Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47038
Рецензій: 91444

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Кров

© Володимир Чернишенко, 25-06-2007
ПЕРЕДМОВА

Це – наково-фантастична історія, перенасичена усіляким біологічними термінами. Але ж ви читаєте космічну фантастику, де повно різних незрозумілих термінів, і нічого. Просто пропускайте повз вуха – сенс ви збагнете.
Це оповідання завдячує своєю появою Сергію Лисюку. Дякую.

1.

Пропозиція надійшла несподівано. В інший час я може й не пішов би на таку авантюру, але сталося так, що саме тоді згорів удома комп’ютер і вкрали мобілку, а ще не дотягнув двох десятих бала до стипендії. Отже, опинився на безгрошів’ї, а це, як відомо, не сприяє логічному мисленню.
Так от. Це була звичайнісінька собі субота, чотирнадцяте червня, здається. Цілком тривіальний день, якби не те, що пошти по суботам як правило не носили. Але тоді я натрапив у поштовому ящику на продовгуватий цупкий конверт з київським штемпелем, адресований мені. Просто на вулиці я, від чогось тремтячи, розірвав конверта і в руках у мене опинилася жовта картонка з мокрою печаткою фірми „С.Л.Лімітед – інноваційні технології”. На картонці округлими по-школярськи літерами значилося, що мене, Чернишенка Володимира Олександровича, запрошено на прослуховування директором вказаної фірми з метою визначення моєї придатності для роботи у діагностичній лабораторії.
Коли хто ще не знає, я – біохімік. Чи, радше, біотехнолог. Це така загадкова професія, про яку ніхто нічого детально не знає, а отже займатись біотехнологи можуть чим завгодно, не боячись бути засудженими суспільством. Я займаюся білками крові. Вже був на кількох біохімічних конференціях, тому цілком можливо, щоб мої дані значилися у якихось переліках науковців. Але чому таке адресне запрошення? Найчастіше зацікавлені фірми просто оголошують конкурс на потрібну посаду, а фахівці знаходяться самі. До того ж, у нашій країні, де науковець отримує менше двірника, така увага до простого інженера першої категорії видається щонайменше дивною...
Чийсь жарт? Але ні, який би телепень став витрачатися на такий папір, картон, та ще й замовляти спеціально для мене печатку? Ворухнулася думка про Валька, але навіть він був не досить божевільним для цього...
Нижче стояла приписка – платня за договором, висока. Висока – це добре. Чорт, може піти на співбесіду? Коли там вона, добре, якби в понеділок... Я почав шукати призначену дату – вона стояла на звороті картки. Понеділок, шістнадцяте червня. Я затулив вказаний час співбесіди великим пальцем і спробував згадати, які у мене на той день плани. Нахмурився – зранку мусив саджати свою кохану на поїзд, вона їхала на Кавказ у експедицію. На місяць. Чорт, хоч вовком вий! Добре б, якби співбесіда після другої. Відвів пальця і прочитав: вам призначено час з 15.00 до 16.00, не запізнюйтесь!
От же й щасливець я! Засміявся на повен голос і тільки тоді згадав, що досі стою з конвертом на вулиці. Поклав запрошення у задню кишені джинсів і поволі почапав до хати. А що, й візьмуть мене, чому ні? На зарплатню за договором, високу.
Не запізнюйтесь. О, будьте певні, не запізнюсь!

2.

На конверті стояла адреса, вул. Воровського, 32Б. Я саме провів свою кохану на поїзд. Грошей на маршрутне таксі не було зовсім. Й так додому добиратимусь попутними і в метро прилипатиму до респектабельних пасажирів... Довелося йти пішки, добре хоч від вокзалу до Воровського не надто далеко, лише під гору. Перейшов через довжелезний темний перехід (є все ж позитиви у кожній ситуації), повз смердючу Либідь, потім по довгій-предовгій Старовокзальній з ментівським штабами і вийшов на Бульвар Шевченка.
Тяжко-важко в світі жити сироті без роду, немає де прихилитись, хоч згори та в воду... Мимоволі заздриш Шевченку – в його часи ріки були такими чистими, що й топитися не гріх, а тепер – взяти хоча б Либідь...
Я йшов вже досить довго, перетнув кілька вуличок, а потрібної так і не знайшов. Почало закрадатися у груди хвилювання – зарплатня за договором, ви-со-ка! Глянув на годинник, от чорт, спинився. Сіла батарейка і хвилинна стрілка стала акурат на позначці 9. Тобто, на той час, як годинник здох, мені лишалося ще п’ятнадцять хвилин до умовленого часу. Я побіг. Я мусив устигнути і біг, не розбираючи дороги, сахаючись від перехожих, оглядаючи таблички на будинках: Тургенівська, Гоголівська, Чехівська... Пам’ятник якомусь Чкалову.
– Тьотю, не скажете, де тут вулиця Воровського? – засапано закричав я якійсь тітоньці, що сиділа біля того пам’ятника і люляла величеньке уже дитя. Тітонька помахом голови вказала мені напрямок і проспівала:
– Люлі-люлі-люлі-лю!
Я повернув наліво і вийшов просто до триповерхового облізлого будинку з меморіальною дошкою, що свідчила, що ця розвалюха насправді є пам’яткою архітектури. Мені засмоктало під ребром – солідні установи у таких халупах не працюють, кинули мене, пройди...
Однак я таки прочинив старі двері з облущеною фарбою і потрапив на тісний сходовий майданчик, з якого крутим гвинтом підіймалися сходи. Розпачливо подивився на годинник – видно, від якогось поштовху під час бігу батарейка стала на місце і стрілки пішли. Вони зараз показували без п’яти два. Дворянська точність, в розпачі подумав я і гірко посміхнувся, витурять мене звідси, сто пудів...
Я підіймався сходами все вище й вище, але всі двері, які зустрічалися на моєму шляху, були зачинені. Лише на самому вершечку я натрапив на високі чорні двері зі шкіряною оббивкою, на яких значилось: „С.Л.Лімітед – інноваційні технології”. На одвірку було причеплено дзвоник. Я натиснув круглу прохолодну кнопку і став прислухатися до мелодійного дзеленчання по той бік дверей. Скоро почулися шаркітливі кроки, звук ключа, що кілька разів повертається в замку, а потім двері безшумно відчинилися.

3.

На порозі стояла бабця у білому халаті і лабораторній шапочці, що найбільше схожа на купальну, але робиться з майже невагомої тканини чи пресованого паперу. На ногах поверх босоніжок в неї було одягнено бахіли з такого ж напівпаперового матеріалу. На правій нозі бахіла надірвалася і з дірочки виднівся кінчик нафарбованого скрюченого нігтя. Мені стало мулько на душі, тому я, не кажучи ні слова, подав їй запрошення.
Вона похитала головою – ні. Я злякався, невже я таки спізнився!? Але тітонька зробила красномовний жест:
– Не передавайте через поріг.
Вона сказала ці слова таким тихим і сиплим голосом, що я досі не знаю, говорила вона, чи просто ворушила губами. Я знайшов у собі сили посміхнутися і ступив крок у коридор. Двері за мною зачинилися з глухим стуком, тітонька взяла з моєї обвислої руки запрошення, повертіла його біля самого носа, ніби принюхуючись, і промовила:
– Останні двері справа. Вдягніть індивідуальний костюм. Вони у шкафчиках біля дверей.
Хоч як мені й не хотілося повертатися до неї спиною, я все ж підійшов до шкафчика, взяв паперовий халат і шапочку. Нахилившись, щоб зашнурувати бахіли, я потайки кинув погляд з-під плеча на тітоньку – вона колупалася в носі.
Я виструнчився і попрямував в кінець коридору, з усіх сил намагаючись не оглядатись. Дійшовши до потрібних дверей я спинився, тамуючи серцебиття. „Директор, доктор наук, проф. С.Лисюк” значилося на новенькій блискучій табличці. Я постукав.
– Заходьте! – озвався зсередини м’який голос. І я зайшов.
Кімната була тісною, але досить гарно вмебльована. Широкий масивний стіл, поличка з книгами, на стіні – репродукція картини „Оливковий Гай” Ван-Гога. Моя улюблена – це добрий знак, подумав я. З-за столу підвівся невисокий чорнявий темноокий чоловік років тридцяти п’яти-сорока. Він смішно перехилився через стіл і подав мені руку. Рука була сухою і приємною на дотик.
– Пан Володимир, якщо не помиляюсь? – запитав він з акцентом мешканця канадської діаспори. Я кивнув. Він жестом вказав мені на низенький стілець поруч із столом, мовляв, сідайте. Я сів.
– Отже, ви знаходитесь у новітній лабораторії, – почав він, – яка займається вивченням людини, як явища, з використанням інноваційних підходів. Ми працюємо в кількох напрямках, ви пізніше з ними познайомитесь. Основні – це електробіофізика, циркадіанні ритми, еволюційні дослідження... Але це не має вас цікавити. Мені сказали, що ви фахівець із системи зсідання крові?
– Так. – коротко відповів я, намагаючись стриматись, аби не спитати, хто ж це мене так підставив.
– Добре. Скільки є факторів зсідання крові? – різко запитав директор.
– Тринадцять. Це білків.
– Що таке тромбоцити?
– Клітини крові, основна функція – участь в утворенні тромбу.
– Так. А яка функція фібриногену?
Директор явно вирішив влаштувати мені екзамен, що ж, поки нічого складного, нам би день простояти, та ніч протриматись...
– Внаслідок дії ферменту тромбіну він перетворюється на фібрин, що асоціюється у нитки, що складають основу тромбу.
– І все? – підняв брову мій екзаменатор.
– Ні. Це поліфункціональний білок, він зв’язується з клітинними поверхнями, тромбоцитами, іншими білками крові, несе вуглеводні залишки...
– Досить. Яка послідовність амінокислот знаходиться на N-кінцевій частині А-альфа ланцюга фібриногену?
– Не знаю... – я похнюпив голову. Все, плакала моя договірна, висока...
– Нічого. Того, що ви знаєте, достатньо. Ми вас беремо.

4.

– Правда?
– Не задавайте зайвих питань, чоловіче! Отже, ви працюватимете у лабораторії дослідження крові. Поки що самі, пізніше наберемо вам у штат помічників, коли буде потреба. Контракт підпишемо зараз, на один місяць, щоб до вас придивитися. Платня, – він нашкрябав на папірці цифру і підсунув його до мене, – ось, за місяць. Потім буде вища.
Очі полізли мені на лоба, я такої суми не те, що зроду не тримав у руках, але й не мріяв колись потримати. Хотів було спитати, чи це не жарт, але спохопився, згадавши пораду не запитувати зайвого, і змовчав. Хоча, навряд чи зміг би вичавити з себе бодай слово.
– Ось вам невеличкий аванс. – простягнув мені конвертик. – Завтра з трудовою книжкою до Марґарити Михайлівни, вона оформить. А тепер, до суті. Перед підписанням контракту, я введу вас у курс справи. Нам від вас потрібна розробка методу СЛОВЕСНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ КРОВІ. Потрібно дослідити кров словом, все повинно випливати зі слова і впиратися в слова...
– Га? – глибокодумно спитав я. Тужно подумав, що маю справу з божевільним, і що плакали мої грошики. Ну ось, а я вже губу розкатав...
– Ви недочуваєте? Слухайте уважніше, я не повторюватиму. Мені байдуже, як ви до цього дійдете, чим послуговуватимеся. Ви навіть можете не досягнути поставленої мети, це допускається. Обов’язковий лише щоденний звіт про виконану роботу. І щотижня розлога доповідь про досягнуті результати і їх узагальнення. Підписувати ось тут... і ось тут...
Я підписав контракт з тремом у руці, а потім жахнувся і перечитав його увесь від початку до кінця. Зітхнув з полегшею – все в порядку, навіть нашкрябана директором сума лишилась на місці.
– Зараз надиктуйте мені перелік необхідних вам реактивів та обладнання.
Я був захоплений зненацька, а тому, щоб не здатися надто недосвідченим, почав тягти час.
– Ну... Пачок зо три ґумових рукавичок...
Директор витяг з-під столу три упаковки і кинув їх на стіл.
– Ось.
Я ковтнув клубок у горлі. Невже він усе так діставатиме з-під столу? Щоб це перевірити, я сказав:
– Центрифуга. – і для певності додав, – На великі об’єми.
Директор, що було пірнув знову під стіл випрямився і посміхнувся, показуючи чомусь при цьому лише нижній ряд зубів.
– Ви ж розумієте, що це все буде завтра, так?
– Ага! – радісно кивнув я. – Діагностичні набори „Ревам”, препарати тромбіну, холодильники, звісно, термостат, мішалки, піпетки-самплери, бідистилятор, pH-метр...
Перелік був довгий, коли я закінчив, директор витяг з ящика стола папірець і подав мені – то був віддрукований список, який я щойно йому надиктував. Він запитав, здається, чи там усе необхідне. Я кивнув.
– Що ж. Тоді завтра о восьмій це все чекатиме вас на робочому місці. Ваша лабораторія під номером чотири, не спізнюйтесь. До речі, мене звуть Сергій Лисюк.
– Дуже приємно. – вичавив із себе я, досі під враженням оперативності, з якою було укладено той список.
– Сподіваюсь на плідну співпрацю.
Я підвівся зі стільця і вийшов у коридор. Там з задоволенням познімав із себе халат, бахіли та шапочку і жужмом кинув у корзину для сміття. Мовчазна Марґарита Михайлівна відчинила мені двері. Я вийшов на сходовий майданчик, голова гула. Розгорнув конверт із завдатком і присвиснув. Додому я їхав на таксі.

5.

Наступного дня я був на роботі за півгодини до умовленого часу. Марґарита Михайлівна поставила мені штампик у трудову книжку, вклеїла копію мого ідентифікаційного коду в особову справу і поклала її у ящик свого столу, що стояв у тому ж таки коридорі.
Уладнавши формальності, я підійшов до дверей номер чотири і вперше того дня здивувався – на них красувалася табличка з написом: „Керівник лабораторії дослідження крові, бакалавр, Чернишенко Володимир”. Я навіть помацав табличку, щоб пересвідчитися, чи вона справжня. Табличка була холодна і справжня.
Увійшовши у двері я опинився у вузенькому боксі з умивальником та шафкою. Тут я змінив взуття на м’які тапочки, вимив руки і одягнув білосніжний халат з емблемою „С.Л.І.Т”. Гмикнув і хотів було прочинити двері власне в лабораторію, але вони не відчинялись. Яке ж було моє здивування, коли з’ясувалося, що у тому боксі не можна одночасно відкрити двоє дверей, і я не міг потрапити до лабораторії, бо не щільно притулив вхідні двері.
Лабораторія була просторою і світлою. Стіни і підлога були викладені білосніжними кахлями. Там стояли мої центрифуги, термостат, холодильник, кілька мішалок. У ящиках я знайшов піпетки-самплери, на стінах висіли полиці з лабораторним посудом. В першу чергу я зазирнув у морозильну камеру. Там акуратно були складені заморожені зразки плазми крові під номерами, в іншому відділенні – реактиви, яких потрібно зберігати в замороженому вигляді.
Було вже далеко за восьму, тому я відкрив робочий журнал і занотував:
17 червня, приготування буферів, комплексне дослідження плазм N-N 1-12 (протромбіновий час, тромбіновий час, рівень фібриногену...)
Хвилин за десять задоволено поглянув на списану сторінку журналу. Години дві безперервно зважував, перемішував, розливав у колби, готуючи буфери. Потім перевірив і занотував температуру холодильника і почав розморожувати плазми. Я поки навіть не уявляв, як я розроблятиму той метод словесного вивчення, тому вирішив поки попрацювати з тим, що я добре знаю і робив безліч разів.
Робота ця довга і кропітка, тому, коли я закінчив сплановане, вже була пора обідати. Більшість показників в усіх плазмах була  в межах норми. Було кілька проблемних точок, я вирішив їх перевірити після обіду. Там у коридорі були двері з написом „Кімната для відпочинку”, туди я й попрямував.
У кімнаті для відпочинку вже відпочивали двоє працівників. Один був приблизно мого віку з покльованим обличчям, а інший – статечний чолов’яга років сорока із залисинами. Вони сиділи на дивані і курили. У старшого в руках була книга.
– Доброго дня! – якнайчемніше привітався я.
Обидвоє кивнули. Старший жестом запропонував мені сісти на диван навпроти. Коли я сів, до мене підійшла Марґарита Михайлівна з тацею. На таці стояла чашка чаю, лежав пундик, пачка цигарок і запальничка.
– Не палю. – сказав я.
– А ви звикайте, звикайте! – жваво відгукнувся молодший і зробив глибоку затяжку. Я прийняв тацю сказав дякую.
– Ви чим займаєтесь? – озвався до мене старший, коли я з’їв пундика і поклав тацю поруч себе на диван.
– Кров’ю.
– А я біоритмами! – вставив молодший. – До речі, я Вася.
– Володя. – посміхнувся я.
– Тезко. – сказав старший. – Я фахівець з передачі імпульсів нейронами, нервовими клітинами. Тут займаюсь перетворенням слова безпосередньо у нервові імпульси та їх дешифрацією... – він засміявся.
– Чого ж, цікаво! – сказав я.
– Туфта! – озвався Володимир. – Всі ж знають, що це туфта, навіть Лисюк. Але доки я подаю йому геніальні результати щодня, він до мене не чіпляється. Сьогодні напишу, що нейрони записують усе на мембрану, як на диск-сіді...
– А це дійсно так? – наївно спитав я.
– Та де там! – протягнув Вася і зробив нову затяжку. – Я йому кажу, щоб не дурив Шефа, а йому, як об стіну горохом...
– Та ср..и я хотів!.. – обурився Володимир.
– Кому ще чаю? – встряла в розмову Марґарита Михайлівна.
– Мені. І заберіть цигарки, будь-ласка. – ввічливо попрохав я.
– Нє, не оддавай, дай мені. – сказав Вася і простягнув руку за пачкою. Марґарита посварила на нього пальцем і заховала пачку у кишеню свого фартуха.
– Розумієш, – продовжив Володимир, коли вона пішла, – Шеф не розуміється на цих речах, тому хапає всю приманку, яку йому подають. Я вже тут півроку, трохи знаю що й до чого...
– Але ж дослідження, наука... – спробував заперечити я.
– Ну, Вов, кладучи руку на серце – хіба це наука, це так, витрачання дармових грошей. Мені б цю апаратуру в НДІ, ми б гори звернули!.. – тужно протягнув Володимир.
– З будь-якого завдання можна отримати корисні дані. – холодно прошипів я. Чомусь стало образливо за Сергія Лисюка, адже гроші він платив хороші... – А час на обідню перерву закінчився, піду я працювати, мабуть...
Я спробував встати, але Вася і Володимир раптом хром вигукнули – стій! Я закляк.
– Що!?
– Не вставай з дивану з лівої ноги! – перевів подих Вася, Володимир витер з чола піт.
– Та ви що, подуріли?! – вигукнув я і ривком схопився на ноги.
– З правої! – вдоволено пробурмотів Володимир і запалив нову цигарку. – Вдалого робочого дня!
– І вас туди ж. – пробурмотів я і майже з радістю повернувся у свою тиху і спокійну лабораторію. День тривав, робота набирала оберти...

6.

Одним з найпростіших лабораторних показників крові є тромбіновий час, у цьому тесті зсідальна (прокоагулянтна, по-науковому) активність плазми визначається за тим, як швидко в ній утворюється згусток під дією тромбіну. Я сидів біля водяної бані – прозорої посудини з підігрівом, у якій вода нагріта до фізіологічних 37 градусів. Однієї рукою тримав секундомір, а іншою – додавав у пробірку з плазмою препарат тромбіну. Додав – клацнув секундоміром, струшуєш, доки не побачиш згусток, знову клацаєш секундоміром, занотовуєш значення, береш наступну плазму... Ніби просто, але уявіть собі – понад сотня зразків плазми!..
Ось коли у мене будуть лаборанти... Та що це я? Вже відчуваю себе тут удома – до хорошого швидко звикаєш, але ж це не може тривати вічно, надто добре, щоб тривати вічно...
Я вже збирався згортати роботу, коли раптом зауважив щось дивне. Кров одних пацієнтів нормально зсідалася, а ось інших – згорталася! Я потрусив головою – так, перепрацювався, маячня якось у голову лізе, слова згортатися і зсідатися – синоніми, і жодної різниці тут нема. Взяв навмання одну з плазм, додав тромбін – плазма ЗВЕРНУЛАСЯ! Відкинувся на спинку стільця і заплющив очі, збожеволів, чи що?
Поставив просто на столі поряд дві пробірки і додав в одну за одною тромбін. Нахилився і став спостерігати. Минула година, і я з’ясував, що плазма крові сорока відсотків пацієнтів ЗСІДАЄТЬСЯ, двадцяти – ЗГОРТАЄТЬСЯ, тридцяти – ЗВЕРТАЄТЬСЯ, а кількох – взагалі СВЬОРТУЄТЬСЯ.
Чесно кажучи, я був у повному ауті. Машинально записав результати у робочий журнал, побудував графік на міліметрівці, і лише потому збагнув, яка це все маячня. Однак звіт переписувати було ніколи, тому я, сподіваючись, що обсяг виконаної роботи перекриє те маленьке непорозуміння, здав його Марґариті Михайлівні.
Наступного ж дня мене викликав пан Сергій Лисюк. Ну, все – подумав я, плакала моя договірна з підвищенням... Але директор був налаштований миролюбно – запропонував сісти, поцікавився, як іде робота. Я сказав, що триває підготовчий етап робіт, він з розумінням кивнув.
– Я переглядав ваш звіт. – промовив він і я густо почервонів. – Так, переглядав звіт. Дуже цікаві результати, але мені б хотілося, щоб ви працювали трохи в іншому напрямку. Те, що кров має етнокультурні відмінності – давно відомий факт. Хоча те, що ви дійшли правильних висновків, безумовно вказує на коректну постановку експерименту...
– Тобто... Ви мені вірите?! – вихопилося у мене. Пан Сергій секунду дивився просто мені в очі і промовив:
– Ви ж фахівець, тож які можуть у мене бути підстави не довіряти вашим висновкам?
– Дякую.
– Пусте. Я хотів би, щоб ваші дослідження тривали у іншому напрямі. Нам потрібна словесна діагностика, а не лабораторна.
– Але ж, мені потрібні, принаймні, знання про базові параметри досліджуваних проб...
– Думаю, ви вже їх отримали. Одним словом, сьогодні ввечері я чекаю від вас розроблену концепцію подальших досліджень та перелік реактивів та обладнання, що може вам знадобитися. Поки що, я дуже задоволений вашою роботою.
– Ще раз дякую. – сказав я і зібрався вже підводитися зі стільця, коли раптом про щось згадав. Ні, тільки не з лівої. Ось так, добре.
– До побачення.
– Всього найкращого.
Я зайшов до кімнати відпочинку, щоб трохи промочити горло. Там мене вже чекали Володимир з Васею. Обидвоє сиділи на тому ж дивані і палили. Марґарити Михайлівни ніде не було.
– Ну що тебе питав той божевільний? – запитав Володимир. Вася подивився на нього з осудом, а потім на мене – вибачливо, мовляв, пробач вже йому...
– Так, нічого особливого... – ліниво проказав я і вмостився у крісло.
– Вимагав концепції? – запитав Вася.
– Кого?
– Ну, концепції подальших досліджень. – нетерпляче пояснив Володимир.
– Так, а ви... звідки знаєте про концепцію? – вражено спитав я і ті двоє розреготались.
– Ні, Ва, ти чув? Звідки ми знаємо! Він у нас теж таке питав, ми йому наплели сім мішків гречаної вовни.
– Ага, і чим тонше прядеш, тим він радіший. Що там у тебе за тема?
– Кров.
– Чудово, напиши йому про розробку біоінформаційної моделі кровообігу, покатить, правда, Вася?
– Сто пудів! – весело підтвердив той.
– Але ж... Це не чесно!
– Смішний! Та йому ж по барабану!
– Все одно, я пішов. Ви просто пройдисвіти! – обурено промовив я і підвівся з крісла. – Я пішов працювати!
Вже прочиняючи двері, почув за спиною голос Володимира: „А таки з правої пішов”... Я грюкнув дверима.
У лабораторії одразу ж сів за писання. Списав кілька листків А4. на окремому аркуші склав перелік додаткового обладнання. Завтра буде важкий день.

7.

На ранок мовчазні працівники у білих халатах і масках підвезли мені пластикові товстостінні пакети із донорською кров’ю. Близько двадцяти пакетів у портативних холодильниках, коли вони виймали їх мені у холодильник, з них шумувала пара. Я перевірив кількість пакетів за документами, черкнув карлючку у їхньому журналі і приступив до роботи.
Спочатку за допомогою кількаразового центрифугування отримав окремо тромбоцити з кожного зразка крові. Потім осадив решту клітин крові і відібрав плазми. Це все тривало досить довго, але врешті у мене було двадцять піддослідних плазм під номерами і двадцять пробірочок із суспензією тромбоцитів кожного з пацієнтів. Це був лише початок, а оскільки вже був час обідати, я вирішив зробити невеличку перерву.
У кімнаті для відпочинку цього разу сидів сам лиш Володимир. Він читав велику книгу з жовтими сторінками. Для різноманіття, це мене влаштовувало, ще й досі не пробачив йому тих слів про Шефа і про мою роботу. Сів у крісло, Марґарита Михайлівна принесла мені чаю, пундика і цигарки. Я спробував було відмовитися від цигарок, але вона похитала головою і знову тицьнула їх мені. Мовчанка затягувалася і елементарна ввічливість вимагала поцікавитися Володимировою книгою.
– Що то у вас таке цікаве.
– Оце? Пересопницьке Євангеліє, не читали? – відповів Володимир, не відриваючись від книги. У двері увійшов злий, як чорт, Вася, і бридко вилаявся.
– Щось сталось? – співчутливо запитав я.
– Сталось! – відповів Вася і сів на диван. Маргарита Михайлівна принесла тацю і йому. Я вирішив не розпитувати Васю, доки він не отямиться, а тому повернувся до розмови з Володимиром.
– Це ж, либонь. Неабияка рідкість, така книга!
– Рідкість, але вона може дістати все.
– Хто, вона?
– Вона, Марґарита Михайлівна. Будь-яку книгу, яку захочеш. Можеш і ти замовити. Що б ти хотів? Маргарито Михайлівно, ось Вова хоче книгу замовити!
Марґарита Михайлівна підійшла до нас і запитально на мене поглянула.
– Ну, кажи! – підбадьорливо кивнув Володимир. Я посміхнувся.
– Ну добре. Хай це будуть поезії Кіплінґа, в перекладі на українську.
Ось такого вони вже точно ніде не знайдуть. Хто вони? А, чорт з ними! Наша покоївка стримано похитала головою і почвалала кудись з кімнати. За нею вийшов і Володимир, сказавши щось про нагальну роботу. Коли ми лишилися удвох з Васею, той підсів до мене на край крісла і зашепотів на вухо:
– Во! Там таке-е-е!.. – він закотив очі. – Ти не повіриш. Я можу показати, ходім, побачиш!
Щось у його голосі мені не сподобалося, але я погодився – що, зрештою, могло статись? Ми вийшли з кімнати для відпочинку і увійшли до дверей з написом ”Керівник лабораторії вивчення біоритмів, аспірант, Василь Сонцев”. Ми опинилися у проміжному боксі, точно такому ж, як і той, що був у моїй лабораторії. Переодягли халати і взуття (я вдягнув бахіли на босу ногу, бо мені тапочок, звісно, не було передбачено). Перше, що кидалося в очі у Васиній лабораторії були десятки скляних прозорих посудин, що стояли на довгих столах по периметру кімнати. Кожна посудина мала трубки, по яких постійно циркулювала якась рідина. Вася прошепотів, що то фізіологічний розчин з вмістом глюкози – живильне середовище. У кожній посудині лежало по одному жаб’ячому серцю. Серця безупинно билися. Я знав, що в принципі, жаб’яче серце може ось так жити кілька днів, тож нічого дивного у цьому видовищі не було. До кожного серця було підживлено електроди, що звиваючись тяглися до джерела живлення і ще якогось приладу з антеною.
– Говори тут пошепки. – сказав мені Вася. Я кивнув. – Цей ось прилад з антенкою мені вчора зібрали якісь фізики. Він перетворює звук, і звук голосу в тому числі, на електричні імпульси. Ці імпульси йдуть до сердець. Дивись-но: струнко!
Останнє слово він вигукнув, прилад мигнув лампочкою і всі серця зупинилися. Я здвигнув плечима – поки нічого дивного, пішов імпульс, а отже серця збудилися, напружився м’яз і розслаблення буде лише за кілька секунд, а оскільки імпульс на всі серця спільний, то й зупинились вони одночасно.
– Кажеш, нічого дивного? Ну-ну! – тріумфально подивився на мене Вася. – Ти знаєш щось про двійкову систему? Це така штука, коли поштовх струму зчитується приладом як одиниця, а його відсутність – як нуль. Є ще трійкова система, коли трійку означає зміна напрямку струму. Трійкова система – це на даному часі стеля усіх електроприладів. Отже, серця повинні або скорочуватися, або розслаблюватися у різних послідовностях, залежно від імпульсів, правда?
Я кивнув.
– Добре, а тепер дивися і слухай: нам весело!
Серця усі, як одне розслабилися, потім поволеньки напружилися і знову розслабилися, так само повільно.
– Капець!
Серця напружилися, згорнувшись до малесеньких клубочків, а тоді ніби вибухнули розслабленням.
– Шеф – козел!
Усі серця почали дрібно-дрібно скорочуватися і зупинилися тільки після Васиного слова „відбій”. Після цього вони заспокоїлись і почали скорочуватися, як і раніше, розмірено і несинхронно.
– Вражає! – сказав я. І це була правда. – А може, просто різна сила струму, від різних слів?
– Виключено. Система двійкова. Або імпульс або нічого. Справа у якості струму і реакції серцевого м’язу на струм різної якості.
– Якщо це так, то ти здійснив неймовірне відкриття! – захоплено вигукнув я і серця у посудинах вчинили щось взагалі неймовірне – створили живу хвилю, тобто кожне наступне скорочувалося при розслабленні попереднього. Але Вася лише похитав головою:
– Пам’ятаєш, ми з Володимиром розказували тобі про наші концепції досліджень? Як ми для них вигадували усяку маячню? Так ось – наші вигадки справджуються! Моя справдилася – це була концепція слова, як носія біоритму. І цей дослід вказує на правильність Володимирових вигадок про інформаційний сенс біострумів...Знаєш, я боюся... Дуже боюся...

8.

Втім, мені не було коли міркувати, мене поглинула робота. Я мусив перевірити, чи оті зразки крові, що зсідаються чи згортаються, дійсно мають відмінності чи це тільки витвір моєї уяви. Для цього я проаналізував і розбив на групи за ознакою зсідання чи згортання ті плазми крові, які отримав зранку. Потім кожен зразок плазми розливав на дві пробірки – у першу пробу додавав тромбоцити крові пацієнта тієї ж групи, а в іншу – тромбоцити пацієнта іншої групи. За допомогою цитофлюориметра я підраховував кількість тромбоцитів у всіх отриманих сумішах, розбавляв проби втроє фізіологічним розчином, а потім додавав у проби тромбін, щоб отримати згустки.
Якби я таке робив з нерозбавленими пробами, то отримував би суцільні жовті блямби згустку. При такому ж розведенні я отримував акуратненькі біленькі згусточки фібрину. Теоретично, у кожен такий згусток має потрапляти певна кількість клітин крові, а особливо тромбоцитів, які є спорідненими до фібрину. Тому, після того, як я виймав паличкою утворені згусточки, кількість тромбоцитів у кожній із проб мусила суттєво зменшитися. Однак, знову проаналізувавши проби на цитофлюориметрі, я отримав щось неочікуване.
Тромбоцити пацієнтів із групи ЗСІДАННЯ майже не входили до складу фібринових згустків у плазмах крові пацієнтів групи ЗГОРТАННЯ. Натомість, вони чудово зв’язувалися зі згустками у плазмах крові хворих своєї групи. І навпаки.
Отже, існує певний зв’язок між словом та фізіологією, адже єдиним критерієм поділу плазм крові на групи було слово: зсідання або згортання. А якщо існує залежність фізіологічного стану від слова, то може бути й навпаки – залежність слова від фізіологічного стану. А отже – словесна діагностика, досить таки реальне поняття, даремно я не вірив Шефу...
Я гарячково став занотовувати отримані думки у зошит, аж раптом з-за стіни почувся розпачливий крик. Потім ще один, трохи тихіший і – все стихло. Перша моя думка була про Васю. Невже щось сталося? Не можна було лишати його самого у такому стані!
Я прожогом позапихував штативи з пробірками у холодильник і кинувся у бокс. Не знімаючи халата, смикнув за ручку дверей, щоб потрапити в коридор, але двері не відчинялися. Згадав, що забув зачинити двері з лабораторії, а тому працює запобіжна система. Рвонувся назад, захряснув двері і лиш тоді зміг вибігти у коридор. Загалом, на те, щоб покинути лабораторію у мене пішло хвилин три.
Посеред коридору стояв білий, як стіна, Шеф, поруч нього – Марґарита Михайлівна, як завжди незворушна, саме відчиняла двері з написом „Керівник лабораторії нейтронної передачі сигналу, ст.н.с. Притула Володимир”. Я увійшов слідом за нею, ми пройшли тісний бокс і потрапив до Володимирової лабораторії. Там було повно диму, а на підлозі, на спині, розкинувши руки, лежав Володимир з попеченим обличчям. Я присів біля нього – він не дихав.
– Струмом убило. – прошепотів я, тамуючи приступ нудоти. Марґарита Михайлівна ствердно кивнула і показала жестом – ходімо звідси.
Ми вийшли, Шеф спитав самими губами, що сталося. Я сказав, що Володимира вбило струмом. Він кивнув і похилив голову.
В цю мить із дверей своєї лабораторії вилетів Вася. Він був розхристаний і очі його горіли, наче в лихоманці.
– Вбили! Я знав, що ви його вб’єте! Душогуби! Пришельці! ПРИШЕЛЬЦІ! – він кинувся на шефа з кулаками, той зіщулився, чекаючи удару, але удару не було. – Ні! Вася не дурний! Я ж знаю, ви з Вовіком сварилися сьогодні, а потім це сталося. Я нариватися не буду, я... я... в міліцію піду! – знову закричав Вася. – Бабо, відкривай двері!
Марґарита Михайлівна почовгала до дверей і відчинила їх. Зі сходового майданчика війнуло холодом.
– А ти, Во, ти що, лишаєшся? – запитав Вася у мене.
– Я лишуся. Може допомога буде потрібна. А міліцію можна й телефоном викликати... – голос мені тремтів, але я намагався утримувати спокій.
– А-а-а! Завербували, падли! – погрозив Вася кулаком у бік Шефа, а тоді довірителько прошепотів мені. – Во, вони ж пришельці, ти що, не пойняв?
Я похитав головою, даючи знати, що я з ним нікуди не піду. Вася гмикнув. Пробурмотів щось про пришельців, потім смачно плюнув тричі через ліве плече просто на стіну і вийшов на сходи.
До мене підійшов шеф.
– Їдьте зараз додому, з міліцією ми самі розбиратимемось, а ще ж швидку допомогу треба, для порядку... Їдьте, і вибачте за незручності в роботі.
Я кивнув.
– Так, ледь не забув. – продовжував пан Сергій. – Книга, яку ви замовили зараз у верстці, вона буде лише за два тижні. Перепрошую.
І я пішов звідти. Вийшов на вулицю Воровського і пішов у бік метро – поспішати нікуди... абсолютно нікуди...

9.

Я йшов на роботу скоріше машинально, ніж усвідомлено. Цілу ніч я не зімкнув очей – думав про Васине божевілля, трагічну смерть Володимира... Але найбільше я думав, соромно сказати, про неймовірні результати, які отримав я сам, і які отримали двоє моїх недовгих співробітників. Найдивніше, що всі припущення, які ми робили у ході наших досліджень справдились... Дивно...
Проїхав потрібну зупинку метро, довелося знову вийти на Вокзальній. Підіймався знайомими вулицями – і як тут можна було колись заблукати, здається, що то було так давно... Цікаво, якби я припустив, що кров можна розріджувати і утворювати з неї згусток самим лише словом?.. Та ні, це ж божевілля. Та й Васині, тобто жаб’ячі, серця, теж божевілля. Так, саме це слово...
– Їх там нема! – гукнув мені хтось. Я отямився з роздумів – був саме біля пам’ятника Чкалову. На лавочці під пам’ятником сиділа тітонька з немовлям, яких я вже одного разу бачив. Я підійшов ближче.
– Кого, їх? – чемно перепитав я.
– Сергія та Маргарити. – відповіло мені немовля. Я остовпів, подумав, що це сон, але балакало таки немовля. – Вам трудову книжку повернуть потім, ви не хвилюйтесь. Але ж яку ідею споганили! Ці люди! Хотіли подарувати вам силу, приховану у слові, змусити повірити, що у слові – істина, що справіку було Слово, і Бог був словом, і слово було Бог... – дитя захвилювалось і замахало рученятами.
– Люлі-люлі-люлі-лю! – вигукнула тітонька і почала його відчайдушно трясти.
– О, дякую. – озвалось дитя. – Так ось, про що це я? Ви не лише виявились непридатними до розуміння неймовірного, ви ще й відхрещувалися від очевидних фактів. От поріддя! Одне слово, розчарували мене.
Я мовчав, що я мав казати, спостерігаючи таке ось дійство. Язик приклеївся до піднебіння, у роті прересохло. А немовля, себто дитя, продовжувало:
– Ну ви хоч якось намагалися приймати нову істину, мабуть, нестача освіти далася взнаки, а ті двоє... Так, щоб не забув – ми все скасували, тому деякі досліди повторити не зможете. Ну, бувайте.
Дитя відвернулося від мене і стало дивитися довгим тужливим поглядом у небо.
– Люлі-люлі-люлі-лю! – впевнено проспівала тітонька і встала з лавки. Вона повернулася до мене спиною і пішла вперед, з кожним кроком підіймаючись все вище і вище. Я спробував їх наздогнати, але невидима сила прикувала мене до асфальту і я міг лише дивитися услід тітоньці у зелених бахілах, що несла на руках немовля з таким дорослим обличчям...

P.S.

За два тижні я отримав поштою верстку книги віршів Р.Кіплінґа. В моєму перекладі.

Кінець.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Додаток

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олександр, 25-06-2007

... людська не водиця.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олександр, 25-06-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 14.03665304184 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …