Увесь наступний день я не виходив з кімнати. Цілу добу колодою пролежав у ліжку. Тріскав пігулки, запивав горілкою. Майже нічого не їв, але час до часу блював у рукомийник.
На другий день мене знову розбурхав солдатик з темно-синіми погонами з жовтими літерами «ГБ», пахким духом «Шипру» і «Прими».
Цього разу весь особовий склад зібрали в актовому залі. Цивільних і військових разом. Очікувалося надзвичайно важливе урядове повідомлення.
Стіни у просторому залі, як завжди, прикрашалися величезними кумачевими сувоями і портретами вождів. На сцені встановлено було два гарні, з полірованими дерев’яними панелями, кольорові телевізори вітчизняного виробництва мінського заводу «Горизонт», а між ними – велетенський портрет товариша Леоніда Ілліча з … чорною муаровою стрічкою навскоси в нижньому куті.
За кілька хвилин перед дев’ятою заступник замполіта частини полковник Бойченко піднявся на сцену і власноруч увімкнув обидва телевізори.
На екрані сяяв циферблат головного годинника нашої країни. Секундна стрілка невблаганно рухалася по колу й нарешті досягла свого зеніту. Умить вибухунла шалено заповзятим темпом сюїта «Время, вперёд!» композитора Свиридова Георгія Васильовича у виконанні Симфонічного оркестру Держтелерадіо СРСР. Почалася програма «Час».
Диктор Центрального телебачення Кирилов Ігор Леонідович з почуттям безмежної скорботи у своєму гранітно-монументальному голосі сповістив усіх нас – робітників і колгоспників, радянських інтелігентів, воїнів доблесної Радянської Армії і Військово-Морського Флоту, усіх трудящих нашої Батьківщини, мільйони людей доброї волі в усіх країнах світу – про тяжку і невідшкодовну втрату…
…Промайнуло двадцять років. Майже як у мушкетерів з д’Артаняном...
За цей час усе прогресивне людство ще двічі дізнавалося з вуст диктора Центрального телебачення про те, як припиняли битися серця вірних продовжувачів і керманичів беззавітного служіння великій справі. А незабаром зупинилося серце і нашої великої і могутньої Батьківщини. Принаймні, так спершу всім здалося.
Мені тоді глибоко в серце запали слова молодого кадебіста з кремлівської охорони – мого жорстокого мучителя, що зовнішнім виглядом нагадував актора Янковського в ролі русявого гестапівця зі старого телесеріалу – слова, які він мені сказав наприкінці нашої пріснопам’ятної зустрічі.
Тому я відтоді мовчав. Мовчав, мовчав, мовчав, був молодцьом, робив усе путьом. Спостерігав, усе на вус намотував. Чекав цікавих часів. І таки дочекався!
Янковський-«гестапівець» – а його справжнього імені-прізвища я так і не дізнався, та й не потрібно воно мені заради власного спокою – наче у воду дивився. Утім, це ж не дивно, бо він служив у серйозних органах. А вони там усе знали наперед, усе контролювали, усе передбачали. Авжеж!
От і цього року його колишній колега, що теж був підполковником запасу КДБ і майстром спорту з бойових мистецтва самбо і дзюдо, став нарешті на чолі нашої багатостраждальної Батьківщини, яка вже вся аж стогне і реве – так журиться і тужить за втраченими порядком і стабільністю.
Урешті-решт наведе хтось лад після ліберастичного розгардіяшу та гармидеру останніх десятиріч. Розжене оту огидну катавасію з наших доморощених відщепенців і наклепників та західних спецслужб, що, як та гідра, розпочали мало-помалу підіймати свої голови й гадючо шипіти, оббріхувати й плюндрувати всі наші величні досягнення ще відтоді, як навіки припинило битися серце дорогого товариша Брежнєва Леоніда Ілліча.
Отже, я виконував усе справно й кмітливо. Як і обіцяв «гестапівець», я відтоді прожив не тільки відносно довго, але й зажив добре. Казково добре!
Ось тепер керую власним банком. Буцімто, моїм власним банком. Бугога! Baron Münchhausen Bank GmbH. Бу-го-го-го-га!
Роками вже мешкаю на вулиці Банхофштрассе у містечку Цуг у мальовничій і такій рідній мені тепер Швейцарії. Водночас представляю тут інтереси своїх дочірніх підприємств: «Тайгаз», «Тундройл» і «Тунгузнєфть».
А свій «червоний пролетар» уже давно змушений був замінити на більш відповідний моєму теперішньому статусу Brabus Maybach. Щоправда, цей трофейний «німець», чорний і блискучий як смерть (чи радше як гестапівська уніформа на молодому Янковському), переважно простоює в гаражі, бо місцеві добропорядні бюргери не січуть фішку – тож, коли мені треба десь майнути, аби не дратувати цнотливих обивателів, я позичаю в Галі одного з її «італійців», червону тогорічну Lamborghini чи позаторішню Ferrari.
Червоний колір, між іншим – це для мене ніби відлуння щемливої ностальгії за радісним радянським життям у столиці нашої великої і могутньої Батьківщини, що окрім червоних мурів Кремля та кумачевого моря на Красній площі, уособлював для мене ще й наш старий і добрий червониий Москвичок-універсал виробництва Автомобільного заводу ім. Ленінського Комсомолу.
До речі, Галя іноді любить покепкувати з мене. Буцімто нарешті мені вдалося таки влаштуватися в житті належним чином. За фахом.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design