Стомлені від липневої спеки гори спали, закутані у розкішну пелену сивого туману. Той туман ховав від стороннього ока вершечки велетнів-сосен, таємничих смерек та струнких ялин, а ще - бурхливу та хижу Жиживу, яка в’юнкою змійкою вилась серед ущелин гір. Колись цими стежками , спираючись на бартку та замріяно смалячи розцяцьковану люльку, блукав він. Жижива клекотала біля його ніг, шепотіла, вабила крижаною водицею, він нахилявся і черпав жорсткими долонями живильну прохолоду, а потім занурював у неї розпашіле, обпалене гірським сонцем, обличчя. Та вода була особливою - він це одразу збагнув, тому й незабаром викопав поблизу річки разом із побратимами-опришками криницю, до якої через десятки літ приїжджатимуть з усіх-усюд люди, аби напитися із колодязя води, що має цілющі властивості. Багато немічних, що побували тут, змогли назавжди забути про важкі хвороби, які так довго точили їхнє тіло.
Кажуть, бачили і його кілька разів біля тої криниці - ступав такий же молодий, гарний, замріяно дивився у височінь і думав про щось своє, не звертаючи уваги на оточуючих. Іноді був засмучений, гукав своїх побратимів, начебто дорікав їм за щось, а потім зникав так само несподівано, як і з’являвся.
-Довбуш блукатиме цими горами вічно, - розповідав, поблимуючи чорними, як вуглини, очима, молодий гуцул .- А чого ж йому тут не бувати - тут його оселя. Серед стрімких гір він нераз знаходив притулок ; в одній із ущелин заховав перед своєю смертю золото, яке тепер охороняє. -(і вже пошепки):-Те золото можна знайти - перед великими святами опівночі воно горить блакитним полум’ям.
-І чому ж ніхто не знайшов? - насмішкувато спитала Інна.
-Ет, шукало багато, от тільки ніхто із тих, що хотіли знайти отой скарб, додому не повернувся - кажуть, золото те прокляте...
Інна, звісно, як кожна цивілізована людина, не дуже охоче вірила мальовничим оповідям молодого горянина, - чого не скаже людина, що так палко любить свою землю, одначе поставитись до всього із надмірним скептицизмом, як людина творча і романтична, також не могла. Зрештою, і сама природа - грізна, прекрасна, сповнена таємниць та містики, ніби підштовхувала і найраціональніших повірити у неймовірне.
Інна приїхала сюди із доволі прагматичною метою. Ні, звісно, поласувати смачною бринзою та вдосталь напитися свіжого, сповненого гірськими пахощами повітря, їй теж кортіло. Але попри надмір романтичних емоцій, які аж надто сильно охоплювали її, намагалася пам’ятати про найважливіше - те, зрештою, задля чого вона тут. Вона таки мусить намалювати оту кляту картину, яку їй замовили і завдяки якій вона, Інна, талановий художник, зможе нарешті забезпечити собі достойне майбутнє. І вона малювала - чудові гірські пейзажі, насичені розмаїттям кольорів, які вона передавала із фотографічною точністю, портрети місцевих гуцулів... А коли намагалася намалювати його обличчя, рука приречено опускалася додолу. Мистці назвали б це творчою кризою, але в лексиконі працездатної і амбітної художниці такого слова не існувало - їй завжди вдавалося намалювати те, що задумала. І Інна вже було почала підозрювати, що отой сміливий печеніжинець, привид якого ще й досі блукає горами, таки справді характерник, як про нього розповідають люди. Здавалося, ватажок опришків дуже вже не хотів, аби його обличчя побачили сторонні люди. Однак Інна не здавалася - вона з наполегливістю перечитувала величезні томи етнографічних збірок, до найменших деталей запам’ятовувала оповіді місцевих жителів про славного ватажка опришків, і кожного ранку, сидячи на схилі Чорногори, малювала безліч картин, сподіваючись, що період осяяння, як колись у Будди, наступить і в неї..
...Сьогодні вранішні гори були особливо грізними . Зловісно шуміли і розпачливо гнули додолу стрункі тіла, смереки. Вітер, як навіжений, гуляв у їхньому верховітті, шумів у високих травах, що сполохано тулилися до черствої землі. Розкидані внизу хатини були, як ніколи, крихітними, і Інні на мить здалося, що темне місиво хмар, яке так зненацька почало насуватися, розчавить оті хатини, як велетень мураху. Насувалася справжня липнева гроза - із високовольтним спалахом блискавиць, грізним гуркотом грому та періщенням холодного дощу, який розхлюпуватиметься з неба, як хвилі під час шторму... Інна, дивлячись на наближення чорних хмар, відчула себе маленькою і беззахисною. Вона ніколи собі не зізнавалася, що дуже боїться грози - ще дитиною, як тільки небо вкривалося грозовими хмарами, чимдуж бігла додому, і, зашторивши вікна, перелякано слухала, як лютує надворі буревій. Отож і сьогодні, побачивши, що погода не надто сприяє її роботі, вона вирішила не випробовувати в черговий раз долю, і перечекати дощ, нехай і екзотичний карпатський дощ, у такому бажаному тепер будиночку, до якого іти ще було ой як багацько... Вона стрімголов спускалася крутими схилами гори, а гроза, здавалось, уже наздоганяла її, змушуючи серце перелякано гупати... Земля горіла в неї під ногами... І раптом ніби небо розкололося навпіл , загуркотів грім, а разом із ним гори засвітились від спалаху блискавиць.
Стіна дощу , за якою уже не було видно нічого... А потім - ще один спалах блискавки, і палаюче дерево, яке, ніби факел, яскравим полум’ям спалахнуло серед колони високих дерев. Інна притулилася до старої смереки і заплющила очі . Втікати було нікуди...
...На величезному полотні, оздобленому дорогою рамкою, всміхався молодий Довбуш. Його погляд був лукавим і трохи насмішкуватим, у вустах красувалася люлька, а рука опиралась на топірець. Він дивився із картини, ніби зазираючи у саму душу, і був схожий на людину, яка знає усі премудрощі світу, от тільки вже трохи стомилася від тієї вченості. Інна сьорбнула трохи гарячого чаю і мимихіть поглянула на картину.
-То що, тепер можна вважати тебе багатійкою? - запитала її Олена, молодша сестра.
-Ет, яке там. Мабуть, я таки залишу цю картину собі - надто вже важко вона мені далася. Або подарую якомусь музею. А другові-олігарху подарую якусь іншу - он в мене їх скільки, - Інна кивнула головою у куток кімнати, де рядами лежали картини. - Думаю, наш цінитель мистецтва не надто засмутиться.
-Ти збожеволіла! Відмовлятися від таких грошей! Думаєш, колись тобі ще трапится такий шанс?
-Відчепись, картину я не віддам,- і Інна замріяно втупилась у полотнище.
... - Лютувала гроза, перетворивши в одну мить тиху гірську оазу на справжнє бойовище. Здригалася полонина від тріскотіння грому та спалахів блискавиць... Малий зганяв вівці, що сполохано намагались розбігтись хто куди. І саме тоді він побачив щезника. Той стояв на полонині, і, розмахуючи маленькими волохатими ручками, реготав так, що аж луна ішла горами. Він сміявся із блискавиць, із неба і, зрештою, із самого Господа Бога. І Олекса не стерпів. Він схопив топірець і пожбурив ним у нечистого. Той впав, як скошена билина...Саме тоді, кажуть, і подарував Бог хворобливому Довбушу надлюдську силу - не брали опришка ні куля, ні меч, ні жодна отрута. Міг літати по небу, як орел, і бігати скелями, наче плазун - тому й так довго ганялися за ним недоброзичливці, а впіймати усе ніяк не вдавалося, - мольфар говорив поважно, чеканячи кожне слово.
-Невже це правда?
Старий усміхався зморшками очей і мовчав. У його оселі пахло хлібом, димом та цілющими карпатаськими травами. Здавалося, у хатині, що так глибоко ховається за стіною височезних дерев, зупинився час. Тут було тихо і затишно. Інна лише тепер зауважила одну дуже цікаву особливість: вона зовсім не чула тривожного реву грози, від якої її врятував старий мольфар. Здавалося, крізь щілини у вікнах та дверях із зовнішнього світу не проникає жоден звук. Їй навіть стало трохи моторошно...
-Вщухає гроза,- сказав, ніби читаючи її думки, мудрий карпатський чаклун. - Отож зможеш піти собі додому. У кого, ти кажеш, зупинилася? Ого, то не дуже добрі люди, не дуже...-набивав кресаню пахучим тютюном мольфар.
-Діду, а як же скарби, які залишив Довбуш? То правда, що вони десь біля Печеніжина закопані?
-Знаєш, розповім тобі одну історію, яка трапилася із моїм далеким родичем. Отож вирішив він розшукати оте золото. Зібрав необхідні пожитки, лопату прихопив, і вирушив у дорогу. Блукав він, блукав, сім пар чобіт зносив, а золота так і не знайшов. Він, може б , і повернувся додому - дуже вже засумував за рідними, однак бажання розбагатіти його не покинуло, отож, ніби отой навіжений, шукав скарби далі. Змарнів, зморився, відчув, як полишають його сили.» Ну, -думає собі, - доведеться в горах назавжди залишитися.» Аж бачить - іде до нього легінь - гарний такий, очі світлом іскряться, на щоках грає рум’янець, от тільки трохи накульгує. Підійшов він до родича, взяв його за руку, і каже: «Ти скарби мої розшукуєш, то я тобі їх покажу. «Вивів того на вершину гори і запитує: « Що ти тут бачиш?»
А той дивиться : різними барвами іскряться гори, а небо - чисте - жодної тобі хмаринки . Він, доки в землі порпався, навіть неба жодного разу не бачив. А десь там, далеко, розкинулось його село. Як згадав чоловік про своїх близьких, аж серце защеміло.
-Оце вони і є - мої скарби,- кивнувши головою, мовив Олекса. - Ати їх казна-де шукаєш. Якщо не вбережеш наші гори, не матимеш спокою ні ти, ні увесь рід гуцульський, як не маю спокою я. І розкажи про це людям, нехай даремно землю не ранять і не шукають те, що їм не належить.
Кажуть, відтоді Довбуш людям майже не з’являвся. Хтозна, може і воно десь - оте золото, але ще не знайшлася та людина, яка б його була варта... Бо золото - як отрута, що часто засліплює очі і найкращим і робить із людини живого мерця...
...Спускаючись стрімкою стежиною, Інна озирнулась і спробувала запам’ятати до найменших деталей обличчя старого мольфара - колись вона обов’язково намалює його портрет. Для себе. Є речі, які треба зберігати тільки для себе - як ікону в кутку кімнати, бабусин рушник, який вона, хрестик за хрестиком , вишивала при світлі місяця, світлини старих друзів, на яких вони завжди юні і завжди усміхнені.
-Бувайте здорові, діду! - гукнула востаннє мольфару і зникла у хащах карпатських дерев... Мчала стрімголов до будиночка, щоб намалювати характерника - Довбуша. Він лукаво посміхатиметься людям і дивитиметься в світ очима мудрого мольфара.
