Джмелі гуділи густо й басовито, як бомбовози, тяжко розверталися, наближаючись до квітки. Потім на мить змовкали, збирали солодкий пилок. І знову починали басовито гудіти, летіли собі далі.
Катруся замріялась. От якби вона була отаким джмелем і могла збирати солодкий мед – ох, як би вона наласувалась!
- Гей , дівко, ти спиш чи що? – висмикнула дівчатко з мрій тітка Ганна. – Диви-но, куди твоя Манька полізла! Біжи, вертай худобу, а то матері розкажу, як ти пильнуєш корови! От вона тобі всипле!
Вереск різав вуха. Здавалось, що через нього перестали гудіти подивовані джмелі, і жайвір на мить принишк у небі. А нещасна Манька, зачувши негаразд, сама вже верталась до гурту. Катруся почувалася так, наче її плечі оперезали лозиною. Але ж треба було глядіти худобу, а не мріяти.
А спробуй думати про щось інше, як в голові одна думка, одне бажання – їсти. Струсонула головою, наче це мало допомогти. Корова хоч хвостом махоне та й мух повідгонить, а тут хоч руками, хоч ногами махай, а думка ота клята – гірше мухи – не одженеш. Хоч іще пекли на тілі сліди від батькового паска за ТОЙ ХЛІБ...
Ой, Божечку, хіба ж Ти не бачив, що Катруся цього не хотіла? Чи ж вона винна? Ходила до тітки аж до Гішина, провідати, а тітка дала їй цілу паляницю хліба, щоб додому всім занесла. Яка ж то довга була дорога, та ще й через ліс. Катруся лиш крихточку відколупила, і ще. А потім ще трішки, ну зовсім трішки. Як то півхлібини не стало – і не спам’яталась. Як підходила до хати – то тільки ноги зватніли, бо знала – кара буде.
І ніхто не заступився, навіть мати. Бо дванадцятеро душ у хаті: батько, мати, семеро дітей, та ще стара сліпа баба Пріська, та ще тітка Улита з чоловіком. Хто ж простить малу крадійку, як всі голодні, всі.
Все, що мати зварила – чи то пшоняну кашу з маленьким кісничком шкварки (і то вже свято було!), чи яку затірку з лободою, а чи ще яку голодну бовтанку – у великому чугуні готувалося. На стіл ставилася велика миска. І першим страву завжди куштував батько, господар. Смакував, ложка за ложкою. І не доведи Господь, щоб хтось із малих потягнувся до страви самовільно – міцний удар ложкою по чолі – не пнися вперед.
- Такий час був суворий, і не був мій батько злий чи поганий! – згадує Катруся і понині. – Жилося тяжко, голодно.
Працювали зранку до вечора. З одежини – одне платтячко ситцеве. А дітлашня збереться у гурточок, та давай на огорожі крутитись, як акробати на перекладині. А Катруся й собі – докрутилася, доперекручувалася, що аж дірку на платті витерла на самому животі. От і знов була сварена та ще й бита.
- Шкода, не знають мої внуки, та що внуки – діти не знають, що то є – одежа домашня, з льону ткана. І не тямлять нічогісінько в тому, як то було те полотно зробити та сорочку вшити. І сіяли льон, і брали, і стелили, і мочили, і тіпали, і нитку сукали. А взимку мати сідала за станок – то була робота гарна, мамині руки спритно посилали човника з ниткою, стук-стук – прибивала нитку, і знову летів човник, злітали мамині руки. А витнути-викроїти – сорочки, штани – чоловікові, дітям, собі – одним лише ножем? Хто нині вміє? Непотрібним стало те уміння.
Були б гроші, купиш усе. А тоді грошей не було. І коли батько десь-колись давав десять копійок, щоб купити цукерок-подушечок – більшого свята вже бути не могло.
Мати вчила все робити – і прясти, і ткати, і жати. Бо дівка мала вийти заміж та вміти все робити. А щоб поратися в хаті, коло печі та на городі, у полі – то змаленька вже було навчено та привчено.
- Отаке було дитинство, - каже бабця Катя своїй золотокосій внучечці, гладить голівку її та заглядає в очі.
Дівчинка недовірливо перепитує:
- Ну, а що, тоді не було магазинів? Не можна було там щось купити – в кредит чи ще якось?
Бабця усміхається:
- Які тоді магазини? Навіть не пам’ятаю, коли в нашому селі магазин з’явився. Мабуть, вже тоді, як я виросла, поїхала на навчання до Львова.
А як була малою...Дуже хотілося мати справжню ляльку – з магазину. Мама скручувала для нас шматочки полотна та й шила отакі саморобні лялечки, малювала їм очі та ротик. Або гралися ми дітьми отим домашнім начинням, яке було в хаті – дерев’яна ложка, товкач, а чи яке горнятко чи покришка – ото й всі іграшки. А в сусідської дівчинки Олі (багацького була роду, бо й батько і дід лісниками працювали та вміли гроші докупи стиснути) – була справжня лялька – у плюшевому платтячку, з банькатими синіми очима, з порцеляновим личком – і то був дитячий рай. Чого тільки не обіцялося і робилося, щоб Олька дала хоч на пару хвилин потримати та поколисати те плюшеве чудо!
А ще (таке дитинство!) – горить хата. Зима, холод, сніг, а від хатів палить тим полум’ям, сажа в горлі дере. Німці женуть усіх людей валкою на станцію до Ковеля. Мама чогось іде помалу-помалу, за руку тримається мала Марічка, на другій руці – найменша Оля. Я вела за руки Василька і Володю, А найстарший Олексій тягнув на плечах клунок з якимись, вхопленими в останню мить речами та куснем хліба. Серед конвою був якийсь добряк-німець – дав нам, дітям, по шматочку шоколадки, а Олю намагався посадити на воза, що їхав трохи попереду. Але мати щоразу знімала малу з воза і вперто несла її сама. Ми не знали, не розуміли, чого так помалу пленталась мама, що ми опинились аж у самому кінці валки, чому вона не полегшить собі ношу, не дасть Олі їхати возом. Аж тут – гуркіт, стрілянина, крики – напад на колону. Німці кричать “Шнель, шнель!”, а мама штурхонула мене з братами у рів, та й сама – за нами. Німці й не спостерегли, як ми зникли, а може, себе рятували, то й не верталися, не шукали.
Отак і вирятувалися. До села іти – нема як. Все горить, німаки із псами літають від хати до хати, перевіряють. То ми й побігли до лісу. А які ліси у нас, знаєте? Болото на болоті. Одне добре – німці боліт наших боялися.
Отак перестояли в болоті на купинах цілий вечір та цілу ніч – чекали, поки вщухне стрілянина і крики. Купини потрохи втопали уводу, то ми по черзі перестрибували на інші. Досі та зимова нічка нам усім дається чути. Бо всі-всі діти нашої мами, окрім найменшої, Тетяни, яка вже після війни народилася, мають хворі ноги. Правда, хвороба та ближче до старості приходила, та чи від того легше? Он Олексій, найстарший – ноги руками пересуває, не слухають вже його зовсім.
Але отоді врятувалися. Вернулися у спалене село, стали рити землянку, шукати, чи де які продукти з погреба вціліли – бульба, капуста чи буряк. Жили, бо треба було жити. А мати пильнувала нас, дітей, та чекала мужа свого з фронту. Неграмотна була, то ходила до сусідки, щоб та листа чоловікові написала. А слова ж які знаходила!
Лети письмо крилом,
лети письмо орлом,
впадь на ту кровать,
де мій милий буде спать.
Все вона перенесла, у всіх бідах вистояла. Ох, що то були за часи! Почалася пошесть малярії. Захворіли молодші, потім і середущі, а потім і Олексій, Хіба Катруся та мама залишалися здоровими, щоб ходити коло хворих. Чим лікували, як рятували? Аж ото одного дня, надвечір побачила мати – Катруся зіщулилася у куточку, пропасниця її трясе, очі блищать. Вхопила дитину свою на руки, та як кинеться з нею до криниці :
- Утоплю! – кричить, - утоплю! А нащо ж ти мені хвора? Та що ж я буду з тобою робити? – кричала, плакала мама, а перелякана Катруся верещала не своїм голосом, чіплялася руками їй за шию, тремтіла й боялася так, що аж цівки гарячі текли ногами.
- Що то було? Чи то хотіла мати налякати хворобу, щоб відступилася від дитини, чи так не витримали її нерви – але я таки не захворіла тоді, - продовжує розповідь бабця Катруся. - То лікарі нехай тепер сушать собі голови над цим та пояснюють. А ми чіплялися за життя, голодні і жилаві, ані зайвої ласки, ні пряників, які там умови та методи виховання. Виживання. Гірко таке згадувати. Нікому б такого не бажала зазнати. Але, напевно, через суворість нашого дитинства, ми, діти, все життя шанували і матір, і батька, і всю родину, і ніколи ніхто не вкрав, не позаздрив, не оббрехав.
А як подорослішала, вже дівкою була – то що, дуже краще стало жити? На танці збиралася – то мала знову ж таки одне плаття та ще піджак – то вже була мода. Отакі усі наряди. А поїхала до Львова з дівчатами в училище поступати. Тато дав мені сім рублів – п’ять на дорогу туди, два – купити поїсти. На зворотню дорогу грошей не давав – ти ж, мовляв, вступиш, там тобі стипендію призначать. От і живи на всі свої гроші. Вступила. Дівчата поповерталися назад, не склали іспити, а я вступила. Шинель, широченний ремінь, резинові боти на всі пори року, в яких клято мерзли взимку ноги. Щоденна ранкова лінійка, співання гімнів. Ще ті, ще сталінські часи. То зрозуміти зараз неможливо – яке було всенародне горе, коли Сталін помер –всі плакали, на вулицях, всі! Йому вірили і боялися майбутнього – як без Сталіна будемо жити!
А ще – спогад – про справжнє всенародне свято – Гагарін полетів у космос! Всі сміялися і раділи, яке було піднесення, яке щастя сяяло в кожного в очах – ми гордилися своєю державою, людиною, яка так високо піднесла ту державу. Жили в біді , жили по команді, строго і правильно. Але ми тоді були молоді і веселі – бо ж молодість – як трава – крізь усі біди пробивається.
Мале дівчатко дивилось на бабцю розчуленими очима . Почуте ставало перед нею наче казка, трохи страшна, неймовірна і дуже дивна, в яку важко було повірити. Квітуча вишня над лавкою, де сиділа бабуся з онучкою, ронила на них білі пелюстки цвіту.
А над квітами бриніли бджоли, гуділи джмелі - густо й басовито, як тоді, у далекому Катрусиному дитинстві.
