Дощ на якусь мить зачаївся – здавалось, лише вичікував, доки перехожі знову вийдуть на вулиці з своїх прихистків. Ранок дихав похмурою сирістю.
У невеличкому приміщенні, де продавали хот-доги, був аншлаг. Можливо, відвідувачів сюди загнав не так голод та апетитні аромати американського їдла, як негода і бажання відігрітися в теплі та випити чогось гаряченького – хай навіть це буде бульйон з пакетика або розчинна кава з автомата.
Черга, двоголова зміюка, звивалася приміщенням. Одна з її голів заковтувала поживу з рук рудого парубка баскетбольного зросту, інша – жадібно розкривала пащу назустріч дівчині, що механічними рухами згрібала з баняків моркву та прокислу капусту, начиняла цим порізані шматки хліба, прикрашала широкими стрічками майонезу та кетчупу – на них годилося б, як і на всіх похоронних стрічках, писати: «вічная вам пам’ять, шлунку і печінко», простягала ці смаколики і з монотонністю робота промовляла ту ж саму фразу: «замовляйте далі».
Патлатий хлопець про щось перемовлявся з дівчиною у збризнутій дощем джинсовій панамці, що робила її схожою на грибочок – вона переконувала свого кавалера, що «умне» суперхот-дог, той великодушно згоджувався: «добре, я тобі ставлю». Парочка підлітків, що розмістилась за ними, не тратила часу на балаканину, а пожадливо цілувалася, з голосним цмоканням відлипаючи губами одне від одного – здавалось, восьминіг-альпініст дереться вгору стрімкою стіною. Пара №3 провадила філософську дискусію. Хоч, взагалі-то, це був монолог.
« Іноді мене аж жах бере, наскільки убоге і обмежене життя пересічних українців в умовах ринкової економіки. Сучасна людина має куди менше розваг чи просвітку, ніж горила в клітці. Їй і на думку не спаде шукати справжній кайф. Знаєш, у чому полягає справжній кайф?»
Хлопець був косооким – одним оком він, здавалося, постійно спостерігав за подружкою – і страшенно занудливим. Його супутниця давно уже це зрозуміла, однак щось сковувало її і не дозволяло просто попрощатись з цим придурком і забратися геть. Дівчина вмовляла себе, що терпить надокучливе товариство лише через дощ – парасолі в неї не було і потикатись надвір не хотілося. Вона навіть попхалась сюди, гидливо переступивши через калюжку зеленого (чому?!) бульйону на порозі. Усе ж таки тут було сухо і тепло. Але рантка жахлива. До того ж її вернуло від самого запаху цих чортових хот-догів.
- Ну?
- В тому, що ти сам моделюєш реальність. Хапаєш усі ці образи навколо, мов розкидані шматочки величезного пазлу і складаєш їх у візерунок. Реальність розкривається під проникливим поглядом людини, вона показує свої нутрощі, єство. Тобі нічого не треба робити. Ходи і спостерігай. Ці роботи і не здогадуються, що таке кайф. Глянь туди. – Він кивнув головою у бік дівчини –автомата, що далі начиняла хот –доги, - Бачиш? Що вона робить?
Таке безглузде питання не потребувало відповіді.
-Хот-доги. На кожному цьому бутері, на його паперових обгортках вона лишає тоненький шар шкіри, своїх тканин, відбитки пальців, засохлу мікроскопічну плівку епітелію. Ці парубки хавають її роками разом з гамбургерами, розтягують на шматочки. Знаєш, робота з’їдає людей живцем, роками, поступово. Ми лишаємо частинки себе, плівки шкіри на клавіатурі, на вимикачах в офісах, на інструментах – на всьому. Зранку до вечора робота обгризає тебе, обсмоктує і не кожен качанчик доживає до пенсії.
Як ти, думаєш, скільки їй років? – перервав він власну маячню.
- Двадцять сім?
- Десь так. І вона не студентка, вона тут вже не один рік. Ми на неї дивимось, мов на горилу в зоопарку. Хот-дог шоу. У неї тонкі зморшки і ламке волосся. – Додав він чомусь. - Вона зараз вивертає своє нутро перед нами, переді мною і тобою, бачиш? - Бубонів він її на вухо, тихенько, так що ніхто більше не чув, але з моторошною настирливістю дзижчання комара, спраглого крові. – реальність вивертається під нашими поглядами, відчуй усю драматичність моменту!
- Яка ще реальність?
- Та ти ж бачиш суть її життя – усе, на що вона здатна, усе, що жере її! Ти можеш переповісти її. Це ж ніби стриптиз.
Повз них пройшов підліток у спортивному костюмі, обома руками тримаючи величезний супер –хот-дог, що сочився брунатним кетчупом, тримаючи його статечно, мов легендарну чашу Грааля. Полум’яне серце виробника фаст -фуду. Дівчині обличчя цього хлопця мимоволі видалося знайомим.
- Дивись, що він їсть.
Спритним рухом кишенькового злодія косоокий добув звідкілясь мобільний телефон.
-Що?
Непомітно вони опинилися в голові черги.
- Дивись…
Величезний хот-дог, мов розчленований труп замордованого. Сипкий горошок, шматочки огірка, грубо посічена тріска моркви і капусти, - усе страхітливо наблизилось, наче вона дивилася через збільшувальне скло. І сосиска…
-Da-das ist main Tail! Main Tail!
Серел подрібнених овочів лежав… людський палець. Справжній: злегка зігнутий, з коротко підстриженим нігтем. Синювато-трупного кольору. Палець…
- Ваше замовлення!
- Бери свій хот-дог, чого стоїш? – Грубий штурхан у спину змусив її отямитися.
Сполотніла дівчина непритомно розвернулась, мов сомнамбула. Рудий продавець, широко й дурнувато усміхаючись, - місцева ідіотична модифікація американського професійного keep smiling – простягав їй хот-дог. Лише тут дівчина помітила, що його права рука перев’язана брудно-білим, просякнутим темною засохлою кров’ю бинтом. На ній бракувало пальця…
- Я ж казав, робота їсть їх живцем, - продуднів знайомий голос.
Пронизливий вереск сколихнув тісне приміщення. Вона кричала і кричала. Потім кинулась навтьоки, геть, послизаючись на калюжках отруєного бульйону, вивертаючи на ходу власне нутро – на потіху всім видимим і невидимим модераторам реальності.
***
-А як вона дьорнула! Ти бачив! От дура, б…! – і вологе повітря сколихнуло ще декілька слівець, значно «міцніших».
Троє стояло біля входу до крамниці хот-догів - косоокий режисер життя, круглоголовий засмаглий підліток, що декілька хвилин тому тримав горезвісний хот-дог, і рудий продавець.
- Молодці хлопці, класно все розіграли, - хмикнув косоокий, з награною недбалістю виймаючи звідкілясь з кишені декілька купюр і простягаючи кожному по черзі його пайку заробітку, - з вами можна мати справу. Хоча, це так, розминка була. Нас чекають серйозні справи за серйозну оплату.
Рудий продавець давно вже здер з цілої і неушкодженої руки бинт, вимазаний кетчупом, і змахнув нею у повітрі. Косий тримав у іншій руці палець, загорнений у фірмову макдональдсівську серветку.
- Чушш-сс, Косий… - свиснув раптом третій. – Де ти взяв той палець?
- Фігня, муляж. За бабки не то шо палець - штучний х… запросто купиш.
Зненацька він підійшов до смітника, навколо якого тлусті сірі голуби дзьобали розкидані рештки хот догів, і пожбурив свій раритет у смітник.
-Більше не знадобиться.
Косий зібрався уже йти, сказавши, що передзвонить їм, як будуть потрібні. Хлопці знали, що так і буде. Цей Косий був крутелик, синок, певно, бізнесмена, чи депутата міськради. Хоч і прикидався бідним і вумним лохом перед такими, як ота дівуля – майбутніми жертвами його розводів. Він дійсно любив розважатись. І знімати це все камерою мобільного. Хоч часом це були невинні розиграші, як от сьогоднішній, з тим муляжем. Це ж і в «Прихованій камері» таке щось було. Фігня…
-Da-das ist main Tail! Main Tail! – тихенько мугикав він, розглядаючи щось, видко, дуже приємне, на екрані свого ду-у-же понтового мобільного.
-Дай подивитись?...
-Відвали, придурок! – Визвірився чогось Косий, затуляючи долонею мобільний. Мовчки він сховав телефон, і, не прощаючись з хлопцями, рушив проспектом.
-Сам придурок, - буркнув рудий, коли той уже не міг їх чути. - І що там у нього таке?! Це ж все панти, муляжі…
Косоокий спішив вулицею, двоє непривітно дивились йому вслід, стиха перемовляючись.
Вихудлий бродячий пес, не помічений ніким, закохано порпався у смітнику біля крамниці. Він витяг на тротуар «муляж» і зосереджено його обнюхував, ніби чогось лякаючись. Зрештою голод переміг і собака ковтнув палець, з насолодою хруснувши ним.
