17. ЛІТО 1935 Р.Х. ПРО ЗВИЧАЙ УКРАЇНСЬКИХ РЕЖИСЕРІВ ЗНІМАТИ В КІНО ГОЛИХ ДРУЖИН
Куди несе тебе, Еріко? До чого тут Нансен? Він помер у тридцятому, навіть раніше, ніж посадили обох прадідів. І влаштована ним станція була, здається, на іншому березі Дніпра. Ну ходила публіка з навколишніх сіл, дивувалась на трактори, сіялки, електрику й племінну худобу, цокала язиками й чухала репи. Ну примусив-таки прийняти гордих більшовиків ешелони з продуктовою допомогою. Невже ти думаєш, що проживи він на три роки довше, в нього б знову вийшов цей номер?
В наш час понавигадували усіляких “Золотих Фортун” та “Золотих сторінок”, бачив навіть перекидного календаря, де на кожен день – не Миколи Чудотворця чи Івана Причети. Замість святців – дні народження Кучми та Кінаха з Волковим, замість аскетичних ликів святих – їх вгодовані щоки. І жодного ордену чи рейтингу для тих, хто був дійсно небайдужим до цієї країни впродовж усієї нелюдської її історії. Тож започаткуємо його ми з Ерікою. Француз Боплан, чех Хвойка, норвежець Нансен, поляки Рильський (Тадей) та Красуський, молдаван Могила, австрієць Франц-Йосип, росіянин Федоров (не той що офтальмолог, а той що першодрукар), француз Патон, болгарин Славов, вірменин Параджанов, грузини Давид Гурамішвілі та Георгій Гонгадзе, росіяни Микола Амосов та Глушков.
За браком видавничих потужностей вкладаю фотокартки цих людей до свого сімейного фотоальбому. Як казав один репресований генерал з кіна про війну:”Всьо что могу.”
Так, усілякі славоспіви куди прибутковіші. Тираж розходиться. Але як правило, лише один тираж.
Так було і в тридцяті. Сама слава.
“Не на Рейні, не на Марні – в МТС пошлем друкарні, ростемо ж ми – гей!” І далі по тексту.
Або ще кіно подивися. Світову класику. Веселий тракторист на “фордзоні” переорює межі під колгоспне поле, а підступний куркуль цілить йому в спину з обріза. А потім якась гола бабета (дружина режисера й наречена тракториста за сценарієм) рве на собі волосся, й називається все це - “Земля”.
Тож мої предки, Еріко – ті злі капосні куркулі. Тільки от волосся на собі рвали й дітей ховали, й вмирали з голоду чомусь їхні жінки. А комсомолія ще й досі танцює, нехай вже і по комерційних банках.
Як не соромно, Олександре Петровичу? Генії сраму не ймуть?
І лише поодиноким шухлядним героїзмом квилить Тичинине “Загупало в двері прикладом...”, слідів якого годі шукати в будь-яких повних зібраннях творів класика.
Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок...
Тож нехай кажуть заокеанські історики.
ГОЛОДОМОР 1932—1933 - за масштабами, мабуть, найбільша трагедія в історії українського народу, пов'язана з колективізацією сільського господарства. Примусивши селян об'єднатися в колгоспи, держава почала вимагати від них практично безплатної здачі продукції. Не будучи матеріально заінтересованими в роботі в колгоспах, селяни перестали ефективно працювати. Втрати при вирощуванні, збиранні і збереженні сільськогосподарської продукції неймовірно зросли, що позначилося на обсязі хлібозаготівель. У цій ситуації Й.Сталін направив восени 1932 в Україну надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з головою РНК СРСР В.Молотовим. Комісія вилучила всі запаси зерна, в т.ч. посівного, але не домоглася виконання хлібозаготівельного плану. Тоді було вирішено вдатися до штрафування "боржників". Під час подвірних обшуків у селян вилучалося все продовольство, відкладене ними для харчування до нового врожаю. На початку 1933 ситуація стала трагічною. Позбавлені продовольства, селянські сім'ї почали масово вимирати від голоду. Траплялися випадки людоїдства і трупоїдства. Прагнучи врятувати хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Сталін наказав ставитися до Г. як до неіснуючого явища. Завіса мовчанки над конаючим українським селом ударемнила спроби допомоги з боку міжнародної громадськості, яка дізналася про Г. Аби запобігга втечі голодуючих за межі республіки, на її кордонах були розміщені загороджувальні загони. Г. призвів до загибелі близько 3,5 млн селян. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, в межах УСРР сягали 5 млн осіб.
С. Кульчицький
І п’ятдесят шість років мовчання.
У 89 році, відразу після землетрусу у Вірменії, я сидів на лаві в центральному парку міста Поті, читав московську газетку “Собєсєднік”, і не міг стримати ручаїв сліз. Я вже був бородатим дядьком ваххабітського вигляду у ватяній фуфайці, яка смерділа хамсою на три кілометри довкруг. Війна у Грузії тоді ще не розпочалася, навіть Тбілісі ще радянська армія не штурмувала. І сльози мої виглядали принаймні дивно. Грузини ввічливо обходили мене стороною, не чіплялися, й не заважали плакати. Я читав статтю Юрія Щербака і рюмсав. Усі придибашки моїх родичів, усі оповідки діда Сашка, усі обмовки й мовчання старих, склалися нарешті докупи.
Моя суто родинна історія несподівано виявилася актом вселенської трагедії, не меншої, ніж геноцид вірмен 1914 року чи Варшавське гетто й Бабин Яр.
Ні, Еріко, що не кажи, а розвалила ту країну правда, всього лише правда. І ніякої всесвітньої змови капосних франк-масонів.
Мушу зробити певні застереження. Цей розділ вже привів до суперечок в родині моїх друзів. Бо з нього виходить, що винні в усьому, як завжди, росіяни, а родина та – дійсно інтернаціональна: він - україномовний росіянин, вона - російськомовна українка. Під час цієї суперечки мені довелося бути перекладачем. Але, Кто виноват? та Что делать? – це споконвічні російські питання. Нас, грішних, це не хвилює. Нас хвилює – щоб не повторювалося. І як з цим жити далі.
На правах старшого онука свого діда констатую: МИ ВСІМ ВИБАЧАЄМО. Проте, МИ НІКОЛИ ЦЬОГО НЕ ЗАБУДЕМО. Це вже наша родинна справа. Як у вірмен, в яких кожне подружжя молодят має покласти квіти до пам’ятника жертв 1914 року, а далі – плодитися й розмножуватися тієї ж ночі, бо це – найкраща відповідь усякому геноциду. Щастя й задоволення в цій борні усім нашим молодятам. Нагадую їм, що пам’ятник жертвам голодомору знаходиться біля Михайлівського Золотоверхого собору. Нехай включають до маршруту свого весільного поїзду.
18. ЛІТО 1935 Р.Х. АСТРАХАНЬ. ЗНОВ ЗА РИБУ ГРОШІ
Прадід Матвій ще не відсидів, але займався в Астрахані теж звичною родинною справою. Працював на рибниці на Каспії. Від кожного – по здібностям, кожному – по вині його. Доводити вину було необов’язково, досить сигналу в компетентні органи й здібностей.
Особистий ворог фюрера, найуславленіший підводник другої світової, рекордсмен по тоннажу потоплених суден, що одним залпом знищив 70 підготованих німецьких екіпажів унтермаріне на “Вігельмі Густлові”, - Олександр Марінеско, - після війни, сидячи в таборах, теж був капітаном риболовного сейнера. Чи георгієвьким кавалерам та кавалерам ордена червоного прапора НКВД саме такі пільги надавала?
Посадили Марінеско за те, що привласнив панцирне ліжко зі складу, яким завідував. Або й не завідував, і лише позичив, і не зі складу. Яка різниця? Головне – був сигнал. До речі, німці (моя “Еріка” й Гюнтер Грасс - теж) ще й досі чомусь вважають Марінеско військовим злочинцем, що разом з екіпажами підводників потопив чимало цивільного населення, що евакуювалося з Прибалтики до Німеччини. Біс цих німців розбере, навіть на героїв наших зазіхають. Мабуть, усі славетні для когось герої, для інших – лише військові злочинці. Нам з Ерікою цього не змінити. Повернімось краще з Балтики до Каспію.
Учителям української літератури Астрахань відома в основному тим, що саме в ній Шевченко цілий день шукав ковбасу, їдучи з мангишлацького заслання до Нижнього Новгорода, який ще був не Горьким, а мабуть медом намазаним. І так-таки й не знайшов. Німець-пекар (а Шевченко шукав німця-ковбасника) пояснив йому, що не сезон. Ковбаса йде на нерест в астраханські єрики навесні, й мече свою ковбасну ікру в теплій водичці заливних лук серед комишів. За Сабанєєвим, в червні ковбаса відходить у море до Гур’єва, йде вздовж берегів до Баку, до Персії навіть, й нагулює жир до наступної весни.
Рибалки – здавен кочівники. Вони кочують за ковбасою по всьому морі, ставлять свої перемети та ставники, патрають ковбасні брюха, солять кав’яр в великих казанах, кіптять ковбасу на паличках на березі, та відправляють до ресторану “Асторія” в Москву чи в Париж пароплавами та санними обозами. Іноді з обозами надсилають до столиць ще михайлів ломоносових.
Цікаво, що коли відкрилася підробка папірців, рішення щодо виключення рибальського сина з петербурзького колегіуму приймав колишній ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович. Невідомо ще, як склалася б доля російської науки взагалі і університетів зокрема, якби таке рішення випало б на долю справжнього російського патріота й боярського сина. Мабуть заслали б не продовжувати навчання до Марбургу, а до того ж самого Сибіру, яким має приростати величність Росії. Куди Микола Тараса не ганяв.
З часів Шевченка в Астрахані мало що змінилося. Ковбаси в несезон там ще й досі не знайдеш. Німців-пекарів переселили до Казахстану й за даними київського етнографа Андрія Куркова мажуть тепер чорну ікру просто на на долоню за браком хліба.
Комісар виправного закладу, до якого був приписана "рибниця" прадіда Матвія, дозволив взяти діда Сашка на судно. До того ж, сейнер саме стояв в ремонті в Астрахані. Перебування на сейнері серед специфічного контингенту мало що моряків, мало що рибалок, так ще й ув’язнених моряків та рибалок, справило значний вплив на виховання діда Сашка. Він навчився скручувати цигарки, спльовувати крізь зуби, вправно бити воші й матюкатися, поки батько не чують. Ще він навчився рибальскому прислів’ям, що краща риба – ковбаса, а краща ковбаса – панчоха з грошима, та: “Знов за рибу гроші”.
Врешті решт, він і пізніше ніколи не купував риби на базарі, волив краще з’їздити на лиман, у Станіслав, до рибалок по свіжу, щойно вловлену. Справа в тому, що попри весь науково-технічний прогрес, станіславські рибалки ще й досі ловлять рибу з чорних просмолених фелюг. З ранньої весни до самої криги, в дощ і вітер, в спеку і холодригу - простонеба, гребуть на своїх човниках до тільки ними знаних рибних місць, несамовито страждають від спраги й холоду, й тому завжди готові на бартер казенкою та самогоном. Це дід Сашко зрозумів ще за свого рибальства в Астрахані та на Каспії.
Крім того, кажуть, що лиманська рибка якось дивно впливає на психіку людини. Виключно рибна дієта мешканців рибальського села з непоетичною назвою Прогної призвела до того, що з цього села вийшло 14 героїв Радянського Союзу, а село перейменували підступно в Геройське.
Останні вцілілі герої нахабно брешуть школярам на 9 травня, що в роки війни всі як один воювали на торпедних катерах чи підводних човнах, спасали судна від потоплення на мінних полях, не маючи сил принизити свою гордість зізнанням, що були танкістами чи мінометниками.
- Ти не дивися синку, що я в шоломі, а не в безкозирці на фото. Це в нас на бронекатерах танкові башти встановлювали, й наказом адмірала Горшкова наказали всім шоломи носити, щоб не глохли під час стрільби.
Хоча, коли святкові заходи плавно перетікають в застілля, у них ні-ні, та й вихопиться: “Гіржавой міною по хєровій дєрєвні – агонь!!!” Але піонери того вже не чують.
Але літо закінчувалося, й комісар виправної флотилії порадив прадідові Матвію влаштувати сина на зиму до дитячого будинку. І почалися найщасливіші роки дідового життя.
19. ЛІТО 1936 Р.Х. ЩАСЛИВЕ ДИТИНСТВО. СПАСИБІ
Атож. Їй-бо без брехні. Нагодований, одягнений, пострижений, помитий. Щоправда, передувало цьому дитбудинківському раю дещо страшненьке чистилище. Розподільчий ізолятор.
Малолітніх злодіїв та інший безпритульний елемент закривали на карантин й спостерігали їх в природному оточенні. Потім їх сортували й направляли кого до дитбудинків, кого відразу до колоній, а кого навіть і не відправляли, а одразу виводили. Про це варто пам’ятати, коли деякі знавці історії з депутатів пропонують вивчати досвід НКВД щодо боротьби з сучасною безпритульниками. Гарний був досвід, що й казати. Нема людини – нема проблеми.
Дідові пощастило. Незвичне мовне оточення не сприяє впевненості в собі та хуліганству. Його в перший же день ошукали з пайкою хліба в їдальні, й він потрапив через це до агнців, а не до вовків.
Дід Сашко безуспішно намагався шукати правди й хліба у виховательки, але добився лише того, що тієї ж ночі йому зробили “темну”. Сусід по ліжку потім пояснив за що били: щоб не сталося, хай хоч ріжуть, не можна жалітися наглядачам. На ньому, сусідові, неформальний ватажок розподільчого ізолятора взагалі місяць їздив верхи до вбиральні за якусь провину. Але жалітися – зась. Терпи. Добре що в ізоляторі жити довелося не так вже й довго.
Але далі вже – щирий рай. Тоді як було – прийде дитячий будинок на взуттєву фабрику – усіх взують. Прийдуть на гуталінову фабрику – усім черевики накремлять. Лише на цигаркову фабрику не водили, й бички доводилося збирати на вулицях, сушити їх на запічку, й потім лише скручувати з них цигарки, видравши сторінки з підручника з хімії чи короткого курсу історії ВКП(б). Ще дитбудинківська шантрапа любила обкрадати татар-торговців кавунами, відволікши їх увагу якимись нахабними, або кумедними діями, й розкотивши піраміду з кавунів по всьому базару, але дід Сашко участі в тому не брав, бо кавунів об’ївся ще на тому дубкові. Дині – то інша справа.
Зате його, як найменшого, все ж одного разу прилучили до лихого ( о ця міжмовна омонімія, для росіянина лихой – щось почесне, а для українця – щось соромне й капосне. Щоб на це зауважив батько етнолінгвістики Олександр Потебня?) наскоку на церкву. В батюшки були дуже добрі жовті чоботи, які він, як роздивився неформальний ватажок дитбудинківців, завжди ховав у кафедрі перед тим як закрити церкву на замка. (хрєн вам каТедра, ніколи не вимовлю, хай хоч манкуртом дражнять, хоч безбатченком, хоч п’ятою колоною Москви, бо Ф – власне єдина фонема, яку ми набули впродовж всієї історії нашої мови і то – безпосередньо від греків)
План операції був простий. Спустити найменшого на мотузці через слухове віконце з даху церкви просто до вівтаря. Найменшим виявився дід Сашко.
Та все ж місцевий батюшка й надалі залишився щасливим володарем рудих чобіт, аж до свого арешту та табору, де він ті чоботи виміняв на цілих дві з половиною пачки чаю. Бо коли діда спустили у це сяйво сусального золота ( а саме сонце заходило), коли глянув на нього строгим оком грізний рибальський святий Микола Чудотворець й спитав суворо: “Красти прийшов?”, дід смикнув мотузку, й витягли його відразу на небо, - понад янголи й страшний суд, - без чобіт. “Самі й лізьте!”- відмахнувся дід, й не став нічого пояснювати безбожникам і атеїстам про свої особисті стосунки з рятівником на водах. Хлопці були старші, але теж злякалися, тільки глянувши на діда. Більше святих не обкрадали.
Дуже запам’ятався дідові і перший урок російської мови. Запам’ятав і речення, яке вчитель загадав йому писати на дошці. “Птіци в’ют гньозда на дєрєв’ях”. Він і написав його саме так, як оце я зараз, але вчитель чомусь сказав, що неправильно, а однокласники довго сміялися й піднімали потім на кпини, довелося навіть після уроків битися, що правильно, за правописом 1929 року.
Побили, звичайно, але зашанували за принциповість. А наступного дня перевели до молодшого класу. Там вже на кпини не підіймали. Було небезпечно.
Мабуть це успадковане. І мені теж іноді хочеться битися, коли шановні редактори переправляють мені Європу на Европу, кафедру на катедру, а аеродрома на летовище. Досі обходилося без навкулачок лише тому, що редакторами в мене були слабкі жінки передпенсійного віку в окулярах з товстими скельцями. А хто в біса ще піде на зарплатню редактора?
Ще дідові запам’яталася перша зарплата на суднобудівній верфі, куди вони майже усім дитбудинком потрапили по закінченні. Були халва, вино (Єгор Лігачов значно молодший за мого діда) , цигарки “Сальве” в твердій упаковці, цукерки, пундики, рахат лукум і все що уявляли вихованці дитбудинку під словами красиве життя. “Красивого життя” дитбудиківцям вистачило рівно на три дні. На четвертий вони вже голодували й “страйкували” на ліжках гуртожитку, відмовляючись ставати до роботи й освоювати цікаву професію клепальника.
Нарешті “страйк” був припинений майстром, який відвів усю бригаду до їдальні, заплатив з власної кишені за талони, й надалі отримував за страйкарів зарплату та купував талони в їдальні наперед, перш ніж видати зарплатню їм на руки.
Професія клепальника була складною та відповідальною.
Коли я вже вчився на моряка, і треба було мені складати іспит з теорії будови судна, дідова метода викладання сподобалася мені куди більше за наукову. Дід розповідав у послідовності, в якій усе це закладається на стапелі й склепується розжареними в пересувному горні до малинового кольору заклепками. Тобто, починаючи з кіля, срібної дошки з назвою верфі, флор, кніц та шпангоутів, а не з діаметральної площини, довжини між перпендикулярами, кута Ріда й інших абстрактних понять.
В Астрахані лінкорів не будували. Будували рибалок, танкери та річкові баржі й буксири. Будують й досі за адресою Россия, 414011, г.Астрахань, ул.Украинская 3
ОАО "Астраханская судостроительная верфь"
Отдел маркетинга: тел/факс (8512) 39-36-53, 26-47-45
Одним з найкращих сейнерів усіх часів та народів не тільки я, але й увесь Далекий Схід, вважають їхній РС-300, проект 388м, що його на Далекому Сході дражнять “рисаком”, а в нас на Чорному морі ніяк не дражнили, але поважали ніяк не менше, бо казали – “пароплав”, а таке наймення з уст моряка не завжди заслужить навіть супертраулер чи плавбаза. Ця моя остаточна позиція не є предметом для дискусій.
Спочатку дідові довіряли гріти заклепки в горні, потім – хапати їх лещатами та встромлювати до отворів й тримати, поки з іншої сторони борту їх розклепують кувалдою чи пневматичним молотком. Це ще та робота серед стукіту та грюкіту, після якої не чуєш нічого декілька годин по закінченні зміни, й відхаркуєш металевою іржею. Це тобі не концерт Айрон Мейден. Це справжній метал, та ще й важкий.
Але дідів майстер мабуть мав ще те почуття гумору: усіх хлопців з дитбудинку він примусово записав до духового оркестру, щоб не шлялися й не дуріли після роботи.
Оркестрантів вдягли в сині піджаки з мідними гудзиками, білі чесучові штані та моднячі тоді флотські кашкети в білих чохлах. З інструментів дідові достався баритон або корнет. За перший місяць розучили чотири марші й один вальс.
Сучасна молодь вже не уявляє, що то за щастя – йти по головній вулиці з оркестром, а не з CD-плейером та навушниками, потарпляти лівою ногою в так “бум-бум, бум-бам-бум” великого барабана й дути щосили партію корнет-пістона з “Єгерського марша”: “там-там-там... ух !!! там-тирлим-там-там!!!” Причому “ух!” треба було ухати в паузі просто ротом, ще й піднімати над головою кашкета, салютуючи зустрічним дівчатам на тротуарі, за що капельмейтер називав цей марш “Маршем одеських повій” й лаявся, що повиганяє з оркестра, усіх, хто ухатиме й підніматиме кашкети, але все рівно щоразу ухали й салютували, бо капельмейтер йде до оркестру спиною й не може бачити, кого саме слід вигнати.
Аж тут надійшов лист від матері. Кликала додому. Не до Чупринівки ще, в інше село, де ніхто не зна, хто зараз живе в твоїй хаті. Але все ж поряд. Сім’я, тобто ті хто залишився від неї, зібралися докупи у цьому селі лише 1939 року, і дід Сашко перекваліфікувався на пожежника на волах. Власне, друга світова тоді вже почалася. І дехто з чупринівців скоро наклав головою в лісах карельського перешийка на вищезагаданій фінській війні. Загинув і свояк моєї баби Вєри, чоловік її старшої сестри баби Ніни. Але взнав я це теж вже в літньому віці. Таким рідним видавався мені її наступний чоловік, дід Ваня, що потрапив сюди служити з Рязанських країв, але залишився на все життя. Такі вже українські дівчата та молодиці: побачив – загинув. Така вже Україна взагалі: раз приїхав – покохав на все життя.
20. ЛІТО 1979 Р.Х. АВТОР ЗГАДУЄ ПРО СЮЖЕТ
Що маємо, Еріко? Сюжет накрився бородою. Якісь рибалки й сейнери РС-300. Фелюги, авіаносці й недобудовані лінкори замість любовної мелодрами, в якій щасливі закохані долають усі перешкоди на своєму шляху, щоб в фіналі опери побратися або потруїти одне одного якоюсь гидкою отрутою через погану роботу пошти, як в шекспірівському телесеріалі “Ромео і Джульєті”, або через штормову погоду, бурю, натиск й заскоки в коханця, як в шілеровому “Підступності й коханні”.
Мабуть не треба було тебе таскати за собою по пароплавах. “Буря й натиск” – всього лише метеорологічна метафора німецьких романтиків, й не мають ніякого відношення до хитавиці, під час якої ти гепала на палубу зі стола і розліталися в різні закутки твої металеві кульки, на яких, виявляється, трималася твоя каретка.
Ми, власне, добре знаємо, що усі їхні “дранг унд штурм” чомусь завжди закінчуються “дранг нах ост”. А саме тут, на Сході, ми й сидимо ось вже принаймні три тисячі років.
Хіба можуть Сталін чи Молотов виступати в амплуа підступних злеців, недоброзичливців, що шкодять закоханим, й влаштовують їм усілякі перешкоди в нашому водевілі: війни, трудові армії, рішення партії?
Замість мережаної носової хустинки чи підступного листа придвірного інтригана – рішення якогось там з’їзду якоїсь там партії щодо розкуркулення.
Замість благородного дванадцятирічного очікування в Індії ( а куди б мав ще шановний Теккерей (“Ярмарок суєти”) прибрати так надовго свого капітана Доббіна?) – десятиліття вештань по засланнях. І якщо вже трапився Теккерей, - замість Ватерлоо і вигуків “гвардія помирає, але не здається” – тупий і безжальний перш за все до своїх штурм Перекопа в лоб у восьмому ешелоні по ще теплих тілах попередніх сімох. (Перші три ешелони складали самі штрафники. Їхніх вигуків ми з Ерікою не приводитемо.)
До чого це я торочу? Та до того мабуть, що саме в цьому селі, де не знають, в якій хаті раніше жив твій батько, дід Сашко зустрів на танцях чи інших гульках, які там в них водилися тоді, хоч в фольклориста питай, зустрів мою шановну бабцю. Піти на танці до сусіднього села – то було круто.
Ви думаєте дід мій був не сповна розуму, щоб дати одружити себе після якихось там танців чи інших гульок, про які хоч в фолькльористів питай, хай і на кареокій красуні в білій беретці та в черевиках на підборах з сусіднього села? Шукайте дурнів. Дід пішов в клепальники до Миколаєва.
А ось вже коли стали “вербувати” остарбайтерів, як зараз програмістів за “зеленими картами”, дід вибрав з двох несвобод меншу й достроково одружився.
За такої логіки гауляйтер Кох для мого діда та баби – всього лише допоміжний герой Фігаро в сватанні графа Альмавіви, чи Труфальдіно, що переплутав листи, медальони й хазяїв, бо саме за його адміністрації вийшов наказ гнати усіх молодих та здорових до Германії на роботи, а сімейних не брали, й дід швиденько одружився з бабою.
Еге, та якби не німці, дід до Чупринівки й не повернувся б, не мав би змоги, хоча того голову сільради, що запроторив прадідів до в’язниці, вже відправили тією ж дорогою в тридцять сьомому. Не до добра чужа хата прийшлася.
Атож. Доля гра людиною, а людина гра на духовому інструменті. У випадку мого діда Сашка – на баритоні чи корнет-пістоні, як не важко це уявити для клепальника. Втім нещодавно дід зізнався, що за місяць до початку війни його перевели з клепальників до кранівників, але казати про це нащадкам – боже борони. Навіть дочкам ніколи не казав, соромно за клепальницьку звитягу. Клепання – це як перше кохання. Варто тобі побути клепальником бодай рік – і на все життя ти вже клепальник, дивишся на кранівників звисока, хоча здавалося зручніше робити це якраз кранівникам.
Бачили б ви донецьких шахтарів, що спускають до шахти двох пришелепуватих австрійських журналістів у фуфайках та з коногонками, й зверхньо плескають писак-екстремалів по плечу: такого в своєму Відні за все життя не побачите, начувайтесь. Найдивніше, що писаки, вибравшись нагору, схоже поділяють таку думку, і з гордістю показуватимуть подаровану шахтарську каску навіть онукам. Бо це – справжнє життя, а не прісне віденське існування серед віденських вальсів та віденської кави.
Ми ж з Ерікою – типові рибалки на все життя, хоча й пишемо мелодраму про закоханих, сімейний роман, бразильський серіал на матеріалі історії України двадцятого століття, і зокрема села Чупринівки, як її найкращої і найхарактернішої частини, щоб там не казали гуцули про свої полонини й ватри. А що така страшненька в нас історія виходить часом – то ми з Ерікою не винні. Не про Ісландію та Данію пишемо. Хоча, Старша Едда та Гамлет теж, мабуть, відносяться до родинних історій.
Німці, наприклад, нас цікавлять лише тому, що забороняли клубне життя. Танці дозволялося проводити лише по суботах, і лише до десятої вечора, після чого наставала сувора комендантська година до самого ранку. Цього їм тодішня чупринівська молодь не може простити й досі, принаймні моя баба. Такого навіть більшовики собі не дозволяли, хоча й у них був період експериментів, коли вихідні заборонили взагалі, але ж не танці! Таке знущання над питомими традиціями українських залицянь, над усіма “Ой не ходи Грицю та й на вечониці...”, “а я собі гуляла, аж курі запіли......трам- пам, трам-пам трам-пам-пам щоби не рипіли”.
Що ж це за молодь в нас така? Всупереч усім військово-патріотичним кінам про партизанів і піонерів-героїв, ходить на танці, залицяється, лузає насіння, співає, одружується, народжує дітей, згрібає в скирди солому й співає про Галю, коли ворог стоїть під Москвою?
Колгоспів, до речі, німці не розігнали. Все ж таки, були вони соціалістами, нехай наші не відхаращуються. Дивна думка для істориків, але що ж тоді змінилося? Голови колгоспів? Чи замість Донбасу почали вербувати на Рур?
Єдиний народ, з яким можна порівняти українців впродовж усієї історії, – це єгипетські копти та феллахи. Скільки володарів змінювалося в країні – тридцять з гаком династій фараонів, перси, греки, римляни, араби, мамелюки, турки, французи, англійці – жоден з них за тисячі років не претендував на місце коптів біля їх зрошувальних каналів та запряжених у плуга волів. Бо їсти чомусь хотіли усі завойовники.
Ми ще й до каналів й поем про море доберемося, не підганяй кохання, Еріко.
Поки що моя тітка плаче,
Дітер пише заяви до центрального комітету своєї партії з проханням продовжити навчання в київській аспірантурі,
Василь, як справжній Доббін, хоча й не капітан, а лише страший лейтенант, приїздить від радіолокаційної установки в Молдавії, переполохує своїми польовими погонами усе Сухарне, чи не почалася бува знов війна, лише для того, щоб передати тітці Дітерове запрошення приїхати до Москви тоді-то й тоді-то, він німецьких науковців на якийсь симпозіум саме привезе,
дід Сашко, як всі обдурені батьки у водевілях, перебуває у щасливому невігластві щодо матримональних планів своєї дочки (чи такі плани бувають тільки в чоловіків?),
бравий відступаючий лейтенант вже не лейтенант, а полковник, закінчив академію генштабу, й вчить правилам поведінки на ядерній війні,
племінник мого батька Сергій, що колись записав німців до туристичного гуртка, знайшов собі ах-що-за-дівчину й катає її на Байкал, Соловки чи на Валаам на байдарках “Таймень-2”,
мій батько (військова таємниця),
опа (по нашому – дід) Руді п’є пиво на октоберфест (чорт забирай, не могли вони поїхати тоді до Баварії на октоберфест, це за Стіною), й згадує буремні молоді роки й фауст-патрони, й теж дума, що синок його взявся за розум та білявих гретхен,
ома (по-нашому бабця) Сузанна в’яже на спицях светрики, а за нею підглядають старці,
Еріх Хонекер власноручно годує ГДРівських олімпійців анаболіками, готує до московської олімпіади,
Брєжнєв цілується з президентом Бокассою,
Президент Бокасса зберігає в холодильнику власних дружин та іншу їжу,
жувальних гумок нема, джинсів на фабриці “Більшовичка”не випускають, а “Стіну”, не берлінську, а Пінкфлойда, слухати й відпускати довге волосся заборонено постановою партії та уряду для всіх, крім інстукторів ЦК ВЛКСМ з контрпропаганди,
я відвідую гурток чи-то ще випилювання лобзиком, чи то вже гри на акордеоні “Бандмейстер” ГДРівського виробництва,
а до народження мого двоюрідного брата Сашка залишилось ще якихось два роки.
