Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96045

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 5461, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.144.30.193')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Авантюрна проза

Трінідад і Тобаго 12

© Олексій Тимошенко, 03-07-2007

Розділ 12, в якому  разом із нашим героєм Петею Вяцеком ми  залишаємо квартиру доктора Лисенка, знайомимося з патріотом країни Юхимом  і  потрапляємо до таємної гондураської організації „ Рух за звільнення  Гонудрасу від  тарганів”. Неочікувана зустріч.    (початок http://gak.com.ua/creatives/1/3106)

  - Гондурас, Гондурас, ти країна супер - клас!
Ой, леле, зупиніть Землю, я зійду! Який знайомий голос! Але що може робити господар цього  такого приємного на перший погляд ( а точніше слух) голосу  під дверима цієї такої несимпатичної квартири? Та розбиратися мені схоже  не було коли! Треба приймати якесь рішення  і готуватись до героїчного вчинку. Я обережно розвернувся і  тихесенько зробив  декілька  кроків вперед.
- Гондурас, Гондурас..  – продовжував набридати мені голос.
„Хто куди, а ми тікати” ,– подумав я  перш ніж накивати п’ятами з квартири  професора Лисенка. Для мене це заняття  досить звичне, адже мене частенько виручали ноги, особливо в тих ситуаціях, коли і вибору то особливо ніякого немає окрім одного – чкурнути так, щоб за тобою лише  смуга з пилу   і лягла на землю. Тож я не вагаючись  підскочив до вікна.
- Гондурас, Гондурас ..-  знову лунало десь позаду.
-У-у, – почулося  із  тієї шафи,  в яку я запхнув професора Лисенка та його асистентку.  Схоже, це ті  двоє прийшли до тями і намагались вибратися  на світ білий. Я розчахнув штори, відчинив вікно, ех, де мої сімнадцять років, і заскочив на підвіконня.
Прощавайте, пане Лисенко! Зустрінемося в наступному житті!
Я стрибнув униз.
Ви не являєте, про що можна подумати в цю мить, коли ти, підкоряючись поки що невідміненому урядом Гондурасу   закону тяготіння, летиш униз. За ці  секунди  можна згадати все своє життя, попросити пробачення у всіх, кого ти образив, дати собі якійсь безглузді обіцянки, спробувати декілька разів махнути руками ( а може вийде?), можна  й гарнесенько налякатися. Нічого цього я не встиг зробити. Бо квартира Лисенка знаходилася на другому поверсі  і  тому мій шлях до землі був недовгий. Та все одно  я почав  міркувати, про те,  що слід бути гуманнішим, що людей в шафу не можна запихувати, а треба їх любити, бо всі ми  брати...
- Ай! -   це на місці моєї зустрічі із землею звідкись узявся якийсь тип. І зараз йому було дуже кепсько. Тепер я лежав на ньому. Нічого собі – оце посадка!
- Дякую! Дякую! – почув я чиєсь лепетання. Біля мене  стояв якийсь чолов’яга  і кліпав очима.
Хутко піднявшись я розгледів незнайомця  - в окулярах,  в шкіряному піджаку, невисокий. Мені здалося, що його руки були зв’язані мотузкою за спиною. Так і є.
-Стій! Cт-іій!    
Разом ми озирнулися. За декілька будинків від нас бігло декілька чоловік  у темному одязі. Еге, друже, Вяцеку, ти я бачу  з корабля на бал!
- Ну, чого витріщився! – для підтримання свого авторитету гримнув я на незнайомця, – так і будемо стояти?
- Дякую! Ви мене  врятува...
- Чув уже. Годі базікати!!
Дотримуючись принципу – ворог моїх ворогів - мій друг, я витягнув ножа  і розрізав мотузку.
-  Тікаймо!
І ми щосили побігли по вулиці. П’яні кулі затанцювали свій танок смерті. Затанцювали і я разом із незнайомцем, якого я випадково врятував. Знаєте  такий веселий рок-н-рол вийшов!
З подивом я виявив, що незнайомець не лише від мене  не відставав, але і навіть на декілька кроків випереджав. Ба, як людина жити хоче!
-Сю-ди! – скерував мій   новоспечений гід.  Важко дихаючи ми забігли у двір  високого  старого будинку.
- Те-пер сю-ди! – ми забігли в  під’їзд цього будинку. – тут ...є...другий... ви- хід
Все правильно. Через декілька хвилин  ми вискочили  на вузеньку вуличку вимощену бруківкою. Людей тут майже не було, машин теж не видно. А нічого, Сусанін молодець!
- Все! Мо-жна трі-шки пере-по-чи-ти. – незнайомець  притулився спиною до  паркану, - ме-не зв-уть Ю-хим.
- Річі...- ляпнув я у відповідь.
- Як ви його!
- Та пусте. А хто він?
- Поліція. Спецпідрозділ. Шукають порушників благоустрою славної держави Гондурас. - Юхим криво усміхнувся. – Козли. Нє, не ту країну назвали Гондурасом! Ви я бачу з  ненаших..
- А що  - помітно?
- Помітно. Цих  в темному  одязі у нас кожна собака знає.
- Я з Трінідаду.
- Чомусь я так  і подумав, – кивнув головою Юхим. В його словах було стільки впевненості  в правдивості моїх слів, що я собі в думках зааплодував „Браво, Вяцеку, влучний постріл”.
- Тільки справжній хлопець із Трінідаду міг  так пришпилити  поліцая до землі. Як комаху. Бац -  і не має!
- Так йому  і треба, – кивнув і я. – Дивлюся, хлопець ти ніби нормальний, то я і подумав, виручу...
- Еге! – ляснув мене по плечу  Юхим. – З мене пляшка гондураської. Ну, годі, пішли.
- Куди?
- До нас. В гості.  Познайомлю тебе із справжніми патріотами  Гондурасу, найкращими його синами, які прагнуть до  звільнення   нашої країни від диктатури  цих хробаків, цих виродків, цих тарганів!!!  
Так я потрапив до  однієї вельми цікавої  та оригінальної організації.


*                                                               *                                                         *

    - Ну що, так і будемо мовчати?!
Здоровенний тип з квадратною головою зазирав мені в очі. Із - за його спини виглядав ще один, худорлявий з довгим покрученим носом. Він  теж  задавав мені дурні запитання:
- Будемо мовчати чи як?  
„ Чи як” , - блискавкою майнуло  в моїй голові.
„Ні, будемо мовчати” – було моєю наступною думкою, більш розумною, хоча і більш ризикованою.
Раптом  велетень своєю дубовою ногою  поцілив  по стільцю на якому я сидів із зв’язаними руками в центрі  невеличкої сірої кімнати. Я  гепнувся   просто вниз, на брудну підлогу.
- Слухайте, хлопці, - не витримав я, - ви мене певно з кимсь сплутали.
- Ага, – радісно заплескав  у долоні худорлявий. – Заговорив!
Голос  у нього був  доволі писклявий та неприємний.
- Він у нас ще  й заспіває! – додав свої п’ять копійок другий і вони зареготали.
Хай йому грець! Та що це діється в цьому Гондурасі! Ну, Шеф, якби я знав  в яку авантюру  ви мене втягуєте, то краще одразу б з’їв увесь запас вашої кави – швидка загибель і то краще ніж ці тортури! А почалось  все доволі банально - мій новий знайомий Юхим, якого я врятував від переслідування  гонудраськими копами,  на знак  подяки привів мене до своїх друзів, таємної гондураської організації „Рух за звільнення  Гондурасу від  тарганів”, до справжніх патріотів Гондурасу, які, за його словами повинні були мене  і „одягнути,  і накормити, і культурну програму організувати”. Натомість мене роззброїли, роздягли, зв’язали руки, посадили на стілець, так що із обіцяного в перспективі я бачив лише „культурну програму”.  Юхима  відвели в сусідню кімнату, я побачив це краєм ока, коли  мене закидали в мою катівню.
-   Слухайте може вам того -  грошиків треба? – сказав я,  і одразу ледве не прикусив язика. Здається щось таке я пропонував  майору  у підводному човні. А два рази в одну річку не входять!
- Що? Купити нас  хочеш, не вийде,  Кудасовський прихвостень!
„Ого!” – принаймні  це вже якась інформація. І правда схоже на патріотів Гондурасу. А от в річку дійсно другий раз не вийшло. Ляпас, який я отримав від худорлявого, це підтвердив. Я з жахом подумав, що буде коли другий тип почне тренуватись  і собі, використовуючи мене як боксерську  грушу. Давно я не був  „ мальчіком  для біття”.   І тут ніби прочитавши мої думки, він  сказав:
- Так, Пискля, нічого з ним тут, останній раз питаю – з якою метою Кудасов тебе до нас заслав, що ти повинен зробити, які твої плани?  Ну??
- Слухайте, я з Тобаго....  цебто, з Трінідаду, - виправився я швидко, згадавши, що Юхиму говорив саме це.
- Зараз ми дізнаємося, звідки  ти, з Трінідаду, з Тобаго, чи з якоїсь іншої країнки. Пискля тягни магнітофон, хоча ні, я сам.
- Може не треба, Гера. Минулого разу якось негарно вийшло..
- Давай кажу!!!
Гера вийшов, а я запитав у Писклі:
- А як вийшло минулого  разу?
- Пельку  затули,  Кудасовький придурок!
- Все одно. Я буду мовчати, ні, я буду кричати, вимагати, галасувати, і, взагалі, покличте адвоката,  і  вашого начальника!
Адво-ка-та, ад-во-ка-та, ад-во-ка-та!!! – почав я волати  щосили.
- Зараз, буде тобі  і адвокат,  начальник, і голова профспілки!!! – закричав Гера, який заскочив у кімнату,  хутко увімкнув магнітофон.
Я одразу замовк. Бо мені враз забракло слів. Ні, дзуськи, вони нічого не запишуть!! Буду мовчати як риба!!
Але Гера витягнув  з кишені своїх  штанів якусь невеличку річ. І я впізнав її.  Це була  касета, знаєте, з тих, що були модними  наприкінці двадцятого століття. А показував  її мені начальник нашої служби безпеки Іван Іванич, коли давав інструкцію  по  орієнтації на місцевості  у Гондурасі „Синку, ось,  коли побачиш оцю штуку, збирай усі сили, аби встояти перед нищівною силою цієї могутньої зброї, винаходом Гондураської інквізиції Кудасова!!!” Так і є. По моїй спині побігли  мурашки. Усьо, прощавай ненька Україна. Не побачиш більше свого сина, не літати мені більше до середини Дніпра на гелікоптері, не їсти мені більше літаючих вареників у їдальні нашої контори.
Пританцьовуючи,  Гера засунув касету у магнітофон, засунув  у вуха клаптики вати і клацнув на кнопку.
   Незвичний звук заполонив кімнату. Від болю я гепнувся униз, на підлогу.  Поряд зі мною впав Пискля.
- Придурок! – закричав Гера, витягнув з кишені вату  і, як пляшку гарного вина, закупорив голову Писклі.  
А  магнітофон розривався:

„Забері меня  скорей і вєзі за сто марей,
і целуй мєня вездє, восемнадцать мне  уже..”


Так –так. Це і був небезпечний  винахід Кудасовської інквізиції. Саме  з його легкої руки було запроваджено такі  тортури для самих злісних порушників благоустрої славної  країни Гондурас, а точніше запроваджено використання  російської попси кінця двадцятого століття. Саме в кудасовських лабораторіях  було виявлено, що така музика край негативно впливає на співвідношення процесів збудження та гальмування  у корі головного мозку і спричинює певні порушення у психіці людини. Але  якщо у двадцятому  у століття  це було не так сильно відчутно, тепер же результат був просто вбивчим, для сучасної людини це була вірна загибель...
Ходили чутки, що і сам Кудасов іноді її слухає і вояків  своїх „чупакабрасів” примушує, ну, він, то збочинець відомий.  
- А-а-а-а , триматися, друже Вяцеку, триматися!!! – намагався я протистояти музичній вибуховій хвилі. „Врагу не здайотся наш гордий Варяг”- почав я наспівувати про себе. Ух ти, здається легше! Окрилений  успіхом  я почав співати про себе всі відомі мені пісні.  Нарешті, стиснувши  руки в кулаки  та вирячивши очі,  я голосно заспівав:

„Ой на горі да женці жнуть,
А попід горою,
Попід зеленою
Козаки йдуть... „

Здавалось напруження досягло усіх можливих вершин. Я відчував, що зараз загублюсь  в цій невеличкій кімнаті. Розчинюсь. Зникну. Все навколо мене почало кружляти, танцювати, стілець, стіни, обличчя  задоволених Гери та Писклі. Все капець!!! А-а-аа.......
Та  раптом серед цього хаосу я встиг побачити, як до кімнати, міряючи  підлогу великими кроками,  зайшов  сивочолий чолов’яга, підскочив до магнітофону і вимкнув його. Гера та Пискля застигли на місці.
Знесилений я впав на стілець.
Незнайомець  витягнув із вух вату,  підійшов до мене
- Вяцеку! Все. Все закінчилось. Ау-у.
- Забері меня скоре... – пробурмотів я собі під носа.
- Геть звідси, -  рявкнув він на моїх душевних співрозмовників.
- Професоре...
- Професоре!?
- Так,  Вяцеку. Гондурас, гондурас, ти країна супер клас!!
-Україна тричі супер клас! Професоре, то ви Лисенко? – раптом я зрозумів.
- Власною персоною, Лисенко, - сказав мій  рятівник і провів рукою по патлатій голові . І висунув язика. Він був схожий на Ейнштейна, цей диво-професор. Я розсміявся.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

перезавантаження

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Антон Санченко, 03-07-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.040453910827637 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати