***
Він розплющив очі і якийсь час тупо дивився на потріскану стелю. Чорні ягоди зіниць потрохи звузились, відреагувавши на яскраве сонячне проміння, дещо приглушене старою павутиною. Поволі розпочався процес самоідентифікації – вже ранок… чи день… четвер так якби… вчора ніби попив… перепив ?.. де я ??? ху, общага… що за сморід, обригався, чи що ? нє, здається, Ромкові шкарпетки, блін… В потоці свідомості раптом виникла пауза, спричинена безпосереднім вивченням навколишнього середовища. Дійсність перевершила сподівання – насправді смерділо і від Ромкових шкарпеток, і від власного блювотиння, яке рясніло невеличкими коричнуватими острівцями на підодіяльнику. “От сволота !”- самокритично подумав він і спробував встати… Друга спроба виявилась успішною. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин він вивчав у мутному дзеркалі своє помарніле обличчя: мацав мішки під очима, розтирав скроні, висував посинілого язика і закопилював губи … Дикий грюкіт відірвав його від цього заняття.
- Ігора, відкривай ! – ревів хтось за дверима.
Після хвилинного вагання, оглянувши ще раз ганебний стан постілі, свою довготелесу фігуру в сімейних трусах і загальний розгардіяш в кімнаті, він прочинив двері і запитально глянув на прибульця.
- А, то ти, Мироне ! – плюгавенький чоловічок відразу спробував зав’язати розмову. – Ігор є ? Чим займаєтесь ? Я тут з самісінького ранку нуджуся, вже два рази до вас гримав… Може, перекинемося в “тисячку” по-бистрому ? – з кожним запитанням нога гостя пробувала завоювати плацдарм за порогом, а маленькі оченята шастали туди-сюди, намацуючи погано влежані предмети.
- Нема… - протягнув Мирон і закрив двері. Шалено хотілося спати, але вбивчий букет ароматів з ложа недвозначно натякав, що цю ідею доведеться відкинути. Він дістав відро з-під ліжка, засукав рукави футболки і взявся до роботи…
***
Так, абсолютно по-буденному, закінчувався дванадцятий рік митарств Мирона Глуховецького по львівських гуртожитках. В цьому, житлобудівському, він варився вже сім літ і зим. Серед усього розмаїття будівель для спільного проживання його сьогоднішній притулок перебував десь на передостанніх позиціях. Нижче були лише “общаги” для учнів петеушок. Специфічний контингент мешканців та унікальні умови проживання (вірніше, їх практична відсутність) стали причиною того, що до гуртожитку прилипла назва “Титанік”. Народилась вона у просякнутих алкоголем мізках одного з старожилів, очевидно за аналогією із сучасним місцезнаходженням справжнього “Титаніка” - дном… Мирон жив на п’ятій палубі, себто, поверсі, в двадцять першій рубці в компанії з двома шоферами – Ігором Шпаком та Ромком Мочайлом. Взагалі, пасажирами “Титаніка” були кочегари, шофери, мєнти, будівельники-чорноробочі та інший накип, який засновники марксизму не без підстав іменували люмпеном. Глуховецький входив до складу нечисельної меншини службовців і тому наразі плавав у придонних шарах, де поміж густими клубками намулу ще траплялась чиста вода…
Через годину, коли вже було випито баняк чаю, випрано білизну і наведено сякий-такий порядок в кімнаті, Мирон впав на своє пружинне ложе і спробував зайнятися плануванням вихідних. Але розум ще трохи поболював і вперто саботував поставлену задачу. Зненацька в пам’яті зринуло вчорашнє пророцтво Славка, колеги по застіллю: “Кажу тобі, чоловіче, втікай звідси, доки не пізно. Ще трохи - і засмокче тебе та багнюка зовсім. Я знаю, що кажу: за два тижні буде двадцять три роки, як я тут банячу. І запам’ятай – ще ніхто з наших не вирвався звідси після тринадцятого року. Семенович, Ігорко твій, Міша з третьої… Ніхто! Недобре число…” – Славко вилив вміст гранчака у пересохлу горлянку, закусив шматком сала з цибулею і розтанув у хмарці сизого диму. Звідкись виплив силует Ольги у синьо-білій сукні, що так йому подобалась. Дівчина усміхалась і махала комусь рукою. Не йому… Мирон зірвався на ноги і затряс головою, як шаленець. “Геть, геть з очей…” – замахав він руками, відганяючи спогади. Гнів переливався через край, шумував, виповнював кімнату, вивалюючись чорними клубками з вікон у навколишню сіризну. За хвилю прийшло відпруження. Він присів за стіл, мовчки допив холодні рештки чаю і почав одягатися.
***
На вулиці поривистий вітер засівав пересохлі тротуари дрібним дощем та ганяв подерті газети, небо хмурилося і все це зовсім не нагадувало початок серпня. Мирон раптом згадав, що рівно 53 років тому скинули бомбу на Хіросіму, і підняв комір куртки, бо від дощових крапель разило якоюсь недоброю енергією. Врешті він добрався до пивнички і протягом наступних тридцяти хвилин тихо потягував “Високий Замок”, намагаючись не думати про реальність. В кнайпі було досить затишно, а інтер’єр нагадував обстановку інститутської молодості. Густий дух пива і таранки наганяв ностальгію. Мирон з приємністю занурився в її теплі хвилі, та зненацька, відваживши собі добрячого ляпаса, залпом допив пиво і рвонув назовні.
Він швидко минув кілька кварталів і пірнув у скляні двері під великим написом “Поштове відділення”. Відділ абонементних скриньок був порожній, як шлунок студента в четвер увечері. Мирон гарячково дістав ключі і відімкнув свій склепик. Там не було нічого. Він про всяк випадок пошарив по дні скриньки рукою і розчаровано подивився на почорнілі від порохів пальці. “Старий” не відписав. Грицько Макогін, чувак, з яким він два роки ділив хліб і конспекти, а по тому регулярно переписувався добрих п’ять років, вже більше місяця мовчить! Мирон притулився головою до стіни і, здається, трохи відключився. До реальності його повернув брязкіт ключів, що пролунав зовсім поряд, в сусідньому ряді. Чоловік визирнув з-за рогу і виявив там молоду особу жіночої статі і цікавої зовнішності. Кобіта уважно вивчала свою закіптюжену долоню, а вираз її обличчя був дзеркальним відображенням його власного. Якась невідома сила під’юдила Мирона розтягнути підпухлі губи у звабливій посмішці і помахати незнайомці брудною рукою. В наступну мить він гірко пошкодував про зроблене – раптом згадалося, що в кишені залишилося не більше двадцятки, на яку треба було жити до понеділка. Але шляхів до відступу вже не залишалося:
- Що, і вам також не пишуть ? – поцікавилась панянка.- Дивні ці дівчата, їй-богу… Зодягнута була в легенький дощовик та темні штани, підкорочені за модою трьохрічної давності. Мирон помацав поглядом її міцні, але не товсті гомілки і перестав вагатися:
- Не подумайте про мене погано, але мені мужики не пишуть… Колега, тобто…
- Це ж треба! А виглядаєте на класичного абонента газетної рубрики “Знайдіть свою пару” – в очах у дівчини заскакали зеленкуваті бісики. Мирон хотів відрубати, на кого подібна вона сама, але зміг стриматись і навіть розреготався. Здивувавшись своїй поблажливості, подумав: “Стережися, брате, бо…”. Думка раптом увірвалася, як гітарна струна посеред п`янки. І тут Остапа, тобто, Мирона, понесло:
- Якщо б це було правдою, то, заглянувши у глибінь ваших очей, я би закінчив пошуки назавжди. - Зауваживши, як змінився \"габітус\" співрозмовниці, Мирон взявся ближче до справи: - А як ви ставитесь до ідеї пошукати наразі якесь затишніше місце, де наливають ... каву ?
Як він і очікував, незнайомка не заперечувала. Взагалі, за тривалий період Миронової кавалєрки йому ще не траплялася дівчина, яка б відмовилась від такого запрошення. Мирон не плекав ілюзій стосовно власних манер та зовнішності і тому виснував зразу дві робочі гіпотези для пояснення цього парадоксу. Перша базувалася на такій невід\'ємній рисі жіночої натури, як цікавість. Щоб вдовольнити цю сверблячку, пересічна жінка готова сходити в кіно з Кінг-Конгом… Друга була більш приземленою і звучала так: “в наші скрутні часи другого запрошення можна не дочекатись…” Очевидно, істина була десь посередині.
Вони вийшли з приміщення і на хвилю завмерли під дашком поштового відділення. Видивлялися на сіре львівське небо. Вона зважувала можливі наслідки прогулянки і передбачала не більше 15% імовірності успіху. Він помацав свою двадцятку в кишені, далі згадав про резервні п`ять баксів в гаманці, і настовбурчивши лікоть, впевнено порушив мовчанку:
- Дозвольте запропонувати вам руку !
- Ось так відразу ? А як на рахунок серця ? – поцікавилась дівчина.
- Майте терпіння. Про серце поговоримо згодом ! – відрізав сторопілий чоловік. Його остання пропозиція була своєрідним тестом, який дозволяв Миронові визначати рівень інтелектуального розвитку, а інколи – і соціальний статус малознайомої партнерки. Закомплексовані татові донечки переважно підсвідомо сахалися доторку; потріпані лялі, навпаки, з ходу провисали на тобі всією масою; витончені міщанки бралися за плече двома пальчиками, мовби гидуючи; а екземпляри, заражені вірусом фемінізму (траплялися Миронові й такі), демонстративно запихали руки в кишені штанів. Звісно, були й мішані варіанти. Але з такою реакцією Мирон стикався вперше. Зніяковілий, він стояв, наче пам`ятник невідомому ідіотові, з відведеною вбік рукою. Дівчина зряче витримала паузу, і в момент, коли Миронове плече почало втягуватись, м`яка дівоча долоня вляглася на внутрішню поверхню його ліктя. Вляглася ніжно і владно, відчуваючи свою силу і розуміючи слабкість. Вони йшли поряд, жаліючись одне одному на львівську погоду і лаючи нахабних водіїв, один з яких щойно обтраскав їх рідкою багнюкою просто на “зебрі”. Вони спільно милувалися красою старовинного Львова і ділились враженнями від нещодавно бачених вистав та концертів (дарма, що Мирон востаннє був на концерті два роки тому). Вона оповідала про своє захоплення спортивними танцями, про смішні випадки на змаганнях. Про свою невезучу подругу. Він травив байки про інститут, про дивакуватих викладачів, про студентський гуртожиток, про однокашників, п`янки та забави… Згадав про поштових голубів, які вже давненько залишились без нього, там, вдома, за обрієм. Вона називалася Галя… І знову спогади віднесли його у шкільне дитинство, до дівчинки, яку він вперше в житті покохав, ще по-дитячому, але так безнадійно. Вона назвала його Мироськом, і тепла хвиля нового почуття винесла його на свій спінений гребінь, і годі було опиратися…
Через добру годину прогулянок по колу Мирон згадав про каву. Вірніше, не так про каву, як про пиво – в результаті безперервних балачок та вчорашнього перебору його язик перетворився на стару жабу-ропуху, потерпілу від жорстокої засухи. Поминувши ЦУМ, вони перейшли дорогу і плавно завернули до “Дитячого” кафе. Відпровадивши Галину до кутового столика, Мирон не чекаючи офіціанта, рвонув до бару, на ходу роздивляючись інтер`єр. Все було, як і три роки тому, в час його останнього візиту до цього закладу. Широкі скляні вікна-вітрини, бордові штори, липкі столи, мухи, десяток-другий бритих жужиків з подружками-малолєтками, що потягували шампанське з льодом, втупивши осклілі очі в екран напівдобитого “Електрона”. Єдиним, що змінилося на краще, було підборіддя бармена – з одинарного воно трансформувалося в потрійне і переконувало відвідувачів, що розбавляють і недоливають тут по-чорному. Мирон замовив каву і кілька тістечок для Галини. Собі взяв два пива, одне з яких вихилив відразу біля стійки. Стало трохи легше, але гірко. Він сидів, відкинувшись на спинку крісла, дивився на дівчину, яка широко посміхалася, смакуючи каву, і думав… Про свою остогидлу каюту на “Титаніку”, з синюшними, як пика алкоголіка, панелями і антресолями. Про тарганів на кухні, про засраний туалет і обдерті стіни коридору, про запльовані підлоги… Він просто не міг уявити собі Галю посеред цього жаху… Просто не міг…
Вони розстались на виході з кафе, не домовляючись про зустріч. Він залишив їй свій робочий номер телефона, але практично не сумнівався: вона не передзвонить. Вона показала йому рукою свій будинок і назвала номер квартири, але він не відреагував і навіть не запропонував провести. Напевне, пустив повз вуха. Щось обірвалося там, в кафе, і, здається, безповоротно. Це відчуття було їй добре знайомим (ще б пак, другий рік поневірянь по всіляких службах знайомств). Людина, яка вже була такою близькою, раптом замикається і тихо відходить. Відпливає за обрій, звідки вже ніколи не повернеться до тебе. Відходить під мелодійний дзенькіт твоїх кришталевих мрій, розбитих на друзки, і ти ніколи не дізнаєшся, що стало причиною краху. І знову починаєш все спочатку…
***
Злий і голодний, Мирон Глуховецький брів до общаги. Він шпортався, затинався і розмахував кулаками. “Чорт забирай, - думав він, - чому все так? Хіба буття може визначати свідомість? Маркс неправий, бо він не може бути правий ніколи!.. Хто дав право грубій матерії диктувати, як мені жити? Але ж саме це зараз сталося – ця руїна, цей недобитий титано-свинарник котрий вже раз відбирає в мене надію… Все, дістали, кода!” – останню фразу чоловік випалив в лице зустрічному підпилому майору. Вояка вирячив на нього свої рачині очі і прохрипів: ”Сам віноват, братуха. Нє хрєн водку півом запівать…” Мирон здивувався такому повороту думки, але відклав роздуми на пізніше. Він завернув в гастроном за пакетом молока і за кілька хвилин вже був в утробі “Титаніка”. Косоока вахтерша провела його байдужим поглядом і втупилась у стелю, по якій лазила величезна гусениця. Мирон вибрався на п`ятий поверх, завченим рухом вивудив з кишені ключі і спробував відчинити двері. Коїлись дивні речі: ключ не хотів повністю заходити в замок. Мирон пару раз гримнув по ньому, а тоді став думати. Такий трафунок міг статися лише з трьох причин: якась сволота напхала в замок сірників чи стружки; з внутрішньої сторони дверей хтось залишив ключа в замку; або, що малоймовірно, щось сталося з самим ключом. Він спробував перевірити другу версію і щосили загримав у двері. З п`ятої хати виглянув Славко і повідав, що серед дня бачив Ігора, Миронового компаньйона, на поверсі, але той трохи покрутився на кухні і щез. Про всяк випадок Мирон ще трохи покопав двері і покричав, сподіваючись, що Ігорко просто спить. Але всередині панувала мертва тиша. Глуховецький ледве витягнув із щілини добряче зігнутий ключ і, залишивши молоко Славкові, поплентався до вахтерші за запасним – перевіряти третю версію. Але і цей номер виявився глухим. Після чергової невдачі Мирона трафив шляк. В принципі, можна було б переночувати у Славка, дочекатися Ігора, але він вже не міг чекати. Він був змученим, хотів молока і спокою. Мирон почав гаратати ногою замок. Бив акуратно і цілеспрямовано, розуміючи, що ремонт впаде на його руки. Але замок тримав, і Глуховецький почав втрачати контроль. Після другої серії ударів двері трохи подалися. Занепокоєні сусіди виставляли голови на коридор, але, зауваживши Мироновий вираз обличчя, втягувалися назад. Усі, крім кількох амбалів з двадцять другої хати. Ті якраз відмічали повернення корєша – Сашуна – з двохлітньої відсидки. Сам Сашун, сорокалітній кабан вагою понад вісім пудів, похитуючись, опирався на плече корєфана і щурив запухлі оченята. Мирон знизав плечима і продовжував. Сашун невдоволено хрюкнув:
- Братан, чьо стучишь?
Глуховецький ще разок завалив ногою в двері, після чого кусень штукатурки гепнув йому на голову. Поки Мирон стрясав вапно з волосся, Сашун догнав всю серйозність справи і, відсторонивши Мирона, звернувся до свого напарника:
- Старік, падєржи маю ногу.
Він відхилився в протилежну сторону від дверей, а “старік”, вхопившись за ногу, ледве спромігся підняти її до рівня замка. Дико рикнувши, Сашун гахнув. При цьому його нога вислизнула з рук помічника і влучила в двері на висоті півметра від підлоги. Дверне полотно репнуло, як перестиглий кавун… По периметру косяка вивалилася штукатурка і кілька осколків цегли. Але замок тримав. Заохочений Сашун завалив ще, цього разу трохи слабше, і спинився перепочити. Мирон стояв поряд, обливаючись холодним потом, і печально дивився на руїну. Раптом щось дивно зашаруділо, потім клацнуло і рештки дверей від`їхали в сторону. За ними стояв Ігорко. В просмоленій робі і одному черевику. Стояв, хилитаючись, а його імлистий погляд запитував: “Ну, шо там таке, хльопці ?”
***
Глуховецький пірнув в кімнату, залишивши в коридорі ошалілих помічників. Ігор відразу впав на ліжко і продовжував мандрувати по задзеркаллю, час від час голосно гикаючи. “От мудак! Але шо з нього візьмеш. Шпак – він і Африці Шпак,” - Мирон вже не дивувався нічому. Трохи передихнувши, скочив до Славка за молоком і методично, горня за горням, перемістив його в шлунок. Тоді порився в шафі, дістав чотири яйця, цибулину і велику пательню. Підсмажив яєшню на кухні, в кінці загального коридору. На кухні крутилося кілька неприкаяних голодних пасажирів, серед яких був і Микола – слабий на голову чолов`яга. Глуховецький інколи підгодовував бідолаху, але цього разу Колі не пощастило. З закритою пательнею Мирон метеором пролетів коридором до кімнати, ретельно притулив двері і взявся до трапези. Він ще наполовину не втамував голод, коли за спиною почулося зловісне булькання. Недобрі передчуття справдились: Шпак звісив дзьоба з ліжка і почав вивергати лаву… Жахливі випари переповнили кімнату і зовсім відбили почуття смаку. Мирон навстіж розчинив вікно, дочекався закінчення виверження, голосно вилаявся і рушив з відром в кінець коридору набирати воду. Недоїджена яєшня перекочувала до Миколи і була миттєво прикінчена. Тим часом Мирон за допомогою мокрої шмати боровся з лайном. Після кількох процедур зміни води, коли стан паркету наблизився до стерильного, Глуховецький дістав з Ромкової тумбочки одеколон \"Консул\" і, щедро покропивши паркет, трупоподібного Шпака та його ліжко, задоволено хмикнув. Потім він довго хлюпався в умивальнику, відмиваючись від запаху, що, здавалося, в`ївся в шкіру. Весь мокрий, але чистий, він повернувся до кімнати і … ледве не впав, підсковзнувшись на свіжій калабані ! Наслідки повторного виверження вулкану на ймення Шпак були ще жахливіші. Мирон застогнав від розпачу, схопив Ігора за комір спецовки і став трясти, ніби намагаючись витрусити з протруєного шлунку все до останку. Голова алкоголіка безвольно бовталась, а з кутика рота тягнулась загусла цівка. Від цього видовища та відповідних запахів Мирона аж знудило. Він жбурнув Шпака на матрац, дістав відро з-під ліжка і приречено поплентався по воду…
Через двадцять хвилин Мирон вилив залишки одеколону на почорнілий від надміру вологи паркет, вимив руки і, дещо вгамувавшись, приліг на ліжко. Для запобігання рецидиву біля Шпакового узголів`я стояло відро, до половини наповнене водою, а сам лежачий \"хворий\", який став подавати перші ознаки життя, дістав вичерпний інструктаж стосовно правил поведінки: \"У відро ригати, бидло! У відро! Ясно тобі, свиното!!\" з міцним потиличником замість кожного знаку оклику. По телевізору показували детектив про Коломбо, і Глуховецький вперше за день дозволив собі розслабитись. Спершу він стежив за витівками хитруватого лейтенанта, паралельно дослухаючись до шарудіння Шпака, але далі поринув у роздуми. Занадто багато неприємностей впало сьогодні на його голову. А, отже, десь в недалекому минулому він помилився. Звернув не в той бік на роздоріжжі. Поставив воза перед кіньми. Ось тепер і отримує хук від долі – не туди преш, хлопе ! Ще не смертельно, але вже досить неприємно. Отже, пора розгадати цей кармічний ребус, поки не дійшло до нокауту. Мирон спробував розібратися у своїх пристрастях. Справи стояли кепсько: \"Хочу нарешті купити свій власний кут - і вже котрий рік тлумлюся по общагах. Хочу знайти якусь добру дівчину - і самотній, як великий палець. Хочу назбирати багато грошей - і перебиваюсь від зарплати до зарплати. Можливо, ці бажання заступили мені щось важливіше ?\" Чоловік згадав сьогоднішню зустріч з Галиною, свою неконтрольовану поведінку під час прощання і аж поморщився з болю. Виходить, що одна нереалізована його мрія про своє житло перебила другу - знайомство з дівчиною. І якою дівчиною ! І котрий вже раз! Чорт забирай, досить. Він завтра ж зустрінеться з нею. П`ятдесят третя квартира, здається, чи п`ятдесят перша ?.. Не має значення. Він знайде її. Він перестане відкладати життя на завтра, до купівлі житла, до нагромадження багатства, до пенсії, до смерті… Він зміниться, і життя його зміниться !
На цій оптимістичній ноті Мирона було брутально перебито. З-за спини до нього долинув звук падіння тіла на підлогу, брязкіт відра і відразу за ним - пронизливе кувікання. Ігор Шпак, викручуючись у пошуках зручнішого місця, примудрився звалитися з ліжка і при цьому втрапив обома ногами прямісінько у відро з холоднющою водою. Писк стояв на весь гуртожиток, а вода сантиметровим шаром заповнювала всі нерівності у паркеті…
Мирон Глуховецький вже звичним жестом підхопив шмату і заходився вибирати воду. Потім вкотре вийшов до умивальників. Йшов, тихесенько наспівуючи \"Несе Галя воду\". На обличчі його відсвічувало незрозуміле в даному випадку задоволення. Але йому було добре. Він знав, що робити…
