Тиха літня ніч сяяла яскравими зорями. Легкий вітерець ледь ворушив степове різнотрав’я. Над темно-червоною гранню багаття домлівав казанок із кашею, щедро здобреною салом, паруючи смачним домашнім духом. Стиха форкали коні. Поруч стояли складені у піраміду три гвинтівки. Останні жевріючі вогники вихоплювали з темряви обличчя двох безвусих юнаків і літнього дядька.
- Дядьку Грицю, а чому вас кличуть Політиком? – запитав один із юнаків у старшого.
- А бодай тобі, зараз відважу потиличника, щоб мав повагу до старших, - пробурчав той.
- Та ні, ми ж не кпинимо, дядьку Грицю. Просто цікаво, - підтримав однолітка інший.
Дядько Гриць недовірливо ковзнув поглядом по безвусих обличчях. Та ж наче Сидір та Юрко добрі хлопці, не будуть реготати поза спинами.
- Ет, ви ще молоді, своїх дурниць встигнете наробити, а от розумний хлоп вчиться на чужих. Тож може придасться вам моя байка. Бо політика – то така річ, яку пани придумали, щоб дурити простого хлопа. Тому потрібно у ній розбиратися, щоб вас не надурили якісь пройдисвіти. Бо якщо не петраєш у тій політиці – можна не лише без майна лишитися, а й головою накласти. Тож слухайте.
…
Було то десь пів року тому. Самі знаєте, що за часи тоді були. Що не день- то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань. А жодне військо цукерок простому хлопу не роздає. Забрали в мене коня добровольці, а замість того лишили папірця. Той благородіє, що коня забирав – каже прийдеш у город, до коменданта, і він тобі грошей оддасть за помощь у спасєніі Росії. Та мені десь та Росія, мені б за коня хоч щось виручити і до весни другого купити.
А кінь у мене один лиш був. Папірцем же орати не будеш. Поїхав я в город - в управу. Та ж у тій політиці нібельмеса. А власть вже помінялася - червоні вигнали добровольців, тож взяли вони мене під білі рученьки - і до іванової хати. Комісар допитував, наганом погрожував, обзивав контрреволюціонним елементом і кулаком. Ледь не розстріляли, паскуди. Прийшов до села, мало не плачу. Хоч у петлю лізь. Аж раптом дивлюся, із трактіра гука мене кум Василь. То не той, що з нашого села, а той, що з Катеринівки. Давно його не бачив. Доки не женився – порядний хлоп був і господар добрий. А далі переказували – запив. Перестало пуття в хаті вестися. Вже й в селі позичати йому перестали – не віддає. Та, що не кажіть, у всьому жінка винна. Поки дівки – чисті янголятка – лагідні, добрі – хоч до рани прикладай. Тільки не знаю, де потім ті чортиці беруться, на яких ми одружені? Та мова не про те. Дивлюся, кум Василь виходить чистим гоголем – в нових чоботях, пальто городського фасону із доброго сірого сукна. Та й запрошує мене кум до чарки. Я ж ту горілочку лише на Різдво, Паску та храмовий празник по шкалику пропускав. Та тут і настрій петельний, і кума таки вже давно не бачив.
Розказав я за чаркою йому про свою біду. А кум лише сміється. Каже - в мене за останні два місяці вже третій кінь з’явився, і сукно, щоб одітися, і чобіт кілька пар. Та й грошенята водяться. Схилився мені до вуха і тихо, - я навіть кілька гвинтівочок у хлівці приховав і відро набоїв. Та, бачу, не жартує, - цілий жмут грошей дістав, коли з трактирником розраховувався. Видно пообтерся хлоп у городі, навчився чогось. Бо город – то культура. Там ось усі по- вченому, по- руські говорять.
Тож зібрався я з кумом у город. Жінка, як завжди, – в крик. Потім у плач. Не пущу, каже, з цим пияком. Та й я теж сумнівався, однак, що робити? Без коня ж ніяк. Зібрав харчів на дорогу і вкинув до кишені свого Георгія та медалі. Бо кум казав взяти. Ні до чого вони мені тепер, та все ж пам\'ять. У п’ятнадцятому в Карпатах за того клятого Ніколая ледь Богу душу не віддав, хай йому на тому світі гикнеться.
От прийшли ми з кумом в город і до самого воєнного комісара.
- Куме, - кажу, - чи ти здурів за москалів воювати? Не хочу я таких зарібків.
А кум мені тихо, – якщо хочеш коня – одягай свого Георгія.
Та хочу я коня, без коня ж ніяк.
От підходить до нас цей військовий комісар. Глянув на нас з кумом і аж засяяв. От,- каже,- – георгіївський кавалєр. Одразу фельдфебелем зачісляєм, а там і в унтера пряма дорога. Почєму, - питає, - рєшилі оружиє взять в рукі? А я здуру ледь не ляпнув про коня. Та тут кум мене виручив. Ми,- каже,- ваше благородіє, за вєру, царя і отєчєство, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії- жидов і петлюровцев.
Засяяв його благородь, як мідний самовар. Орли, - хвалить.
Опреділили нас з кумом в кавалерію. Часть учебна – здебільшого паничики з гімназій, простого люду – то лише ми з кумом. Оділи нас з голочки. Мундири новенькі, шинельки з англійського сукна – зносу не буде. Дали карабінки – теж англійські. Майстровитий видно люд ті англійці. Куди москалям до них братися. Та якось не по душі мені все це. Наївся я вже тої муштри на війні. Та кум заспокоює. Вже недовго, каже, і матимеш свого коня.
Отак два тижня пройшло. Годували добре, та й благородія тепер вже не ті, що колись. В зуби нижчим чинам ніхто не бив. Видно війна і їх чомусь таки навчила.
Ось вишикували нас. Єго благородь сказали слово перед строєм. Я ото думав, що кум із книжок чи газет того набрався, аж ні. І єго благородіє те саме – «за вєру, царя і отєчєство, за єдіную і нєдєлімую, за стабільность і благоденствіє, протів расчлєнітєлєй Росії- жидов і петлюровцев». Чи може то його благородь від мого кума підхопив?
Потім піп завів гнусаво – «за побєду православного воїнства і єго оружж-я-я-я-я». Тут я стривожився – про оружжя завжди правлять перед відправкою на позиції. А на якого дідька мені та їхня побєда? Мені кінь потрібен.
Я до кума – що то робиться? А він мені й каже – сьогодні ще отримаємо підйомні і вночі деремо когті.
Ні, кум таки не путьовий. Як зловлять, то ж розстріляють як дезертирів. А він сміється – хочеш коня?
То й втекли ми вночі. Відібрали гвинтівку у вартового, скочили на коней і погнали чимдуш. Одразу позривали погони і викинули кашкети – не люблять у нас добровольців. З того часу нас із кумом прозвали політиками. А потім на село прийшли червоні продразвьортщики – вигребли все до зернини. Зажурилися ми з жінкою, та я хлоп з руками, кажу – виживемо якось, на зарібки поїду, не помремо з голоду. Сів на воза та й в город. А трохи згодом, коли я у місті роботу шукав, прийшли добровольці. Немає більше моєї Палажки, царство їй небесне. Замордували п’яні охвіцери. Повернувся я на пустку. Лише кінь і порожня хата. Хоч сварлива була Палажка, та моя. Любив я її… Поклявся на могилці – помщуся, люто помщуся усім тим супостатам, що жити нам по- людськи заважали. Скроплю землицю їхньою поганою кров’ю. Згадав про карабінку, що у хлівці сховав ще тоді…
- Дядьку Грицю, а що потім сталося з вашим кумом? – запитав Сидір.
Той лише зітхнув.
- Добрим пройдисвітом був мій кум Василь, царство йому небесне. Ще разів сім дурив добровольців – все з рук сходило. Та прийшли червоні. Солодко співали: і про мірову революцію, і про дихтатуру пролетаріяту, і про землю христьянам і навіть про общність жон згадували. Язики в них без кісток, що тобі любо слухати – те й мелють. Та кум – битий лис, і, звісно, у ці побрехеньки не вірив. Просто йому забаглося ручного кулемета. Тоді за люїса на селах двісті рублів золотом давали. А червоні – то не паничики-добровольці, вони й самі добрі шахраї. Одразу запхали кума разом із кулеметом і півсотнею інших бідолах до вагону, закрили на замок і відправили у Туркестан. Хоч і бусурмани там живуть, та вони теж люди, як і ми, й червоних також не люблять. Там і знайшов свою смерть мій кум Василь. Ніколи не заробить простий хлоп на політиці, врешті- решт все одно його обдурять.
А мене тепер жоден пройдисвіт вже не ошукає, бо я вірю лишень собі і нашому отаману. Він хоч і по- городському говорить, все одно наш чоловік, а ніякий не політик. І москалів б’є – і білих, і червоних, бо він за Україну – наш батько Махно.
….
Через три місяці дядько Гриць загинув під час штурму врангелівських позицій на Перекопі, коли махновці були окремою бригадою у складі Червоної армії. Потім поліг Сидір у сутичці із холодноярськими повстанцями. Невдовзі по тому склав голову і Юрко – від шаблі котовця.
