нашу здобич до себе. І чесно сказати, мені стало трохи прикро – це ж через мене усе заварилося, і номери я малював. Міг би поділитися якось, наприклад, запропонувати по черзі використовувати. Але потім подумав - а що я, власне, з ним буду робити? Я активно не паяю, так собі, вряди-годи. Так що хай забирає. Мені не жаль.
Наступні кілька днів до нашої кімнати продовжувалося паломництво – люди приходили помилуватися на осцилограф та почути історію з перших вуст. Були навіть такі, що не вірили, а розповідали, що ми навмисне помалювали свій новий осцилограф, аби поприколюватися з них. Одне слово, наша слава ширилася гуртожитком, а тоді і факультетом.
На заводі все було спокійно, зникнення осцилографа лишалося непоміченим, вахтер пропускав нас зранку і випускав ввечері, немовби нічого не сталося. Так тривало до кінця тижня. Але в понеділок зранку, саме тоді, коли ми з Миколою всоте обговорювали свій успіх, до нас підійшов начальник цеху.
- Драстуйте, хлопці.
- Доброго ранку, Ардаліоне Павловичу!
Моя спина раптом похолола від погляду його добрих очей.
- Ну що, побавилися і досить?
- В смислі? – здивувався Микола, до речі, абсолютно натурально.
- Осцилограф треба повернути.
- Який осцилограф?
Я завжди дивувався, як Микола вдається так натурально брехати. Він дивився на начальника і навіть очей не відводив.
- Хлопці, без осцилографа лабораторія не може працювати. Це вже не іграшки.
Микола у відповідь розвів руками:
- Ага, а складати протокол на чесну людину за два діоди на піджаку – це по-вашому іграшки?
- Які два діоди?
- Отакі! – Микола показав пальцем на свій лацкан і я тільки тепер помітив, що там начеплено смугастий діодик, точно як у мене колись. Оце так! Він же ходив у такому вигляді повз того самого вахтера, ще й з осцилографом в руках. А якби зупинили?
- Так це на вас склали протокол? – начальник, інтелігент старої закваски був з усіма на “ви”, навіть зі студентами.
- На нього, – кивнув у мій бік Микола.
Ардаліон Павлович зміряв мене поглядом і я опустив очі, сам не знаю чому.
- Зрозуміло. Розберемося.
- Та вже розберіться, будь ласка.
Осцилограф ми повернули наступного дня. І наступного ж дня начальник сказав, що моє непорозуміння з вахтером закрили і на характеристику воно не вплине. До речі, як і крадіжка осцилографа. І дійсно, не вплинули – що то воно, слово інтелігента! А осцилограф так і залишився стояти в лабораторії з написом “КТ315Б” на боках – чи то на згадку наступним поколінням, чи то через те, що усім було ліньки витирати фарбу.
Ну а потім радянська радіотехніка загинула – бо виявилося, що наші найкращі зразки телеприцілів навіть поруч не стояли з японськими побутовими телевізорами – ані з точки зору конструкції, ані з точки зору технології. Мода на радіотехніку минула, і тепер рідко в якому домі знайдеться паяльник, не кажучи вже про радіодеталі. І навіть не знаю – чи випускають зараз транзистор КТ315Б, а чи це вже антикваріат. Але у будь-якому випадку поїду в неділю на радіоринок – куплю собі на згадку парочку. Старішаю. Стаю сентиментальним.
