У кімнаті нас було четверо. Більше нікого. Ми сиділи в різних кутках кімнати на старих дерев'яних стільчиках і мовчали. Кожен з нас у чомусь був схожий на єгипетського сфінкса: такі ж непорушні, наче витесані з каменю, обличчя, на яких не можна було прочитати ані жодної щонайдрібнішої із емоцій, ані угледіти, що в дрібних капілярах, якими пронизані геть усі тіло і шкіра , насправді нуртує кров. Здавалося, ніби життя вже покинуло нас. Потім один з нас підійнявся і вийшов. Він був найстаршим і, кажуть, найпершим. Ще до того, як ми всі зібралися разом, до нашого слуху доходило багато різних легенд про нього, неймовірних і фантастичних, і ми в них повірили, а потім повірили в нього. Ще малечею мріяли ми стріти його, але час усе не наставав. Вже потім якось випадково ми стрілися: я, він, та двоє інших; ми троє чули про нього багато, хоча і не зналися між собою до здибання з ним; він про нас – ні. Ми стрілися і пішли, йшли дуже довго, дуже довго, здається, що кілька довгих тисячоліть, хоча насправді, напевне, то все через втрату здатності відчувати плин часу. При зустрічі з ним таке відбувається. Ми чули про це ще дітьми, але тоді для нас це все виглядало як казка нам недосяжна. Ми пройшли з ним через багато світів, океанів, гір, міст, лісів, здавалося, що ми завжди кудись ішли, але кожен з нас добре пригадує, що минали довгі і втомливі проміжки часу і ми поверталися у один невеликий будиночок, загублений серед лісів, гір, океанів і часу, мовчки заходили усередину і всідалися в різних кутках кімнати на дерев'яних стільчиках. І мовчали. Ніхто з нас не знав, навіщо нам усі ці тривалі і знесилюючі мандри. Проте ми й не задавалися цими питаннями. Лише тепер ось, здається, настав той момент, коли пошуку відповідей на це запитання нам вже не вдасться уникнути. Але ми усвідомили це не відразу.
Хтось пригадав, що колись ходили чутки, ніби звали його Архипом, і ніби він був тим самим, але ким тим самим не міг сказати ніхто. Коли двері в будинок закрилися від раптового пориву вітрів – у кімнаті виник рух: наші стурбовані погляди стрибали з одного на іншого, і всім ставало не по собі. Ми опинилися у ситуації, у яку не потрапляли ніколи, коли з нами був Архип , ми не знали що нам чинити, раніше у нас не виникало такої проблеми, врешті ми підійнялися і вийшли у двері. Довкола, куди оком не кинь, безмежне порожнє поле, ані жодного деревця, куща, об який міг спертися зір – не траплялося. Ми знаходилися вдалині від усіх цивілізацій і перехресть важливих шляхів, стояли і видивлялися знайому постать Архипа, але його не було. Тоді ми пішли без нього.
Коли проминув довгий період часу, ми знову опинилися перед входом у той будинок, той самий. Зайшли і всілися у різних кутках кімнати на дерев'яних стільцях, на четвертому, весь у пилюці і павутині, сидів він, точніше, те, що залишилося від нього: вибілений скелет того самого. Ми перезирнулися, глянули на нього, перепочили і вирушили в дорогу.
