Мені було погано. Клята горілка. Точніше, я дурень. Горілка була добра, тільки забагато. Тепер болить голова, з самого ранку болить голова, так болить, що не можна зосередитися. І шлунок, там якась революція. Кривава, з розстрілами і артилерійською зачисткою. Вже двічі блював і ще піду - останнім я їв червоний буряк та моркву по-корейськи, буряк ще з мене не виходив, а його завжди видно. Виходь, бурячок, виходь, не катуй мене, я ж платив за тебе кровні гроші, виходь. Я закриваю очі й чекаю, коли вже буряк вийде, бо до того мені мучитися і мучитися. Коли неприємний голос відбірного жополиза, що починає трошки тремтіти, коли вимовляє в сує ім'я керівництва.
- Чет, тебе викликає редактор.
Відкриваю очі, напружуюся, бо треба відкрити рот для відповіді, а бурячок десь поблизу.
- Іду. Зараз.
Чет - це я. Мій батько, людина зі своєрідним почуттям гумору, назвав мене Четвергом. Бо я народився у четвер. Батько казав, що якби була донька і народилась на день раніше, то назвав би Середою. Середа Космівна Загорулько. Так-так, Космівна, мого татка звуть Космос. Його батьки були дуже вражені космічними перспективами людства, то назвали сина Космосом. Батьку було непереливки з таким ім'ям, але він зробив висновок, що дивне ім'я робить людину міцнішою, примушує йти вперед, а не зупинятися на досягнутому. Ось чому я став Четвергом, а не Сашком чи Володею.
- Чет! Тебе чекають!
- Так, так, я йду.
Зараз у мене не той стан, щоб ходити. Найкраще зараз лягти, вкритися ковдрою з головою і лежати, не роблячи жодного руху. Просто лежати. А йти, до голови відразу почали котити якісь важкі хвилі, нудота, я стиснув кулаки, щоб тримати себе в руках. Це раніше можна було плюнути на все і піти додому. А сьогодні газета куплена німецькими інвесторами і тут справжні концтаборні порядки. Раніше не підеш, блювати в туалеті треба дуже тихо, бо як хтось почує, то обов'язково сповістить керівництво. Усі на всіх стукають, це називається – внутрішня підтримка дисципліни. Звичайно, планів на доноси нам не ставлять, але якщо ти жодного не напишеш, це може означати, що ти відсторонився від справ у редакції. Це матиме вплив на премії, в сенсі, що хуя ти їх отримаєш, та таке інше. А наприкінці року треба подовжувати контракт. І його можуть не подовжити. Без жодних пояснень. У газеті зараз добра платня, то бажаючих працювати багато. Твоє місце з радістю займе хтось інший. Конкуренція, їбати її за ногу. Незамінних людей немає, а це значить, що ти гвинтик, що сиди тихо, бо викинуть і вставлять інший. Гвинтиків не треба жаліти - гвинтики треба використовувати.
Обережно стукаю у двері. З усієї редакції кабінет є лише у головного. Інші сидять у великих залах, розібрані невеликими перегородками. Щоб усі, як на долоні, щоб контроль за працею. Редактор може відслідковувати твій серф по Інтернету. Може послати тобі попередження, а може і не послати. Тоді наприкінці місяця ти отримаєш зарплатню без премії, а то й зі штрафом. То у мережу краще не лізти, про ігри вже не кажу. А як ми раніше рубилися у "Вольфенштейн" чи "Квейк"! По шість комп'ютерів відразу, що ми витворяли! О, щасливі часи перехідного періоду, коли ми були бідні і вільні.
- Заходь.
Наш головний редактор з Києва. Точніше він сам з якоїсь провінції, але встиг кілька років поробити у столиці, стажувався у Німеччині, вивчив мову, тепер призначений інвесторами навести тут німецький порядок. Він худорлявий, спортивний, з білими зубами, завжди добре одягнений, приходить на працю о восьмій, засиджується до самого вечора. Він витискає з нас усі соки, і спробуй тільки пискнути. За рік він встиг убити всіх конкурентів у місті, то йти журналісту більше нікуди. Тільки до Києва. А я не можу туди їхати.
- Є чутки, що наче пропала дикторка з обласного телебачення.
Він допитливо дивиться на мене. Я відповідаю в газеті за вбивства, зґвалтування, пограбування та інший міський бруд. Я повинен знати всі чутки, мати розгалужену мережу інформаторів у правоохоронних органах, щоб дізнаватися про все першим. Якщо я зараз скажу, що не знаю чуток, то це буде великий мінус. Ще більший мінус буде, якщо мене зараз знудить прямо на керівний стіл. Я збираюся з силами і брешу. Я і раніше вмів віртуозно брехати, а при німцях і зовсім зробився спеціалістом.
- Поки ніякої офіційної інформації немає, лише чутки. Мої джерела перевіряють їх, до вечора я буду знати все. Поки більше схоже на те, що дівчина просто загуляла.
Не знаю про жодну дикторку з обласного телебачення. Вони там всі, як на підбір, - бикуваті, бо ж із села. Інша річ, ведучі програм, особливо погоди, господи, як я люблю погоду! Навіть усміхаюся, а повірте, коли десь у районі сонячного сплетіння в тебе вирує кількасот грамів кислої учорашньої жрачки, то всміхатися важко, всміхатися майже неможливо! Але погода! Рай з атмосферних фронтів, температур, швидкостей вітру, градусів Цельсія та помірних опадів. Що може бути краще погоди?
Я оскалився і відчув рух в штанях, а я ж був між життям та смертю, але тільки згадав про погоду, а рух вже є. О сила кохання! Начальник дивиться на мене і не поділяє мого захвату. Потім намагається піймати погляд. Це німецька практика – зазирнути у очі. Та будь ласка, що ти там побачиш, телепню! Я ось бачу липкі оченята американського проповідника. Алілуя браття, Господь із знижкою і Господь у розстрочку, Господь для сильного духа і здорового тіла, рекомендовано спеціалістами, велика акція до Нового року, без пред'явлення паспорта, купуй два Господа, а третій за півціни. Налітай!
Можливо, я перебільшую, можливо, все це бачив у його очах не я, а моя інтоксикація. Але очі в мого начальника були все ж погані. Ми звали його Кох. На честь гауляйтера України Еріха Коха. Ми - це три каліки, які залишилися в редакції зі старих часів. Інших набирав Кох, то вони дивилися йому у рота і були впевнені в його непогрішимості. Він був для них і цар, і бог, і культурний герой. З ними можна було говорити тільки про роботу, у крайньому разі про погоду. Але тоді треба бути готовому, що вони напишуть донос, наче ти у робочий час теревениш про погоду. До того ж погода для мене така особиста тема, я ніколи не говорив про неї, тільки думав, тільки згадував.
- Добре, слідкуй за цим, ми не повинні програти телебаченню.
- Звичайно.
О, це нова манія нашого Коха. Після вбивства усіх конкурентів-газет Кох почав боротьбу за рекламу з телебаченням. Він хотів, щоб ми були кращі і перші. І не дай бог, якщо місцеве телебачення показувало щось таке, про що ми не знали. Тоді траплялися громи та блискавки, люди залишались без премій, а то і просто звільнялися. Кох був жорстокий, любив розповідати, що багато заробляє, але відпрацьовує кожну копійку.
- Ти не захворів?
Він дивиться на мене. А я думаю, що якби було добре обригати його зараз. І подивитися на вираз його обличчя. Це буде цікавий вираз, бо ж Кох відчуває себе королем, зіркою серед провінційних бовдурів, які тремтять від одного його голосу. Дебіл. Колись я піду геть з цієї богодєльні, тоді я обов’язково обригаю Коха. Це така радісна і життєстверджуюча думка, наче промінь світла в темному царстві. Я знову всміхаюся.
- Ні, все нормально.
- Гаразд.
Кох повертається до свого ноутбука. Треба йти і я йду, ясно відчуваючи, як та бражка, що булькотіла десь біля сонячного сплетіння, вже в горлі. Треба йти швидше, але мені не можна бігти, в цій редакції не можна бігти, не можна курити, не можна лаятися, не можна бухати ночами чи водити дівок, не можна грати на комп’ютері, не можна дивитися фільми, багато чого не можна. І не можна блювати, але я буду, бо людина не може перекреслити свій організм.
Я йду в туалет. Він у нас такий красивий і чистий, якесь царство мармуру та дзеркал. Але ця розкіш, така холодна і чужинська, наче цей мармур говорить: "Чого сидиш, йди працюй, відробляй грошики, які вклали поважні німецькі інвестори! Нумо, давай!". Зачиняю за собою двері, треба прислухатися, чи у сусідніх кабінках тихо, але в мене немає на це часу, я вклоняюся до унітазу увесь здригаюся, пускаю струмінь. Один, другий, о, нарешті буряк, мій любий буряк, я так довго чекав тебе, ти моє визволення з марення похмілля! Треба виблювати усе, тоді стане трохи легше.
Стукають двері, в мене якраз струмінь, я встигаю натиснути на змив. Може, той, хто зайшов і не зрозуміє, що тут відбувається. Я ще деякий час стою, наче одягаю штани, потім виходжу до рукомийника, дивлюся у дзеркало. Весь почервонів, очі налилися кров'ю, не найкращий вигляд для працівника газети з німецьким капіталом. Дивлюся у дзеркало і питаю сам у себе "Ну що, скотино, наступного разу будеш горілки стільки пити?". Хитаю головою, що ні, ніколи, мию руки, вмиваю обличчя. Холодна вода, вона така приємна. Втираюсь паперовим рушником. У туалеті досхочу рідкого мила, серветок та паперових рушників. Орднунг, блять. Зараз треба вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям. Раніше там завжди палили, але німці ввели штрафи для курців і майже всі кинули палити на роботі.
На вулиці добре, осінь, сонце вже слабеньке, але ще гріє, вітерець ганяє жовте листя. Я глибоко дихаю, дістаю мобільний. Вибираю "Вітя Міськвідділ".
- Привіт. Це Чет.
- А, привіт.
- Як там по дикторці?
Краєм ока я побачив, що на ґанку хтось стоїть. То я питаю так, наче вже давав доручення Віті узнати про цю дикторку.
- Якій дикторці?
- То вона пропала чи ні?
- А, ти про обласне телебачення?
- Так.
- Та не зрозуміло. Вчора ввечері вона на прийшла додому, але ж доросла дівчина, могла з кимось загуляти.
- То ви її шукаєте?
- Поки ні, так просто перевіряємо.
- До шостої мені потрібна інформація на статтю.
- Нічого до шостої не буде.
- Хоча б без прізвищ, просто джерело в міліції.
- Мені за це джерело по голові дадуть.
- Не бійся, не дадуть. А ми не можемо програти конкуренцію телебаченню.
- Вони точно давати поки нічого не будуть. Сподіваються, що дівчина дійсно загуляла.
- Як її звати?
- Ксенія.
Звісточка: Сподіваюсь, чекаю, сумую
І бачу як крига між нами тане
Я кохаю Вас, я шукаю Вас
Ви моя Україно-Оксана!
Звісточка: Ваші очі перлини!
Ваші вії як промені
Тільки Ви в моїх снах
Тільки Ви у споминах
Звісточка: Принцесо із казки
Зроби мені ласку!
- Кажи, де вона?
- Що?
- Тут ми задаємо питання! Де вона?
- Хто?
Удар. Якби мене не тримали за плечі, я б упав зі стільця. Боляче, в мене вогняні кола перед очима, не можу дихати, наче ніж у грудях.
- Де вона?
- Чого вам треба?
- Де вона?
- Хто?
Удар. Знову боляче, я хочу впасти, хочу сховатися, але вони не дають мені цього зробити. Навіщо вони катують мене, що їм від мене треба?
- Ти хочеш погратися з нами?
Їх четверо. Усі середнього зросту, міцної статури, лисуваті. Як брати, як вироби однієї фабрики. Схопили його прямо на вулиці, заштовхали в машину і привезли сюди. Це мабуть якась помилка.
- Я - простий сторож, це якась помилка!
- Ми знаємо, хто ти.
- Я - Зігфрід Перламудров!
- Так. Кажи де вона!
- Хто?
Б'ють по вухах. З усієї сили по вухах. Ребрами долонь. А-а-а-а-а! Я не можу стриматися, я кричу! Я нічого не розумію, тільки хитаю головою, яка наче палає, темрява навколо, темрява і вогкий шум. Мені боляче, можливо, боляче так, як в пеклі! За що, за що вони б'ють мене, що поганого я їм зробив! Я їх зовсім не знаю, я нікого не знаю!
- Боляче? Це тільки початок. Або ти розповідаєш, де вона, або ми почнемо з тобою працювати по справжньому. Кажу тобі, хлопчику, ти все розповіси, то краще відразу, щоб ми не робили тобі інквізицію.
- Чого ви хочете?
- Де вона?
- Хто?
Вони знову б'ють мене, знову боляче, я намагаюсь підхопитися, але мене так міцно тримають, я навіть поворухнутися не можу. Господи, за що?
- У нас є докази, кажи де вона?
- Хто вона?
В обличчя, мене ніколи не били в обличчя, мене, взагалі, мало били, більше у дитинстві. Це так боляче, це так страшно, вони дивляться на мене, наче вовки, вони вб'ють мене, невідомо, за що, але вб'ють! Хіба я не чув історії про тортури в міліцейських відділах! Чув і бачив постраждалих.
- Де вона?
- Не мордуйте мене.
- Що?
- Я не знаю, про що ви кажете, не мордуйте мене, я добра людина, я художник, я не робив нічого поганого.
Вони регочуть. Вони б'ють. Вони не заспокоюються.
Звісточка: Магелланом бути я мрію
Чи Колумбом, чи Марко Поло
Мандрувати щоб Вашим тілом
Відкривати красу Вашу соло
Звісточка: Що за скарби ховаються
У Вашім розкішнім волоссі?
Пестити б Ваші вуха
Смачні, як горіхи волоські
Звісточка: Лежати
В тіні грудей Ваших
І пити молоко
Вашої шкіри
Втрачатися
У вихору волосся
Стогнати, шепотіти
"Мила, мила"
Я дивлюся на годинник. П'ята. Виходжу на вулицю та телефоную в міліцію. У мене є двадцять хвилин, щоб узяти інформацію і швидко написати новину про дикторку. Десь на півтори тисячі знаків. Треба мати добре набиту руку, щоб встигнути це зробити за двадцять хвилин. Багато хто з новеньких не вміють цього. Вони сидять над своїми текстами і виють від безвиході. У них є те, що називається "бар'єр письма". Треба писати легко, швидко, як розповідати анекдот. Ми розповідаємо анекдот, щоб слухач засміявся. А статті пишемо, щоб читачу було цікаво. Треба хотіти, щоб читачу було цікаво, а ці бовдури, вони думають тільки про Коха, про його реакцію. Страх перед ним забиває усі памороки.
- Алло, це Чет, ну що?
- Привіт мила, як справи.
Це не жарт, зі мною не жартують, усі знають, що Чет Загорулько не розуміє жартів на роботі. Просто моє джерело знаходиться у такій компанії, де краще уявити, що подзвонила жінка, аніж Чет. Добре, я почекаю.
- Як малі?
- Пизди поменше і вийди туди, де можеш нормально говорити.
- Мила, сьогодні буду пізно. Дуже багато роботи.
- Вітю, блять, зараз три хвилини на шосту. Через сімнадцять хвилин я повинен написати інформацію, будь-що повинен.
Цей Вітя - він непоганий хлопець, але любить показати, як важко йому буває співпрацювати зі мною. Набиває собі ціну, тільки я знаю йому ціну, я й копійки не переплачу.
- Слухай.
Він майже шепоче. Я біжу в редакцію. Це на ґанку можна матюкатися і то, коли поруч нікого. Але на ґанку незручно писати.
- Узяли одного. Пробили по мобільному.
- Як це?
- Щодня він писав їй есемеси. По десятку і більше. А ця дикторка жодного разу не відповідала.
- Підозріло.
- Отож. А ще виявилося, що його ледь не посадили за вбивство.
- За вбивство?
- Так, вісім років тому, у Харкові, він там вчився, вбив у п'яній бійці чоловіка.
- І його не посадили?
- Ні.
- Зв’язки?
- Відео. Вони билися біля офісу якогось банку, там була система відеоспостереження. На ній було добре видно, що почав бійку саме вбитий і він схопився за ножа. То цього товариша виправдали. Але зараз йому не відкараскатися. З ним працюють, хоч він поки мовчить, та це ненадовго.
- Її не знайшли?
- Ні, але думаю, що скоро знайдемо, живою чи мертвою. Розколемо цього шлепаря і знайдемо.
- Подзвони мені, раптом щось.
- Добре. І щоб без посилань.
- Вітю, не хвилюйся.
- Добре.
Він ще не закінчив балакати, а я вже писав новину.
Зникла дикторка обласного телебачення
Учора в міськвідділ міліції надійшла заява про зникнення дикторки обласного телебачення Ксенії Мельниченко. Дівчина не повернулася додому після роботи. Як повідомили на обласному телебаченні, зникла вийшла з будинку телецентру десь о пів-на дев'яту, після того, як провела підсумкову програму новин. Востаннє Ксенію бачили на зупинці громадського транспорту, де вона сідала у маршрутне таксі №27. Коли дівчина не прийшла додому, тривогу підняв співмешканець зниклої. Пошук у родичів та знайомих нічого не дав, Ксенія не відповідала телефоном, згодом він був знайдений біля одного з майданчиків для сміття. Як повідомили в міліції, головною версію слідства є викрадення. При проведенні оперативно-розшукових дій був затриманий підозрюваний, житель Сум, якого зараз допитують. Про результати допитів у міліції не повідомлять, посилаючись на таємницю слідства. Як стало відомо з неофіційних джерел, поки підозрюваний відкидає всі звинувачення і не йде на співпрацю зі слідством. Також відомо, що затриманий кілька років тому обвинувачувався у вбивстві, що трапилося в Харкові, але був виправданий. Доля зниклої залишається невідомою, пошуки дівчини продовжуються. Міськвідділ міліції прохає всіх, хто бачив увечері 14 жовтня Ксенію Мельниченко, звертатися за телефоном 02.
Фото: Дикторка вечірніх новин обласного телебачення Ксенії Мельниченко зникла, повертаючись з роботи додому.
- Готово!
Зараз новину вичитають коректори, вони вже стоять на низькому старті, потім вона піде до верстальника, якій заткне зарезервовану дірку на шпальті. Потім зверстана газета полетить інтернетом у друкарню, щоб уранці продаватися у всьому місту. Ми - щоденна газета, а це означає - шалений ритм праці. Швидкість і ще раз швидкість. Заходить Кох. Мені хочеться підвестися і сказати "Хайль!", піднявши праву руку.
- Чет, слідкуй за розвитком справ. Скоріше за все це буде перша сторінка наступного номера.
- Звичайно.
- Ти знав цю дівчину?
- Ні.
З обласного телебачення я знаю зовсім іншу дівчину. Вона веде погоду. Щодня о-пів на восьму вечора вона розповідає про температуру, циклони, активність сонця та опади. У цей час я повинен бути вдома. Я йду геть із редакції, заходжу в магазин. Тут мене усі знають, дівчата-продавці усміхаються, я щось жартую, купую звичні дві пляшки пива, пельмені і судака. За кожним треба стояти окрему чергу, але я ніколи не піду в супермаркет, де черга лише до каси. Бо в супермаркеті мені завжди погано, навіть гірше, ніж у редакції з німецьким капіталом. У супермаркеті я наче на конвеєрі, як на великій фабриці, де я - ніхто, де я гвинтик, одиниця, якою можна нехтувати. Не знаю чому, але саме в супермаркетах та в метро я більше за все відчував самотність. То завжди ходив у цей магазин, релікт радянської торгівлі, де продавці були живі люди. У поганому настрої вони могли грубити покупцям, в доброму - усміхатися. Мені вони завжди усміхалися. Я був трішки зіркою місцевого масштабу, Чет Загорулько, провідний, а зараз єдиний кримінальний кореспондент у місті. Чого я тільки не бачив, міг багато розповісти.
Але не зараз, зараз я спішив додому. Спочатку влізти в переповнену маршрутку. Стояти в позі "зю", слухати дурнувате радіо, яке вподобав водій. Чому водії слухають таке лайно? Чи може по радіо нічого кращого не передають? Добре, коли в маршрутці хтось розмовляє, тоді я вслуховуюся. Я люблю слухати чужі розмови. От розмовляють дві жіночки. За життя, це найцікавіше.
- Я їй і кажу, що не треба гроші переводити і здоров’я. П’єш – пий, хоч залийся! Ну а що, не так! Піде вона, заплатить гроші за кодування, потім все одне вип’є і виє, що вмирає. Алкоголічка!
Друга жінка зітхає і обличчям показує співчуття. Можливо, навіть їй не дуже приємно слухати подругу, але у тої накипіло на душі, треба комусь розповісти.
- І в кого вона така? Я теж випити можу, ти мене знаєш. Там коли день народження чи свято яке. Пам’ятаєш, як ми на весіллі у Лідиного сина погуляли? Море ціле випили! Тільки я така людина, що один день п’ю. Другий день вмираю потім, ані краплі не вип'ю, тільки лежу та стогну. А це стерво, аби кожного дня очі залити!
- А як же чоловік?
Друга жінка вирішила, що сидіти мовчки не дуже правильно, то втрутилася у розмову.
- Якій він чоловік! Хлопчик! На сім років її молодше! Я йому кажу, Сашку, тікай звідси, ти ж попав, ти ж по саме не хочу попав! Тікай від неї! Без неї ти пару днів на тиждень пив, а з нею кожного дня! Він - будівельник, по шабашкам працює. Що за день заробить, то увечері і проп’ють відразу! Зранку він на роботу йде, хитається, та йде, а ця скотина похмелиться і знову в ліжко. І нічого їй не цікаво! Ні життя, ні телевізор, рідна донька не цікава! Оля її мамою і не називає! Мене мамою називає! Отаке.
- Ох, горілка, горілка!
- Та не горілка! А сама ідіотка. Пішла, як покотилася. Бо ж...
Я не дослухав розмови, бо вже приїхав. Вискочив із маршрутки, швиденько додому, потім до себе на шостий поверх, поставив воду на пельмені, помив руки, сходив у туалет. Коли бодун проходить, таке райське відчуття по всьому тілу. Як заново народився. Господи, мабуть, це щастя. Відкрив пляшечку пива, ковтнув. Подивився на годинник. Десять хвилин запасу. А потім щастя в квадраті, чи в кубі, чи в четвертому ступені.
Пельмені були вже готові, я помастив їх сметаною, але не їв, бо кохання краще на пустий шлунок. Я не вмикав звук, бо навіщо мені їх провінційні новини з засідань і прес-конференцій. Це ми жили у реальному світі ринку, ми виборювали читача і збирали рекламу, а ці дівчатка отримували фінансування з бюджету і плювали на все з великою дзвіниці. Їм не треба було робити цікаві сюжети чи думати про глядача, про його вподобання і світогляд. Вони думали, яку протягнути джинсу, як потрапити на фуршет, або відвідати кондитерську фабрику, де дадуть цукерок. Вони були непогані люди, на цьому телебаченні, але вони жили в іншому світі, світі ще радянського зразка, то я ніколи не слухав їх, прибрав звук і чекав.
Аж ось новини закінчилися, почалася реклама, тут вона була коротенька, всього кілька блоків і ось "Погода". Я ввімкнув звук вчасно, я не пропустив жодної секунди її голосу, голосу, від якого я божеволів, від якого тілом у мене розтікалася якась солодка і паморочна млість. Я дивився на екран і відчував, як у мене встає. Я дивився на неї, на моє кучеряве янголятко. Вона була у чорній спідниці з червоною блузкою. На екрані вона виглядала дебелою, наче класична американська блондинка, але я знав, як випинають її реберця, я знав кожний в'яз її хребта, я так любив дивитися, як стирчать кісточки на її стегнах. Вона була така худенька, як тараня, і вона розпалювала таку жагу, яку неможливо було вгамувати. Моє Ягнятко, воно щебече щось про дощі і атмосферні фронти з Атлантики, за спиною у неї вивіска магазину, який дає їй одяг, щодня новий. Я часто ходив у той магазин, я нюхав повітря і завжди знаходив одяг, який вона щойно принесла. Одяг духмянів нею, я аж здригався од бажання, коли чув той запах, я хотів доторкнутися до одягу, наче це була вона.
Моє Ягнятко вийшло трохи вперед і почало показувати, що там чекати у районах. Її руки, як я любив цілувати її руки, тонкі та стрімкі, с гострими плечима і майже прозорими пальчиками. На екрані вона була така гладенька, це веселило мене. Ягнятко набирає тіло, моє кучеряве Ягнятко, ось зараз вона трусонула своїм білявим волоссям, морем маленьких завиток, які пахнуть щастям, я закінчив. І пішли титри. "Погода" йшла дві з половиною хвилини, я завжди встигав закінчити, я навіть не дуже допомагав собі руками, мені вистачало дивитися на неї і чути її голос.
Я пішов у ванну, дивився на своє почервоніле обличчя і мив руки. У мене був вигляд щасливого довбойоба і відповідні відчуття. Повернувся до кімнати, вимкнув телевізор і почав їсти. Потім пив пиво, потім поплентався чистити зуби. Мій батько навчив мене жити за правилами. Одне з правил - чистити зуби перед сном. Інше – дрочити тільки з великого кохання, а не задля того, щоб вгамувати хіть. Це було велике кохання, можливо, єдине справжнє кохання у цьому гнилуватому місті, яке намагалося на провінційні зарплати вести наче столичне життя.
Звісточка: Виходите з води як Афродіта
І де мені своє кохання діти?
Ті крапельки води на Вашій шкірі
Купальник мокрий, царчина хода
Хапає мене пристрасть диким сапом
Як Русь колись татарськая Орда
Звісточка: Жовті стрічки у Вашім волоссі
У блакитній росі ноги босі
Крокуєте полем до річки
Перед Вами вклоняється гичка
Звісточка: Це ластовиння хмаркою пташок
Дитячий носик, мила ви богиня
Лише про вас думки мої
Лише про вас і мрії і надії.
Це було справжнє диво. Я вже впав у відчай, я був згоден зізнатися у будь-чому, в мене не було сил на спротив, мені було лише боляче і страшно, я не знав, що мені робити, я лежав на холодній бетонній підлозі камери, коли побачив Вас. Звісно, це було марення, хоча воно було для мене більш реальним, ніж цей міліцейський абсурд з питаннями і биттям. Ми стояли поруч, здається, йшов дощ і блимали блискавки, Ви тремтіли, Ви були перелякані, я пригорнув Вас до себе і поцілував. Ви відповіли, Ви відповіли! Я почав ніжно кусати Вас за губи, мене переповнювали почуття, і я зненацька зрозумів, що в мене так багато сил і мене не зламати, завдяки Вам, квітуча Оксана.
Я прокинувся і відчув на своїх губах, розбитих і скривавлених губах, Ваш смак, солодка Оксано. І я засміявся, я відчув себе найщасливішою людиною в світі, бо Ви були поруч зі мною, Ви були у моїх думках і моєму серці.
Коли прийшли менти і потягнули мене кудись, я усміхався. У якійсь невеличкій кімнаті, зі стінами у бризках крові, де сиділо кілька міцних чоловіків, мене кинули на стілець.
- Чого ти всміхаєшся?
Мені не можна було всміхатися, тільки їм, моїм катам. Це вони так хотіли! Але чи може не всміхатися людина з сонцем у серці, з весною у душі? Я всміхався, бо Ви - моє сонце і Ви - моя душа, щиросердна Оксано.
- Ти почув запитання?
- Вам не зламати мене. І не залякати. Ви можете мене вбити, це єдине, що ви можете зробити зі мною.
- Ти так думаєш?
- Так.
- Помиляєшся. Ще ми можемо зламати тобі руку, чи пальці. Усі десять, але не відразу, а по одному. А ще ми можемо засунути гумову палицю тобі в сраку. Чи зробити тобі слоненятка. Та й ще багато чого.
Я навіть не знаю, хто це з них говорив, вони були всі на одне обличчя – червоне, з великими щоками і налитими кров’ю очима. Я всміхнувся їм.
- Я не боюся вас. І ви нічого з цим не поробите. Не боюся.
Удар, я впав зі стільця, менти додали кілька разів ногами. Посадили знову. Я всміхався. Кров текла по моїх губах, моя кров, але я відчував тільки Ваш смак, калинова Оксано. Моя принцеса зі мною, то хіба знайдеться хтось, хто здолає мене, моє кохання до Вас!
- Де вона?
- Хто?
Вони повинні були вдарити мене, раніше вони завжди били, коли я так відповідав і зараз хотіли вдарити, але втрималися.
- Добре. Переформулюю. Де дикторка?
- Яка дикторка?
- Хлопче, тільки не кажи, що ти не знаєш її. Ми провели обшук у тебе вдома. Усі ці касети, фотографії, записи.
- Яке ви мали право!
- Сиди тихо. Кажи, де вона?
- Що ви маєте на увазі?
- Де вона?
- Вона в моєму серці і душі!
- Де ти подів її? Що ти зробив із нею?
- Вона вдома чи на роботі, я не знаю, що зараз: ніч чи день.
- Вона зникла.
- Що?
- Вона зникла.
- Оксана?
- Ксенія, Ксенія Мельниченко.
- Що!
Звісточка: Іноді прокинусь серед ночі
Побілілий від жалю і жаху
Бо здається мені що пішли Ви
Втратив я свою чарівну Маху
Я здригаюся від відчаю і болю
Я вмираю, бо не можу жити
Та відразу дивом воскресаю
На моїй руці спокійно спиш ти (Ви)
Звісточка: Якщо б побачив Ваші плечі Птоломей
То зрозумів би, що Земля це куля
Прогрес би швидше йшов вперед
І Галілею б не набили гулю
Звісточка: Я хотів би бігти
Уздовж моря
І ловити Вас
За гладкі плечі
Годувати з рук Вас виноградом
І робить приємні інші речі
Вранці задеренчав мобільник. Він був поставлений на десять до сьомої. Мені можна було вставати і рівно о сьомій, але мені були потрібні ці десять хвилин свободи, - щоб не відчувати себе гвинтиком або рабом. Я відкривав очі і просто лежав, потроху вилазячи з-під ковдри. В квартирі було прохолодно, опалюваний сезон вже почався, але батареї були залізно-холодні, наче усмішки німецьких інвесторів, які іноді приїздили до нас, щоб подивитися, як тут плодяться і розмножуються їх грошики. Треба було поставити котел, але грошей не вистачало, а кредитів я не беру. Це одне з батьківських правил – Чет Загорулько ніколи не бере кредитів і нікому не позичає грошей. Бо не хоче переплачувати і не хоче заводити ворогів.
Я лежу і відганяю думки, що як би добре залишитися під ковдрою, де так тепло і гостинно. Навпаки, треба думати, що я - вільна людина, яка прокинулася і не біжить кудись, а має можливість полежати і подумати про щось. Хоч і десять хвилин, але це - свобода. До того ж я думаю про моє Ягнятко. Я завжди вранці думаю про неї. Колись у таку пору я приносив їй каву у ліжко, щодня окрім четверга, коли приносила вона, це ж був, як щотижневий день народження. Моє Ягнятко, я згадував учорашню "Погоду", коли загув телефон. "Вітя Міськвідділ".
- Слухаю.
- Це він!
- Хто він?
- Ну, той хлопець, якого ми затримали. Це він викрав дикторку.
- Він зізнався?
- Ні, але в нас є докази.
- Ви знайшли її?
- Ні, він не хоче говорити.
- А ви не знаєте, як треба запитати?
- Ми знаємо, але цей покидьок виявився дуже міцним. Його пиздять, а він мовчить і каже, що нічого не боїться.
- А які докази?
- У нього вдома більше сотні відеокасет. Знаєш із чим?
- Порнуха?
- Ні! Новини обласного телебачення, усі випуски, які вела та дикторка.
- Усі записи?
- Здається, що так. Вона ж пропрацювала півтора роки дикторкою, то всі повинні вміститися.
- Але ці записи – слабкі докази.
- А ще її фото.
- Вона гола?
- Ні, просто він слідкував за нею. Знімав на вулицях, у магазинах, у тролейбусах, на пляжі, чи в інституті.
- В інституті?
- Вона вчилась на заочному.
- Він якось пояснює записи і фотографії?
- Ні. Він робив вигляд, що ні про що не здогадується, а коли йому сказали, що вона пропала, то в нього зробилася істерика.
- Істерика?
- Так, хлопці його вже і пиздили, і водою поливали, а він тільки кричить і намагається кудись бігти. Наче збожеволів.
- Може симулює?
- Може, тільки це так вміти треба, симулювати.
- Де ж він міг її подіти?
- Не знаю. Хату ми його обшукали, він живе на Басах, біля лісу. У хаті нічого цікавого. Ну, ще картини були.
- Картини?
- Так, він виявися художником. Так то він сторожем працював на оптовій базі, а ще картини малював. Цікаві картини.
- Чим цікаві?
- На них лише вона. Гола і дивна.
- Як це, дивна?
- Ну, розумієш, не така, як у житті. Тобто не схожа. Цікаві картини.
Вітя був майже єдиний на весь міськвідділ інтелектуал, навіть книжки читав. Ось і картини йому сподобалися.
- Він її з натури малював?
- Невідомо. Хоча навряд чи, бо ж ніхто не знає, щоб вони були знайомі.
- Ну, у дівчини могла бути невеличка таємниця.
- Могла бути. Скоріше б її знайти.
- А що, їбати почали?
- І в хвіст і в гриву. Інформація пішла на Київ. Звідти керівництво дзвонить і вимагає зниклу знайти, бо ж журналістка, а для країни погано, коли журналісти зникають.
- Погано.
- Ну то я пішов спати, а то всю ніч на ногах.
- Давай. Після обіду я подзвоню, може ще щось дізнаєтесь.
- Добре, Чете.
Я кинув телефон подалі. У мене старовинна "Нокіа" у пластмасовому футлярі, то я її частенько кидаю і нічого. А ще в мене поганий настрій. Ще дві хвилини тому він був добрий, ще хвилину тому – нормальний, а зараз поганий. Я встав і пішов вмиватися. Ніколи зранку не приймаю душ, зовсім не приймаю душ. Коли треба, то миюсь у ванні, а вранці тільки умиваюся. Я не хочу бути схожим на цих йобаних клерків, які вранці приймають душ, п'ють каву при волаючому телевізорі, потім біжать на особистий чи громадський транспорт. Я вмиваюся, п'ю чай, телевізор вмикаю лише ввечері і лише на одну програму, а на роботу йду пішки. Тридцять п'ять хвилин, якщо йти швидко, майже бігти, п'ятдесят хвилин, якщо не поспішати, дивитися навкруги і дихати приємним утішнім повітрям, ще не засміченим пилюкою і вихлопними газами.
Я хотів думати про щось приємне: про прогулянку до роботи, чи по про смажений хліб, на якому тане масло, або про солодкий чай із лимоном, та мені думалося про цього хлопця. Сам факт його існування був для мене досить образливим. Бо ж вщент руйнував легенду про мою унікальність. Що є такий кльовий мужик Чет Загорулько, який не такий як усі. Він поборов у собі систему, він не став на вічне коло забігу марнославства, у нього є кохання, не просте кохання, трохи дивне кохання, ця ведуча погоди на обласному телебаченні. Яку він дивиться кожного буднього дня (у вихідні погоди не показують), дивиться, дрочить, плаче, шепоче якісь ласкаві слова до неї. Він кохає її, хоч і розуміє, що тепер уже вона ніколи не буде з ним. Але ж кохання - це не вимірювання ймовірностей, кохання - це почуття, яке не дружить з розумом. Так ось Чет кохає цю ведучу, кохає своє Ягнятко, незважаючи ні на що, кохає вже давно, і він один такий романтик у місті.
Аж ось звідкілясь виплив ще один. Муха-повторюха. Закоханий у дівчину з телебачення, добре хоч у ведучу новин, але все ж. До того ж записував програми новин, я ж так само записував усю погоду, в мене є найповніший архів програм, я навіть його поцифрував і записав на диски, бо ж касети - не дуже надійний носій. А ще хлопець стежив за своєю коханою і фотографував її. У цьому він навіть переплюнув мене і це дико дражнило. А ще художник, блять, картини малював з нею. Цей козир я не міг нічим перебити. Малювати не вмів, віршів ніколи не писав, з музичних інструментів умів трохи грати на барабанах, бо ще у студентські роки стукав в одній, зараз давно вже забутій, київській команді. Що я міг запропонувати моєму Ягнятку? Та нічого. Зі світом мистецтв стосунки в мене були напружені.
Художник. Куди він її дів? Не схоже, щоб він просто зґвалтував її і вбив. Ні він дуже кохав її, щоб так зробити. Він вкрав її і десь сховав. У якомусь непримітному гаражі, чи хатинці десь у хащах. Я б так і зробив. Я ж теж думав про те, як отримати моє Ягнятко.
