- Слухай… а може то все привидилось тобі?
- Що привидилось?! – роздратовано вигукнув Антін, - і церква, і Мефодій, і… ота панна, що подібна з Тетяною, як дві краплі води? Та ні, брате! Кажу ж бо тобі – така схожість між ними обома, що спочатку і сумнівів не мав, що то Тетяна по церкві нічній літала. І тільки тоді, вже біля самісінької брами, де я стояв, коли глянула ВОНА на мене, то й зрозумів – ні, не моє дівча. Та жінка старша літами та й погляд її інший, жаский - якийсь потойбічний, не людський.
- Та звісно, що не людський, - в задумі промовив Юрко, - хіба ж людина птах чи херувим який, аби уміти літати… Але ось що мені видається дивним: як те привиддя живцем відпустило тебе? Адже сам сказав, що побачила Вона тебе.
- Побачити то побачила… Але не я їй потрібен був, розумієш? Не чув я до пуття, що вона Мефодію казала, але як зупинилася біля дверей храму то мовила таке: «будь добрим до моєї дитини, бо як скривдиш, то я тебе і на тому світі дістану»
Ніби й не чув останніх слів брата Юрко. Походжаючи по батьківській світлиці, втупивши погляд в долівку, щось розмірковував, поглядаючи іноді на Антона.
- А знаєш, брате, розкажу я тобі ось яку пригоду (зовсім малими тоді ми ще були). Все збирався розповісти про одну знахідку, яку знайшов горищі козака Сергія. Ох… і дісталось нам тоді з Тетяною від її батька: ще ніколи не бачив його таким розлюченим та щоб так доньку свою сварив. Було це саме в Пилипівку. Привіз мене батько на Побійнець на цілісінький день. А тебе, як старшого, забрав із собою сіно на луг косити та аж до самісінького вечора…
- Та пам‘ятаю, як ти цілий день байдики бив, а я з батьком на сонці пікся. - Усміхаючись самими кутиками вуст, промовив Антін. - Ну то розказуй вже про свою знахідку, про яку стільки років мовчав.
- Бачив і я ту панну, що з Тетянкою подібна, як дві краплини води…
***
Як тільки наймити зачинили ворота й подалися поратися по господарству, вчепившись, ніби реп‘ях, у рукав Юркової сорочки, Тетяна аж на самісіньке хлопцеве вухо промовила:
- Юрцю, слухай, там, на горищі, здається, батько якийсь скарб козацький ховає…
- Скарб? – Хлопець недовірливо подивився на Тетяну. – Звідки ти те взяла?
- Тієї неділі, вже аж надвечір, завітав до нас на хутір якийсь чоловік. Вбраний дивно, геть не по-нашому: у чорному платті аж по самісінькі п‘яти, тримаючи в руках ціпка, розцяцьковано усілякими дивовижними візерунками. Я саме в садку вишні рвала, а він, нікого не зустрівши на подвір‘ї, одразу і підійшов до мене. Мені навіть лячно спочатку стало: і вдягнений дивно, й літами геть старий, і погляд якийсь хижацький, ніби по-вовчи дивився. Стояв він стояв, а потім раптом вимовив: «Ох і схожі ви з нею, доню, ох, схожі… як ті дві ягоди, що в долоньці тримаєш…» Хотіла спитатися, про кого чоловік мовив, аж тут саме батечко з‘явився та й озвався до чоловіка. Поздоровкались вони та й обнялись по звичаю (як ото козаки до батечка приїжджали колись та віталися) а потім до світлиці пішли. Але здалося мені, що спохмурнів татусь, чоловіка того уздрівши.
- Здалося… Та ж до твого батька з усієї України люди йдуть і козаки шанують – так мої тато та дід кажуть. І звідки тобі, малій, знати, що не радий батько був тому гостеві, най навіть у вбранні дивному. Ет! Хіба тобі, дівчаті, про козацькі справи казати, - з досадою промовив Юрко.
Дівча тільки губу закусило на ті слова хлопця. Але відразу було видно: розсердив її Юрко не на жарт:
- Як не мені казати, то й не буду далі продовжувати!
- Ну… то й скарб сама шукатимеш, - хитро примруживши очі, промовив Юрко.
- Слухай далі та не перебивай, - стишивши голос, промовило дівча, - ввечері, коли нянька загнала мене до постелі, чула я розмову дивну між тим незнайомцем та моїм батьком.
- Та ти що, підслуховувала?!
- І не зовсім, - зніяковіло відповіла дівчина, - хильнувши зайвого, вони так голосно почали балакати, що чутно було аж на вулицю. Щоправда… потім вони щільно зачинили двері і розмовляли майже пошепки.
- То що ж ти такого почула?
- Ніби суперечка виникла між моїм батьком та тим чоловіком, - продовжувала дівчина, - незнайомець казав про якусь річ, яку батько забрав у нього. І що він, батько, ту річ мусить віддати, оскільки йому вона більше не належить. А ще казав, наче мій батько у чомусь винен перед тим чоловіком, але він йому прощає. А далі я вже не чула нічого, бо вони замкнулись у світлиці і довго про щось тихо говорили аж до світання. А на ранок, коли сонце вже піднялося високо і всі попрокидались, вийшов той незнайомець із нашої хати вбраний у козацьку розкішну одіж. Не батькове вбрання то було, бо я такого на таточку ніколи й не бачила. Тільки сиве волосся аж по плечі геть не робило його схожим на козака. Вже підійшовши аж до воріт, прискіпливо глянувши на мене сказав батькові таке: «Долю хочеш Сергію, обманути, а не вийде… Її ж, долю, і возом не об‘їдеш, і в піч замастишся – то знайде. Гарне в тебе дівча, та не вбережеш ти дитину свою від того, що й матері її на роду було написано…» І ще щось він там казав, та я не запам‘ятала.
- А батько що на ті слова відповів?
- Тільки й сказав «Ідіть з Богом!»
- Та й все?
- Та й все.
- Ох і дивне ти дівчисько… А до чого ж тут скарб? – Здивувався хлопець.
- А до того, що незнайомець казав про якусь річ, що батько ховає. А я й насправді знаю, що там, на хаті, є якась таємна схованка. Батько тримає горище на здоровенному замку, а ключі з собою постійно носить. А ще чула, як вони вночі на те горище піднімались… Прямісінько у мене над головою гупали.
- Дивно... Оце вперше чую, щоб горище від людей замикали. У нас там усякої всячини завжди повно: і часник, і цибуля, мішки з вівсом та пшеницею, але батько ніколи горище не замикає. Та й ми з Антоном туди постійно лазимо, особливо як дощ іде.
- Еге ж, мені й самі й раніше дивно було, що батько нікого на хату не пускає. Я й питалася якось: чого він те горище постійно замиканим тримає…
- А батько?
- Розсміявся на мої слова та сказав, що боїться аби мені, малій, не було спокуси туди по драбині лазити. Бо можу впасти та покалічитись. Але знаєш, Юрцю, неправду мені таточко сказав… Ото тієї ночі, як незнайомець приходив, тільки й зрозуміла, що неправду. Схованку він таємну там має – от що! Сам же мені батечко частенько розказував про козацький скарб. За яким багато злодіїв полюють, а знайти не можуть. От той чоловік і приходив, аби скарб забрати.
- Але ж ти сама казала, що сам той незнайомець разом з батьком на те горище підіймались…
- Еге ж… Тільки замок ще й досі там під лядою висить. Отже – нічого батько йому не віддав. Та й виходив він від нас тільки з одним ціпком, нічого в руках не маючи.
- Та як же ми на те горище втрапимо, як сама кажеш – на ключ воно замикане? – Аж почав сердитись Юрко.
- Ніби на ключ замикане, а насправді – ні!
- Як то?
- А так. Дочекавшись, доки батечко у своїх справах з подвір‘я подасться, вирішила я до тієї ляди вилізти та глянути, чи так вона міцно замкнена. Замок і справді здоровенний та аж бурий від іржі. Вже й донизу вирішила злазити, але щось смикнуло мене ляду штовхнути. Таки добряче я по ній мабуть вдарила, що залізні кільця скрипнули і металева дужка доверху зіскочила – ледь встигла той замок зловити, аби на підлогу не гепнувся.
Від цих слів очі в Юрка загорілися, і він аж підстрибнув від цікавості:
- І на горищі була?!
- Та ні, - ледь почервонівши промовила дівчина, - лячно мені стало, моторошно… А глядь там, на горищі, Баба Гелиха сидить. Та й насилу те замчище встигла прилаштувати до ляди, бо якраз і батечко повернувся. Аж до самісінького вечора ноги підгинались, як говорила з ним. Все здавалося, що здогадується він про мій непослух.
- Ет… «Козак в спідниці»! Страховиська злякалася! Та ж сама казала, що скарб на горищі, а вона злякалася, - з досадою махнув рукою хлопчина, - як тепер довідатися, що ж на тому вашому горищі насправді сховано?
- Зажди… не сердись, - ковтаючи сльози образи, промовило дівча, - горище й досі відімкнене. Весь тиждень ходила за батечком в назирцях – не піднімався він більше туди.
- Відімкнене, кажеш? – Вже лагіднішим тоном озвався Юрко, - однак… як батько нахопиться, ото буде нам обом! Краще вже не пхати носа в чужі таємниці.
- От такий от «козак в спідниці», - скорчивши гримасу, передражнила хлопця Тетяна, - батька злякався… Ну то й не треба! Я сама полізу на горище! – Відрізала дівчина, і, відштовхнувши Юрка, рішучим кроком подалася до батькового будинку.
- Зажди! Не можна обом на горище лізти. Давай хтось із нас біля воріт постоїть, а то й справді дістанеться, як батько застане. Я ж не нагайки боюсь… Уяви – який сором буде як довідається твій батько про нашу витівку та ще й моєму батькові розкаже, - ніби виправдовуючись, промовив хлопець.
Юркові слова примусили дівчину зупинитись. І справді – лізти на те горище удвох було досить ризикованою справою, однак, як би вона, господарка таємничого горища, могла дозволити саме хлопчаку довідатися про скарб, який батько ховає від неї та від світу.
- Якщо лізти на горище, то тільки зі мною! – Затято промовила Тетяна.
- От… вперта яка, - в серцях вимовив Юрко, - та ж кажу вже тобі: хтось має внизу лишитися та знак дати, якщо твій батько буде йти.
- Не скоро він буде йти, - усміхнулася дівчина, - бо він як до нашого мірошника, Климка, на гостину йде, то аж надвечір додому повертається.
- А! Що з тобою сперечатися? – Махнув рукою Юрко. - Ходімо!
І вони подалися швидким кроком до господи батька.
Сіни, де стояла драбина на горище, насправді не і не були схожі на сіни звичайнісіньких сільських хат. Це була простора кімната з високою стелею – хіба що без вікон. Та й саму оселю козака Сергія хатою було назвати важко, оскільки білі кам‘яні стіни та просторі світлиці швидше скидалися на той панський будинок, що поставили на воронянських ставках років з п‘ять тому.
- А тут високо, - промовив Юрко, подивляючись на ляду, що скидалася на чорну пащу хижацького звіра, - та й драбина якась ненадійна: з тонких патичків збита. Давай так: я перший полізу. Відчиню ляду, розвідаю, чи й насправді нема там Гелихи, а потім – ти.
Дівча невдоволено насупило брови. Не хотілось їй поступатись хлопчиську, але й горища вона побоювалась.
- Добре, - таки погодилась Тетяна.
Юрко спритно дістався самісінького верху. Обережно знявши рудий замок, відчинив ляду і зник у чорній пащі горища.
На подив хлопця там, нагорі, не було так темно та моторошно, як він уже встиг уявити, доки ліз драбиною. Усі предмети та речі можна було роздивитись досить чітко та й Баби Гелихи, якої так боялась Тетяна (і якою лякали усіх воронянських дітей) не було й близько. На темних лавах, що стояли попід дахом височіли рівно складені стоси книжок. На підлозі виднілись цілі оберемки одягу, що пістрявіли кольоровими шматками.
Єдина річ, яка вирізнялася серед того начиння, була величезна картина, сперта на ребро даху та вкрита світлою напівпрозорою тканиною. Ще ніколи Юркові не доводилось бачити справжніх картин. Єдина малярська штука, яка вражала хлопця – це був церковний іконостас воронянської церкви та малюнки з тих книжок, які вони потайки з Тетяною брали із світлиці її батька. Тому, довго не роздумуючи хлопчина смикнув за тканину…
Панночка, вбрана у білу сукню із високо зачесаним волоссям, дивилася на Юрка. Тоді, десятилітній хлопчина, він не міг сказати красива та панна була чи не красива, однак те, що була вона схожа з Тетянкою (його найкращим другом, дарма, що дражнив її «козаком у спідниці»), впало в око відразу. Перше, що спало на думку хлопця, побачивши ту панночку, було гукнути дівчинку, аби й вона подивилася на ту дивовижну знахідку. Нашвидкуруч він накинув прозоре запинало на картину та подався до ляди горища.
Однак біля драбини Тетяни не було… Внизу, в сінях, стояв козак Сергій, суворо поглядаючи на того, хто визирав з-за темного днища ляди.
***
- А далі?.. А далі що? – Допитувався Антін.
- Сварив нас козак Сергій, аж до синіх печінок. Казав, що могли би повбиватися ні за цапову душу. Ну… звісно, запитував, що саме ми шукали на його горищі. Тетяна захищала мене – казала, що це вона намовила лізти на хату, аби я пересвідчився, що немає там ніякої Гелихи, якою її постійно баба Ониська лякала, - усміхаючись, мовив Юрко.
- Дивно, що про цю історію наш батько не довідався, - продовжив Антін.
- Та я й сам не міг довго зрозуміти, чому козак Сергій нічого про мій збиток батькові не розповів. Мабуть не хотів, аби я про те горище розповідав кому. Та й не знав він – що я там побачити встиг…
- То ж на картині була саме та панна, яку я в церкві бачив і котру з Тетяною сплутав, - перебиваючи брата, ніби сам до себе промовив Антін.
- Гадаю, вона. А ще – й досі мені те обличчя в пам‘ятку. Кожного разу, як бачу Тетяну, так та панночка у мене й перед очима стоїть. Особливо тепер – коли віком вони зрівнялися, - на хвильку замовчавши, щось обдумуючи, Юрко потім додав, - не інакше: то її матір на картині була намальована.
- А Тетяні ти про знахідку казав?
- Відразу й хотів розказати, але дівчину їхня кухарка, Дарина, забрала та у світлиці зачинила. Потім, коли вже побачив її через тижнів кілька, вона розказала таке: ніби того вечора батько знову на горище піднімався та щось звідти зносив. А потім вогнище на городі бачила. Жалував її в той вечір та сам ледь сльозу не пустив, що одна вона росте, без матері… От я і не посмів про той портрет нічого розповідати, бо плакала вона, те все розказуючи. Тільки й сказав, що ніякого скарбу на горищі її батька немає. Отаке, брате, - зітхнув Юрко.
- Певно, не має спокою душа її матері – ото й бродить, людей лякає. Тепер зрозуміло, що то за привиддя, про яке стільки воронянські люди наскладали, - одягаючи свитку та беручи батога з лавки, Антін, наче куля, вилетів з хати.
- Ти куди оце, на ніч?! – тільки й встиг вимовити Юрко.
Однак нічого не відповів Антін. Аж смуга лягла за чорним, як ніч, конем брата…
