Люди повинні бути такими, якими ми їх собі уявляємо. Робити бажані (або – хоч передбачувані речі), казати слова, які ми хочемо почути. Бо життя і так настільки коротке, що по кілька разів звикати до однієї і тієї ж людини – просто часу не вистачає. Та й чому, скажімо, хтось повинен когось там вивчати знову і знову, коли тут навіть себе не встигаєш проаналізувати?
Ми вже настільки заклопотані, що іноді робимо собі запас форм-уявлень, у які втискуємо (або – по яких розмазуємо) нових знайомих. Що тут неправильного? Нас також в початкових класах вчителі розфасовували по таких формах. Більшість до тепер не вибралася. Грає роль відмінників і двієчників, жовтеняток, які найшвидше збирають макулатуру, жителів віслючих парт, з якими ніхто серйозно не говорить, але яких всі бояться. Бо змінювати щось – даремно, ніхто не повірить. Сам собі деколи не повіриш.
Скажете, такий підхід заважає розвитку особистості? Ще чого! Такий підхід, шановні, наводить порядок. Крім того, це дуже зручно. Якщо ви не маєте свого уявлення про когось чи про щось, то берете якусь там газету чи журнал і ... вже маєте. З чим вас і вітаю!
Правда, деколи ця програма дає збої. От наприклад, написав один дуже відомий письменник роман. Але виявилося, що цей роман не такий, яким його чекав побачити менш відомий критик. Та й взагалі, чекав не лише цей критик, а й багато хто. Не такий – все тут. Але критикові пальця до рота не клади. Ви що собі думали, що він розчарувався і заспокоївся? Заспокоїтися можна, якщо нічого не чекаєш. Тому критик взяв і написав. Критику. Ні. Заборону на існування роману. Ледь не заборонив і самого письменника, але вчасно схаменувся.
Ви можете запитати: хто цьому критикові дозволив встановлювати якісь рамки для відомого письменника? Він сам собі дозволив. Мав право. А відомий письменник такого права – не влазитись в рамки – не мав, бо він дуже відомий, а вчинки таких уже належать не їм самим, а людству.
Зрештою – ніхто, окрім нас, не має такого права вилазити за рамки. Взагалі – ніхто не має права на метаморфози. Міліціонери на дорогах повинні бути поганими, а на телеекрані – хорошими. Вчителі – бідними, а викладачі – хапугами. Рідні діти – слухняними і обдарованими, чужі – тупими і нахабними. Президент повинен бути таким, щоб його хотілося якомога швидше переобрати і всім хвалитися, що за нього не голосував.
Бо, погодьтеся, якщо ти отримуєш суперову зарплатню, маєш хороше тепле житло з цілодобовою водою, живеш у країні, де всі шанують закон, а вулиці миють кілька разів на день, якщо відпустка в тебе обов’язково влітку і обов’язково на якомусь з островів, якщо тобі не хочеться щовечора жбурляти пультом у телевізор, якщо тобі навіть нема кого облаяти, то що ж це за життя таке?! Хоча... Якщо постаратися – можна звикнути.
