- Доброго дня шановні пані та панове. Вітаю Вас у старовинному українському місті Лебедин. Сьогодні, у четвертий день туру "Сім див Сумщини", ви відвідаєте барліг ракетників, дивовижних створінь, що вже кілька десятиріч мешкають під Лебедином, викликаючи неабиякий інтерес і увагу багатьох науковців з усього світу, а також пересічних туристів, які сотнями тисяч приїздять до нас, щоб на власні очі побачити це справжнє диво. Поїхали.
Спочатку трохи історії. Місто Лебедин довго було звичайним невеличким райцентром, провінційним і тихим, втопаючим у густих дібровах, що тягнуться від міста аж до річки Псел, яка є найбільшою місцевою водною артерією. Ще у 1952 році населення Лебедина складало вісім тисяч і, навіть, ставилося питання про переніс районних установ до сусіднього села Бішкінь, в якому мешкало більше десяти тисяч жителів. Та через активну участь бішкінців у бандитському русі 20-30-х років, а також у поліцейських формуваннях часів другої світової війни, статус районного центру таки залишився за Лебедином. А потім, у 1958 році, під Лебедином почалося величезне будівництво, тим більш вражаюче, що проводилося воно таємно.
У лісах почали рити великий котлован, землю з якого вночі вивозили у сусідні яри. До Лебедину було прокладено гілку залізниці, яка проходила скрізь ліси і була там настільки надійно замаскована, що про її існування американці дізналися лише у часи перебудови. По залізниці пішли потяги з будматеріалами і обладнанням. У розбитому лісовому таборі розмістилося дванадцять будбатів, які до осені змогли зробити першу чергу військової частини А-125. На зиму роботи були призупинені і відновилися лише у травні 1959 року, коли ліси знов зазеленіли і замаскували будівництво. А вже у 1960-му році в Лебедин прибула сьома, ордена Леніна, гвардійська дивізія ракетних військ стратегічного призначення. Дивізія розмістилася у величезному підземному бункері, що сягав двадцяти двох поверхів в глибину та мав двадцять чотири пускових шахти для континентальних ракет.
Та величезна споруда, за своїми масштабами далеко перевершила такі відомі дива світу, як піраміда Хеопсу або сади Семіраміди. По оцінкам військових експертів, будівництво цілого підземного містечка біля Лебедина коштувало на сучасні гроші близько чотирьох мільярдів доларів. Тоді СРСР міг дозволити собі витрати такого масштабу. Якщо ви подивитися праворуч, то можна побачити низку пагорбів, порослих лісом. Цей комплекс в народі називають "ракетні кургани" – усі пагорби штучного походження, вони насипані з породи, яку видобували під час риття котловану для бункера.
Можете собі уявити масштаб виконаних робіт. Особливо, якщо зауважити, що усе проводилося у нічний час та в умовах підвищеної секретності. За планами Генштабу, лебединська ракетна дивізія повинна була знаходитися у резерві і вступити в дію тільки при нанесенні вирішального ракетного удару по цілям в країнах НАТО. Щоб забезпечити секретність і було вибрано місце під Лебедином, віддалене від великих міст, а також досить малолюдне ще з часів 1933-го року.
- А що було у 1933-му?
- Деякі події, що знелюдили цей край, але до теми нашої екскурсії вони не мають ніякого відношення. Отже 1960-й рік - у вересні місяці перші ракети лебединської ракетної дивізії заступили на військове чергування. Протягом наступних трьох років у Лебедині було побудовано військове містечко, де жили родини військовослужбовців. Через прибуття дивізії населення міста збільшилося майже у три рази. Військове містечко з бункером пов’язувало підземне метро, яким військові їхали на службу і зі служби. На випадок початку ядерної війни, мешканці містечка могли сховатися у трьох спеціальних бомбосховищах, з яких поступово були б перевезені до бункера, де було зібрані великі запаси харчів та води. За розрахунками бункер міг самостійно підтримувати свою життєдіяльність два роки після ядерного удару.
Ось зараз ми наблизилися до периметру, який раніше суворо охоронявся солдатами мотопіхотного полку, що був закріплений за ракетною дивізією. З повітря Лебедин захищали водночас два авіаційні полки, що розміщувалися в Ахтирці і Конотопі. Там досі залишилися аеродроми. У нас же була побудована найдовша у області злітно-посадочна смуга, яка могла приймати стратегічні бомбардувальники. Залишки смуги ви можете бачити теж ліворуч.
- А почему она так разрушена? Тут что велись боевые действия?
- На щастя – ні, але ймовірність такого розвитку подій була досить висока. У 1991 році було прийнято рішення про скорочення дивізії через нестачу фінансування. Самі тоді ракети були зняті з військового чергування, а вже через кілька місяців прийшов наказ про розформування дивізії. Генерал Карамушка, що на той час очолював дивізію намагався переконати керівництво, що розформування дивізії завдасть величезної шкоди обороноздатності країни, але йому відповіли, що як ніхто не знає, в якій країні живе, то яка вже там оборона. Фінансування дивізії було припинено, багато хто з офіцерів поїхав з Лебедіна у пошуках кращої долі, але залишився кістяк офіцерів, прапорщиків і солдат, які вирішили залишитися у бункері.
Взагалі то, це був бунт, бо військові не виконали наказ, але тоді таке робилося, що демарш генерала Карамушкі з підлеглими, ніхто не помітив. Тим більше, що генерал віддав ядерні ракеті, залишившись у пустому бункері. Разом з ним не виконали наказ ще близько тисячі солдат і офіцерів, які не мали квартир поза Лебедином і не схотіли ставати бомжами. У більшості тих, хто залишилися, родин через різні причини не було, а в яких і були, то вони їх залишили. Так сформувався дружний чоловічий колектив, якій спробував вижити у вирі подій, пов'язаних з руйнуванням СРСР.
Ракетники, що залишилися, намагалися якось заробляти гроші, відкривши кілька майстерень та почавши займатися лісозаготівлями. У бункері були досить великі запаси харчів та мазуту, якого вистачало для генераторів, що забезпечували ракетників електроенергією. Ті запаси дозволяли ракетникам, що залишилися, досить пристойно виживати. Але ті ж самі запаси викликали зацікавленість у сторонніх людей. Нагадую, що у дев'яності роки був дуже розвинутий бандитизм, злочинці користувалися слабкістю державного апарату, намагаючись буди альтернативою влади, а то й самою владою. То одного дня до бункеру приїхало кілька битих "БМВ" з яких вилізло два десятки поголених, міцних хлопців у шкірянках, що зажадали зустрічі з генералом. Коли пан Карамушка вийшов до них, то почув навіть не пропозицію, а ультиматум. Бандити вимагали віддати їм увесь мазут і половину запасів їжі, інакше обіцяли показати, де раки зимують.
Пан Карамушка був бравий офіцер, людина горда та різка, він зневажав злочинців і коли почув вимоги, то зареготав і наказав їхати подалі від ракетної дивізії. Він відчував себе батьком-командиром, керівником сили, яка могла зруйнувати Америку, а той і весь світ. А тут йому чимось погрожували якісь бандити. Та генерал не зрозумів, що часи змінилися. І що його погони і досвід мало чого варті у густій пилюці, що піднялася на уламках зруйнованої імперії. Бандити вбили генерала Карамушку і кількох офіцерів, які спробували допомогти командиру. На цьому опір був подавлений, бо у ракетників майже не було вогнепальної зброї, їх же охороняв моторизований полк, який давно був розформований.
Поки ракетники ховали генерала, до речі, ось ми проїздимо біля кургану, який насипаний на могилу пана Карамушки, так ось, поки тривали похорони, бандити пригнали цистерни і вантажівки та почали спустошувати підземні склади. Ракетні дивилися на це і тільки зітхали, пішли думки про те, що прийдеться залишити бункер і йти кудись. І, можливо б, лебединська ракетна дивізія так і зникла би, як і багато військових частин по всій території колишнього СРСР, та на могилі генерала Карамушки слово узяв полковник Чепіга. Він сказав, що не хочу нікуди йти, бо йому нікуди йти. І що тут його рідний дім. І не можна віддавати рідний дім на поталу. Коли в нього спитали, що ж робити, він нагадав про рушниці. Більшість офіцерів були мисливцями і полювали у розкішних лебединських лісах.
Через годину біля сотні ракетників, озброєних мисливськими рушницями прибули до бункеру і напали на бандитів. Ті були так впевнені у своїй перемозі, що навіть не чинили опору. Скоро усіх бандитів обеззброїли, ватажків розстріляли, а інших відпустили. Полковник Чепіга наказав організувати бойове чергування, що правда замість балістичних ракет тепер ракетники тримали у руках двостволки із шротом. Чергування допомогло відбити кілька бандитських нападів і забезпечило недоторканність підземних складів. Щоб унеможливити конфлікти всередині колективу, полковник Чепіга ввів декілька нових правил поведінки: тепер ракетники харчувалися усі разом, працювали усі разом і відпочивали усі разом. Все це було схоже на комуну, тільки з дещо військовим нахилом. Окрім праці по забезпеченню життєдіяльності бункера, ракетники кожного дня займалися фізичними справами, маршували, вивчали тактику та стратегію.
Так, ось ми приїхали на територію національного штучного заповідника "Ракетна дивізія". Зараз я розкажу про правила поведінки на території заповіднику, а потім продовжу свою розповідь про його історію. Отже, щоб унеможливити нещасні випадки на території заповіднику треба дотримуватися кількох правил. По-перше, пересуватися по заповіднику тільки групою і тільки з екскурсоводом, тобто мною. По-друге, не виходити за позначені червоні лінії, а триматися стежок. По-третє, при появі ракетників вести себе спокійно, не кричати, не фотографувати зі спалахами, не робити образливих жестів у їх бік.
- Це правда, що ракетники їдять людей?
- Це чутки. Були випадки конфронтації між ракетниками та людьми, про це я ще буду розповідати, але це було раніше і з вини людей. Самі ракетники мирні і не агресивні істоти. Усім все зрозуміло?
- Так.
- Тоді виходимо з автобусу, шикуємося у колону по двоє і в такому порядку йдемо. Дуже прошу виконувати всі правила. Це, насамперед, у ваших інтересах. Якщо хтось буде помічений у порушенні правил, він буде видалений службою безпеки заповідника і не зможе продовжити екскурсію. Більш того, він ще й заплатить штраф. Треба ще повторювати правила?
- Ні!
- Добре, тоді виходимо. Не поспішаємо, шикуємося. Я поки продовжу розповідь про історію ракетників. Так ось, після того, як були відбиті напади бандитів, ракетники кілька років жили спокійно. Головним заробітком їх стали ліси, де ракетники здобували дичину та деревину, яку навчилися досить глибоко переробляти. Так, ними було розроблені кілька моделей іграшок, які поставлялися навіть за кордон. Ось кілька іграшок, передайте їх, будь-ласка, по ряду. Перша іграшка – ведмеді-ковалі, інша іграшка – ведмідь на кільцях. В Європі моделі мали неабияку популярність, гроші які надходили звідти, дозволяли ракетникам пристойно виживати.
Та у 1994 році в Лебедин прибув представник Кабміну, який мав постанову про остаточний демонтаж обладнання с ракетних шахт та бункера. Такі дії аргументувалися необхідністю виконати умови міжнародних договорів та насправді усіх більше цікавили сотні, якщо не тисячі кілограмів кольорових металів, що містилися під землею. Одного дня на територію ракетної дивізії в'їхала колона вантажівок та кранів, які приступили до вирізки обладнання на одній із шахт. Ракетники спробували зупинити цей процес, бо у них були легенди, що колись, Союз повстане з руїн і ракетні шахти знов знадобляться, щоб грозити ракетами усьому світу. Полковник Чепіга особисто переконував представника Кабміну, та той тільки сміявся. Коли полковник побачив, що очі чиновника запливли жадібністю, він дав наказ до нападу. Ракетники вийшли з підземелля, спалили кілька кранів та вантажівок зі зварювальним обладнанням, представнику Кабміну начистили пику, щоб не смів більше обороноздатність країни приносити у жертву власній жадібності.
Ракетники думали, що вони перемогли, але вони не врахували, що бажання заробити, особливо у ті мутні часи, було таке велике, що не зупинялося ані перед чим. І ось через кілька тижнів на територію дивізії прибуло вісім автобусів з ОМОНом, озброєним автоматами. Ракетники зустріли їх гостинно, бо мали пієтет до форми, та омонівці почали стріляти. І вбивати усіх ракетників, яких зустрічали. За кілька годин страшної бойні була вбита десь третина особистого складу дивізії, включаючи і полковника Чепігу. Врятувалися тільки ті ракетники, що змогли сховатися у бункері. Між тим на територію дивізії знову приїхала колона вантажівок і процес пограбування ракетних шахт розпочався з новою силою. Ось, ліворуч, ми можете бачити одну з шахт.
- Нічого собі!
- Так, навіть у нинішньому жалюгідному стані вони викликають захоплення. Глибина кожної шахти більше сорока метрів, тобто десь дванадцятиповерховий будинок. Навіть при варварських методах демонтажу, пограбування кожної шахти займало кілька днів. Взагалі ж техніка працювала тут більше місяця і весь цей час ракетники не могли вийти з підземелля, бо їх убивали. Керівництво операції платило пристойні гроші за голову кожного ракетника, то омоновці влаштували справжнє полювання. Он бачите невеличкий насип з куском ракети – це пам'ятник ракетникам, що загинули у ті часи.
- Його поставили самі ракетники?
- Так, с дозволу керівництва заповідника.
- А які зараз у вас з ними відносини?
- Про це трохи згодом. Так от, після того, як демонтаж шахт був завершений, техніку було переведено на бункер. Планувалося вирізати увесь метал з нього, знайти підземні склади і спустошити їх. Операція обіцяла великий прибуток, робітникам платили день в день, що в ті часи було дивиною, то тут царювало велике завзяття. Отже почалися роботи по остаточному знищенню бункеру. Але вже в перший же день ракетники стали чинити шалений опір. Якщо на поверхні вони були беззахисні перед автоматами омоновців, то в підземеллі, які ракетники знали дуже добре, вони були справжніми господарями. Напади йшли один за одним, причому ракетники вбивали не тільки омоновців, але й робітників. У перший же день було втрачено біля десятка людей. На другий день стільки ж. Тоді проти ракетників застосували газ. Його закачали під землю, почекали день і продовжили роботи, сподіваючись більше не побачити живих ракетників. Та організатори операції не врахували, що у складах бункеру було багато чого, в тому числі і засоби захисту.
Як тільки роботи почалися, почалися і напади ракетників. До того ж у них з'явилося кілька автоматів, добутих у вбитих омоновців. Час від часу спалахувала стрілянина, після якої на поверхню піднімали трупи. Так тривало кілька днів, а потім робітники оголосили страйк. Вони не хотіли вмирати у страшних підземеллях, нехай яка там платня не буде. Бо мертвим гроші ні до чого. Робітників спробували примусити та ОМОН став на їхній бік. Міліціянти теж не хотіли гинути у тому страшному бункері, де смерть чекала звідусіль.
Техніка була відведена, а щоб досадити ракетникам, бункер залили метровим шаром бетону. Поруч був залишений невеличкий гарнізон, який продовжував полювання на ракетників. Згідно постанови Кабміну "Про заходи щодо боротьби з підземним бродяжництвом", за кожного вбитого ракетника давали сто мінімальних зарплат, то сюди почали їхати мисливці зі всієї області, щоб заробити грошенят. Таким чином, ракетники більше не могли підніматися на поверхню, а вимушені були пристосовуватися до життя в підземеллі. І треба сказати, що це їм вдалося.
Тут ми підходимо до однієї з великих таємниць, над якою б'ються зараз вчені всього світу: чому пристосування ракетників до нових умов життя було таким швидким? Буквально за кілька років вони вкрилися смухом, майже втратили зір та розвили неабиякі слух та нюх. Більше того, ракетники змогли винайти зовсім інший засіб розмножування. В ракетній дивізії ще за радянських часів жінок служило досить небагато. З розформуванням дивізії усі жінки покинули дивізію, залишивши ракетників самих. Їх чекала сумна перспектива поступового вимирання, та батьки-командири не змирилися з цим, а придумали спосіб дітородіння без участі жінок. Замість них використовували надстроковиків і сержантів. Ті спочатку соромилися, однак згодом показали себе відмінними матерями, за раз родячи три й більше маленьких ракетників. Через відсутність жіночих статевих органів, народжували ротом, а зачинали у вухо, отчого й те й інше мали розмір великий, а вид натруджений.
- Тобто сержантів той,... у вухо?
- Ну, так. Ще коли полювання на ракетників було дозволено, кілька їх були піймані і продані у цирки, де їх демонстрували, як потвор. Потім кілька ракетників були викуплені європейськими університетами, які досить повно дослідили життя цих дивних створінь. Зараз ми знаємо про них дуже багато, але без відповіді залишається питання, яким чином зміни трапилися так швидко. Зазвичай зміну йдуть повільно, тисячами, десятками тисяч років. Ракетники ж змогли за кілька років відокремиться у інший вид.
- Тобто вони не люди?
- Остаточної відповіді нема, але більшість вчених вважає, що через особливості життя під землею та спосіб дітонародження, ракетників треба відокремити від людини, як окремий, хоча і досить близький вид.
- Були люди і стали нелюди?
- Саме так. Є кілька гіпотез того, чому так трапилося. Одна з головніших – радіаційне випромінювання, яке може існувати на самих нижчих поверхах бункеру.
- А на поверхні воно є?
- Це небезпечно?
- Ні, фон на поверхні завжди під контролем і ще жодного разу він не перевищував норму, то ви можете не хвилюватися. Візит до заповідники абсолютно нешкідливий для здоров'я. Ось ми підходимо до музею ракетників, в якому ви зможете наочно побачити усі подробиці життя наших підземних родичів. Велике прохання не заходити за червону лінію. Проходимо.
Перший зал експозиція зветься "Хто такі ракетники". Тут ви можете побачити чучела та воскові фігури ракетників. Зазвичай ракетники мають зріст десь біля метра сімдесяти сантиметрів, вагу біля шістдесяти кілограмів, вони поросли смухом завдовжки у вісім-десять сантиметрів.
- А що то в них на плечах?
- То погони. Це одна з особливостей ракетників – вони відразу народжуються у погонах. Причому кожен у різних. Хтось народжується рядовим, хтось сержантом, а хтось офіцером. До речі, погони були однією з головних причин високої смертності при пологах, бо зірочки з погонів дерли горлянку сержантів. А якщо народжувався маршал, то ракетник-мати гинув, тому що величезна зірка розпорювала його бельбахи й маленький маршал виходив через надріз у горлі. Але маршали народжуються рідко.
- А чи може той, хто народився рядовим, потім стати офіцером?
- Ні, у ракетників дуже консервативний суспільний устрій. До того ж погони намертво приростають до тіла. То якщо ти народився рядовим – вже ніколи не станеш офіцером. Це як індійські касти, руху між званнями нема.
- А чи народжуються ракетники-дівчата?
- Багато років вважалося, що ні, але потім було доведено, що невеликий відсоток ракетників-дівчат все ж таки народжується. Але ракетники вбивають їх, бо вважають жінок чужим видом.
- Жах!
- Саме через цей звичай ракетники ледь не залишилися без допомоги Євросоюзу, де вважали, що це доказ гендерної дискримінації. Але після того як, вчені довели, що ракетники – це окремий від людини вид, допомога була відновлена, бо дискримінація може бути лише стосовно людини. Проходимо далі, у зал "Повсякденне життя ракетників". Тут ми можемо побачити, як живуть ракетники. Точніше, що нам відомо про їх життя, бо ж на нижніх поверхах бункеру досліджень не проводилося і ми можемо робити висновки лише з побічних даних. Ракетники живуть разом у великих залах, десь на рівні 17-19 підземних поверхів. Живуть у постійних сутінках, бо мазут для виробництва електроенергії давно скінчився. У кожного ракетника є ліжко, в якому він спить. На сон відводиться вісім годин щодобово, ракетники сплять змінами. Коли третина спить, інша третина працює, а ще одна проводить заняття з військової підготовки.
- Навіщо?
- Про це в наступному залі.
- А де робить третина? Що можна робити в підземеллі?
- Доглядає за грибними плантаціями. Ракетники майже повністю перейшли на харчування грибами, під які віддано кілька поверхів бункеру.
- Хіба довго протягнеш на грибах?
- Вчені вважають, що в раціон ракетників додаються продукти з складів – тушонка, сухарі та інше. Бо на самих грибах, дійсно, вижити не можливо, дуже вже вони малокалорійні.
- А що до випадків нападів на людей?
- Таких випадків не було зафіксовано. Люди нападали на ракетників неодноразово. Це було. Але ракетники вже багато років не виходять за територію дивізії, майже не з'являючись на поверхні.
- Кажуть, що деякі люди робили спроби проникнути в бункер.
- Дурниці. По-перше, бункер вкритий товстим шаром бетону, ми йшли по ньому і ви самі могли це бачити. То пройти в бункер майже неможливо. По-друге, це дуже небезпечно. Є такі негласні домовленості, що ракетники не виходять на поверхню, а люди не лізуть у бункер. Якщо хтось порушує ці домовленості і лізе в бункер, то я б радив знайти більш простий засіб самогубства.
- Ракетники вбивають людей?
- Вони вбивають лише тих, хто намагається незаконно опинитися в бункері.
- А ви казали, що вони безпечні.
- Коли ви ходити по зоопарку, то ви в небезпеці. Але якщо ви перелізете загорожу і підете до ведмедів чи просунете руку у клітку з левом, то ви будете в небезпеці. Та це буде ваш вибір, опинитися у небезпеці. Якщо людина хоче небезпеки, вона її знайде будь-де. Так, проходимо далі, у третій зал, який зветься "Звичаї та вірування ракетників". Як не дивно, але ці створіння розробили дуже цікаву космогонію, головне місце в якій займає ядерна війна.
- Ядерна війна?
- Так. Ракетники переконані, що вона обов'язково буде і десь невдовзі. Для ракетників ядерна війна чимось схожа на друге пришестя. Вони не знають дати, але кажуть, що вона буде. По віруванням ракетників, після війни Земля повністю знелюдніє і тоді вони вийдуть на поверхню та заселять усі континенти. Але не будуть повторювати помилок людства, а будуть жити комунами, при жорсткій ієрархії, в праці та братській любові. Ракетники вважають, що після того, як вони заселять усю планету, тут почнеться рай.
- А людей що, зовсім не залишиться?
- Ракетники, вважають, що ні. По їх віруванням, після ядерної війни буде Велика зима, що триватиме кілька десятків років. Ось ви бачите діораму тих подій. За час зими вимруть усі люди, яким пощастить залишитися живими після вибухів атомних бомб. В очікуванні війни ракетники повинні тримати високий рівень власної обороноздатності, то кожного дня вони тренуються і готовляться до виживання у екстремальних умовах. Коли український уряд запропонував ракетникам переселитися на поверхню, то вони відмовилися, бо вважають, що вижити можна тільки на глибині.
- Правильно вважають.
- Можливо. А ось ми можете побачити галерею портретів батьків-командирів, яких ракетники поважають, як святих. Тут і генерал Карамушка, і полковник Чепіга. Зараз командування ракетниками здійснює маршал Чебрець. Йому тільки вісім років, але він народився з маршальськими зірками на плечах, то усі підкоряються його наказам і називають Батьком. Проходимо далі, ви вже чуєте смачні запахи, це ресторан, де ви зможете скоштувати страви з раціону ракетників. Ті, хто не любить експериментувати з їжею, можуть замовити звичайні страви української кухні. Смачного.
- А можна ще питання?
- Слухаю.
- Ракетники живуть тільки в Лебедині?
- Так. Є кілька екземплярів похилого віку у дослідних центрах Європи і Америки. Це ті особі, що були схоплені ще в дев'яності. Були спроби налагодити її розмноження у неволі, але всі вони закінчилися невдало. То під Лебедином находиться єдина в світі популяція ракетників, тому цей об'єкт занесений у список ООН як такий, що потребує особливої охорони. Проходимо, проходимо! Раджу замовити кулеб’яку з грибами, це щось надзвичайне. І обов’язково кухоль пива "Ракетник"! Нефільтроване, воно надзвичайно добре вгамовує спрагу.
- Хіба ракетники варять пиво?
- Самі ракетники ні, вони женуть самогон.
- Самогон?
- Так, в них великі запаси цукру, то вони можуть собі це дозволити.
- Вони п'ють самогон?
- Так, два рази на рік. Навесні вони святкують День дивізії, а восени День чекання, очікують на ядерну війну. У ці два свята ракетники випивають по кілька чарок самогону і співають цілу ніч стройові пісні. До речі, самогон в ресторані теж є, але раджу усім бути обережними, бо він тут міцний і легко валить з ніг. Ще раз усім смачного!
- Дякуємо.
Туристи сідають за столи, гід відходить у бік, сідає при стіночці, замовляє чарочку самогону і шматок кулеб’яки. Швидко приносять. Випиває, їсть.
- Братишка, привет.
Перед гідом стоїть кремезний чоловік років сорока з поголеною головою і грубим обличчям. Він з групи, йшов у хвості, нічого не запитував.
- Доброго дня.
Чоловік сідає за стіл, хоча ніхто йому цього не дозволяв.
- Слушай, мне б эксклюзивный тур организовать.
- Що?
- Эксклюзивный тур. Под землю, к мохнаткам этим.
- Це неможливо.
- Триста баксов.
- Це неможливо, я ж казав.
- Слушай, не свисти. У меня в прошлом году кореш был, рассказывал, как ты его провел по всем этажам.
- Це якась помилка.
- Да ладно, не дрейфь. Триста баксов за часик прогулки. Я тихо буду себя вести, без дураков.
- Та у підземелля немає ходу!
- Четыреста.
- І це дуже небезпечно!
- Пятьсот. И я возьму камеру, хорошая чувствительность, может работать без подсветки. Окей?
Гід їсть кулеб’яку. Потім киває головою.
- Добре. Після обіду всіх повезуть до ліфту в одну з шахт. Це займе десь годину. Я звожу у підземелля. Але нікому ані слова. Якщо будуть запитувати, де був, відповідай, що самогон сподобався і ти залишився у ресторані.
- Договорились, братело!
Через півгодини гід і турист йдуть темним підземним коридором. У руках гід ліхтарик, у туриста – камера.
- Охуеть, братан, как тут классно!
- Розмовляй тихіше. Ракетники не повинні нас почути.
- Да ты не волнуйся, у меня волына с собой, пусть только полезут.
- А що таке волина?
- Пистолет!
- У вас з собою зброя?
- А как же, я без пистолета никуда. Вот, смотри!
Турист дістає пістолет, крутить його в руці.
- Немецкий, двенадцатизарядний, с двух метров может и бронежилет пробить. Отличная штучка.
- А можна потримати?
На обличчі у гіда захоплення, як у малої дитини.
- Держи.
Турист задоволено посміхається, як дитина горда за власну іграшку.
- Круто. Оце так зброя.
Гід тримає пістолет, потім робить кілька кроків назад.
- Можна!
Зненацька на туриста падають кілька волохатих створінь, які валять його з ніг і в'яжуть. Він пручається, кричить:
- Стреляй, стреляй!
Та гід тільки посміхається, навіть не дивиться в бік туриста, роздивляється пістолет.
- Сука! Сука! Гандон!
Турист кричить, коли один з ракетників б'є ножем по горлянці. Турист починає хрипіти і замовкає. Ракетники жадібно п'ють кров. Гід дивиться на них.
- Так, хлопці, не вистачає вам білків.
Ракетники роздягають туриста, кидають одяг гіду. Той перевіряє кишені, дістає гаманець, лізе всередину.
- Непоганий улов.
Дивиться одежу і залишає її, а ось кросівки бере. Бачить, як ракетники уносять тіло.
- Сьогодні у хлопців буде смачна вечеря.
Гід повертається на поверхню. Звідти дзвонить комусь.
- Алло, Валерий Сергеевич, это Славко. Дело сделано, клиент готов, жду второго транша. Спасибо, обращайтесь еще, если что.
Вимикає телефон і повертається до автобуса. Туди вже йдуть туристи, озброєні безліччю камер та фотоапаратів. Переповнені вражень від спуску до колишньої ракетної шахти.
- Так, сідаємо у автобус. Зараз ми поїдемо до Псла, там нас чекає мальовничий пляж, натоплена баня і шашлики. Також всі бажаючи зможуть взяти участь у пейнтбольних змаганнях. Поїхали.
- Тут одного не вистачає.
- Кого?
- Лысый тут такой сидел.
- А, він терміново поїхав додому. У нього там якісь великі неприємності.
- Менти, мабуть, притиснули.
- Не знаю, поїхали.
Автобус рухається з місця, гід розповідає про русалок, які колись жили на озерах біля Псла та потім були винищені радянської владою, як контрреволюційний елемент.
