Жовтий Місяць зайде за сіре бліде обличчя ночі. Дивишся на тьмяне небо Києва... І де ж ви зорі? Хто вас погасив? Фабрики й заводи, які виробляють те, чого я ніколи б не купував? Мені миліше слабкий промінець, який кидає Сонце перед тим як заснути за горами, аніж тьмяне жовте світло з-під ліхтаря. Київ завжди непередбачуваний. Дощ може піти серед осені так само, як і серед зими. А прокинутись морозного ранку можна і влітку, і взимку. У київських сезонів свої душі: добрі та неординарні.
Була зима. Була зима?! Сніг вночі вкрив усе місто. Але не помітно в світлі ліхтаря змін. Все досі жовте. І це не докір Києву, а жаль. Адже на ранок білого снігу не буде. Його перемішають із артемівською сіллю та херсонським піском. А люди все це зміксують своїми чобітьми на італійській підошві. Не нагадує мені міський пейзаж справжню зиму. Немов у колекторі: блукаєш, тонеш. А підсвічує лише ліхтарик. Київська зима так любить відпочити, тому й приходить запізно. А, охопивши місто в опалювальний сезон, лінується вихром полетіти на Схід. Та поділяє календар, від нудьги, на зиму та зимо-весну. Розтали тонни снігу на київських вулицях, а затопило якесь містечко, що лежить нижче за течією Дніпра?! Салют! Ура! Весна прийшла!
Ох, весно, чарівна звабнице! Все дихає свіжістю в цю пору. Ближче до дороги – ще й пилюкою та оксидом двохвалентного карбону з-під величезної вантажівки, яка, мов так і прагне, викинути струмінь темного диму пішоходу в обличчя. Але, байдуже, Київ прекрасний у цю пору. Зеленіє місто, зростають квіти там, де ще не пройшлась нога мітингувальника чи будівельника. Розцвітають люди, немов бруньки каштану. Підхоплюють ритм урбанізовані пташки та своєю мелодією ведуть людей до думки, що Київ не можна розгадати за час однієї автобусної екскурсії. Не в музеях заховані його цінності. А в людях. Не новоспечених «городських», а тих, хто знає, що смітник – місце, яке заповнюється справжніми киянами. Кажуть, поліетилен розкладається за сто років. Цікаво, а людська гідність? Певно, перш, ніж розкластись, вона має з’явитись. Забруднення вулиць – проблема не екологічна, а моральна. Всі і так розуміють, що пляшка від «Коли» не залишатиметься в клумбі століття. Просто є приказка: не плюй в криницю з якої п’єш водицю. Хоча, можливо, комусь смакує з такого джерела краще.
Інколи доводиться наповнювати кишені обгортками, шукаючи на просторах міста перший смітник. А що роботи як немає кишень?! Тоді є руки. Врешті-решт, тару можна залишити на краю тротуару, а не кинути в траву. Було б бажання, а місце «утилізації» вчорашньої шпаргалки по фізиці чи пляшки від напою з бульбашками знайти можна. Здається, наскільки банальна проблема. Але по її рішенню можна судити про відчуття відповідальності за завтрашній Київ. Я не хотів би його бачити як звалище, на якому ділять територію люди, пацюки та таргани.
Кияни усвідомлюють: нова багатоповерхівка на краю нори старого змія Дніпра перекреслює старовинне архітектурне рішення. Блиск Дніпра має осяювати схили, а не склопластикові вікна будинків. Сьогодні гостро постало питання поділу землі на масні шматки. Чомусь замість того, щоб реконструювати «хрущовські» масиви, забудовують недоторканні заповідні місця. Не варто забувати: нове - це добре забуте старе. Навіщо порушувати спокій підземного міста, будуючи метро в інший кінець малонаселеного Києва, якщо в багатьох місцях це вже є. Звичайному киянину не пояснюють, що вчасно придбаний чи вкрадений пустир з будівництвом метро перетворюється на грошовий мішок. Чи своєчасно відхоплена територія автоматично перетворюється на ринг для боїв без правил. Шкода, що на бій виходять тільки за землю, а не інтереси Києва. А хіба не байдуже хто саме зведе собі майбутнє: компанія з назвою «Бандит в законі» чи «Бізнесмен із автоматом»? Хоча, правда, є третій, дуже потужний, синдикат на ймення «Кияни з транспарантами та журналісти з камерами». Варто вкладати акції саме в це «підприємство». Бо в демократичному суспільстві такі об’єднання мають бути монополістами! А хто ми по-вашому?
О, до речі, весна знаменується виборами в Парламент! Хто ще цього не відчув? Стільки кольорових плакатів, стрічечок. Аж очі розбігаються: яку символіку на себе приміряти. Цікаві у нас партії. Мають свій колір, символіку, особистостей. Всі такі гарні та розумні. Як добре, що Верховна Рада в Києві. Стільки хороших людей з різних куточків нашої країни стає співмешканцями кожного з нас. Отож бо, Київ – то майже Олімп (якщо, звісно, ви - бог).
Озеленення Києва – красиво, корисно та необхідно. І символ у нас зелений – каштан. Київ асоціюється у багатьох жителів як зелене місто. Коли я згадую найяскравіше місце Києва, то в спогадах виникає весінній вид з ботанічного саду на Дніпро. Церкви, що потонули в кронах дерев. Видніється лише позолота куполів та хрестів. Лівіше ж блакитна смужка річки, яка перетинається мостом Патона. Той міст – немов рука, яка тримає модернізовану частину лівобережного міста та старовинну правого берега. Місто так швидко змінюється, не лише порами року, а й людьми. Аби на краще…
Пригріло… Одного дня прокидаєшся і слідкуєш за градусником на вулиці: +5, +6, +7, +9, +18, +31. Літо завжди якось несподівано, раптово приходить. Остання крапля дощу затоплює ямку на дорозі, останній раз машина обляпує тебе. Нарешті – сонце сходить над містом, калюжі зникають, знімаючись парою в небо. Люди, мов пташки, зриваються зі своїх насиджених місць і їдуть, летять до тепліших місць Землі. Та Київ в обіймах літа – найсвітліша мить життя столиці. Уявіть: Європейська площа, ви – присіли на сходи Українського дому. Легкий вітерець легко чіпляє щоку, а потім пірнає в волосся. Сонячні промені прорізаються крізь обриси філармонії, вдаряючись у ваше обличчя. Інколи де-не-де проходять не кваплячись люди. В такі миті завмирає серце, можна відчути гармонію: душа немов зливається із Києвом. І відчуваєш спокій та якусь дивну радість. Посмішка торкається обличчя, і вже ви – всміхаєтесь сонечку. Піднімаєтесь зі сходів, адже стає гаряче. Але, що під сонцем, що в тіні, вас не залишає щира усмішка. Тепер ви посміхаєтесь оточуючим, а вони - вам. Таке наше місто – дає стільки радості – скільки хочеш взяти. Краще брати з запасом, обов’язково буде з ким поділитися.
Київський календар не має місця для осені. Хто напевне скаже: коли вона наступає: з першим холодом, позолотілим листям, після першого холодного небесного душу? Справа в тім, що вона приходить коли заманеться батьку Києву: то зелена травичка укриється червоним та жовтим листям, а за подушку візьме сиру землю. То дощі пооббивають зелені покрови старих каштанів. Осінь, як часом здається, - це один день між зимою та літом. Ніхто не знає чи повернеться літо в жовтні чи листопаді. Астрологи, звичайно, вже виклали свою версію: якщо сузір’я святого Патріка зайде за Квітку Венери, а та, в свою чергу, стане супроти третьої Чорної Діри – то гарантовано осінь буде довгою та холодною. До цього варто прислухатись, адже гороскопи рідше помиляються за Гідрометцентр.
Проте, єдиний осінній день – це справжній скарб для романтичної натури.
Ось, знову зима. Люблю зимові свята, особливо київську громаду, яка завжди сміється з цих свят, але, все ж, з великим ентузіазмом відзначає навіть день Червоної Армії. Взагалі, зима – це суцільне свято, а будні дні як ковток свіжого повітря. Ковтнув – пірнув: святкування продовжується. Шкода тільки лісів, у яких зникають сосонки та ялинки. Мало того, що в Київ щодня завозять вантажівками деревину з усіх-усюд, так ще й зимою, не зрозуміло навіщо, знищують сотні дерев. Ось така ціна традиції. Добре, досі беремо в кредит, але, рано чи пізно, прийде рахунок: забрудненість повітря, ерозія ґрунтів, вимирання видів тварин. Але звертаються до екологічних проблем тоді, коли відчувають, що кратер ось-ось накриє масштабні проекти магмою. Не люблять люди гарячого під ногами. Хоча самі і розігрівають природні катаклізми. Природа – чуттєвий організм, який небезпечно розбирати на органи. Адже частини хороші та працюють лише як ціле. А ми, люди, можемо бути в ролі корисних організмів. Тоді й місто процвітатиме. Або паразитами, які вбивають реципієнта і самі нерідко гинуть. Кияни мають берегти святині нашого міста: Дніпро, Лавру, Софію Київську, Володимирський Собор, Успенський Собор і … свої щирі та відкриті серця.
Друкується потихеньку… Вимикаю настільну лампу. І ось мої очі проти тебе - монітор. А на робочому столі комп’ютера фотографія Альп. Солодко жити в місті ілюзій, якщо ти художник або хоча б той, хто має різнокольорові олівці. Що намалюєш - так і буде. Краще відразу шедевр. Не вмієш? Тоді вимикай світло та ховайся разом зі своїми думками у темряві. Не хочеш? Тоді тобі на вулицю, під світло ліхтаря.
