- Ну що, розповідай.
- Про що?
- Про те, як і навіщо.
- Що як?
- Слухай, ти що нас за лохів тримаєш?
- Розповідай, навіщо ти його вбив!
- Я не вбивав!
- А хто тоді?
- Тебе ж застали біля трупа!
- Я не вбивав його!
- Бу-га-га!
- А, він сам, він сам себе розірвав!
- Я не вбивав! Не вбивав! Не вбивав!
Він кричить, тремтить, хапається руками за стіл. Слідчі заморено дивляться один на одного, зітхають. В'язень важко дихає, він схожий на оленя, якого загнала зграя вовків. Він ще живий, але більш де-юре, аніж де-факто. Йому десь під сорок років, він середнього росту, на обличчі шрам, на голові – лисина, на лобі – піт. Йому хочеться пити, він облизує пересохлі губи і приречено дивиться на слідчих. Один з них молодий, одягнений у модний піджак, зі злим обличчям і руками складеними у кулаки, поруч з якими чисті жовтуваті аркуші і дешевенька ручка. Іншому слідчому вже біля п'ятдесяти, він спокійний, байдужий. Він майже відпочиває у підвалі, де проходить допит. Бо тут хоч якась прохолода, а на горі – спека, вже третій тиждень така, спека, що люди просипають вночі мокрі від поту, а уві снах бачать грудки льоду.
- Ну добре, почнемо с початку, а там, може все і з'ясується. Якого біса ти робив в кабінеті у головного архітектора?
- Я за підписом прийшов.
- Яким підписом?
- Дозвіл, на магазин.
- В тебе ж є магазин.
- Два, а я хотів третій відкрити, на вулиці Дзержинського.
- Ну ти капіталіст!
- Який капіталіст! В мене троє дітей! Дітей троє, а магазинів два – не прогодуєш!
- То за підписом прийшов?
- За підписом. Він же обіцяв.
- Хто?
- Архітектор. Я ж усі документи ще три місяця тому зібрав. Тільки його підпис потрібен був. Ми з ним домовилися, він обіцяв.
- Що значить, домовилися?
- Ну, два місяці тому він пообіцяв, що підпише дозвіл на будівництво. Я ж хотів починати будувати, щоб до осені встигнути!
- Але він так і не підписав?
- Не підписав.
- Чому?
- Не знаю. Ви ж знаєте, як воно робиться. Хто у нас просто так підпис поставить? Побігай спочатку, попрохай, почекай у приймальні, а тоді, може і підпишуть.
- Ще і підмазати треба?
- Так я ж давно, ще два місяці тому!
- І не підписав?
- Він же великий, він же головний архітектор міста! Про нього так і казали, що він бере, а нічого не робить. У всіх бере, а справу не робить! Два місяці мене мотузував!
- То ти йому хабар давав?
- Хабар? Ні! Не в тому справа! Ми просто домовилися! У мене ж всі документи, все по закону було! Просто потрібен був його підпис!
- Що значить "домовилися"?
- Ну, я... я ж показав документи. Там же все, як треба! Він і каже – добре, підпишу.
- Але не підписав.
- Не підписав. Я два місяці до нього ходив. Як на роботу. Ледь не кожного дня! Я ж кредит узяв на будівництво! Мені кожен день, як серпом по яйцям!
- Серпом?
- Ну, відсотки то капають! Я ж хотів до Дня Незалежності магазин вже відкрити! А він не підписує. І не каже нічого!
- Ніяк не пояснював?
- В тому і справа! Ну треба тобі щось – скажи, що я дурень, не розумію! Але ж мовчав! Я вже і так і сяк, а він мовчить! І не підписує! На мені кредит висить, гроші лежать, а він не підписує! Я почав так будувати, ну думаю, потім дозвіл отримаю. Він наслав перевірку і оштрафував.
- Оштрафував?
- Ти, мабуть, на нього розлютився?
- Ну, трохи. Бо це ж хіба так робиться? Ми ж всі люди, треба якось домовлятися, вирішувати справи. В мене ж не іграшки, в мене кредит, хіба ось так можна!
Слідчі знову переглядаються. Старший трошки покректує.
- Ми тебе розуміємо. Він не вірно робив. Але і вбивати його, це ж вже занадто.
- Я не вбивав!
- Слухай! Чого ти нам мозки їбеш! Він був живий, ти прийшов в кабінет, а потім його знайшли мертвим! А ось ти й сам розповів, який в тебе був мотив!
- Який мотив?
- Щоб вбити його!
- За що вбити?
- За те, що він гальмував тобі магазин!
- Навіщо мені вбивати! Мені підпис потрібен був! Підпис на дозволі!
- А ти розлютився. Два місяці терпів і не витримав. Вбив його.
- Я не вбивав!
- У стані афекту.
- Якого афекту?
- Так буває, що людина втрачає над собою контроль. Ти просто не витримав.
- Хлопче, ми ж все розуміємо і суд потім врахує твій стан і мотиви тобі на користь.
- Якій суд?
- Міськрайоний.
- Який суд? В мене діти!
- У всіх діти.
- Хто їх годувати буде?!
- Держава.
- Яка держава! Я...
В'язень підхоплюється, хоче щось крикнути, його переповняють почуття, але молодий слідчий б'є. Добре відпрацьованим ударом у нижню щелепу. В'язень гепається назад і по стінці сповзає на підлогу. Слідчий масує кулак, трясе їм. Старший товариш киває головою.
- Навіщо ти?
- Та задовбав! Усі докази є, над трупом знайшли, практично на гарячому узяли, а він тут пиздить щось!
- Федя, якийсь ти злий. Що трапилося?
- Та що! Мабуть розлучатися доведеться.
- Чого?
- З тестем полаялися. Він мене з дому вигнав, а жінка не хочу до мене в гуртожиток переїздити.
- З тестем? І чого, ви, наче, нормально жили?
- Та задовбав він зі своїми жартами.
- Якими жартами?
- Ну як не побачить мене, завжди каже "Эх зять, зять, что с тебя взять". Натякає, що я голодранець, що в мене нічого немає, а він багатий, він і житло дав і машину.
- Хіба не так?
- Так! Але навіщо було ото кожного разу штрикати цим! Не хочеш машину давати – не давай, а то дав, а потім докоряє! І головне, не думає, коли каже. При гостях, зовсім при чужих людях, усе повторює "Эх зять, зять, что с тебя взять".
- Це ж жарт.
- Жарт, коли раз, чи два, а коли кожного дня, то це вже зайоб!
- Так, а чому полаялися?
- Не витримав я. Позавчора прийшли до нас гості, тесть вийшов на кухню, приніс пляшку коньяку, сів за стіл і повторює "Эх зять, зять, что с тебя взять". Це при моїх товаришах! Я зірвався і відповідаю "Эх тесть, тесть, на хуй тебе сесть". Отут він як підхопиться, як давай кричати! Вигнав мене з хати, Анжелка не схотіла зі мною піти. Сучка.
- Вона до гуртожитку не звична.
- І що? Якби зі мною пішла, так би тесть швидше охолонув, бо він її любить. А то залишилася. Тесть мене і на поріг не пускає, машину забрав. Скотино!
- Може на нього натиснути?
- Та в нього такі зв'язки, що він сам хоч на когось натисне. Він з прокурором області в баню ходить. Сам розумієш.
- Тоді дарма ти так.
- Та знаю. Тільки він же дістав мене тим "зятем"! Скільки можна було принижувати! Тепер ще цей ідіот.
- Підніми його, треба закінчити допит. У мене сьогодні до дому жених приходить до молодшої доньки. Треба раніше бути.
- І що за жених, хоч не негр?
- Та ні, після того випадку негри тепер мій будинок обходять.
Слідчі задоволено регочуть. Молодший піднімає в'язня з підлоги, садить на стілець, тріпає за щоки, приводячи до тями.
- Давай, давай, тут тобі не вокзал, що спати, тут треба відповідати на питання.
В'язень відкриває очі, поводить головою, слідчий чекає, поки той зможе самостійно сидіти. Потім уходить і сідає по інший бік стола. Обидва дивляться на бранця. Коли в його очах з'являються хоч якісь ознаки розумного життя, починають запитувати далі.
- Ти прийшов до архітектора, зайшов в кабінет, так?
- Ні. Спочатку в приймальні чекав. До нього ж просто так не попадеш. Приходиш, сідаєш в приймальні і чекаєш. Можна цілий день просидіти, а він так не і не прийме. Бо ж зайнята людина. Я багато разів так сидів.
- Дратувався, мабуть?
- Дратувався. Але що поробиш? Мені підпис потрібен був, кредит же. Не просто кредит, а під заставу магазинів. Якщо не поверну – магазини заберуть і як мені тоді родину годувати?
- Ну, звісно. Скільки ти годин тоді чекав у приймальні?
- Прийшов у восьмій, а зайшов в кабінет десь по другій.
- Довгенько.
- Довгенько. Тільки мені, хоч кістьми лягай, а підпис потрібен був.
- Ну добре, зайшов ти в кабінет і що далі?
- Ну як, що? Зайшов поклав на стіл документи, усі документи, які потрібні були.
- А чого серед документів конверт і там тисяча баксів?
- Конверт?
- Конверт.
- Ну, не знаю.
- Хлопче, ну що ти крутишся тут, як гівно в полонці! Тебе у вбивстві звинувачують, а ти тут розповідаєш, що не знаєш звідки конверт!
- Смішно!
- Та вам то може і смішно, а мені ні. Мені підпис потрібен був! Це ж хіба перший конверт був! Перший я ще два місяця тому дав! Архітектор узяв, каже – усе буде добре, приходь завтра, поставлю підпис. І почалося! Кожного дня прихожу, а він мене не приймає! Я узнав, що дванадцятій він обідати їздить, узнав в якому ресторані. Чекав його там...
- Ти слідкував за ним?
- Та що там слідкувати! Місто невеличке, усі про всіх знають!
- Ти чекав його коло ресторану?
- Так. Підійшов, спитав про підпис, а він як почав волати, що дістали, що пообідати не дають, що в нього серце вже хворе, що знущаються. Послав мене подалі і сховався у ресторані, там у нього окремий кабінет був. Так підпису і не поставив, гад.
- Ненавидів його?
- Та ну як! Просто не можна так чинити! Що спочатку гроші узяв і каже, що все зробить, а потом у відмову. Я ж кредит узяв! Мені той кредит дихати не давав! А він ось так!
- Зрозуміло. Повернемося до кабінету. Що там відбувалося?
- Та що. Я зайшов, сів, поклав документи. А він давай гримати на мене.
- За що?
- Я так і не зрозумів. Просто гримав. Не в гуморі був. Він, мабуть, хворий був. Бо позеленів увесь, як кислий холодець. І белькотав незрозуміло. Чи з похмілля був, чи хворий.
- Але дозвіл на будівництво так і не підписав?
- Ні, не підписав. Кричав на мене, щось там дратувався, але не підписував. Я йому кажу, що подивиться ж пакет документів – там все необхідне є, все як потрібно, усі інстанції, тільки його підпис потрібен. А він кричить.
- Тобто він ображав тебе?
Старший слідчий питає, а молодший все старанно занотовує.
- Та не знаю. Щось белькотів, я нічого не розумів.
- Але ти не пішов, а залишився. Чому?
- Та я ж кажу, що мені підпис потрібен! На мені кредит! Мені кров із носу потрібно було дозвіл і починати будівництво, щоб до морозів встигнути! Куди мені йти! Мені підпис потрібен був!
- Тобто, налаштований ти був рішуче?
- Рішуче. Мені відступати нікуди було.
- Але він не підписував.
- Не підписував.
- Ти дратувався?
- Дратувався! Всі ж документи на місці! А він вперся, як осел!
- І тоді ти його вдарив?
- Кого?
- Архітектора!
- Навіщо?
- Бо він не підписував!
- Я не бив його.
- А що ж ти робив!
- Нічого! Я прохав, що він підписав!
- А чого він помер!
- Я не знаю!
- Ти його вбив!
- Ні, я його не вбивав!
Молодший слідчий знову б'є і в'язень знову безпорадно падає на підлогу. Молодший слідчий підскакує і починає гилити ногами. Старший кричить.
- Заспокойся, не треба! Залиш його!
Обидва сидять за столом, запалюють цигарки.
- Суко, чого він вийобується?!
- В тюрму не хоче, чого ж ще.
Глибоко затягуються. Старший слідчий зітхає.
- А у мене у старшої доньки чоловік, здається, підор.
- Ти що!
- Еге ж. Ленка мовчить, нічого не каже, але я здогадуюсь.
- Як же так, вона ж така красуня!
- Красуня, розумниця. А він підор гнійний.
- Звідки знаєш?
- Четвертий рік разом живуть, а дітей і близько нема. Потім я у Ленки у гостях був, випадково самотик побачив. Навіщо жінці самотик, якщо у неї чоловік нормальний?
- Може в Києві так прийнято?
- Причому тут Київ! Той підор і у відпустку завжди сам їздить. З якимось друзями. Я бачив кілька фотографій. А там же явні підорні, м'язисті, засмаглі, один одного за ручку тримають.
- Збоченці!
- Суки. Я б його власними руками придушив!
- Ти обережніше, він здоровезний бугай.
- Ти ж знаєш, що у бійці не розмір головне, а завзяття. Я у своєму житті таким бугаям пизди давав, що цього легко покладу. Тільки Ленку жаль. Вона його, здається, кохає.
- Підора?
- Підора. Просто це він мені огидний, а вона ж жінка, мабуть, подобається їй дуже, що не кидає його.
- І він же багатий.
- Багатий. У німецькій фірмі працює, заступником гендиректора по Україні і Молдові. У нього зарплатня вісім тисяч євро на місяць, уявляєш! А ще пільги різні, якийсь там соціальний пакет.
- Жирно.
- Жирно. І так думаю, що це німці його і навчили. У них підорів, як бруду! Мені знайомий розповідав, що прямо у центрі міста там оті клуби, де вони тусуються, цілими тічками ходять.
- З жиру бісяться!
- Ленку жаль. Аж серце крається. Що такій жінці отака доля! Уже б краще за того чорнодупого йшла.
- Та ні, за мавпу, ну його.
- А як підор, то може мавпа і краще.
Старший слідчий робить останню затяжку і тушить цигарку.
- Ладно, піднімай цього жевжика.
В'язня знову садять на стілець, приводять до тями.
- Хлопче, ти дивися, або кажи, як було, або ми тебе добряче відпиздемо і тоді вже скажеш. Зрозумів? В тюрму тобі все одне сідати. Але можеш без зубів, а можеш з зубами. У тюрязі без зубів погано, ще півнем зроблять. То подумай.
- Яка тюрма! Я невинний!
- Ти вбив службовця!
- Я не вбивав!
- А що він сам вмер?
- Не знаю! Але я не вбивав!
- Тоді що ж в кабінеті відбулося?
- Не знаю!
- Я к не знаєш? Ти ж там був! Чи не запам'ятав?
- Ні, запам'ятав!
- Тоді розповідай.
В'язень важко ковтає густу слину, змішану з кров'ю.
- Можна води?
- Може ти ще обід замовиш? Розповідай.
- Що розповідати?
- Що відбувалося в кабінеті.
- Я зайшов, попрохав...
- Далі!
- Він кричав...
- Далі!
- Кричав, а потім в нього випало око.
- Що?
- Око.
- Яке око?
- Праве. Чи ні, ліве! Ліве!
- Його око?
- Око архітектора?
- Так, око архітектора.
Слідчі посміхаються.
- Хлопче, ти вирішив, що ми ідіоти?
- Ні, чому?
- Де ти бачив, щоб очі просто так випадали!
- Це ж тобі не кіно!
- Я знаю! Але так і було! Я сам злякався! Я сиджу, він кричить, але не гонить. Думаю, як буде гнати, то на коліна впаду, буду прохати! Бо без дозволу мені ж капці! Вже й матеріали закупив і будівельникам задаток віддав! І це ж все за кредит! Магазини під заставою! А у мене ж троє дітей. Молодша, Оленка, у неї хвороба крові, тільки на ліки кожного місяці дві тисячі потрібно! Розумієте!
В'язень приречено дивиться на слідчих, старший киває головою, молодший строчить протокол.
- Ми розуміємо. І суд зрозуміє, це ж серйозні пом'якшуючі обставини. До того ж троє дітей і раніше ти до кримінальної відповідальності не притягувався. Так?
- Не притягувався. Я законослухняний громадянин!
- Просто обставини так склалися.
- Які обставини! Мені підпис потрібен був! Я сидів, чекав, хай, думаю, покричить, а потім, може, і підпише. Я ж не просто просив, я як треба просив! Потім щось чвакне на стіл. Я у підлогу дивився, наче винний.
- У чому винний?
- Та у всьому! Як він мене лає, то нехай я буду винний! Не дивився на нього, щоб ще більше не дратувати. Роздивлявся паркет, коли ляснуло щось. Наче жменьку мокрого піску кинули на стіл. Я ще подумав, що може він плюнув, з опалу. Дивлюся, а то око.
- Око архітектора?
- Так.
- Отак просто випало?
- Випало і лежить на столі. Він мабуть крутнув головою сильно, коли кричав. Відчув, що ока немає, рукою узяв його і вставив на місце.
- Отак просто узяв і вставив?
- Так! Я подумав, що може воно в нього штучне. Хоча раніше такого не помічав.
- Око випало само по собі і архітектор просто його вставив?
- Так.
- І що він, не кричав від болю, не просив допомоги?
- Ні, він замовк, потім, коли вже вставляв око, то наче жалівся на щось.
- Що потім?
- Та нічого, він мовчить і я мовчу. Потім знову сказав про підпис. Підсунув йому документи, конверт на гору поклав.
- То конверт був?
- Ну а як же без конверта! Чи хоч би один підпис без конверта отримав! А я ж їх вісімнадцять зібрав. Останній залишався! Його підпис!
- Але він так і не підписав?
- Не підписав. Я його прохаю, а він каже, що погано себе почуває і щоб я іншим разом прийшов. Тоді поставить підпис.
- А ти що?
- Я ж почав пояснювати про кредит. Що мені підпис потрібен! І той же підпис – лише формальність. Я ж не вимагав якогось порушення, у мене все по закону! Просто підпиши і відпусти мене! Я ж вдячний буду, я вмію бути вдячним, я ніколи на халяву нічого не прохав!
- Але він не підписував?
- Ні. Почав скиглити, що йому погано. А я йому кажу, що мені теж погано, вже два місяці, як в пеклі, як на вилах чорти мене підкидають! Кредит! Мені будувати потрібно! Інакше кінець мені! А він плакати почав. Що погано йому! Сидить у кабінеті здоровезному, з кондиціонерами, кожного дня конверти йому несуть, а йому погано! Та хай би він спробував як я пожити! Коли конверти не несуть, а вимагають! Санстанція прийшла – плати, пожежники прийшли – плати, з управління по захисту прав споживачів прийшли – знов плати! Плати під час перевірки, допоможи на професійні свята, потім на Новий рік і на Восьме березня, зараз ще й на Великдень почали приходити! А в мене ж магазини, а не нафтова вишка! Мережеві магазини в місто прийшли, вони ціни тримають, у мене націнка не більше десяти відсотків! З отих відсотків самому жити треба з родиною, а ще усім платити! Ото погано! Ото б він спробував!
- Ти що, революціонер?
- Що?
- Проти суспільного ладу виступаєш?
- Якого ладу! Тут же безлад! Та якби не ці всі кровососи, в мене уже б десятки магазинів, були, мережа ціла! Я ж хотів на область виходити, у мене все організовано так, як ні в кого! Все свіже, все вчасно, покупці, які розуміються, так вони з інших районів міста до мене скуповуватися їдуть! Бо я бізнес будував правильно! А знаєте, як це у нас трудно! Коли продавця не знайдеш! Візьмеш людину, а вона краде! В мене платня для продавців удвічі вища, ніж по місту! Удвічі! Тому що, мої продавці повиннім посміхатися і задовольняти клієнтів!
- Задовольняти це як?
- Що як?
- Секс?
- Який секс! В мене продовольчі магазини! Людина приходить і отримує задоволення від покупки! Бо їй не хамлять, не обвішують, не підсунуть тухлятини! Людина впевнена, що все добре! От і задоволення покупця! І знаєте, як важко цього досягти! Бо продавці звикли красти! Я їм же на цифрах показував! Що от, скільки вони за місяць крадуть, а ось платня, яку вони у мене отримують. І вигідніше працювати в мене і не красти, аніж працювати у іншого і красти! Але не розуміють! Це вже в них інстинкт! Красти! Я таких гнав, а інших – ще спробуй знайди! Щоб працювали швидко і точно, щоб посміхалися, щоб були ввічливі і не обважували! Навіть таку знайдеш, пропрацює дівчина рік, потім каже, що йде! Як, чого? Виявляється, її хлопець покинув. І вона тепер хоче сидіти вдома і сумувати за ним! Отака дурня! Я їй кажу, що так не можна роботу кидати! Чим жити? А вона каже, що картоплю батьки з села передадуть, а більше їй нічого і не потрібно. Ось так! Чому в Америці людина працює, а вечорами вже може хоч сумувати, хоч на голові стояти, а в нас ні! Бо...
- Так, стоп! Що ти нам локшину на вуха вішаєш! Розповідай, що було в кабінеті архітектора!
- Він розвалюватися почав.
- Як це?
- А от так. Сидів, стогнав, потім проганяти мене почав, я йому пояснюю, що без підпису не піду, що без підпису мені тільки в зашморг. А він як чхне. І розсипався.
- Як розсипався?
- Обидва ока випали, ніс, вухо, шматок лівої брові, частина щоки. Усе це на стіл як гепне. Бридке таке, слизьке, смердяче.
- Він просто сидів, чхнув, а потім у нього все посипалося?
- Так, так! Посипалося! Після того, як він чхнув.
- І що ти зробив?
- Хотів втекти.
- Чому?
- Я злякався! Я ж такого ніколи не бачив!
- Ми теж!
- Мене аж тіпало усього. Я до дверей побіг, забув про все. Коли він мене покликав.
- Як покликав? Він же розвалився?
- Ну, язик в нього на місці залишався. І губа одна. То він пробурмотів "Сачко, стій!". Дуже нерозбірливо. Він і у комплекті нерозбірливо казав, а розвалений і зовсім. Я вже двері відчиняв, коли він прохрипів, що підпише.
- Що підпише?
- Дозвіл! Мені ж дозвіл потрібен був, у мене кредит! Я повернувся в кабінет, підійшов до столу. Архітектор каже, що, підпиши, якщо я допомогу йому зібратися.
- Що зробити?
- Зібратися.
- То він був живий?
- Та Бог його знає.
- Ну він же говорив!
- Говорив.
- Тоді живий!
- Мені здалося, що він давно вже помер, бо від нього тхнуло, як від гнилого м'яса!
- Мерці не можуть розмовляти!
- Ну, не знаю.
- І ти допоміг йому?
- Так. Він же нічого не бачив, не міг себе зібрати. Я подав йому спочатку очі. Він вставив їх, казав, що бачить погано, потрібен час, щоб вони встоялися. Потім я подав йому усе інше.
- Що саме?
- Ну, ніс, брів, щоки, вухо.
- І що він з ними робив?
- Ставив на місце, притискав і вони залишалися там. Це як діти граються пластиліном. Шматочок пластиліну приліплюють до фігурки і він тримається. В мене діти люблять ліпити, особливо Оленка.
В'язень задумливо посміхається, мабуть згадує доньку, але цей сентименталізм не призводе враження на слідчих.
- Тобто ти зібрав архітектора і той став цілий?
- Так, цілий. Майже цілий.
- Що значить, майже?
- Ну, ніс сів не досить правильно, вище, чим був. Виглядало жахливо, однак я вирішив, що нехай підпише, а потім вже скажу.
- І...
- Він не підписав. Я допоміг йому зібратися! Я ледь не блював, бо його м'ясо смерділо! Та я допоміг, а він зібрався і почав реготати з мене.
- Насміхався?
- Казав, що не поставить підпису, що він вже дозволив будівництво на тому самому місці моєму конкуренту! Уявляєте! Він же узяв гроші, він пообіцяв, а потім узяв і прокинув! А в мене ж кредит! Він, вважайте, вбив мене! Ось так просто узяв і вбив! Хіба так можна!
- І тоді ти вбив його?
- Я не вбивав!
- А що ж тоді трапилося?
- Я просто вдарив його.
- Вдарив? Куди?
- В морду. Я як збожеволів! Взагалі то я спокійна людина! Терпляча. У нас не можна робити бізнес і бути нетерплячому. Всі ці йобані дозволи, підписи, перевірки, вся ця чиновницька банда, вони ж насідають з усіх боків. І треба тільки терпіти. Або кинути все і піти, або терпіти, принижуватися, підмазувати, прохати. А я не міг піти, бо в мене діти, Оленка хвора, то я терпів. Це важко, повірте, дуже важко, але у мене не було іншого виходу. Я терпів, я довго терпів, але тоді архітектор урвав мені терпець. І я вдарив його в обличчя. Не сильно, я не вмію дратися. Але його голова впала на підлогу.
- Ти відрізав йому голову?
- Я нічого не відрізав! Я вдарив йому в морду, бо він дістав мене! А голова узяла і впала з плечей.
- Нічого собі удар!
- Я не сильно бив!
- Чого ж тобі відірвалася голова?
- Не знаю, він був гнилий. Він був увесь гнилий, він розпадався на частини, розлізався, як гнила шкіра!
- Що далі?
- Я знову злякався. Хотів втекти. А потім придумав поставити голову на місце. Якщо ніс приліпили, чому б і голову не приліпити? Я підняв голову, поставив на плечі і натиснув, щоб міцніше узялася.
В'язень замовк, важко дихаючі, наче він біг кудись, а не сидів на стільці у прохолодному підвалі.
- І?
- Він розвалився. На шматки. Відпали руки, тріснув тулуб, покотилася нога. І голова впала.
- Це ж як треба було натиснути!
- Я хотів, щоб голова міцніше трималася!
- Ти розірвав його на шматки!
- Я не розривав, він сам розвалився!
- Ти вбив його.
- Я не вбивав його! Навіщо мені було його вбивати!
- Через підпис. Тепер ось на аркуш і пиши.
- Що писати?
- Зізнання.
- Яке зізнання?
- Це буде серйозною пом’якшуючою обставиною. Тебе не посадять надовго.
- За що мене садити!
- Ти вбивця.
- Я не вбивав!
В'язень підхоплюється, він збуджений, він хоче щось пояснити, він простягає руки до слідчих і знову отримує удар. Знову падає на підлогу, слідчі знову запалюють. Сидять.
- Я тільки не розумію, як він його розірвав?
- Бозна. На вигляд він не такий вже силач.
- Може жилавий? Або ножем?
- Ніякого знаряддя не знайшли. Зовсім ніякого. Та й лікарі кажуть, що тіло не різали, а саме розривали. На шматки.
- А чого воно так смердить?
- Кажуть, що гниле.
- Як таке могло бути?
- Не знаю.
Сидять, жадібно затягуються.
- І що будеш робити з жінкою?
- Не знаю. Піду до тестя, вибачуся.
- А як не вибачить?
- Не знаю. Мабуть, буду розлучатися.
- А я Лене скажу, щоб теж розлучалася. З підором життя не буде. А ще як СПІД підхопить. Збоченець, це як наркоман, скільки не сподівайся, а даремно.
Затягуються, кидають обпалені фільтри в попільничку.
- Піднімай товариша.
В'язня приводять до тями, садять. Той тільки відкриває очі, починає белькотати:
- Я не винен, я не вбивав, я не винен, мені не можна в тюрму, в мене діти!
- Слухай, хлопче. Нам то твоє зізнання не дуже і потрібно. Не так, як тобі той підпис. Просто ми хочемо, як краще для тебе ж. Ми бачимо, що ти не злочинець, що просто так вийшло. Але сидіти тобі все одне.
- Чому?
- Тому що загинула людина. У тебе був мотив, ти сам зізнався, що бив його, тебе знайшли біля трупу.
- Якого трупа, він розвалився!
- Це не важливо.
- Ви ж самі знаєте, що я не міг його розірвати! Людина не може розірвати іншу людину на шматки. Розрізати може, а розірвати – ні! Не може і все! Я не винний. Я тільки ударив його!
- Хлопче, знаєш скільки було у мене випадків, коли людина била, як і ти? А інша людина падала потилицею об бордюр, чи під машину, чи ще щось. І того, хто бив, садили саме за вбивство. Тебе теж посадять, то краще зізнайся.
- У чому?
- У тому, що вбив архітектора.
- Але я не вбивав його! Я просто фізично не міг розірвати його!
- Це не важливо, міг ти чи ні. Головне, щоб ти зізнався. Тоді суд зменшить тобі строк. А ще як врахувати дітей та твій стан афекту, то взагалі, ти незчуєшся, як вийдеш на волю.
- Але ж я не вбивав!
Старший слідчий заморено дивиться на в'язня.
- Невже ти не розумієш простих істин? Є труп, загибла людина. Не просто людина, а головний архітектор міста! За нього хтось повинен відповідати! Ще якби він був якійсь бомж чи робітник с заводу, то нехай, якось би замазали справу. Але головний архітектор міста! Поважна людина! Не можна вбивати поважну людину і залишитися непокараним.
- Але я не вбивав!
- Хтось повинен бути покараний. В тебе був мотив, ти бив його і тебе знайшли біля трупу.
- Біля смердючих шматків гнилого м'яса!
- Це не важливо. До тебе головний архітектор був живий, проводив засідання, зустрічі, підписував накази і розпорядження, навіть мав телефонну бесіду з мером. А потім він вмер. Ти повинен відповісти за це і ти будеш відповідати, хочеш цього чи ні. Зараз просто ти сам вирішиш, чи сидіти тобі повний строк, як злочинцю, що не розкаявся, чи сидіти частину строку, бо суд врахує твоє зізнання. Ось і все.
- Мені не можна в тюрму, мої родини ні за що буде жити!
- У них залишаються магазини.
- Магазини під заставою!
- Ну, значить, так буває.
- Ти ж доросла людина.
- Моя Оленка! Вона загине!
- То не будеш підписувати?
- Відпустіть мене! Я невинний! Невинний! Відпустіть!
В'язень кидається до дверей з кімнати, але вони заперті, стукає по них кулаками. Слідчі всміхаються, підходять ззаду і хапають за руки. Вивчені рухи, кілька секунд і в'язень вже стогне на підлозі.
- Ну, як хочеш. Як тобі увесь строк мотати краще, то мотай. Ми тобі не лікарі.
- Тільки потім же лікті обгризати будеш.
- Суки! Суки! Ненавиджу! Усю кров випили! Тварі!
Слідчі б'ють в'язня. Без всякого захвату, а так, аби замовк. Він стихає, кавкає кров'ю, щось белькоче. Слідчі відкривають двері, кличуть чергових. В'язня забирають. Наполовину ведуть, наполовину тягнуть. Слідчі з полегшенням зітхають.
- Пішли, поснідаємо?
- Не хочу. Апетиту немає.
- Через нерви?
- Еге ж.
- Тоді пішли по сто грам. Воно попускає.
- Пішли.
Через десять хвилин сидять в якомусь ганделику, наливають зі штофу горілку по чаркам. П'ють, не цокаючись. Закусують салатом з невеличкою тарілки. Старший каже:
- І жаль його.
- Кого?
- Та лошка цього.
- А що поробиш?
- Він же не вбивав.
- А хто?
- Може дійсно згнив той архітектор?
- Якби чиновники гнили, в Києві б уже жити не можна було через сморід. Тільки вони не гниють, а квітнуть.
- А цей же хлопець, він не сидів на місці, боровся, копійку заробляв, дітей піднімав.
- Тепер сяде.
- І не підор якійсь.
- І не суко, як мій тесть.
Випивають ще по чарці, гризуть в'ялі помідори і мовчать. Потім дістають по цигарці і закурюють.
