У Москві чомусь завжди відчуваєш себе провінціалом. Третій Рим. Хоча в першому Римі, і Стамбулі (другому Римі), за собою такого не помічаєш. Ну, Колізей. Ну, Айя Софія. Бачили й не таких сфінксів та парфенонів. Швендяй по тих вічних містах, хоч століттями, наминай піццу, чорбу чи маринованих восьминогів, жодне стерво слова кривого не скаже. Грація сеньоре, евхарісто полі Вам і превеликий тешікюр ідерім за те, що приїхали витрачати свої грошики саме до нашого вічного міста, зупинились саме в нашому вічному готелі й п’єте нашу чудову сервезу, біру чи пиво саме в нашому ресторані, остерії чи бістро.
Москвичі ж, навіть лакузи та мєнти, вміють якось однією фразою, одним вбивчим поглядом поставити прибульця на належне місце прохача. За ковбасою, мовляв, понаїхало вас тут, або на Тверській від повій ваших не продихнеш, або усі базари й вокзали захопили, ліміта, мокрі спини, ціни збиваєте, прєдъявітє докумєнти, ви за Севастополь нам ще відповісте, і таке інше. На пропозицію взяти шефство, наприклад, над Порт-Артуром, теж місто російської слави, москвичі, особливо муніціпали, не реагують.
Але напередодні олімпіади москвичі саме тренувалися вдавати з себе гостинних. Для того, щоб жителі України та інших окраїн не заважали їм привічати іноземців, московські муніціпали обмежили приїзд інагародніх (ну нема такого слова в немогутній українській мові, тільки іноземні, що маю робити?) й почали будувати комунізм з бананами, ананасами та сервілатом в окремо взятому місті. Наскільки вистачало уяви, звичайно. Бо навіть хвалена “Бєрьозка”, де все було за бони, як тепер вже не тільки морякам помітно, настільки програвала перед будь-яким супермаркетом Сицилії чи, о стидоба, в Джібуті, чи навіть сучасною “Великою кишенею” в Києві, що за комунізм той досі соромно.
З піонерами в усіх школах провели багатогодинні політінформації щодо шкоди для шлунку та зубної емалі від жувальної гумки джусі фрут та неприпустимість жебракування цієї жувальної гумки в іноземців з фото- та кінокамерами. Вчителі та піонервожаті жахали школярів страшною історією про хлопчика, якого добрий західний кореспондент з ворожого журналу “Національ Географік” за гумку примушував видавати страшні військові таємниці щодо кількості автоматів калашникова в кабінеті початкової військової підготовки його школи, а потім ще й надрукував його фото з простягнутою рукою в своєму ворожому журналі на першій сторінці, й написав, що дітей у Москві не годують бубликами. А потім, коли “Національ Географік” потрапив до рук його батька, фрезирувальника на заводі Ліхачова.... Ні далі, я й зараз не можу цього жаху переказувати. Хлопця лишили без перегляду чергової серії “Ну, постривай” – олімпійської.
З комсомолками провели серію лекцій про шкідливість для жіночого організму від носіння штанів з американським прапором на задній кишені, неприпустимість вільного кохання за гроші та джинси, а найбільш підозріло вродливих комсомолок, відправили за 101 кілометр на відпочинок за рахунок найдавнішої профспілки.
Втім, лекції профспілки мабуть не дуже допомогли. Особливо помітно це стало через дев’ять місяців по закінченню олімпіади, і то лише на збільшенні чорношкірого населення столиці. Щодо інших рас демографічний сплеск можна було списати на естонців, циган, наших рідних корейців та головного індіанця Гойко Мітіча. А от з чорношкірими підданими в Москви завжди були певні проблеми. Втім, якби комусь заманулося штучно створити передумови для появи Пушкіна, навряд чи йому заманулося б виписати дідуся з Ефіопії.
Зупинки в кращому в світі московському метрополітені імені Леніна стали оголошувати декількома мовами, а не тільки російською. Назви центральних вулиць на адресах будинків теж стали дублювати латинкою, ієрогліфами, арабською в’яззю та силабічним письмом ірокезів тимчасово погодившися з тим, що ще існують і несвідомі іноземці, що не признають світового значення великої, могутньої, правдивої та вільної російської мови й ніяк не можуть її вивчити тільки за те, що нею розмовляв Ленін, Рада Безпеки ООН та міжнародний технічний комітет по роликових підшипниках. Хоча, здавалося б, саме олімпіада була найзручнішим випадком примусити несвідомих цю мову вивчити. З власного досвіду знаю, як швидко вивчаються іноземні мови, коли трійко кухлів тієї самої біри, сервези чи пільзену натиснуть на сечовий міхур і треба терміново розпитати в аборигенів дорогу до громадської вбиральні. Вбиральні, до речі, теж причепурили та модернізували. Але відучити населення від графітті на їх стінах виявилось ще більш неможливим, ніж комунізм. Кожному Васі так і кортить засвідчити, що він “здєсь бил”.
В Новоросійську, на Малій землі, терміново побудували завод “Пепсі-коли”, і це була мабуть єдина і найбільша перемога “Пепсі” над “Кокою”, яку цього разу обрало не нове покоління, а одна шоста частина суходолу.
На спортивних аренах та поблизу них понаставили автоматів з водою (за три копійки - з сиропом, за копійку – з бульбашками) в гігієнічних паперових стаканчиках, але через деякі недоліки, що іноді мали місце в окремих ланках планової економіки, паперові стаканчики скінчилися трохи раніше, ніж вода та олімпійські ігри, й молоді, що традиційно гуляла на Воробйових горах, та дивилася на милих скоса, низько нахиливши голову, не було де позичити склянку, щоб цивілізовано випити культового портвейну “три сімки”.
Усі військові частини в межах столиці, усі гарнізонні плаци, танкові парки й аеродроми замаскували під футбольні поля, натягнувши над ними спеціальне маскування з нанесеною розміткою штрафних майданчиків й намальованими футболістами (вид згори) в кольорах центрального спортивного клубу армії та ташкентського “Пахтакора”. Усіх офіцерів терміново переодягли в спортивні костюми збірної з хокею й заборонили з’являтися на люди в портупеях та чоботях.
Це призвело до певної плутанини при відданні честі старшим за званням, хоча генштаб все й продумав, і чин офіцера можна було визначити за моделлю спортивного взуття, (адідас, пума, найкі, рібок, богатир відповідно), але одному генералові невтаємничені цивільні мегери в Єлісєєвському гастрономі не продали салямі й столичної горілки, не звернувши уваги навіть на червоні лампаси на його спортивних штанях, не те що на фірму його хокейних ковзанів. До того ж, звичка виконувати накази без роздумів призвела до того, що почесний караул так званих “кремлівських курсантів” біля мавзолею, теж переодягли в цивільне, давши їм до рук клюшки замість карабінів з багнетами. Лише своєчасне втручання ГРУ допомогло уникнути конфузу: генштаб забув, що олімпійські ігри – літні, й хокей їх програмою не передбачено.
Підготовка до олімпійських ігор в стольному граді ознаменувалася також підвищеною боротьбою за перевірку перепусток, посвідчень, мандатів та інших документів. На практиці це означало неможливість для особи жіночої статі, особливо молодої, проникнути до помешкання іноземця в готелі, хай цей іноземець навіть і керівник групи з братньої країни народної демократії, а кімната готелю обладнана усіми необхідними засобами прослухування згідно до ГОСТів на готельне обладнання.
Хто з молоді не пам’ятає, в одному номері готелю могли знаходитися наодинці лише подружжя або прирівняні до них угруповання громадян різної статі. Як от:
грузини з золотими зубами в норкових кепках та балерини Великого театру;
Едіта П’єха та ансамбль “Дружба”;
Червоні Кептурики та Вовки за наявності посвідчення дресирувальника в будь-кого з них;
особи, що проводять спецоперації, за наявності відповідного посвідчення підписаного товаришем Андроповим в будь-кого з них;
сіамські близнюки, за наявності довідки з пологового будинку, завіреної трикутною, прямокутною та круглою печаткою;
особи, що увійшли до історії в двох екземплярах, як от: Маркс та Енгельс, Молотов та Рібентроп, Родніна та Зайцев, Склодовська та Кюрі, Бойль-Маріотт, Гей-Люсак, Марконі та Попов, Мінін та Пожарський, Пєрєсвєт та Челубєй, Огарьов та Герцен, Немирович та Данченко, Тарпунька та Штепсель, Карцев -Ільченко та Жванецький, Параджанов та Іллєнко, Міміно та Фрунзік Мкртчан - за наявності довідки з міністерства культури за підписом товариша Фурцевої, (щось понесло тебе Еріко, це вже одностатеві особи в тебе пішли, це за іншою інструкцією та статтею кримінального кодексу).
Підступної можливості обійти це олімпійське правило, оселившися в тому ж готелі, у тіточки не було, бо іноземців в ті ностальгічні часи селили в окремих готелях “Інтурист” та “Супутник”, а інших громадян – в дещо інших готелях типу “Дім Колгоспника” та “Спартак”, а на народних демократах саме випробували рівень ненав’язливого радянського сервісу та високий рівень охорони перед тим, як поселити туди справжніх іноземців та олімпійців. Втім, цим тіточка особливо не переймалася, маючи гарне правило переживати неприємності в порядку їх надходження. До того ж, як ви пам’ятаєте, вона була досить досвідченою альпіністкою.
Спочатку до Москви треба було доїхати. Либонь не Київ. Язик не доведе. І сльозам ще, зараза, не вірить.
Єдиною можливістю взагалі потрапити до Москви через міцні кордони передолімпійської пори для тіточки Тамари виявилося службове відрядження, мету якого та конченеобхідність їй треба було вигадати за робочі дні, що залишалися до того анонсованого Василем симпозіуму, та ще й ненав’язливо навести начальника відділа, вчену раду та директора інституту – академіка, й героя соціалістичної праці, - на думку, що їхати має саме вона, як самий перспективний науковець з вказаної проблематики.
Звичайно, перше що спадало на думку, – потрапити на той самий симпозіум із значним науково-технічним відкриттям відповідного профілю. Логічною і найменш безболісною в такому випадку була б також її поява в інтуристівському готелі в якості колеги, а не коханки. Можуть у двох колег з братніх країн бути суто наукові проблеми, які їм конче необхідно обговорити наодинці? Тіточка почала терміново пригадувати, чим саме займався її білявий обранець, коли вона заважала йому працювати над дипломом. Виходило, що теоремою Ферма.
Отже, за 24 робочі дня їй потрібно було:
1) Встановити, хто в Москві в галузевому інституті (персонально, Ф.И.О.) влаштовує симпозіум та розсилає запрошенння учасникам
2) Організувати запрошення на свій НДІ, домовитися з секретаркою директора за коробку цукерок “Вечірній Київ” та пляшку шампанського, що цей виклик потрапить до її рук трохи раніше, ніж до директора і зробити його персональним.
3) довести теорему Ферма.
Найважчим, звичайно, був пункт №2. Де, в біса, шукати “Вечірній Київ”?
22. ЛІТО НЕ РАНІШЕ 1621 Р.Х. НЕ ПІЗНІШЕ 1665 Р.Х. АДВОКАТ ФЕРМА.
Стій, пакісно машинко! Куди занесло тебе? З тисяч теорем, що доведено, ти обираєш саме ту, яку кращі мозки всесвітньої математики не могли довести 200 років, та ще й залишаєш на її розв’язання 15 хвилин до дзвоника з четвертної контрольної роботи з алгебри, бо попередніх 30 нерозважливо витрачено на доведення теореми Піфагора. Як маємо тепер з цього вибиратися?
Була б ти пристойним Маком, або хочаб PСюком, натиснув би я зараз на клавішу (бек-спейс) і зтер усе це неподобство.
Та марно. Мабуть доведеться тепер героїчно долати труднощі, які самі собі вигадали. Адже з життя П’єра Ферма не висмокчеш й однієї сторінки пригодницького роману. Він не скакав ні в гречку, ні за діамантовими підвісками до Англії, не вбив на дуелі жодного гвардійця кардинала, не зарізав жодного гугенота, й взагалі жодної людини. Більш того, в його професійні обов’язки входив якраз захист життя засуджених, бо був він адвокатом. І то не таким як Медведчук на процесі Василя Стуса. Він не вимагав звинувачувальних вироків своїм підзахисним. Він нікому не заборгував жодного шеляга, не ошукав спритно жодного клієнта, не завоював жодної Ла Рошелі чи Тулону, не тікав з замку Іф, не знаходив скарбів на острові, не труїв власних синів книжками про полювання з хортами, не виступав меценатом мандрованих комедіантів, не був вчителем фехтування, не відвідував балів, не брав участі в Марлізонському балеті, не програвав та не вигравав маєтків та селян за ломберним столом, і навіть у кості грав лише для того, щоб створити теорію ймовірностей на прохання Паскаля Блеза. Словом, за все життя не зробив нічого такого, щоб привернути увагу бодай завалящого романіста. Тож мусимо віддуватися ми з Ерікою.
П’єр Ферма був типовим обивателем своєї епохи, законослухняним служителем Феміди, одруженим, з п’ятьма дітьми, що жив відлюдкувато й виїздив з Тулузи лише у службових справах. Якщо вже порівнювати його з якимось з героїв Дюма, які виникли в цих рядках не випадково, бо були якраз сучасниками цього провінційного адвоката, то більше всього він скидався б на галантерейника Бонасьє. І десять, і двадцять років потому розчарований романіст зустрів би ту саму картину. Навіть з бібліографією в романіста не склалося б: з 3000 рукописів за життя Ферма було опубліковано лише один, та й той – анонімно.
Але.
Ферма вільно володів грецькою, латинською, французькою та іспанською. І спілкувався на рівних зі стародавніми греками, підбираючи й додумуючи до кінця не додумані думки Піфагора та Евкліда, наче й не було тих двох тисяч років між ними.
Але.
Батько першої обчислювальної машини (тоді ще механічної), - Паскаль Блез, - мав за краще мати цього адвоката на своєму боці в будь-якій науковій дискусії.
Але.
Основоположник математичного аналізу Рене Декарт іронічно називав свою полеміку з адвокатом “малим процесом математики проти П.Ферма”, а сам Ферма назвав своє листування “малою війною з Декартом”.
Але.
Його коротенького запису на полях латинського перекладу творів давньогрецького математика Діофанта вистачило на триста років пошуку й розчарувань світової математики, більш того, цей пошук спрямовував її (математики) розвиток, і законів та принципів, що було відкрито в спробах довести або спростувати твердження Ферма, не вдасться вмістити на всіх тих листках цього твору, які ми з Ерікою вже необачно забруднили розхлябаною белетристикою, а не суворими математичними формулами.
На полях восьмої задачі другої книги “Арифметики” Діофанта “Розкласти даний квадрат на два квадрати” П’єр Ферма в дослівному перекладі записав ось що: “Навпаки, неможливо розкласти куб на два куби, біквадрат на два біквадрати, взагалі будь-який степінь, більший від квадрата, на два степені з тим самим показником”. Ще П’єр Ферма написав, що відкрив воістину чудесне доведення цього твердження, але поля “Арифметики” для цього занадто малі.
В формулюванні сучасної математики це виглядає так:
Рівняння xn+yn=zn при n>2 і z≠0 не можна розв’язати в цілих (і раціональних) числах.
Ми з Ерікою не матимемо жодних претензій до тих допитливих читачів, що покинули наш роман на попередньому рядкові й заходилися перевіряти та доводити цю очевидну математичну закономірність. Цією хворобою перехворів майже кожен студент-математик десь в другому семестрі першого курсу, хоча бувають і важкі хронічні випадки, коли людина невиліковно захворює на все життя.
Для тих же, хто залишається з нами, а не з П\'єром Ферма та рукописом Діофанта, сповістимо, що премію в 100 000 дойч марок за доведення цієї теореми, яку встановив у своєму заповіті 13 вересня 1907 року німецький математик Вольфскель, вже протринькали ректорат Геттінгенського університету та повоєнна гіперінфляція в Германії, і зараз її навряд чи вистачить навіть на кухоль пива. Тож краще просто піти й випити той кухоль за славу математики взагалі та П’єра Ферма зокрема. Адже номінально той заповіт діє по 13 вересня 2007 року, і часу на пару кухлів “Оболоні” ще цілком вистачає.
23. ЛІТО 1980 Р.Х. МОЛДАВІЯ. Отака музика.
Василь, власне, приїздив на Сухарку не тільки й не стільки для того, щоб передати тіточці Тамарі запрошення на той клятий симпозіум. Хотів зорієнтуватися безпосередньо на місцевості. Все ж таки – два роки вже минуло відтоді як. Може взялася дівка (тобто тіточка Тамара) вже за розум. Може... Та марні були сподівання. Навіть питати нічого не треба було. Досить було бачити. Зате тепер він був вільний, як вітер.
Вільний та неприкаяний повертався він “на точку”, на якій , як вітряк в етнографічному музеї Пирогово, щодня вимахувала крилами його радіолокаційна станція. Молоді солдати строкової служби традиційно розганяли віниками “помєхі”, а по ночах бігали під вікнами казарми з гілками у руках, зображуючи дерева у вікні вагону, що мчить дємбеля додому.
Василь же навіть таких дємбельских розваг не мав. Політінформація, програма “Врємя” перед сном, кіно про Аніськіна та Фантомаса то ящику, бутиляка технічного спирту-ректифікату й підшивка журналу “Радіо” за 79 рік – ось весь перелік культурного дозвілля офіцера в частині. Тєлік робив погано, бо від працюючої радіолокаційної станції йшли страшенні “наводки”. Хіба що в сусіднє село в кіно чи по вино ще вибратися можна. Та Василеві не хотілося. Читав журнала “Радіо”.
Вина в Молдові – хоч топися. Більше, ніж квасу. Навіть діти вранці п’ють вино, йдучи до школи. Восени, через місяць після збору нового урожаю усе село виставляло на вулицю столи з молодим вином й ходило один до одного дегустувати й нахвалювати. Грав орекстр, запрошені були чи то шефи, чи то підшефні від ракетників, що допомогли голові колгоспу зі збиранням того винограду, вигнавши на лани три роти новобранців. Солдатиків запустили спершу на низькосортний виноградник, щоб вони в перший же день нажерлися досхочу. На другий день довірили вже виноград покраще. А на третій, коли ніхто з них на виноград вже навіть дивитися без гикавки не міг, повели на справжнє збирання на справжньому винограднику. Солдатики збирали дисципліновано й старанно, не те що студенти. Сам Стаханов позаздрив би. На що тільки не вдасться служивий за одну лиш обіцянку суботнього “увольнєнія”. За це колгоспники підшефних поважали й любили. Навіть гарненьких комсомолок у супровід офіцерам на святі виділили, щоб ті часом не заблукали між столами з вином та бринзою з мамалигою. Василеву конвойну комсомолку звали Медусею. Була вона нічого собі комсомолочка з бісенятами в очах. Наполягала, щоб закусював. Любила слухати Джо Дассена.
- Та десь був у мене останній концерт, - визвався дати послухати привезені з Києва стрічки Василь.
- Оце б хто небудь нам на птахоферму музику провів, - сказала Медуся.
- Я читала в журналі “Хімія та життя”, що від музики кури несуться краще.
- Ну то я зайду на тижні, - пообіцяв Василь.
- Може чогось придумаємо з музикою. Час у мене є.
24. ЛІТО 1980 Р.Х. ТІТОЧКА ТОМА ТА МАШИННИЙ ЧАС.
Інша справа була в тіточки Тамари. Часу було чортма. Це зараз ми спокійно пишемо: теорему Ферма доведено для всіх n менше або дорівнює 100 000, а більше нам і не треба, сала більше не буває. Власне, нічого більше не буває, яке слово для лічби (краплі, піщини, зорі тощо) не використовуй. Бо йдеться вже про величини 100 в ступені п’ять мільйонів. В час нашої оповідки ще майже нікому не спадало на думку взятися до справи системно: усі попередні математики просто чухали потилицю, дивилися на стелю й підставляли до формули значення, які там, на стелі, побачили. Теорема справджувалася кожного разу. Або, як кажуть математики, була продуктивною. Тіточка вирішила не змагатися ні з Леонардом Ейлером, що довів справедливість для n= 3 та 4, але на це в нього пішов тиждень самозреченої праці за межами можливостей людського мозку і від напруги він навіть втратив око, ні з усіма іншими славетними мозками на чолі з Лейбніцем та Ньютоном, що зламали хоча б одного зуба об цю математичну загадку. Очі й зуби тіточці Тамарі були необхідні цілими для весільного фото. Тіточка Тамара вирішила просто обрахувати усі можливі n за допомогою електронної обчислювальної машини. Принаймні усі, на які вистачить машинного часу й наявної магнітної стрічки. Бо не дивлячись на те, що тіточка мешкала на батьківщині першого комп’ютера, машинний час тут був в такому ж дефіциті, як вершкове масло, лікарська ковбаса та конфети “Вечірній Київ”, і час роботи того електронного монстра, що займав собою цілий поверх її інституту, було розписано навіть вночі. Не кажучи вже про дефіцит білих халатів та машинної стрічки, яку тоді тимчасово, поки СВЕМА навчиться виробляти її якісно, закупляли у ворожій Західній Німеччині в капіталістичного монстра на прізвисько BASF. За валюту!!!
Добре, що час не виробляли на соціалістичних підприємствах, бо, мабуть, його теж довелось би закупляти в Німеччині. З іншого боку, те, що не виробляють, значно важче позичити, поцупити чи списати. Особливо, коли його не вистачає. Навіть цілковито завантаживши свого обчислювального монстра самим лише Ферма, тіточка не встигала до часу Ч, коли її білявий обранець читатиме свою доповідь на московській конференції. Навіть з урахуванням нічних змін часу в неї було лише чотири години на добу. Саме стільки виділив їй всемогутній Держплан на автоматизацію Київського мотоциклетного заводу. (Того бідного завода ще й досі не автоматизовано).
Але нема таких фортець, які не змогла б взяти жінка, що вирішила вийти заміж.
Як я зараз розумію, вона застосувала цілком новий на ті часи метод розподілених обчислень, який Google почав використовувати лише після винайдення Інтернету. Тобто, одну задачу за певним алгоритмом обраховують одночасно декілька комп’ютерів, а потім все це зводиться докупи. Інтернету, як ми вже зазначали, ще не було. Зате було безліч однокурсників й проїзний квиток на трамвай. Тіточка старанно катала трамваєм двокілограмові басфівські касети до Михайла, й до Сергія, то до... Якби хтось з членів Політбюро ЦК КПРС розумівся б на програмуванні й захотів перевірити, чим були зайняті обчислювальні потужності Києва в проміжок з 13 квітня по 15 травня 1980 року, він був би дуже здивований: усі комп’ютери Києва, навіть комп’ютери КДБ та протиповітряної оборони, обраховували математичну теорему трьохсотрічної давності. Дуже жаль, що таємницю цього методу тіточка не довірила навіть академікам Александрову та Глушкову.
Я, власне, дещо пересмикую факти. Щодо батьківщини комп’ютера. Графоман, звичайно, має право на домисел та вимисел, але йому дозволено вдаватися для домислу та вимислу лише для того, щоб краще розкрити сувору та непроглядну правду життя. І немає для графомана нічого страшнішого, ніж коли читач його зловить на дрібній неточності, яка виникла в тексті виключно задля потреб розвитку сюжетної лінії, чи плутанини між старим та новим стилем та десятковою чи шіснадцятковою системою обчислень, а в результаті читач перестане відноситися серйозно навіть до тих фактів, які ретельно відшукувалися графоманом впродовж місяців, а може й років блукань з приставною драбинкою в лабіринтах триповерхових шаф усіляких архівів, безсонних днів в читальних залах наукових бібліотек, книжок в яких так багато, що замовляти їх потрібно за дві години, бо за менший час ліфт від потрібної полиці з фоліантами просто не встигає доїхати до стійки бібліотекарки; знайдені дати, прізвища та незрозумілі цифри графоман записував до спеціального записника в чорній палітурці, а коли закінчились чисті аркуші ще й вклеював до того записника інші, висмикнувши їх із зошитів в косу лінійку своєї старшої, а потім ще й меншої дочки; потім факти перевірялися в численних відрядженнях за власний рахунок на розкопки до Лос-Аламоса та Сан-Дієго, потім...
З любові до рідного міста автор цієї розвідки дуже хотів би розкопати в міських архівах щось таке, чим б мав пишатися й гордитися мешканець будь-якого міста світу, навіть більш древнього та величного, ніж Київ, хоча для переліку таких більш древніх та величних міст світу вистачить перших шістнадцяти пальців на одній руці. Але сумління дослідника – перш за все. Як не гірко, Київ не можна вважати батьківщиною першого комп’ютера. Бо все ж таки першого комп’ютера було створено не в Києві, а в Феофанії. А це в п’яти сотнях метрів за міською межею. Я сам заміряв відстань від геодезичного знаку на межі міста рулеткою.
