Вечір.
- Чекайте! Чекайте ж! Не розходьтеся! Ми йдемо пити чай! Сьогодні – п’ятниця, а отже...
- Угу. В „Тралі-валі”, там ще залишились півлітрові пивні бокали...
- Ти знаєш, в два по нуль три теж щось є. Так більше виходить.
- А може, все ж таки в китайський? Там пиріжки смачні...
- Щоб нас знову випхали о десятій? Опам’ятайтесь, люди! Сьогодні ж п’ятниця!
Високий бородатий дядько з русим волоссям, що ховає вуха, і пильним поглядом яскраво-синіх очей йде коридором.
- Осу. Осу. До побачення!
- Сенсей! Ви куди? Сьогодні п’ятниця!
- Вибачайте, хлопці, сьогодні не можу. Осу. Приходьте завтра, обіцяли привезти бокени, вряди-годи попрацюємо зі зброєю... Осу!
- Осу!
Осу – універсальне слово. Привіт-бувай-дякую-вибач-будь ласка. Уламок японської, і я навіть не хочу думати, наскільки понівечений.
- Люди, кого ми чекаємо?
- Так хлопці ж іще там десь! Плавають... в душі... а ще кажуть, буцім дівчата двісті років збираються...
- Так збираються ж!
- Та не кажи! Ми всі тут, а вони ще плавають!
- Приплили, - хмурий голос з-за плеча. – Ходімо, чи як?
І натовп стікає сходами – на вулицю, а там, вздовж ліхтарів і дерев...
- Іра, ну ти і вбивця! Це ж треба – робити контроль двома колінами!
- Я... цей... вибач...
- Ноги, до речі, потрібні для того, щоб на них стояти. А ти...
- Знаю. Падаю.
- До дідька! Ти...
- От приходь завтра і покажеш.
- Язик мій ворог...
- Макс, а Макс...
- Бувайте, хлопці, я додому.
- Е ні! Як підеш? Не пустимо! Сьогодні – п’ятниця!
- Хлопці, я...
- Дім, ти сьогодні на колесах?
- Я, власне...
Натовп тече. Натовп вривається в маленьке смішне кафе, яке вже тисячу років звикли вважати своїм – принаймні, кожної п’ятниці ввечері, коли будуть зсунуті столи і натовп сяде в коло – і стане колом. А потім хтось усміхнеться, підніме бокал пива і скаже: кампай! Заміняючи ним те, що ніхто не каже, але всі розуміють – за нас.
- Це злочин перед собою – залишатись на роботі хоч трохи довше, ніж треба... Пиво? Ні, дякую, я не п’ю. І не курю. От катастрофа... а сталось... та дурниці. Як впав в тридцяти кілометровій зоні. А ми, ідіоти, як раз на аеродромі були. Ну, нас і відправили – з’ясовувати, розгрібати, оформлювати... привезли – супер, скоро сутенітиме, вони: кран завтра буде, ви як раз поки розберетесь, ось вам ракетниця (нащо – так і не зрозумів, ще ж знайшли, 43 року народження, старшу за мого батька), кипу бланків – ніби все це вдома намалювати не можна – і поїхали. А ми... ні, не подумайте, ми все знайшли, все розібрали, а поки збирали уламки нещасного Яка, з’ясували ще дещо. По-перше, ми голодні, а їжі ніхто не взяв. По-друге, холодно, воно ж хоч і вересень, а таки осінь. І запалити вогнище нічим – льотчики ж браві, ніхто не палить! Так, знаю, я тепер теж можу тобі прочитати лекцію про користь шкідливих звичок, а тоді... Скоро ніч, ми, брудні й замерзлі, всі в мастилі, Мишко сорочку порвав – гарно так, через груди, раптом розуміємо, що треба з цим щось робити. Принаймні, сірники чи запальничку десь дістати. І – виходимо на дорогу. Тридцяти кілометрова зона, пусто, крім сталкерів, нікого немає. Та ж не вибирати. Чекаємо. І от – машина. Побачив водій нас – так поїхав ще швидше. Ну, думаємо, що за дивина. Потім... поглянули на себе і все зрозуміли. Це ж просто три розбійники на дорозі! Та ще й в зоні, та ще й о такій порі... Подумали і залишили мене, як найтендітнішого, на узбіччі, а самі – по кущах. Щоб, значить, картину не псувати. Стою, чекаю. А дорога ж не магістральна. Нарешті – їде. Я на радощах йому ледь не під колеса вискочив – щоб раптом повз не проїхав. Визирає водій так здивовано – мовляв, чого тобі? Я й пояснюю. Дивується. Не вірить. Але ж прохання не таке вже й велике – бачу, дістає запальничку, чогось в руках крутить, і тут – тут хлопцям стало цікаво, що ж там у нас відбувається. Уяви – вечір, тридцяти кілометрова зона, і з кущів вилазить брудний як чорт Мишко в драній сорочці та ще й тією клятою ракетницею! Водій, звісно, по газам – і навтьоки. Думав – вб’ю Мишка. Одна біда – в нього, здоровила, швидше б мене вбити вийшло. І знову – стоїмо, мерзнути серед уламків літака – те ще задоволення, чекаємо, раптом ще хтось проїде, в два голоси із Сергієм лаємо Мишка, він – нас. Сергія за ідею визирнути, мене – що так довго домовлявся замість хапати запальничку і хай би собі їхав під три чорти. А час повзе. Воно вже більше на ніч починає скидатися, коли – машина. Ну, думаємо, воно – хлопці в кущі, я на дорогу... зупиняються – ДАІ. Обличчя, всі такі суворі і перелякані – їм же дядечко розбійників-мародерів пообіцяв... але нічого, розібралися – і хто ми, і якого дідька людей на дорогах лякаємо. Знаєте, я після цього почав поважати даїшників. Бо перше, що нам дали – це оту кляту запальничку, я їх тепер дві штуки тягаю, раптом що. А далі – з’їздили кудись, привезли хліба, сала, огірків... Яке задарма! Хто б ото так вам возився! Ні, розплатились – рештками палива, літрів шістдесят десь в літаку лишилось... Та головне ж не паливо, а те, що привезли, не кинули... весело там вночі, в зоні тій клятій... А так – переночували якось, дочекались кран, погрузили, поїхали...
Мить. Тиша. Чиєсь:
- Весело живете... Чекай, Макс! Ти за пивом? Візьми й мені.
- Ардіс? Ти не знаєш, що таке Ардіс? Це місце, де янголи спускались на землю, щоб любити людських жінок, і ставали за це – демонами...
- Правда? А звідки...
- Що ти п’єш?
- Саке.
- Де дістала?
- Місця треба знати... рибні...
Я не помітила, коли і звідки дістали фотоапарат. Навіть як робили перші знімки – не помітила.
- Сімейне. На згадку, - усміхався хтось.
Чомусь не хотілось, аби мене фотографували. Якось... ховалась. Відбилась. І дивно було – я люблю фото, а тут... Жовте світло ламп. Оранжево-чорні малюнки на білих стінах. Смішне неспівпадіння рухів і фраз людей на підвішеному до стелі екрані з музикою, яка звучить в залі. Смішне, якщо глянути і відвернутися. Але якщо дивитись довго, ловлячи випадкові відповідності – стає моторошно. Ніби ритуал... Спалахи фотоапарату. І – чийсь п’яний голос:
- А ну сховай це!
Сусідній столик. Троє. Двом байдуже – вони зайняті одне одним. Третій... третій п’яний.
Короткий погляд хлопця з фотоапаратом: мовляв, ти чого? Легкий рух плечей і пошук нового ракурсу.
- Сховай, кому кажу!
Здається, це називається: привід. Третій встає. Третього хитає. Але... третій не хоче дивитися на двох.
- Я ж не тебе фотографую...
- Мені заважає!
- Я дознімаю й заберу...
- Сховай зараз.
- Зачекати ніяк?
- Я сказав: сховай!
- Слухай, відчепись. Яке тобі, зрештою, діло?!
- Мені заважає!
Слова схожі на шерех сухого листя. Слова ні для чого і ні про що. Вони могли говорити так вічність. Замерзлий час. Ледь чутний шепіт. Хлопець, що вже не шукає об’єктивом картинку, а тільки дивиться і говорить. Той, третій... привід. Йому хотілося лайки. Хотілося бійки. Побити. А може, навіть бути побитим. І тому... тому слова нічого не важили. Вони були лише передумовою бою, але... хлопець з фотоапаратом ніяк не хотів того самого привода дати. Шерех сухого листя. Шерех кроків по ньому. Слова... нескінченність... і раптом – срібним дзвоном, ударом залізної палиці об землю – так, щоб кінець загруз в ямці, і пале листя, сколихнуте хвилею удару – в сторони... Озираюсь: хто? Ната. Маленька. Чорнява. Смішна. Зла. І вже усміхається третій – привід! Те, чого добивався, нарешті було сказане! І лягає на стіл фотоапарат – руки мають бути вільні, щоб... Ната – срібним дзвоном по хмурому осінньому лісу, повному туману, шереху і – загрози. Тьма збирається між листям. Тьма і вітер. А Ната... смішна. Маленька. Дзвінка. Якби третій вдарив її – він отримав би бій. Та такий, що... але: дівчина. Маленька. Смішна. Смішна попри все, якою б дорослою чи страшною не хотіла здаватись. Маленький срібний горобець. Мить. Третій міг би... міг би. Але – думав. А в цей час чиясь рука схопила Нату – срібного насмішника – і відтягнула назад, за спини... тьма. Я не помітила, як вони встали. Тьма і загроза, і готовність розтерзати кого завгодно за... Нату, срібного горобчика. За нас, за... мить. Хлопці – велика сім’я, маленький натовп – перезирнулись – тьма на одного? І сіли. І ще продовжувало шарудіти листя – слова третього, слова хлопця з фотоапаратом – але... вітер вщух. В темному порожньому парку останні листки, сколихнуті чиїмось нестримним рухом і очікуванням бою падали на землю. А ззовні звучало: годі. Десятками голосів. Навіть двох з-за сусіднього столика. І годі те було не вмовлянням, а констатацією. Третій був ображений. Третій вважав хлопця з фотоапаратом слабаком. Не розумів: його просто не схотіли бити. І... тихим гулом піднімались завмерлі було розмови. Фотоапарат, піднятий зі столу – знімок, демонстративно, майже не дивлячись – хлопці і Ната за їх спинами. Потім, не менш демонстративно – в рюкзак. Все. І третій ще якийсь час стояв і дивився – вже не учасник, випадковий свідок того, що не сталося, якому справді нема чого тут робити... і побрів назад, до двох, які посунулись і не пробували більше помічати.
Я сиділа, дивилась, як завмирає листя в осінньому парку. Дивилась в нікуди. Поки чиясь долоня торкнула плече:
- Вибач за зіпсутий вечір.
Здивовано піднімаю очі – той, хто вибачався, був тут ні до чого, не його фотоапарат, та й... він просто сидів навпроти. Я щось навіть збиралась сказати, коли... очі. Його очі. Сіро-сталеві, глибші за безодню, рівніші за дзеркала... Очі, які я шукала вічність – і перестала. Очі... неможливі, які знала краще за свої, які... Скільки разів я бачила його раніше? Постать в ряду таких самих, рука, яку тиснеш, вітаючись і прощаючись, кімоно і камае. Дивилась – і не бачила, не бачила, не... я навіть знала ім’я, я...
- Нічого, - злякана усмішка, руки, що судомно поправляють волосся, роблячи тільки гірше... Дивилась – і не бачила. Як могла? Як могла, і... Страх. Глевкий, відчайдушний страх. „Тебе не існує...” - „Правда?” Я звикла, звикла, що тебе не... але дозволити божевільному диву, яке раптом поглянуло в очі, не статися? Дозволити – не бути? Йому?
