В нас з Ерікою значні проблеми. Ми зараз намагатимося переконати читачів в тому, що по Білому морю можна плавати на байдарці Таймень-2, а таке неможливо в принципі. В батька Ломоносова навіть не карбас, а коч он був, - велике й міцне судно з льодовим поясом,- а з моря того Білого він і на ньому не повернувся. Але так вже вимагає сюжет. Не на криголамі ж, справді, нам просмоленого туриста Сергія на Соловки посилати.
Сподіваємось ми лише на російське “авось”. Либонь ці рядки не втраплять на очі жодному туристу-водникові чи морякові.
Отож.
Хочеш спокусити ах-що-за-Дівчину – запроси її в Карелію чи на Біле море. На човнах – веслувати та кормити комарів, готувати тобі, капітанові, ячмінну каву на вранішньому багатті з роздутих вчорашніх вуглів, та співати про “солнишко лєсноє” під гітару по вечорах . З вереском проходити перекати чи відкачувати воду з байдарки баночкою з-під кільки в томатному соусі, поки ти змагаєшся з вітрилом, що луснуло від несподіваного шквалу з Літнього берега чи там – Соломбали.
Племінник мого батька Сергій, якого нормальні люди (не графомани) назвали б моїм двоюрідним чи там троюрідним братом, а то й навіть – кузеном, придбав байдарку “Таймень-2” після першого ж “стройотряда”, який ми не перекладатимемо, щоб не знущатися над українською мовою. Була тоді в студентів така гарна традиція відбувати на канікули не лакузами до макдональдсів, а на будівництва народного господарста до Сибіру чи Казахстану й заробляти скажені як на ті часи гроші. Тут головне по поверненню було вчасно зупинити тижневі марші по рестораціях з замовленнями специфічних студентських пісень про Коперніка, що трудився цілий вік, щоб довести обертання землі, й використати гроші на щось корисне. Радіола й стрічковий магнітофон “Маяк” їхній кімнаті гуртожитку були ще з минулого “стройотряда”. Принаймні, були, поки Василь не забрав того магнітофона до птахоферми в Молдавії. Отож Сергій і вирішив купити в магазині “Турист” байдарку. Тоді він ще не здогадувався, що про альпінізм забуто раз та назавжди.
То ж – хочеш спокусити Дівчину шляхетного роду з фортепіанними пальцями та родоводом від Рюриковичів – покажи їй Соловки. Усі шість великих: Великий Соловецький, Анзерський, Велику та Малу Муксалми, Великий та Малий Заяцькі, - та безліч дрібних острівців архіпелагу, й гору Голгофу. Наче не вона, а ти – питомий росіянин і володар усього цього багатства, а вона – якийсь провінційний окупант з Києва. Наче це не її, а твоїх дворянських предків круті царі-батюшки засилали до таких монастирів у заточення на віки вічнії. Такі вічнії, що навіть невідомо, як в тих впалих в немилість предків з’являлися такі чарівні нащадки. Чи предки мали наувазі норов своїх скажених царів та намагалися продовжити рід якомога раніше, чи ще якось їх жінки зі скрутного становища виходили.
Ну й холодно ж та вогко у цих монастрських казематах! Після них вже точно ніякого подовження роду не передбачалося.
Будь щедрим: подаруй їй усі ті неолітичні лабіринти І-ІІ тис до Р.Х., валунну дамбу, церкву Андрія Первозваного, Вознесеську церкву на горі Секірній, унікальний монастирський сухий док, філіповські садки для риби, монастирський ботанічний сад, переговорний камінь, який монахи винайшли раніше за радіо, першу в Росії гідроелектростанцію, що характеризує тих же монахів як найпродвинутіших хазяїв свого часу. За довгі часи свого перебування на островах, вони не тільки вивели величні монастирські мури, які у 1854 році не змогла пробити уся артилерія англійської ескадри, вони також зв’язали окремі частини островів дорогами, з’єднали каналами озера, розчистили сінокоси, побудували дамби.
Подаруй їй справжній пташковий базар з галасливими чайками й гагарами й сонце, що влітку ледь ховається за виднокіл, щоб відразу по тому сходити, фарбуючи хмари в серпанках. Навчи її вдихати це морське повітря на повні груди. Бо на Соловках усе повітря просотане величчю невпинної, кропіткої, наполегливої, методичної людської праці. І показує, на що здатна та праця, якщо її здобутків не спалювати й не підривати кожних двадцять років, як на Україні. Десь там відбуваються лейб-гренадерські, декабристські, лютневі та жовтневі заколоти, заходяться воювати у Столітніх, Семилітніх, Північних, наполеонівських, Кримських, японських, світових війнах, десь там інтригують Бірони, Аракчеєви, Родзянки, Распутіни, Троцькі й Гришини. Десь там готуються до чергового з’їзду партії, олімпійських ігор чи міжнародних симпозіумів. Беруть підвищені зобов’язання пустити четвертий енергоблок до жовтневих свят. А тут все так же не заходить влітку, а лише торкається горизонту вицвіле сонце, й потрібно працювати щодуху на заготівлі до затяжної та темної зими. Косити сіно, ловити рибу, смиренно дерти яйця в курей, доїти кіз, мостити дороги й дамби, копати канали й ремонтувати дахи монастирнських будівель.
Нехай світ казиться черговим сказом чи пошестю – тут влітку не справиш, взимку не наженеш. І всі зобов’язання лише перед собою та Всевишнім. Тут день йде за днем. І все славить Творця й людину, що також може бути творцем, варто їй зректися суєтного. Тут ти вже над вічним спокоєм, за тисячі миль від суєти й за крок від Бога.
Й можна просто мовчки тримати свою дівчину за руку, й вона всерівно все зрозуміє, навіть без нескінченних балачок за чашкою кави в прокуреній кухні чи кав’ярні, без клятв, обіцянок, натяків, анекдотів та компліментів, без танків весільних індіанців, без павичевого розпускання хвоста перед курками, без напинання грудей та напруження біцепсів і стрибків сторч головою з моста через Чорторий в Гідропарку - без всього цього все рівно зрозуміє, що вона – просто твоя доля. А ти, відповідно, - її. І все, і нікуди не втечеш. Бо доля - це як острів для двох. Як твоя неголена мармиза в її дзеркальці на Хрещенські гадання, як її вінок на твоїй вудці замість ляща на Купала, як...
Обережно, тут камінь... Давай руку. Ти ба. Поглянь лише, це – могила. Он ще одна. Мабуть, прийшли. Хто ж це тут лежить?
“Здєсь погрєбєно тєло в Бозє почівшєго кошєвого бившєй нєкогда Запорожской грозной Сєчи казаков атамана Пєтра Кальнишевского, сосланного в сію обітєль по Височайшєму повєлєнію в 1776 году на смірєніє. Он в 1801 году по Височайшєму повєлєнію снова бил освобождьон, но ужє сам нє пожєлал оставіть обітєль, в коєй обрьол душеєвноє спокойствіє смірєнного хрістіаніна, іскрєнно познавшєго своі віни. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лєт от роду смєртію благочєстівою, доброю”.
30. ЛІТО 1980 Р.Х. КИЇВСЬКІ ТРАМВАЇ
Ні для кого не секрет, що перший в Російській імперії електричний трамвай ходив від Царської площі до Поштової площі. Перша з площ, власне, могла б потрапити до книги Гінеса, як чемпіон по переіменуваннях. В різні часи була вона Кінною, Театральною, Європейською, Царською, 3-го Інтернаціоналу, Сталіна, Ленінського комсомолу та знову Європейською. В часи першого трамваю на ній стояв пам’ятник цареві Олександру ІІ, що і виправдовувало назву. Зараз пам’ятник той лежить у запасниках (тобто просто на подвір’ї) одного з київських музеїв. До зали він не вліз, викинути було жалко, переплавити неможливо, бо він вже був взятий на баланс. В результаті він залишився єдиним пам’ятником цареві-визволителеві і до нього вже прицінялися приїжджі колекціонери пам’ятників з Санкт-Петербургу, колишнього Ленінграду, колишнього Петрограду і знову Санкт-Пітербурху, який за кількістю переіменувань нашій площі поступається, але не дуже.
Є диваки, які старанно збирають не пам’ятники, а трамваї, вірніше - фото тих старих трамваїв-пантофлів й більш пізніх: трамвайної лінії по Хрещатику та Володимирській, жовтих вагонів тридцятки чи вісімки з двома кабінами для вагоновожатого, , які в народі називалися “тягни-штовхай”, бо могли їздити і вперед, і назад, не розвертаючись на кінцевій (модель КТВ–55-2), більш традиційних, зі схожою на літеру Ф дугою вагонів 23 маршруту (модель МТВ-82), що йшов по Брест-Литовському проспекту до того, як збудували швидкісну лінію на Борщагівку, перших чеських червоних “шкод” зразка 1966 року, що ще й досі складають основу столичного парку трамваїв, і взагалі все, пов’язане з трамваями: талончики, компостери й помаранчові жилетки кондукторів. Ми з Ерікою поцупимо до нашого альбому пару хвоток з альбомів тих диваків.
У нульові роки ХХІ століття про ту колишню трамвайну велич подекуди нагадують вже лише не демонтовані рейки, особливо в центрі та під вікнами депутатів, та трамвайні депо, що перекваліфікувалися у китайські ринки. І ніщо вже не заскрегоче вранці пронизливо, по самому підвіконню, й не викине тебе з ліжка на кухню курити й матюкатися, не... Скукота, одним словом.
Та в часи нашої мильної опери з трамваями було ще все чьотко. І проїзного квитка тіточці вистачало, щоб добратися з завода Антонова до Арсеналу, чи з обчислювального центру Держплану до обчислювального центру ЦСУ. Проїзні квитки тоді були ще не пластикові, а цупко-картонні, з рифленою печаткою трамвайно-тролейбусного депо. В Києві не було заведено, як в заполошній Москві, вигукувати “Праєздной!”, ледь увійшовши до вагона, з чого можна було зробити висновок, що кияни до “зайців” ставилися без комуністичного засудження і при змозі й самі були не проти “позайцювати”. На те і контролер на лінії, щоб “заєць” не дрімав. Зате і білетні каси в Києві були більш досконалі: фул аутометік – три копійки кидаєш, робиш “дзинь” спеціальним важелем, одного квиточка відриваєш. В Москві ж “автомати” були скляними, і квитків відмотувати можна було, скільки заманеться. Весь розрахунок був на те, що громадськість бачить, скільки ти вкинув до скляної скриньки і вдавиться, а не дасть тобі відмотати більше. В Києві, мабуть, така система не працювала б.
Одного дня тіточка вскочила зі своїми двокілограмовими дискетами в другий вагон першого маршруту, щоб їхати на роботу до Михайла, який обіцяв трохи машинного часу, зекономленого на обчисленнях крила та центроплану літака “Мрія”. Дуже вдало вскочила: одне місце позаду ще залишалось вільним. Але на сусідньому розвалився якийсь дуже огрядний бородатий добродій, схожий на майбутнього класика української літератури Богдана Жолдака. Тіточка примостилася боком на стільця й деякий час просвітлювала добродія виразно ретгенівським поглядом, щоб той все ж таки посунувся, але схожий на Жолдака добродій робив вигляд, що читає.
- Якою це мовою? – раптом запитала тіточка Тамара.
- Хетською, - збрехав корифей і не посунувся.
- Хетською? Десь я про таку чула, - сказала тіточка, щоб той хоч на мить відірвався від книжки й зрозумів, що треба посунутися. Що не кажіть, а Богдан Жолдак, на якого був схожий добродій, – найбільший український письменник, важить 154 кілограми.
Добродій навпаки намагався зовсім вскочити в книжку, чи бодай відгородитися нею від трамвайного салону, як складаною ширмою з горою Фудзі, квітами сакури та лелеками, що танцюють.
- Хетською... – ще раз сказала тітонька Тамара через три зупинки, але вже ні нащо не сподіваючись.І досягла лише того, що добродій предав їй талона на компостер. Потім тіточка вийшла з трамваю.
Що було далі з тим добродієм нашій історії залишилося невідомим. Втім, все те дуже старанно описано вищезгаданим корифеєм української літератури Жолдаком у його оповіданні “Столична мить”.
30. ЛІТО 1973 Р.Х. БОГДАН ЖОЛДАК, “СТОЛИЧНА МИТЬ”. (С) Усі, хто поважає авторське право мусять цей розділ пропустити
Осіння координація вступала в мене, так, неначе я вступаючи в трамвай.
“Про трамвай би сказати, - думав я. – Про тролейбуси оно скільки сказано.
А про автобуси”.
Пасажири були одноманітні.
“Або, пробачте, про метро”.
Бо воно найбільш нагадує трамвай. Що вмить змінився на наступній зупинці. Не треба було сушити голову, чому, я скосив очі на порожнє місце поруч, і тут же втупився в книжку, бо дівчина, яка зайшла, сіла в нього, кутнє. Що замість літер на сторінці я бачив, яка вона є.
“Міг би працювати рентгенівським апаратом”, - намагався я уявити собі такий шкільний, наприклад, медкабінет, де безліч роздягається, а я просвічую.
Однак вона не дозволяла; я зіщулився, бо відчув: це вона просвічує, слава Богу, не мене, а мою книжку.
- Якою це мовою? – раптом запитала вона.
Так, що я мало нею не став. Бо дівчина хвилювалась, бо удавала таку безтурботну, як це буває в нахабних дівчат, коли вони такими не є.
- Хетською, - збрехав я, київським голосом. Тобто майже не збрехав, а глибше всунувся туди, в сторінку. Хоч вона й не куток. Якби не була густо писаною, читати зась – які вони тісні, ці книжки.
Ти весь час думаєш про знайомство, що воно ось-ось буде, поза тобою, тобто не ти його почнеш. І от ти спершу лютишся, що відбувається не так. Ні, не тоді, тобто не саме зараз. Або: не там; словом, є багато причин.
Я хотів казати, але відчув, що артикуляція вийде за межі міміки.
Дівчина, певно, була гарною. Бо сказала:
- Хетською? Десь я про таку чула.
Вона ще питала, а в мене вже не лишалось настрою, на мене зійшла заклопотаність замість зовнішнього одягу. Що дозволило навіть не відповідати – сидів, уперто їдучи. Хотів часу підготуватися до самого себе. “По-перше, в трамваї, по-друге, чому не я почав, по-третє...”- але нічого не линуло в голову.
Я лякнувся нею: дівчина пішла? І зиркнув, сахнувся, бо упритул. Побачив два ока. Різного кольору? Чи так падало освітлення, не спостеріг, бо ще швидше втупився в книжку.
- Хетською..._ сказала вона.
“От йолоп, ну чому, чому не одягнув сьогодні пальто, всі вже куртки не носять, один я, ідіот, на цілий трамвай, - щосили думав я у відповідь, - це ж осінь, яка це осінь, якщо не зима”, - намагався пригадати календар. Потім талон – доки не знайшов, тицьнув їй, не глядячи, вона передала на компостер. Я застромив його глибше в куртку, тому, що вона торкнулася тої папірчинки. Двічі. Дірочки в ній – що вони означали, яка це писемність?
“Ні, там знаки сузір’я”,- хотів думати я, коли відчув, що це не так.
Бо вона зникла, от встала і вийшла – доки відводив погляд, вона зробила це.
“Тричі! Тричі вона зверталася до тебе”, - лаяв я себе матюками, довшими за маршрут хоча б і “першого” трамваю.
Я проминув свою зупинку. Чому? Це неймовірно, але мені дуже вірилося, що вона зайде ще раз... Я б їй розповів усе, що знаю про хетську мову, не кажучи вже про українську.
Не лише голос її лишився, за ним було багато чого, я крізь звуки бачив її всю. Бо очі. Одне і друге. А все постає одразу, як на папері, так, що я проклинав і хетів, і укрів, за те, що вони споріднені. Кілька місяців лаяв, але слів однаково було більше, аніж часу; думав, що минеться. А тут прийшла весна.
Вона пахтіла нафталіном, себто одежею, яку пасажири повиймали зі сховок. Не трамваї ж ним на зимовий сезон пересипають? Що навіть рух не ладен видмухнути з салону. Їхали слова; витягнуті з зимових шаф, іноді вони вгавали, це коли було чути коліс – я відчував автоматичний стан. Трамваю, який ніколи не їде назад, назад, назад, туди, до Тієї зупинки.
- ...скільки можна спрашувать? Проїзд оплачен?
Троє контролерів дивилися на мене компостером.
- Ну?
Так, неначе він візьме і вийметься з нікуди, талон. Одсунувшись од них, я лапнув кишені, гадаючи, доки лапатиму, щось зміниться в трамваї – але все стояло, хоч він і рухався, особливо контролери, бо вони тут працюють, а я катаюсь. Вони також були рентгенівськими апаратами.
“Звідкіля у хетника квиток?”
Із внутрішньої кишені раптом витягнув зім’ятого, як я, талон, такого ж несподіваного, що втупився в нього, гадаючи, звідкіля він узявся, з дірочками, ті стояли колом, як Стоунхедж, який також не міг виникнуть із кишені.
Контролери довго вивчали його, просвічуючи, рахували дірочки, ті сяяли зоряним маршрутом, переходячи з одних рук контролерових до інших – зоряна карта, крапинкове сяйво перебігало ними; але не мною, надто безбілетне в мене було обличчя, особливо лице на ньому.
- Годиться, - невдоволено повернув мені крайній, передаючи мені в долоню зодіака.
І тут дійшло: це той само трамвай, що і півроку тому, з тими само компостерами – з тією ж курткою, яку я знов одягнув після зими.
Я озирнувся на стократ омріяні ті два крісла в кутку. Однак там сиділа не Вона, а якась надзвичайно інша тітка. І слава Богу, що не я поруч, а солдатик, соромливий, бо острижений так, що шарілася навіть потилиця в ньому, додаючи салонові весни.
Біля дверей. Стояла вона. Збоку, що я зміг, нарешті з відстані упізнати раніше, аніж озирнув, тобто устиг побачити лиш два ока, які різнокольорово озирали мене, хто щойно мало не повірив у щастя – постава така, як і звучання колишніх тих трьох фраз, ніякої розбіжності, звісно, не було. Це тому, що я не встигав злякатись, оддавши весь страх контролерам.
Вона стояла такою ж небаченою.
- То ви, виходить, теж цікавитеся хетською? – вимовив я, слава Богу, стократ завченою фразою. А не якоюсь іншою.
- Звісна річ, хетською, а якою ж іще? – відповіла тисячократ завчено вона.
32. ЛІТО 2003 Р.Х. ДЕЩО ПРО КОНТРАФАКТИ ТА ПЛАГІАТ
Ну це вже взагалі, Еріко, ні на що не схоже. Отак от взяти й повністю зажувати чорною гумою своєї пащеки чужого оповідання. Ім’я цьому злодійству - контрафакт, уся прогресивна людськість в обуренні на нас, якщо книга потрапить на очі обкраденому Жолдаку, готуйся до судових позовів й кутузки, бо адвокатів на мій кисляк та бублики не наймеш. О, адвокати, то спеціально навчена на видобування останніх коштів з кишень обох сторін судового процесу професійна спільнота! Їм чим довше йтиме процес, тим краще. Відповідач не з’явився, слухання перенесено на тиждень через хворобу судді, заявлено відвод народному засідателеві – адвоката не турбує, готуй, тітко, нового тормозка. Оплата – погодинна.
Було б ще нічого, якби ти, Еріко, вкрала в когось з класиків до 1973 року, хоча б “Загибель ескадри” Корнійчука, бо СРСР тоді ще не приєднався до міжнароджної угоди щодо авторських прав (зараз спеціально повернуся і на всяк випадок передатую покражу 1973 роком), або взагалі 1933, відрахувавши законні 70 років терміну дії авторських прав в усьому цивілізованому світі. Бо проект “Гутенберг”, який перевидає найзначніші книги людства, з цієї причини дістався лише вказаного року.
І взагалі, як тільки письменник починає багато говорити про копірайт, час приходити до нього зі страшним посвідченням перевіряти на легальність його Віндоуз. Бо нетерпимість до порушників власного копірайту поєднується в письменників з терпимістю до використання “зламаних” комп’ютерних програм заморського дядечка Біла Гейтса та іншої інтелектуальної власності, як от побрехеньки знайомих в “Енеї” чи в майстерні знайомих художників. А де ж грошей на того клятого Віндоуза наберешся? Що я - О’Генрі, за сюжети платити? Або за чесні дорогі компакт-диски “Воплєй Відоплясова”, а не піратські їх збірки, що з’являються раніше за справжні? Так гарно друкується під “Весна-весна-весна”, але грошей на ліцензійні диски не напасешся. І не “вопіть”, не в пустелі...
До речі, ім’я своє “Воплі...” позичили в славетного українського письменника Достоєвського, який помилково писав російською мовою, а діда мав щирого українського священника, та ще й Галичини. Вже згадуваний на цих сторінках Віктор Шкловський колись також “позичив” у Федіра Михайловича цілих три сторінки петербурзького пейзажу до своєї книги про художника Федотова, отримав гонорара у видавництві, й був готовий до того, що почнеться грандіозний скандал. Та за 40 років жоден з критиків не помітив “позики”, навіть коли писав нищівну рецензію на книгу. Шкловський заморився чекати скандалу й признався у злочині на сторінках іншої своєї книги.
Лєрмонтов колись гусячим пером переписував від руки вірші Пушкіна: хотів у такий спосіб відчути як то воно писати такі вірші. Може й тобі, Еріко, просто кортіло відчути як воно друкувати такі оповідання?
А є ж іще пост-модерний аспект цієї проблеми. Важко бути пост-модерністом, коли книги виходять накладом в тисячу примірників. Бідним пост-модерністам так старанно тепер доводиться пояснювати свої приховані цитати, й так ретельно посилатися на твори, звідки взяте, що цитати перестають бути прихованими. А який в біса пост-модерн без прихованих цитат? Але навіть це все одно не рятує, бо творів тих в свою чергу вже ніхто не читав, навіть якщо посилання йде безпосередньо на шкільну хрестоматію з іноземної літератури. Ну от хто такий в біса був той Фронтінбрас з його хроніками? Ми з Ерікою тільки Розенкранца і Гіндельстерна пам’ятаємо. Єдиний вихід з цієї сумної ситуації – публікувати в додатку до своєї книжечки повне зібрання Всесвітньої Літератури. Ми почали те зібрання з Жолдака. Маємо законне право упорядників.
І нарешті, що нас найбільше виправдовує, – традиції української літератури. Тому що українська література ніколи б не почалася, якби не контрафакт. Першу частину “Енеїди” український поміщик Парпура надрукував у Петербурзі своїм коштом без згоди на те Котляревського, чий твір ходив ще у списках і дописувати його Котляревський не поспішав. За це Іван Петрович в другій частині, в сценах подорожі Енея пеклом, помістив “якусь особу Мацапуру”. При цьому сам Іван Петрович ні на хвилину не замислювався над тим, що б (в свою чергу) зробив з ним самим Вергілій, якби дожив до перелицювання своєї “Енеїди”.
Якусь особу Мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать...
Такі ось переваги має письменник, що чесно служить в прісутствєнних мєстах Полтави нікуди не поспішає за гонораром і цитує лише давніх римлян. Завжди маєш змогу у другій частині пошкварити на шашлику не тільки видавців, але й критиків, як те зробив і Сервантес у другій частині “Дон Кіхота з Ламанчі”. (Автори – усі до лав податкової інспекції! Адже й Сервантес був збирачем податків, тобто матеріально забезпечив себе. Незрозуміло от тільки за що до буцегарні потрапив.)
Якщо працювати митарем (або й митником), начхати на гонорари, розвинути тенденцію других частин романів і давати читати свій твір усім не після, а до публікації, або взагалі писати його привселюдно, перед консеваторією на Майдані Незалежності, поруч з віртуозами пензля та олівця, що за 10 хвилин на очах в публіки малюють її ж, публіки, портрета, творчо опрацьовуючи усі її, публіки, зауваження; якщо таким чином почати не малювати, а писати прозу крейдою на асфальті, може вийти цікавий творчий метод. З урахуванням відгуків читачів ще досі ніхто не писав. Не мав такої технологічної можливості. “Еріку” до інтернету не увіткнути, але ми запопадливо друкуємо через копірку у п’яти екземплярах і завели в Додатках “Книгу скарг та пропозицій читачів”. Деякі наслідки такого методу читачеві цього твору мають бути помітні. І якщо шановний читач має свої власні думки щодо того, як мав бути написаний цей роман, - пишіть листи, шановний. Ми врахуємо і все виправимо у наступному виданні. Особливо нам не завадить добра порада для тіточки Тамари, що їй тепер робити з тим віднайденим у “першому” трамваї знавцем хетської? Отож порада – за вами, любий читачу. Я ж згоняю Еріку з чужого городу на терен з такими муками складеного плану роману.
- Гей, пішла, піратка! Контрафакт тобі в потилицю! Грудки хочеш?
