Чет з приклеєною бородою і вусами, у довгому чорному плащі, нервово палить у під\'їзді будинку біля телецентру. Намагається бути спокійним, каже собі про ідеальний план, про запас міцності, про те, що вже сьогодні увечері, лише через кілька годин, його мрії здійсняться. Дивиться то на двері телецентру, то на годинник. Зараз Ягнятко повинна вийти. Ось і вона, білява та сміхотлива, йде та підстрибує, вона завжди так ходить, наче кізочка, кудись поспішає, моє ти гарненьке, моє ти Ягнятко. Чет так зачаровується нею, що забуває про план, за яким він повинен стежити за дівчиною до дому. Тільки зараз, коли вона зникла за рогом, Чет приходить до тями і біжить на зупинку. Ледь встигає заплигнути у тролейбус. Ягнятко завжди їздить тролейбусом, не розтринькує гроші на маршрутку. Моє ти економне, копієчка до копієчки, а потім гуляй душа, летіть подалі гривні.
Вона стоїть біля середніх дверей, така сяюча, що на неї оглядаються. Деякі впізнають ведучу обласного телебачення, але таких мало, бо те задрипане телебачення ніхто не дивиться. Чет дивиться на неї і відчуває, як повстає член. Хай тобі грець, Ягнятку, що ти робиш із кращим кримінальним кореспондентом цього міста, з людиною, яка була під кулями і бачила ножа, яку поважають найвідбитіші оперативники, так от, ти зводиш його з глузду, робиш самого Чета Загорулька божевільним, примушуєш його вдягати дурнуватий грим і стежити за тобою!
Ягнятко сміється, показує кондуктору свій проїзний квиток. Ягнятко в доброму гуморі, у такі моменти вона неперевершена, вона, наче сонце, випромінює з себе позитивну енергію, багато енергії. Чет помічає серед біленьких кучерів рожеве вушко. Як він любив покусувати ці вушка, як Ягнятко заводилася від цього!
Чет відчуває, що треба відвернутися, бо ж зараз він кінчить прямо в штани, а він не вміє кінчати мовчки, він буде стогнати, що не дуже добре робити в одиниці рухомого складу Тролейбусного управління. Чет відсувається до вікна, дивиться туди і намагається заспокоїтися. Думає про політику, українська політика, це така справа, від думок про яку все відразу опускається. Треба тільки уявити морду Януковича, у крайньому разі Медведчука і все: там де хуй стояв - лише стіл поминальний. Звичайно, є ще Тимошенко, гарна жіночка незважаючи на вік. Чету подобався її рот, такий великий, чуттєвий та хтивий. Як казав в анекдоті Віні-Пух, дивлячись на пащу бегемота: \"Таким би хлібальничком та медку\". Чет навіть голосував за Тимошенко, бо не міг відмовити жінці з таким ротом у своєму голосі, до того ж в українському політикумі не було члена, адекватного цьому ротику.
Чет думав про Тимошенко, коли побачив, що Ягнятко виходить. На дві зупинки раніше, ніж її будинок. Чет сіпнувся, відштовхнув кількох пасажирів, які лізли в тролейбус, намагався вискочити з тролейбуса, коли відчув на своєму плечі руку:
- Куди, а проїзд оплачувати!
Поруч із Четом гнівалася міцна жіночка у болоньовій курточці і в’язаному кашкеті. Вона вже була розігріта попередніми лайками з безквитковими пасажирами, то хотіла війни, великої та переможної. А тут якийсь довбойоб з борідкою, на такому можна зігнати злість. Кондукторка розуміється на людях і знає, кого можна чіпати. Ось її рука, товста, здоровезна, з горбиками судин на долоні, з широкими, наче совкові лопати, нігтями, хапає Чета. Він хоче встигнути за Ягнятком, то скидає кондукторську руку і тиснеться до виходу.
- Ах ти покидьок! Стій!
Кондукторка, така товста і незграбна, зненацька робиться швидкою і моторною, наче бегемот. Вона кидається на Чета, переповнена праведною люттю, хапає його за волосся, точніше за перуку.
- Штраф плати, сволота!
Чет був полум’яної людиною. Як він не був зосереджений на Ягнятку, але хапати його за волосся не можна. Навіть за перуку. А якщо вже це ти зробив, то чекай великих неприємностей. Чет схопив руку кондуктора, заломив її так, що жінка заволала, відкинув геть і сіпнувся до такої вже близької зупинки. Та прямо перед носом двері зачинилися, і тролейбус зрушив з міста.
- Покидьок! Руку зламав! Пиздьте його!
Кондукторка була справжній берсеркер, то пішла в атаку, їй допомогли кілька пасажирів, яких Чет штовхнув, коли намагався вийти. Останнє, що він запам’ятав, так це брудну підлогу тролейбуса і крики жінки, що вона його навчить чемності.
Хоча ні, насправді, Чет вийшов з тролейбуса. Так, трохи полаявся з кондукторкою, поштовхався з пасажирами і вискочив на зупинці. Йому вслід лаялися до того голосно, що Ягнятко навіть обернулася подивиться. Вона завжди була цікава до всього, Чет спокійно пішов на неї, навіщось почавши трохи пришкандибувати. Для конспірації, чи що. Ягнятко подивилася на нього своїм чудовим поглядом повним радості і цікавості, Чету запаморочилося, ледь пройшов поруч. Ягнятко швидко наздогнала його, потім пішла вперед, заскочила у магазин \"Подарунки\".
\"Моє ти хороше\" – подумав Чет, - \"у дівчат свято, даруємо подарунки. Але найкращій мій подарунок - це ти\". Він пройшов трохи далі, розмірковуючи, що робити. За планом Ягнятко повинна була доїхати до дому, потім іти темнуватою алеєю, де Чет і вирішив усе зробити. Але зараз план почав тріскатися. З Ягнятком завжди так і бувало: вона була занадто швидка і непередбачувана для усіх планів.
Чет усміхається і згадує, як колись вони з Ягнятком поїхали до Києва. Просто йшли осінньою вулицею у Сумах і Ягнятко сказала, що непогано б зараз опинитися у Пирогово і подивитися як там сиплеться жовто-червоне листя. Через годину вони вже сиділи у маршрутці і мчали до Києва. З Ягнятком так завжди. Вона не людина, а вибуховий пристрій багаторазової дії.
Ось вона виходить з пакунком, повертає до зупинки, робить кілька кроків, потім підстрибує на місці і повертається. Йде прямо на Чета, який наче дивиться у вітрини магазину жіночого взуття. Дивний чоловік, дивний.
Потім Чет ледь устигає за нею, Ягнятко таке прудконоге, в інституті вона виступала за збірну, бігала на всіх змаганнях. Вони і познайомились на змаганні. Чет підміняв спортивного кореспондента, той якраз був у весільній подорожі, так ось Чет прийшов на ті кляті змагання, нічого не розумів, тинявся порожнім стадіоном, коли почув її сміх. Зі сміху все і почалося. Чим закінчилося, Чету неприємно було думати. До того ж, ще нічого не скінчилося, зовсім не скінчилося.
Але він думав, кривився, коли почув свист гальм і поштовх. Несильний, Чет навіть не впав на асфальт. Біля нього зупинилося таксі, біла \"Волга\". З неї вискочив водій і щось кричав. Якісь нісенітниці.
- Слухай, нічого не кажи про мою маму.
Мати Чета загинула в авіакатастрофі, разом з батьком. То Чет дуже нервував, коли хтось згадував його матір, хоча звичайно ніхто її не згадував, це просто такий вираз, але все ж.
- Що! Я ледь через тебе в тюрму не потрапив! Ах ти ж підор!
Таксист хотів вдарити Чета в обличчя. Але Чет багато чого бачив на цьому світі, то знав, що обличчя треба берегти. Він відступив вбік та спіймав таксиста на кулак у підборіддя. Водій упав на асфальт, Чет хотів іти далі, за Ягнятком, та звідкись взялись ще таксисти. Вони подумали, що Чет не хоче платити, чи ще гірше – спробував напасти на їх колегу.
- Пиздьте його!
Це вони таки підбадьорювали один одного. Таксисти не були кремезними чи каратистами, але вони були з монтувалками. Останнє, що запам’ятав Чет, це брудний та сирий асфальт і крики таксистів, щоб він більше ніколи до таксі і не підходив.
Насправді - ні, він таки перейшов дорогу, хоч таксі і ледь не збило його, а таксист поривався лізти битися. Але таксиста заспокоїв пасажир, який поспішав на вокзал, то Чет пішов далі. Ягнятко маячило вже десь метрів за сто попереду. Зараз буде роздоріжжя. Якщо вона поверне ліворуч, то дуже добре, тоді старий план діє, як ні в чому не бувало. А ось якщо вона поверне праворуч, то невдача. Там вулиця добре освітлюється, до того ж там кілька магазинів і завжди повно людей. Чет благає, щоб вона пішла ліворуч. Але у Ягнятка такий характер, що вона робить усе всупереч, то вона повертає праворуч, а потім ще й заходить в магазин.
Чет дивиться у вікно, як вона купує дві пляшки коньяку, невеличкий торт і фрукти. Ягнятко завжди любила випити, іноді до того, що падала з ніг. В таких випадках Чет транспортував її додому. Йому приємно було нести її на руках, легку та виснажену горілкою. Тоді вона завжди пила горілку, це зараз забуржуїлась і хлище коньяк.
- Вогнику немає?
- Не палю.
- Здоров’я бережеш?
- Еге ж.
- А для чого?
Чет не відповідає, бо дивиться у вікно магазина. Ягнятко стоїть біля прилавку з цигарками і тупоче ногами. Вона ніколи не могла встояти спокійно на місті.
- Ти що, блять, з пацанами поговорити не хочеш?
- Та він за тою тьолкою дивиться!
- Так ти збоченець!
- Дрочіло! Пиздьте його!
П’яні підлітки, років по шістнадцять, вирішили підробити трохи гоп-стопом і не знайшли нічого кращого, ніж присікатися до Чета Загорулька. Він б’є першого в обличчя, другого ногою по яйцях, третьому перевіряє шпаківню. Але підлітків багато, а як вчить російське прислів’я: \"Толпа малолеток - хуже паровоза\". До того ж, у них молотки та кастети. Останнє, що запам’ятав Чет, це слизьку плитку, викладену біля магазина і як підлітки одягли йому на голову повну сміття урну.
Насправді - ні, Чету вдалося відкараскатися від підлітків, бо він же був кримінальний журналіст і знав деяких авторитетів, на яких і послався. Молоді люди авторитетів поважали і від Чета відійшли. Якраз Ягнятко виходило з магазину. У лівій руці - подарунок, у правій - їжа та випивон, а вона підстрибує на ходу, така вже вона емоційна кізочка.
Чет поспішає за нею, дивиться навколо - наче нікого. Прискорює ходу, але хіба за Ягнятком угонишся! То Чет хитрує, він майстер на всілякі хитрощі. Він вже відчинив рота, коли з темряви чується.
- Це він! Пиздьте його!
Чет встигає згрупуватися і зустріти кілька тіней, які вискочили з темряви. Зненацька постріл і щось збиває його з ніг. Чет падає на купу щебінки, нічого не розуміючи. Якого біса у дворі житлового будинку гора щебінки!
- Суко, я тебе провчу, я тобі покажу, як роги наставляти!
Чет іще встигає промовити, що це помилка, коли його починають бити ногами у важких чоботах. Останнє, що запам’ятав Чет - це щебінка, що впиналася в спину і струмок сечі, яким його поливали під якісь повчальні висловлювання. Потім приїхала міліція (викликала Ягнятко), виявилося, що Чета прийняли за якогось розпусника, який наставляв тут роги, був бородатий і ходив саме у чорному плащі.
Насправді - ні, на Чета спробували напасти, але він так рикнув, що месники зрозуміли свою помилку і відступили. Він побіг слідом, він посміхався власній хитрості. Наздогнав малу.
- Вибачте.
Вона обертається. Навряд чи його добре видно в темряві, щоб вона впізнала того дивного бородача, якого помітила ще в тролейбусі. Чет достає з кишені білу ганчірку, наче лист паперу.
- Ось, не можу знайти адресу.
Він розмовляє басом, із западеньским акцентом, щоб вона не впізнала його.
- Давайте, вийдемо на світло, а то тут темно.
Ягнятко не боїться його і хоче допомогти, вона завжди допомагає людям, таке вже в неї добре серце.
- Гаразд, а то місто незнайоме, я трохи заблукав.
Чет зненацька кидається до неї, затикає ганчіркою ніс та рот. У ганчірці багато ефіру, то Ягнятко навіть не встигає нічого зрозуміти, як вже непритомніє. Падають подарунок і пакет із їжею, дзвін скла, здається, одна пляшка коньяку коту під хвіст. Чет хапає Ягнятко, потім пакети, йде геть. Коли зустрічаються люди, починає розмовляти, неначе п’яний до своєї зовсім готової подружки. Так ідуть до алеї, за кущами стоїть машина, яку Чет узяв у знайомих. Вмощує Ягнятка на задньому сидінні, потів швидко їде невеличкими вулицями до хатки на околиці. Там виносить Ягнятко, потім чекає, коли вона прийде до тями. А потім каже, що будуть жити довго і щасливо, поки не розлучить їх смерть. Ягнятко волає на нього матами, вона ж така емоційна, але що їй залишається робити, коли вона в клітці?
Чет багато разів думав про цей сценарій розвитку подій, але жодного разу навіть не починав до нього готуватися. Бо ж він був дорослою і відповідальною людиною. Розумів, що одна справа вигадувати щось там, мріяти та фантазувати, а зовсім інша - робити це. Він же знав, що Ягнятко не пробачить. І її не зламати. Хоча, звісно, йому іноді хотілося просто притиснути її до себе, відчути її подих, поніжити соски, покусати вушко. І хай би вона пручалася і слала прокльони, це все ж краще, аніж кожного вечору сидіти, вирячившись у телевізор.
Та я так і не зробив того, чого хотів. Може був мудрий, може, переляканий. А може правильно казав колись якийсь азіатський дядя: \"Той хто знає багато, не звершить великого\". Аж ось якийсь художник робить те, чого я не зробив. Це ображає. Виявляється, що той, кого зараз катує міліція, не злякався, а пішов уперед, пішов на те, щоб добитися здійснення своїх мрій. Вкрав ту дикторку. І хай його спіймали, хай міліція зробить з нього інваліда і посадить за грати, він заслуговує поваги. Звичайно, якщо він не зробив шкоди тій дівчині. Ще одне правило Чета Загорулько – не піднімати руку на жінок. Що б вони не робили і чого б не заслуговували.
Дзвонить телефон. Київський номер.
- Алло. Чет?
- Так, це я.
- Чет, це турбують \"Відомості\". У вас у місті зникла журналістка з телебачення. Ви про це знаєте?
- Я знав про це першим з журналістів у світі.
- То ви можете нам сьогодні скинути матеріал десь на чотири тисячі знаків з фото?
- Ні, я працюю в редакції з німецьким капіталом, нам заборонено співпрацювати з іншими виданнями.
- У-у-у, це поганого. А може, ви когось порадите, хто б міг написати такий матеріал.
- У цьому місті більше не залишилося кримінальних журналістів.
- Добре, я якщо використати псевдо?
- Що ви маєте на увазі?
- Ви напишете матеріал і отримаєте за нього гроші, але в якості автора там буде фігурувати якийсь Петро Петренко.
- Розумієте, це ризик, моя репутація...
- Розцінки в нас такі: двадцять баксів за тисячу знаків і ще сорок за фото. Тобто, якщо буде стаття, то це вісімдесят баксів за текст і сорок за фото.
- До котрої треба відіслати?
- До четвертої. То ми домовилися?
- Звісно, ні! Чет Загорулько працює лише на свою газету. Але мій добрий знайомий Сашко Соколовський, він надішле матеріал.
- Добре.
Так, я підробляю, хоч це і заборонено. Коли я піду з газети, то мені нічого не залишиться, як ставати регіональним кореспондентом для київських видань. Для цього потрібні зв’язки, які я потроху і напрацьовую. Якщо хочеш, щоб система не витерла об тебе ноги – май запасний вихід. Ще одне правило Чета Загорулько. До того ж, приємно показати болта Коху і німецьким товаришам, які думають, що установили тут повний орднунг, але ж на справді тут ще багато метафізичних партизан, які провадять відчайдушну боротьбу зі світовою грошовою масою.
Швидко мажу масло на хліб, хрумкаю, потягую чай, дивлюся на годинник. Треба буде трохи поспішити. Полощу рот водою, дивлюся у дзеркало. Треба поголитися, а то Кох буде тикати пальцями. Піну на щоки, лезо у бритву, коли дзвонить телефон. На цей раз \"Вітя Прокуратура-О\". \"О\" - це обласна.
- Слухаю.
- Чет!
- Так.
- Прокурор області може дати коментар стосовно дикторки.
- Її вже знайшли?
- Ні, але він може розповісти про хід пошуків, він тримає його на особистому контролі.
- Хто кого тримає?
- Тобі потрібен коментар, чи ні?
В його голосі відразу задзеленчав метал. Вони швидкі на метал, ці робітники прокуратури. Щоправда, вони не розуміють тієї простої речі, що мене металом не злякати. Однак це джерело, непогане джерело, то я добре до нього ставлюся.
- Вітю, не дратуйся, я шуткую. Про коментар спитаю редактора. Як там пошуки?
- Поки ніяк. Той хуй не хоче нічого розповідати, здається, він просто божевільний.
- Ти так думаєш?
- А хто б ще робив архів передач обласного телебачення, стежив за незнайомою дівчиною, фотографував її, малював її.
- Точно незнайомою?
- Точно. Ані її друзі, ані хлопець затриманого не знають. До речі, його звуть Зігфрід.
Мені завжди переповідають про людей с дивними чи рідкісними іменами. Але Зігфрид - це далеко не найбільша цінність у моїй скарбниці імен.
- То його повезли на експертизу?
- Поки ні, менти занадто попрацювали з ним, хай трохи очухається, підживуть рани, тоді вже.
- Його хоч не замордують?
- Ні, за цією справою слідкує Київ, то сам розумієш.
- А це точно він?
- Він, ти б почитав есемеси, які він їй слав, або побачив його картини.
- Може, він просто йобнутий?
- Йобнутий, але це він, більше нікому.
- А де він міг її діти?
- Та чи мало способів розібратися с трупом. Міг сховати у лісі чи кинути з каменюкою у річку, або спустити у каналізацію.
- То ви думаєте, що вона мертва?
- Він божевільний, то навряд чи він вкрав її, щоб лише поцілувати руку.
- І він мовчить?
- Ні, розповідає, що кохав її, що мріє про неї, не може без неї жити, але де вона поділася, не знає. Сьогодні його повезуть на поліграф.
- Сьогодні? Я прийду з фотографом.
- Це не можна.
- Прокурор зможе розповісти про нові технічні методи пошуку зловмисників.
- Чет, не можна, це ж слідчі дії, законом заборонено...
- Вітю, ти знаєш мене майже десять років! Якого біса ти вішаєш мені локшину на вуха? Прокурору потрібен коментар у найкращій і єдиній міській щоденній газеті? Якщо так, то коментар буде, а ми будемо на експерименті.
- Добре. Але я не розумію, Чет, навіщо ти так сраку рвеш за тих німців?
- Я звик виконувати свою роботу добре.
Це теж одне з моїх правил. Робити добре, професійно. Це моя чеснота.
- Добре, Чет, я поговорю с шефом.
- Давай.
Я спокійно доїдаю хліб, п’ю чай, хоч час не на мою користь. Але не люблю поспішати. Не поспішай, а то встигнеш. Правильна приказка.
Звісточка: На пальчику Вашім
Маленька родимка
Цілував би її я
І влітку і взимку
Звісточка: Зустріти б Вас на пшеничному полі
Щоб Ви, та я, та блакитне небо
Впасти з вами на золото хліба
А більше нічого мені і не треба
Пташки будуть співати над нами
Небо буде всміхатися сонцем
Колосся стане глухою стіною
Буде надійним нам охоронцем
Звісточка: Я почав би з рожевих п\'ят Ваших
Зупинився б на білому чолі
Я готовий життя все провести
У цьому райському колі
Вони здалися, вони перестали мене бити. Викликали лікарів, ті поралися біля моїх ран. Потім дали поїсти, вони не давали їсти, з того часу, як заарештували мене. Але яка їжа?
- Я не хочу їсти! Ведіть мене на допит!
- Який допит?
- Я хочу допомогти знайти її!
- А ти можеш це зробити?
- Можу! Ви думаєте, що винен я, але це неправда, це хибний шлях. Ви витрачаєте на мене час і зусилля, а справжній злодій зараз сміється з вас і впивається нею. Я боюсь уявляти, що він може зробити з нею!
- А що б зробив ти?
- Я? Я б запросив до себе, показав би ті фотографії і картини, розповів би про своє кохання.
- Чому ж ти не зробив цього раніше?
- Я писав їй звісточки...
- Кого?
- Звісточки, телефоном. Я сподівався, що колись вона відповість мені і тоді я все їй розповім!
- Може, ти так і намагався зробити, але вона не схотіла тебе слухати?
- Що?
- Ти образився, вона поранила тебе в саме серце, ти вирішив помститися, і це зрозуміло, це природно, ми розуміємо тебе. Скажи лише, де ти дівав її тіло?
Вони дивляться на мене, як барани на нові ворота. Це вже інші чоловіки, вони у піджаках, з більш-менш інтелігентними обличчями, але вони все одне дурні.
- Я нікуди не дівав ніякого тіла! Я не бачив її ані живою, ані мертвою вже давно!
- Мертвою? Чому ти думаєш, що вона мертва?
- Не ловіть мене на словах, ловіть того, хто вкрав її, ось що я вам скажу!
- Ти їж, їж, не нервуй.
- Я не винен! Киньте мене, хай тут, у тюрмі, я ж нікуди не дінусь! Але шукайте її! Я кохаю її, мою Оксану!
- Її звати Ксенія.
- Для мене вона Оксана!
- Чому вас ніхто не бачив разом?
- Тому, що ми ніколи не зустрічалися.
- Ніколи?
- Ніколи.
- Ти з нею зовсім не спілкувався?
- Я писав їй звісточки.
- А вона?
- Вона не відповідала.
- Тобі не здавалося, що це дивно?
- Ні! Я чекав. Я сподівався, що моє кохання проб’є стіну її байдужості.
- Ти знаєш, що в неї був хлопець?
- Мене це не цікавить!
- Що вони жили разом на квартирі?
- Я кохаю її і тільки її, мені не цікавлять якісь хлопці!
- Ти зненавидів її через зраду?
- Вона мені не зраджувала!
- Вона жила з іншим хлопцем.
- Це нічого не значить!
- Але чому ти залишив його, чому помстився лише їй?
- Я не мстився їй!
- Добре, ти вершив правосуддя.
- Нічого я не вершив! Невже ви не розумієте, що я кохав її! Що якби хтось захотів образити її, я б перегриз йому горлянку!
- То ти схильний до насильства?
- Господи, та забудьте про мене! Шукайте її! Вона зараз головна!
- Допоможи нам.
- Я допомагаю, розповів усе, що знав!
- Ми знайшли кров.
- Яку кров?
- На твоїй одежі.
- Звісно кров, ви ж зробили з мене котлету!
- Це її кров.
- Дурниці! Не може бути її крові, бо вже давно я бачив її тільки по телевізору, у цих йобаних новинах обласного телебачення.
- Експертиза каже інше.
- Та не брешіть! Благаю вас, шукайте її, шукайте! Я не при чому, я не винен, я її пальцем не торкався, забудьте про мене! Шукайте її!
Вони не стали мене бити, просто пішли геть. Я залишився сидіти у кімнаті. Я, стілець, стіл, на якому миска з супом і хліб. Я тримав свою голову, мені здавалося, що вона розлетиться на тисячі шматків. Моя принцеса зникла! Хтось украв її! Хтось злий, що він зробить з нею! Невже я більше не побачу її! Я не хочу жити без неї, вона - все, що в мене є! Господи, врятуй її, врятуй! Я підвівся і відразу сів. Права нога, вони пошкодили її. Ідіоти, вони били мене, коли треба було шукати її! Мою Оксану, мою кохану! Тримайся, Оксано, тримайся, все буде добре! Господи, що я тут роблю! Я повинен шукати її, моє серце приведе до неї, бо ж я кохаю її, а замість цього я сиджу за ґратами!
Стукаю в двері.
- Хочу на детектор, швидше на детектор! Я не винний! Не винний! Шукайте її! Вона жива, я відчуваю це, але вона в небезпеці!
У відповідь тиша. Кімнатою йде запах супу, від якого мене вивертає. Де вона, у чиїх жахливих лапах? Тримайся, моє сонечко, тримайся!
Звісточка: Хтось запитав мене
За щоб віддав життя
Згадав я погляд Ваш
У миті забуття
Звісточка: Хтось запитав мене
Чи є щось краще волі
Я знову Вас згадав
Коли лежали голі
Звісточка: Хтось запитав мене
Як це – біліше білого
Відразу я згадав
Про Вашу ніжну шкіру
Я їхав до телецентру. Щоб вийти з редакції у робочий час, треба було доповісти Коху про мету та заплановану тривалість відсутності. Кох вважав, що журналісти тільки і мріють, як байдикувати, частенько перевіряв, чи справді ми бували там, де казали. Сьогодні Кох може зателефонувати до телецентру. Бо я поїхав на дві години, міг вирішити усі справи за десять хвилин, а інший час, оплачений німецькими інвесторами робочий час, гультіпайствував десь. Облік та контроль, Кох любив це повторювати, аж захлинаючись від пафосу. Коли вже на цього Коха знайдеться свій Кузнєцов, так він задовбав своїм комплексним підходом до контролю за працею журналістів.
- Привіт, Чет!
- Привіт.
Мене в телецентрі багато хто знав, все ж таки я більше десяти років провів у журналістиці.
- Ваша перепустка.
Переді мною став охоронець. Такого ще не було, мене навіть в податкову чи прокуратуру пускали без перепустки.
- Я - Чет Загорулько з \"Газети по-сумськи\", ось моє посвідчення.
- Перепустка, без перепустки не можна.
- Що?
- Чет, це зараз такі правила. Після того, як пропала Ксенія, ми, як в облозі.
Це мені каже знайомий оператор, каже і пожимає плечима. Я дивлюся на охоронця, як на лайно, дуже хочу дати йому проміж очей і піти собі, але замість цього глибоко дихаю і посміхаюся. Я - досить агресивна людина, мені треба стримувати себе, щоб не наробити дурниць.
- Зателефонуй своєму директору. Він чекає на мене.
- Зараз.
Охоронець телефонує, оператор, який уже докурив цигарку, стоїть поруч.
- Ти через Ксенію прийшов?
- Так. Хочу дізнатися про неї побільше.
- У нас усі дуже знервовані через її зникнення.
- Думаю, що нічого страшного, молода дівчина, кохання-махання, задурило голову, от і все.
- Ні, вона не така. Я її вже два роки знаю. Вона така спокійна, домашня, не схильна до різких рухів. До того ж навесні вона збиралися йти заміж. Її хлопець дуже нервує.
- Якісь версії тут є?
- Жодних. Усі тільки говорять, що трапилося щось страшне. А правда, що спіймали якогось маніяка?
- Когось спіймали, але, можливо, він не має до зникнення ніякого відношення.
- А хто має?
- Не знаю.
- Це охорона, тут до вас прийшов Чет Загорулько. Добре.
Охоронець кладе трубку, дивиться на мене дуже вороже.
- Можете проходити.
- Дякую.
Ми з оператором заходимо у будинок.
- А знаєш, що ще кажуть?
Оператор шепоче і нервово озирається. Я прислухаюся, я люблю усілякі таємні чутки, хоч частіше за все це якісь дурниці.
- Що?
- Що їй пропонували знятися в порно. Де вона ведуча, тільки гола.
- Що?
- Це такі чутки. Вона була дівчина порядна й відмовилась. А через кілька днів зникла. Кажуть, що не просто так зникла. Тільки це так - балачки.
- Я зрозумів. Нічого такого не чув, думаю, що навряд чи.
- О, Чет!
Директор зустрічає мене в коридорі, оператор миттю кудись зникає. Директор, середнього росту, худий чолов’яга з борідкою, бере мене за руку і веде до себе в кабінет.
- Анжело, зроби дві кави.
Анжела - це квітуча блондинка років двадцяти. Директор - відомий жінколюб, частенько виїздить із журналістками на практику за місто, секретарки в нього завжди такі, що пальчики оближеш.
- Чет, сідай, що ти хочеш знати?
- Та про обстановку на телебаченні, чи є у вас власні версії зникнення Ксенії, хто замінить її у новинах.
- Обстановка складна. Повно слідчих, які усе винюхують, задають неприємні питання і таке інше. Мене вчора обклали з усіх боків, дізнавалися, чи спав я з нею, чи ні. Звісно, ні! Я - жоната людина! І я казав їм, що причини зникнення Ксенії не в телецентрі, а поза ним! Та вони не хочуть мене слухати!
- Вони повинні перевірити усі версії. А що ви думаєте? Куди вона зникла?
- Чесно кажучи, не знаю. Вона була така домашня, така мамина доця. З роботи додому, хіба що до подруги.
- А її хлопець підозри не викликає?
- Ні, у них було таке зразкове кохання, він ледь не щодня зустрічав її біля телецентру, завжди з квітами. Я так зрозумів, що у міліції до нього теж нема питань.
- Та наче нема. Слухайте, а фотографії її у вас є?
- Так, звичайно. Ось.
Директор достав купку світлин з Ксенією. Така собі середня дівчинка, не сказати, що красуня, не сказати, що потвора. Але молода, а це багато додає.
- Це давні фотографії?
- Та ні, місяці, може три-чотири, у нас тут було весілля, оператор з редактором одружився, то вони приїздили сюди з фотографом, наробили багато фотографій.
- Добре, я візьму кілька, редактор подивиться, які підуть у публікацію.
- Звісно, бери. А що там слідство? Нічого не відомо?
Він заглядав мені в очі, наче я знав усе. Ну, в принципі, така легенда про мене ходила, що Чет Загорулько знає усе. Це перебільшення, але я знав дійсно багато.
- Поки мало втішного. Вони сіпають одного хлопця, але, здається, він не винний. Інших варіантів немає. Важка історія.
- У нас всі її так любили.
Бреше. Тут такій серпентарій, що кожен проти кожного. Бабусі-ветерани боялися, що їх випхають на пенсію, молоді воювали за програми та мріяли звалити на Київ - там же справжнє життя, майже європейські гроші, там круто, а тут - відстій. Ніхто тут нікого не любить. Просто люди злякалися, що на місті цієї Ксенії, могли бути вони. Ось і бояться.
- Будемо сподіватися на краще.
Чесно кажучи, я не сподівався. Дев’яносто дев\'ять відсотків того, що дівчина вже мертва. І не обов’язково, що вона потрапила до рук якогось маніяка чи ще щось таке. Скоріше просто поганий збіг обставин. Два роки тому зникла студентка одного з університетів. Вона писала курсову роботу, цілий день просиділа в центральній бібліотеці, де її бачило багато знайомих. Потім пішла додому і все. Зникла. Шукали довго і досить активно, у дівчини виявились впливові родичі, але без толку. Через кілька місяців міліція затримала бомжа, який вкрав на базарі палку ковбаси. На бомжа вирішили повісити ще кілька злочинів, щоб покращити статистику, трохи дали по морді і бомж у всьому зізнався. А ще розповів, що бачив труп. Колись спав на трубах теплопункту, коли зверху відкрили люк і щось кинули. Вранці бомж побачив, що то труп дівчини. Відразу втік.
Коли згадав і розповів міліції. Менти не вірили, дали по пиці і примусили мовчати. На бомжа повісили з десяток крадіжок і досить. Через кілька тижнів у міліцію звернулись робітники ТЄЦ. Ремонтна бригада знайшла в одному з теплопунктів труп. Він лежав прямо на гарячих трубах, то можна уявити, що там було. Діставали залишки тіла рятувальники у протигазах і костюмах хімзахисту. Містом пішли страшні чутки, потім по годиннику на руці змогли впізнати, що це рештки зниклої дівчини. Хтось із ментів згадав розповідь бомжа. Його забрали із СІЗО, почали допитувати. Він пам’ятав лише що тіло скидали вже у вечері, ті, хто скидав звали один одного Сірий і Мак. Наче так. Це мало що давало, коли в черговій частині згадали, що в той день був дзвінок. Невідомий скаржився, що якісь хлопці нишпорять біля теплопункту, мабуть хочуть вирізати якесь обладнання на метал. Невідомий назвав марку машини та її колір. Але перевіряти тоді дзвінок не стали, бо усі сили кинули на пошуки дівчини.
Перевірили пізніше, виявилося, що машин такої моделі і кольору в місті лише три. Та одна в день зникнення була аж у Києві, де водія штрафували за порушення – щодо чого були відмітки. Друга машина була в Сумах, але її господар, колишній працівник прокуратури, поважна людина, сумнівів не викликав. А от господарем третьої машини виявився дрібний підприємець з прізвиськом Макуха. То він спокійно міг бути Маком. Але на допиті все заперечував. Його відпустили, і він відразу хотів утекти. А ще зателефонував другу Сергію і теж порадив тікати. Не знав, бідолашний, що його телефон прослуховується. Хлопців узяли і скоро вони в усьому зізналися. Що їхали трохи напідпитку, хотілось пригод, а тут гарненька дівчина йшла уздоріжжям. Йшла, бо до тротуару було не дістатися розмоклим газоном. Хлопці запропонували підвезти. Дівчина відмовилася. Тут Сірий, який був вже зовсім хороший, схопив її за руку і потягнув у машину. Мак погнав, ніхто їх не бачив, бо ж було темно. А може, і бачив, то не звернув уваги. Вони виїхали за місто, там зґвалтували дівчину, потім везли її додому, коли подумали, що не хочуть у тюрму. Відомо ж, що там із ґвалтівниками роблять. То вбили її, а тіло викинули у теплопункт. Думали, що зійде з рук, але не зійшло. Суд дав їм по п’ятнадцять років. Зараз батьки вбитої оскаржували вирок, вимагали довічного.
Оце така сумна історія до того, що і ця Ксенія могла нарватися на якихось хлопців, не маніяків, а п’яненьких, невлаштованих у статевому плані, які могли через власну дурість наробити страшних речей.
- Привіт.
Це був її голос. Ягнятка. Коли я йшов сюди, то сподівався, що не зустріну її, адже до вечора ще далеко, вона мабуть вибирає одежу для сьогоднішньої передачі.
- О, привіт.
- Яким вітром?
От ведуча погоди, без якого-небудь метеоявища і запитати не може.
- Пишу статтю про твою зниклу колежанку.
- Ви знайомі?
Директор з інтересом дивився на нас. Може він має якісь плани на Ягнятко, та ревнує?
- Усі журналісти в цьому місті знайомі один з одним. Як справи?
- Та все добре.
- Як Ліда?
- Не знаю.
- Тобто?
- Вона вже кілька місяців, як подалась до Києва.
- А, не знав.
- Вибач, я поспішаю. Якось зідзвонимося.
- Добре.
Вона пішла, я намагався не дивитися їй услід.
- Красуня, еге ж?
- Та тут у вас цілий квітник.
- Жіноча краса – один із найкращих стимулів для чоловіків.
Бреше. Чоловіки в телецентрі тільки бухали та паяли різну джинсу, усілякі весілля та дні народження.
- Ну добре, дякую за допомогу, читайте завтра статтю.
- Спасибі і тобі, Чет. Напиши, щоб люди усе зрозуміли, а то ці чутки, що в телецентрі щось нечисто, інші дурниці.
- Не звертайте уваги.
Ми потисли один одному руки. Я завжди звертаю увагу на те, як людина тисне руку. Це багато чого розповідає. Чи сильно тиснуть, як тримають руку, чи прикладають другу. Директор намагається тиснути міцно, але моці в нього немає, то виходить кумедно. Він намагається виглядати впевненим, господарем становища, та насправді він боїться, що через кілька років його можуть кишнути з цього курятника, де він царює вже так давно. А без директорського посту він - ніхто. Ще цей скандал зі зникненням. Бідний директор дуже нервує. Йому не хочеться втрачати слухняних тіл підлеглих, службового авто та можливості трохи подерібанити бюджетні кошти.
Я думаю про цього директора, який мені і задарма не потрібен, щоб не думати про неї. Бо якщо почну думати про неї, то настрій стане поганим, і я можу стати здатним на не дуже правильні вчинки. То подумав про директора, тепер думаю про статтю у Київ. Я повинен швиденько прийти в Інтернет-клуб, написати її і відіслати. Це раніше я міг писати, що завгодно на роботі. Зараз Кох усюди встромив своє всевидюще око, слідкує за всім, особливо за відправленими листами. Він навіть може контролювати ті листи, які відправляються з безкоштовних серверів. То з редакції краще нічого не посилати. В Інтернет-клубах теж краще не маячити, бо Коху можуть про це нашептати. У мене є знайомий, якій завжди готовий дати мені на годинку свою комору, де ніхто мене не бачить. Я поспішаю туди, дорогою купую мерзавчик коньяку, бо знайомий любить випити.
Я швиденько написав статтю, відсканував кілька фото, відіслав все це і пішов на роботу з чистою совістю. Там зустрів трохи розлюченого Коха. Він завжди був розлючений, коли версталася газета.
- Сподіваюся, стаття готова.
- Майже, зараз закінчу.
- Давай хутчіше! Що там нового?
- Затриманого перевіряють на детекторі брехні. Щось там в них затягується. Але фотограф уже там, зробить знімки.
- Ми повинні знати результат, це ж перша сторінка!
- Ми будемо знати результат. Ось її фотографії.
Він дивиться на них.
- Симпатична дівчина.
Відчуваю по голосу, що він би її трахнув. Він живе сам у найнятій квартирі, іноді викликає туди проституток. Кілька місяців тому менти накрили великий бордель. Господар не погодився платити більше, а керівництво вимагало гучну справу. То бордель узяли, проституток допитували, вони називали адреси клієнтів. Менти потім ходили до них та трусили грошенята з порядних батьків та чоловіків, які ладні були платити за те, щоб не втратити родинне щастя. Але до Коха менти не сунулися. Бо не хотіли чубитися з пресою. Тільки мені розповіли, що Кох викликав дівчат раз на тиждень, замовляв звичайний та оральний секс, обидва з презервативами, частенько просив, щоб дівчата кусали його за вуха. Збочинець, хай би сам ще кусав жіночі вуха, але давати кусати свої! Гидота. Фашист йобаний.
Я швиденько набрав статтю, потім вислухав нудоту Коха про її недоліки. Він у кожній статті знаходить недоліки. Мабуть, він думає, що редактора звільнять, якщо хоч у одній статті він не знайде недоліків. Хай йому грець.
- Як там результати?
- Зараз.
Дзвоню Віті Міськвідділу.
- Поки нічого.
- Щось дуже довго.
- Апарат показує, що він не бреше.
- Не бреше?
- Так, каже, що не знає, де зникла, що не причетний до її зникнення, що кохав її, але і думки не мав зробити їй щось погане. І прибор підтверджує, що він не бреше. Його вже по четвертому разу перевіряють.
- Може, він дійсно не винен?
- А записи, а фото, а есемески, а картини?
- Ну, він божевільний, та й годі.
- А куди тоді вона ділася?
- Не знаю. Коли перевірка скінчиться?
- Не знаю. Я зателефоную.
- Давай, нам важливо знати результати.
Цей затриманий, він дратує мене. Я виглядаю якимось фальсифікатором. Теж закохався у телевізійну дівку, теж невдало, записував передачі. А він ще й стежив за нею, фотографував її. Знову я у дурнях. Так уже було, колись мені снилися чудові сни про Ягнятко. Наче її захопили якісь потвори, що хочуть вкрасти її. Але тут з\'являюся я. Я лечу серед хмар, буквально падаю з неба і нападаю на потвор. Я в красивих латах, в руках у мене гострий меч, яким я половиню потвор так, що аж червоно від крові навкруги. Я прорубую собі стежку і наближаюся до клітки, в якій сидить Ягнятко. Вона кличе мене, вона плаче від жаху, а я кричу їй, що захищу її. Ось падає остання потвора, я рубаю по клітці і звільняю Ягнятко. Вона кидається до мене на руки, я кидаю меча і починаю цілувати її. Зазвичай у цей момент я прокидався, бо кінчав. Оце так, у сні, як хлопчик. Це було дивно, але непогано. До того моменту, коли я побачив фільм \"Бразилія\". Там головний герой бачив такі ж самі сни. Тільки потвори там були не такі вже погані, як у моєму сні і замість Ягнятка у клітці була водій вантажівки.
Фільм дуже мене засмутив. Тим більше, що знятий він був задовго до моїх геройських сновидінь. Виявляється, мені снилося не щось надзвичайне, а банальні речі, які, мабуть, сняться багатьом нещасно закоханим у всьому світі. Я завжди думав, що Чет Загорулько – унікальна особистість, руйнування цієї аксіоми було для мене дуже неприємним.
Забуркотів телефон – київській номер. Мабуть, щось хочуть уточнити. Ну, слава богу, що Кох до сих пір не прослуховує телефони.
- Слухаю.
- Чет, на сумських форумах є інформація, що зникла була порноактрисою. Це правда?
- Ні.
- Точно?
- Чутки з\'явилися лише тоді, коли вона зникла. Люди люблять вигадувати.
- Добре, статтю ставимо, гроші в кінці місяця.
- Звичайно, передзвонити, якщо будуть які подробиці.
Я поклав телефон і закивав головою.
- Міліція, набрали сцикопехоти якоїсь, що не вони мені розповідають, а я їм пояснюю.
Вдарив кулаком по столу. Це я так маскувався, щоб не донесли Коху, що хтось мені дзвонить і я розповідаю про статтю. Хай думають, що це я з джерелом спілкувався.
Я дописав статтю, дочекався результатів з детектора (затриманий казав правду, що не причетний до зникнення дикторки), вставив у статтю, мав довгеньку бесіду з Кохом, який обмовився, що редакція категорично проти співпраці робітників з іншими виданнями (він чи думки мої читає?), потім поспішив у магазин і додому. Встиг на погоду, потів випив пляшку вина, на вулиці було холодно, то забажалося саме вина. Думав про Ягнятко. Вона йшла саме до Ліди, та ось виявляється, що Ліда пішла від неї геть. Дивно, в них же було таке кохання. І чи це не є мій шанс?
Я перевертаюсь на інший бік і лаю себе. Який там шанс? Я вже вирішив, що ніяких шансів, ніякої хворобливої надії! Нема нічого, що більше б ослаблювало людину, аніж надія. Через надію людина може робити різні дурниці. Ні - надії!
Я допив вино, подивився серію \"Бівіса і Батхеда\", щоб розвіятись, та заснув, як дитинка. Звісно, що снилася Ягнятко. Мені снилася або вона, або якісь складносюжетні історії з кримінальним відтінком, в яких чи я за кимось полював, чи хтось за мною, усе було дивно і непевно.
Звісточка: На карточці в мене
Три тисячі гривень
Ще дещо у столі
І дещо у банку
Велика сума
Вистачить неї
На посмішку
Чарівної Оксанки
Звісточка: Сашком Матросовим
На дот Вашого рота
Зоєю у зашморг
Ваших обіймів
Маратом Казеэм
Вибухну з пристрасті
Піду на таран Вас
Й загину Гастело
Звісточка: Коли поставлять до стінки
Коли піднімуть рушниці
Коли навіть спустять гачок
Я бачити буду Ваші циці
