Я не володію мовою на стільки добре, аби підбирати слова до того чи іншого моменту в житті. Часом не ставлю жодного фільтру і тим стаю собі ворогом сама, приречую на муки, страждання та самокатування. Коли починаю мовчати – все виходить ще гірше та плачевніше.
Сідаю кожного ранку у ту саму маршрутку, з тими самими пасажирами як по життю, так і по екіпажу. Насолоджуюсь меланхолійною музикою у навушниках та приємним сопінням свідомості. Я ще не прокинулась, але це жовте, немов сонечко, металеве потворне чудовисько вже готове мене вести до зупинки від котрої іти добрих 10 хв. Десь у вусі ще мило булькотить вода від ранкового душу, вона створює відчуття дискомфорту скоріше не від своєї присутності, а від того, що привселюдно не можу засунути пів малого пальця до вуха та зробити кілька вертикальних різких рухів, які б точно допомогли. Доводиться терпіти. Хочу потягнутись, прогнати залишки сну та мрійливого стану, але знаю, що вдасться це зробити тільки на роботі, коли мінімальний об’єм роботи буде виконано і тебе ніхто не буде бачити. Якщо брати до уваги останнє, то я зможу потягнутись зі стоном тільки з самого-самого ранку, коли в офісі пахне тільки мною та моєю ранковою кавою. Інколи ще водою, що пахне гелем для з мого вуха – останнім нагадуванням про ранковий туалет.
Коли їдеш протягом певного часу тим самим маршрутом і у той самий час – усі пасажири тобі стають рідними. Ти знаєш їх гардероб, їх найтиповіші повадки і риси поведінки. Ти навіть знаєш, або здогадуєшся, коли у кожного був секс. Частіше – не було. Мої одномаршрутчики – люди того часу, коли сексу не було, одне диво яким чином у них є діти. Про наявність останніх дізнаєшся з гаманців, які розгортаються автоматично, коли ти з ними сідаєш на зупинці до металевого монстра. Фото карточки викладені з любов’ю, так тобі і посміхаються. Від того верне. У мене таких немає, у мене немає потреби носити ці фото у себе в гаманці – для цього є інші, надійніші, місця. Як мінімум гаманець можуть поцупити.
Приходиш на роботу, спершу вмикаєш комп’ютер, потім вариш велику чашку кави, а потім намагаєшся зрозуміти що ти тут з усім цим зараз маєш робити. Проходиш до безсоромності кривим коридором з повною філіжанкою останньої надії на пробудження і ніс у ніс стикаєшся з колегою.
- Привіт! Доброго ранку, як справи?
Як тільки налаштовуєш себе на відповідь, напружуєшся та починаєш витискати із себе незрозумілі, бо сонні звуки, розумієш, що силуєшся даремно.
Перед тобою потилиця. Нічого немає, ані тобі емоцій, ані почуттів, ані цікавості, яку щойно тобі ця потилиця ніби то озвучила. Хочеш подивитись в очі – а їх немає. Вони втопились у грошах та владі, на їх місці тільки сині круги, що ще можуть нагадати про те, що тут ніби то щось було. Мерзенно!!!
«Якщо нецікаво, тоді для чого питати?». Тепер буду думати над цим цілий день, якщо і не більше. Стільки комерції навіть в одному запитанні про СПРАВИ. Мої справи, його справи, її справи, справи усього людства, країни, планети – вони обходять когось стороною. Людинка існує у своїх СПРАВАХ. Вона не знає нічого про тебе, неї чи його. Вона у колективі, суспільстві, член нації і народу, а насправді така собі мураха, що те і знає, як те своє власне справове комерційне лайно.
Оте риторичне запитання стало таким розповсюдженим, що ніколи не знаєш чи дійсно тобою цікавляться. Теж мені ,культурні, манер понабирались. Я вибираю мовчати. І зовсім не тому, що я не володію добре мовою, а тому що таким як я – необхідно мовчати. Я і без того мовчун.
Мене не цікавлять чужі справи – це правда. Мені байдуже скільки фотографій у гаманці мого постійного пасажира, мені нецікаво скільки спідниць у тієї жінки і як підстриг нігті он той чоловік. Вони самі мені це показують. Демонструють кожного ранку свої зміни на гірше чи краще, розповідають своїми поглядами на мене як у мене мої ж справи. Вони мене не відчувають у собі, а я там живу вже рівно стільки, скільки ми сідаємо на тій самій зупинці до того самого жовтого металевого покидька, який везе до комерційної роботи. А на роботі ті самі завуальовані комерційні придурки із запитанням як у тебе справи, яке не передбачає відповіді. Тому мені не вистачає діалогу, звичайного людського мовлення та щирої цікавості.
Словом, будьте пильними у своїх запитаннях – часто ви не отримаєте від мене ніякої відповіді.
