4.
(продовження)
попередній розділ див. на http://gak.com.ua/creatives/1/5425
***
Я пообіцяв сумному білорусу, що намалюю йому цілий вагон старих євреїв з парасольками, і він, зраділий, у свою чергу запевнив мене, що за умови значної скидки він у мене цей цілий вагон старих євреїв викупить.
Далі я все-таки вирішив додзвонитися в Будинок, став шукати номер телефону, проте його ніде не було. Газету з пропозицією роботи я ледве знайшов – протягом її занесло аж за старе трюмо, але коли я почав її гортати,то ніяк не міг відшукати потрібного оголошення, котре подали в газету мої роботодавці з Будинку. Ну добре, - вирішив я, біс із ними, все одно мені завтра на роботу. От завтра і поговоримо про все.
Я вийшов на подвір'я. На лавочці, як завжди, сиділо кілька бабульок і жваво сперечалися про те, чиї обіцянки кращі – помаранчевих, фіолетових чи біло-блакитних. Одні їм обіцяли нечувані надбавки до пенсії – майже чотирнадцять гривень на місяць! У той час, як інші зуб давали, що хліб дорожчати не буде в жодному разі. От і піди, зрозумій, що краще – підвищення пенсії з обов'язковим подорожчанням хліба (бо звідки ж інакше брати гроші на підвищення пенсій?), чи щоб ціна на хліб залишалася стабільною, але ж і пенсія щоб не підвищувалася?
Раптом чорна кішка, що спокійно дрімала на руках в однієї з бабусь, різко підняла голову, подивилася просто мені у вічі і зашипіла. Шерсть на її потилиці настовбурчилась, зелені очі палали люттю.
- Тихо, тихо, Кєша, - заспокоювала кішку бабуся, пестливо її погладжуючи.- Це ж свої, це ж Максік.
- Що з нею? – запитав я бабусю Машу, запалюючи цигарку. – Чи не захворіла?
- Тю... мабуть, щось їй таке наснилося... Так от я й кажу – хай вже краще хліб залишається, як і є, але пенсію нехай все одно нам піднімають! І не на чотирнадцять рублів, а хоча би на п'ятнадцять, або й на усі двадцять! Ну, хіба не правильно я кажу, ну скажи, Нюра!?
- На двадцять не піднімуть, - заперечила бабуся Нюра.- Хоч би на чотирнадцять підняли.... чи на п'ятнадцять. Тю, Маша, та шо це сьогодні з твоєю котицею?
Кішка випручалася з обіймів баби Маші і не озираючись утекла кудись за будинок.
- Не знаю, - здивовано сказала баба Маша,- перший раз її такою бачу. Може, їй до туалєту нада?
Я запалив цигарку і вирішив піти купити якогось пива, чи що. Без пива та без цигарок будь-якому митцю ніяк – інакше зійдеш із розуму через постійні внутрішні конфлікти між добром і злом. Звичайна людина палить цигарку не замислюючись, чому вона це робить; справжній митець же, щоб заспокоїти власну совість, підводить під цей процес цілу філософську базу. Митець, якщо він справжній митець, з великої літери, палить цигарку не тому, що йому просто фізіологічно хочеться випалити цигарку, ні, - він не більше, не менше, а порятовує своїм палінням цигарки ціле людство, отак!
Отож, я вирішив піти за цигарками, бо у мене вже практично не було більше чим рятувати людство. Над містом густішала темрява, над заходом вже яскравіла Венера, десь угорі, понад головою з'являлася тим часом Вега... У комерційному кіоску, що торгував різноманітним крамом першої необхідності, увімкнулося світло. Катерина, котра у ньому працювала, була моєю хорошою знайомою, я не раз заходив до неї в гості серед ночі, хоча це і не віталося її начальством. Та коли надворі була негода і покупців було небагато, тобто, фактично зовсім не було, ми могли собі дозволити деякі шури-мури; такі, не дуже серйозні шури-мури, від яких діти не народжувалися, натхненння теж не додавалося, але який-не-який позаплановий адреналін у кров надходив. Після чого вона мене, збудженого, виганяла зі свого кіоску, і я мусив повертатися додому у порожню кімнату, та або щось малювати, або знаходити своїм рукам якесь інше заняття.
Катерина була справжнісінькою блондинкою з анекдотів, чоловіки до неї аж липли, вона кожному відповідала взаємністю, окрім мене. Я неодноразово натякав їй, що у мене пустує порожня квартира, і що диван у мене, якщо його належним чином розкласти, то двоспальний, і що вона вже велика дівчинка і може всохнути, якщо її належним чином не поливати. Але вона мені кожного разу відмовляла. Інколи, коли мені особливо хотілося жіночої ласки, я просто скаженів від її впертості – ну чого ти така дурна, - запитував я її,– ти ж не знаєш, від чого відмовляєшся, ну ти ж усім підряд даєш, так би мовити, напитися зі своєї криниці, а лише мене одного мордуєш спрагою!
- Бо ти не такий, як всі, - шарілася вона. – Ти якийсь такий... ну... художник, одним словом.
- То що, коли художник? Навпаки, якраз тільки художникам і можна, якраз тільки справжній художник і зможе належно оцінити твою красу, у тім числі і внутрішню, - переконував я її.
- Ой, знаєш, а у мене сьогодні голова болить, - відповідала вона.- Якось іншим разом.
І от сьогодні, коли я тицьнув їй десятку („решти не треба”) за пиво і пачку цигарок, вона затримала свою руку в моїй руці і запитала:
- Що це, Максе, з тобою? Ти сьогодні якийсь не такий...
- Та так, нічого.... кішка на мене нашипіла, а так нічого. Все нормально.
- Та ні, я ж бачу – щось трапилося. Де ти пропадав усі ці дні? Я вже й переживати почала була...
- Прийдеш до мене в гості – розповім,- пожартував я, лише аби вона перестала задавати свої каверзні запитання. Не люблю, коли жінки мені починають задавати зайві запитання: допомогти все одно нічим не зможуть, лише пліткувати чи насміхатися будуть.
- Добре,- сказала раптом Катерина, - о дванадцятій я передаю зміну і можу до тебе забігти на хвилинку, подивитися на твій знаменитий розкладний диван...
- Що, серйозно? – оторопів я.
- А ти що, проти? – примружила вона свої занадто хитрющі, як для білявки, очі.
- Та ні, власне...Дивно просто...Ти завжди відмовлялася. А чому раптом саме сьогодні?
- Якщо не хочеш, то я можу і не прийти, так і скажи. Мене он запрошують в „Рівер-пелейс” на кабаре, так що вирішуй. Якщо хочеш знати, то за мною на іномарці сьогодні обіцяли заїхати... чорна така блискуча іномарка, з отакенними фарами... Сьогодні один тут якийсь німець на іномарці приїжджав за пивом і запросив мене. Мобілку оставив. Так що – кажи, будеш чекати мене, чи ні?
- Та певно, що буду, - погодився я.- Зараз збігаю за шампанським, цукерок куплю отих, з горішками, що там іще?
- Та ти, я бачу, розбагатів? – засміялася Катерина і жартома покуйовдила мені зачіску.- А більше нічого і не треба, решту я сама принесу....
Я кинувся до найближчого нічного супермаркету, придбав пляшку напівсолодкого „Артемівського” ігристого , коробку цукерок „Вечірній Київ”, не стримався – і взяв трохи ковбаски, сиру, порізаний батон і, звичайно ж, пива. Хтось би із суворих літературних критиків дорікнув – а навіщо ж змішувати шампанське з пивом? Але ж я не збирався сьогодні пивом запивати шампанське, ні, просто коли є пиво в холодильнику, то відчуваєш себе таким... соціально захищеним, чи що? Хай буде про запас, ніколи не завадить мати в холодильнику пляшку-другу холодного пива. Чи гості несподівані нагрянуть, чи муза якась на хвилинку зазирне, чи ще яка біда.
Так розмірковуючи, я дістався свого будинку, миттю здолав три поверхи, чекати на ліфт не було часу, та й що таке три поверхи для молодого, квітучого організму? Та ще в передчутті такого близького сексу із Катериною, цією двійничкою Мерилін Монро. А я вам хіба не казав? Дивно. Катерина, щоб ви знали, була викапаною Мерилін Монро, і навіть, за моїми здогадками та припущеннями, ще кращою. Хоча б тому, що справжня Мерилін Монро була вже давно покійною, а ця ще, слава Богу, досить і досить живою. Моя уява малювала мені на внутрішньому екрані гламурні сцени, в котрих тіло Мерилін Монро, тобто Катерини звичайно ж, тісно перепліталося з моїм тілом в жагучо-млосному екстазі, і я, як художник, все це бачив ніби зі сторони, очима, так би мовити, стороннього спостерігача. Скажу вам – було на що подивитися!
На поверсі було темно, якась паскуда знову поцупила лампочку, от колись, коли лампочки Ілліча були в дефіциті, мотиви цих злодюжок мені були зрозумілі – ну от ніде купити лампочку, а от дуже приспічило саме зараз вкрутити у вбиральні; але ж зараз лампочки можна придбати на кожному кроці, заледве, як не презервативи, котрих також раніше не було ( о Боже! я ж зовсім забув про презервативи!!), а зараз їх всюди тьма тьмуща, як і презервативів; то ж який смисл красти лампочки зараз, сьогодні? Хіба це вже витворяють зовсім хворі люди, котрим лише б щось поцупити... Клептомани довбані!!
Я став порпатися в одязі в пошуках ключа – вічно я його кудись засуну, а потім шукаю по всіх кишенях... Особливо весело, коли великим хотінням, або не лише великим, але й малим, але дуже-дуже таким-от інтенсивним хотінням хочеться до туалету, а ти цей клятий ключ все шукаєш і шукаєш, і ніяк не можеш знайти, а коли все-таки знаходиш, то ледве встигаєш добігти, знімаючи штани просто на бігу. Колись я навіть через це упав, заплутавшись у штанинах, і про це було згадувати просто боляче, але не лише боляче...
Позад мене в темряві і в суцільній тиші раптом клацнув замок, я від несподіванки аж здригнувся. Дуже добре, що мені якраз цього разу не хотілося до туалету, а то б... Рипнули і прочинилися двері квартири навпроти, у вузьку щілину світла висунула свою сиву голову сусідка баба Маша.
- Максику, синочку, це ти?
- Я, баб Маш, я. Дякую, що оце присвітили, а то ніяк не можу знайти свого ключа. Ага... осьдечки він... у кишені для копійок...
Як це я його сюди засунув? Ніколи ж цією кишенькою не користувався...
- Максютка, а ти там десь, коли проходив, ніде не зустрічав мою Кєшу ?
- Ні, баб Маш, не зустрічав. А що? Нема?
- Ой, нема, Максюточка, ой, нема. Оце тоді при тобі як вирвалася – так і досі нема. Мабуть, якісь кляті іроди впіймали, на біляші пустили, супостати! Ой, Кєшечка ж ти, моя, Кешуня-я-я-я... Та шо ж це так в світі робиться-я-я?..
Кєша жила у баби Маші вже років із п'ять, принаймні, ще з того часу, як я став винаймати цю квартиру. Вони, баба Маша і Кєша, були великими подругами. А до того, як у неї з'явилася ця маленька копія чорної пантери, баба Маша була вже й зовсім самітньою ...
- Нічого, баб Маша, знайдеться ваша кицька, нікуди не дінеться. На добраніч!
- Ой, не знайдеться-я-я, ой, чує моє серденько, украли її-ї-і...
Я зачинив за собою двері.
В якусь мить мені здалося, що у квартирі хтось є. Якась така тінь промайнула в темряві – начебто пробігла кішка, але така велика-велика кішка... Чому кішка? Звідки?
Я увімкнув світло, оглянув кімнату, зазирнув про всяк випадок під диван, оглянув кухню, санвузол, кладовку – ніде нікого і нічого. Ніяких і нічиїх слідів. Відкрив холодильник – склав туди куплені продукти, розчинив настіж вікно – нехай провітриться перед візитом Катерини... А то тут такий запах устоявся – суміш тютюнового диму, олійних фарб, часнику та невипраного одягу... А що ви ще хотіли зустріти у квартирі нежонатого художника? Це ж вам не Монмартр...
Сяк-так застелив диван, віником попідмітав пісок з тижнями неметеної підлоги, зібрав у кутках павутину, у ванній поскидав усе брудне у відро і накрив кришкою, поскладав акуратно зубну щітку, пасту, мило, шампуні, у туалеті теж попідмітав, почистив унітаз і почепив на гачок новий рулончик туалетного паперу. Добре, зараз хоч із цим папером проблем немає, а от колись було!.. Досі перед очима стоїть картинка з телевізора, як переможцям якогось всесоюзного конкурсу вручають приз – вішають на шию величезне намисто десь із двадцяти рулонів туалетного паперу. Веселі ж тоді часи були ! Щоб називатися інтелігентом, тобі не обов'язково було закінчувати художній інститут, достатньо лише було вдома на кухні мати чорний індійський (або ж цейлонський) чай, розчинну каву або ж хоча б польську „інку” зі смаженого цукрового буряка, а у санвузлі – шматок індійського мила та туалетний папір на стіні біля унітазу.
Що ще? Ага, картину треба чимось занавісити. Хоча учора я й добряче попрацював, але, кинувши на неї свіжим оком, я побачив деякі не те, щоб недоліки, а дещо, що вартувало б виправити, доробити... Не люблю, коли мої ще не завершені роботи потрапляють комусь на очі. Я відніс мольберт у віддалений закуток кімнати і накрив картину легкою тканиною, зібрав усі фарби, розчинники, грунти, пензлики, - і засунув їх у секретер. Так. Начебто все. Я гордо окинув оком прибрану кімнату і залишився задоволеним результатом своїх приготувань. Кімната набула такого вигляду – ну хоч іноземні делегації приймай!
Потім я подумав – а може, відразу розкласти диван та застелити його чистим простирадлом? У мене про запас для подібних випадкув завжди є в наявності кілька чистих, випрасуваних простирадл. Зекономив би купу часу.
У двері подзвонили. О! Нарешті! Не минуло й півроку!
Я кинувся відчиняти. У двері буквально ввалилося четвірко людей .
- О! Гутен Морген! – белькотів по-своєму високий середнього віку стрункий, жилавий німець у чорних окулярах із куцою, акуратною борідкою, від якого тхнуло якимось дуже, дуже дорогим одеколоном впереміжку з ароматом дуже, дуже дорогих сигар.
Ще двоє, очевидно, також були німцями, бо вони були вбрані у схожий одяг і від них теж пахло незнайомими парфумами та тютюном; вони поволі роззиралися навколо і тихенько повторювали, начебто самі до себе : „гут!”, „гут!”. Четвертою була Катерина. Вона ніяково посміхалася і підморгувала мені, мовляв, все нормально, не переймайся, все залишається в силі, але ж хіба перед таким натиском вистоїш?
- Це герр Біхлєр, він німець, але живе в Баварії, я тобі про нього розповідала, - представила мені гостя Катерина.
- Я-я, - підтвердив німець, - іх єсть Франц Біхлєр, я колєкционіровать іскуства і занімайт здєсь благотворітєлность. Дєтскійє дома, і так далєє, бєздомний животний, і так далєє... А вот ето- моі друзья, - з наголосом на „у” відрекомендував він мені своїх супутників.
На підтвердження своїх слів він подав мені візитівку, на якій золотими буквами на цупкому чорному картоні було написано “Biehler Frantz”. І все. Ні адреси, ні телефону, ні мейла.
- А ето – знамєнітий художнік, Максім Солодовніков, тот самий, о котором я вам рассказивала,- звабно сміючись і, здіймаючись, наче балерина на носки, грайливо заглядаючи Францу Біхлєру у вічі, відрекомендувала мене німцеві Катерина.
Я мовчки, одними лиш очима, запитав у Катерини, мовляв, а що вони оце хочуть від мене в три години ночі?
- Ви ізвіняйт, што ми к вам прішлі так поздно, - розпочав німець, нібито прочитавши мої думки, - я завтра утром уєзжайт, самольот із Борісполь улєтайт, а фрау Катєріна вас ошень, о-о-шень хваліла, што ви о-ошень... как ето? знамєніт художнік. І ми рєшилі нє єхать в „Рівер-пелейс” на шоу, а рєшилі посмотреть ваши картіни. У вас єсть картіни дома, ілі всє в мастєрской?
Я не став пояснювати німцеві, що у мене і „дім”, і „майстерня” знаходяться в однокімнатній тісній київській квартирі типу „сталінка” – добре, що хоч не у „хрущовці”, жестом запросив їх проходити всередину, а на випадок, якби вони захотіли роззутися, я заготував гостинну фразу, що, мовляв, можна не роззуватися. Але гості й не думали роззуватися, а замість цього двері навпроти знову розчинилися і баба Маша гукнула:
- Максюточка, а ті німці шо? До тебе?
- До мене, баб Маш, до мене. Картини прийшли дивитися.
- А ти їх запитай, моя ти риба, по-німецьки запитай, чи вони там, бува, внизу не бачили десь моєї Кєші?
(продовження буде)
наступний розділ див. на http://gak.com.ua/creatives/1/5425
