Вісім днів він до неї йшов –
На дев’ятий знайшов.
Океан Ельзи «Вісім»
Перед обличчям мерехтів шмат лискучого паперу. На ньому була чорна вісімка:
- Що ти бачиш?
- Безкінечність.
- Безкінечність?.. Чому?
- Або вісімку... Все одно різниці ніякої.
- Як це ніякої?
- Бо вісімка це і є безкінечність. Восьмі двері ведуть до безсмертя.
- Хіба вічність і безсмертя тотожні?
Мовчанка. Затяжна мовчанка.
- Хіба вічність і безсмертя тотожні?
Та відповіді не було...
- Давно тобі сняться ці сни?
- Не пам’ятаю... Мабуть, як батьки розлучилися. Років зо дев’яти... Так... Мабуть...
- Які вони були від початку?
- Спочатку було лише місто. Я називала його Містом Зламаних Облич і ...
- А чому ж так?! Вибач, що перебив...
- То нічого... А назва... Все можна зрозуміти з опису. Брама, чорна така, готична. А за нею починалося місто. Небо завше висіло якось так низько і було неймовірного пурпурового кольору, лише на заході – жовтуваті плями. І усе там зі скла: будинки, магазини, усе-усе... Лячно так... Дивишся: багатоповерхівка, що знеслася високо до неба, хоч і хворого, але все ж неба... І така вона хитка, прозора, немов ось-ось розсиплеться, розвалиться на очах. Калюжі, завжди калюжі, хоч дощу ніколи тут не буває. Так і рясніють ті згустки, саме згустки, бо й вода там якась не така – мертва, либонь... Й ходиш по чорній емалі асфальту, з острахом оминаючи ті чудернацькі острівки води. Та що найжахливіше – люди! Мертві, мабуть, як і тая вода. Обличчя якісь непропорційні, перекошені. Те б і нічого... А очі – що у мерців! Холодні, пусті, незрячі. Тільки й дивуйся, як же це вони сліпі ходять тими вулицями, тим чорним асфальтом. І ніколи вони не всміхаються, ніколи не чути, щоб уста їхні щось промовили. Йдуть собі весь час незнано куди й незнано відки.
- І часто воно тобі снилося?
- А дідько його знає... Я з-за тих химер спати не могла. Нап’юсь якихось пігулок, от Вам й сон. Не знаю коли, не знаю чи часто, але самі образи так у пам’ять вкарбувались, що повік не забути...
- А що ж було далі?
- Далі?! «Далі» не могло бути, залишалося лише продовження гнітючого «тепер». Ті сни... Вони як повнометражна плівка, кожен – шматок, а наступний – його продовження. Місто завжди було однакове, але я немов бачила його з різних ракурсів. Щоразу обходила частину за частиною, неначе щось запекло шукаючи. А що шукаю – не знала. Потім я побачила його... Чи може її? Безглуздо заперечувати, що то жива істота. Звичайнісінька собі на перший погляд будівля. З червоної цегли... Будиночок, милий такий, але дивакуватої конструкції: увесь він був подібний до величезного кубу, що скдадався у свою чергу з інших, непримітних, маленьких кубиків... Діти люблять складати з кубиків... Створювалося незбориме враження, що це місто – ігровий майданчик маленького вередливого дитинчати... Це кубики, а то – ляльки! Ба, які гарні. Ха-ха!! То ж він (чи може вона?) і поперекошував(ла) людські обличчя. Бо вони - маріонетки. Правда ж цікаво смикати за ниточки? Посмішка з’являється, руки опускаються... А ще... Хоча це – великий секрет, звісно! Він(вона) любить трощити серця, любить таємничий хрускіт, любить біль, що пронзає, коли ламається, розсипається, мучиться чистий гірський кришталь... Хоча не всі серця з кришталю... Є ще срібні, шовкові, медові. Ой, та їх багато. І всі такі чудернацькі...
Тут вона здригнулась, очі судомо зупинились в єдиній точці простору, вуста щось німо прошепотіли...
Складно було б віднайти десь серед галереї образів ще одне подібне обличчя. Не красуня, далеко ні... Але ж чому несила відірвати очей від неї? Це, мабуть, все погляд. Глибокий, всепроникаючий, містичний... «Плутонівські» очі, з леткою нотою трагізму. Обличчя... Зовсім неправильної форми, худеньке з виразними вилицями. Тонка іронічна посмішка. Коротко зрізане волосся, але їй це пасувало. Така начебто негарна, але тягне магнітом очей і закохує невідомо чим і як... Чи тими очима, чи посмішкою, чи харизмою, чи злегка грудним, хрипуватим голосом. Повільно занурила білі аристократичні руки до сумочки, що лежала поряд; дістала тонку сигарету, замислилась...
- Чи не знайдеться у Вас запальнички?
- Так, звичайно...
Простяг дорогу, посріблену. Вона запалила і серйозно, без долі жарту, без можливості заперечень мовила:
- Я її візьму. Потім віддам, коли прийде час, - і, немов не казавши цього, спокійно повела далі:
- До усього є двері. Були вони і до тієї химерної будівлі. Вони тільки-бо відкриваються, коли самі того забажають, і ти мусиш зайти, бо в тебе не лишається вибору... Так-так... Хай кажуть, що вибір завше є... Тут його немає!
Нервово курила, пускаючи сірі кублища диму. Мовчала, чимало мовчала, та він і не заперечував, просто чекав.
- Там був коридор. Довгий... Дуже довгий. І багато-багато дверей... І ще одна фішка, - вона сумно посміхнулась, - кімнати переміщувались. Якось автоматично... Весь час плутались, мішались. Невидимо для ока їздили якимись рейками. Вгору – вниз. Вправо – вліво. І з кожної кімнати був вхід до іншої. Залежно від того, скільки часу ти проведеш в одній – ти можеш потрапити у зовсім іншу наступну. Тут час і вдача грали величезну роль. Зрештою, як і у житті...
- Так-с, випробування почалося. Зе рум намбе ван... Або перші чортові двері, - мовила по хвилі, а потім доволі цинічно додала: - Вибачте за мою «французьку»...
Кімната перша, або хто єси я така?
Де ми є ?
Хто ми є ?
Плаваєм, поки є сили.
I летять, як горять,
Нашi днi
Нам довго лишилось чи нi?
Океан Ельзи «Фіалки»
Чарівно... Стіни кольору жовтої пастелі, кольору м’якої ванілі. Вікно: велике, майже на усю стіну, з тонкого чистого скла. На підлозі розкиданий папір... І білий звичайний, і картон, пензлі, фарби, доречі, і гуаш, і акварель... Олівці, пастель, масляна фарба, мольберт, легкий запах скипидару, від якого злегка нудить. Та за вікном бузок... Я вже не чую нічого зайвого... Лише пахощі сього квіткового дива...
... Що найцікавіше: про зміст завдання ти повинен здогадатися сам, а поки не виконаєш його - дорога далі закрита...
Довго ж я думала... А завдання було простісіньке... Усе геніальне – просто.
Мм... Скільки ж іронії в моєму голосі? Га? Чимало... Знаю, знаю... «Діточки» тієї мудрованої «школи життя». А щодо завдання: я мала намалювати себе. Тільки дзеркала не було, та й воно не потрібне. Я мала побачити своє «нутро» і наймайстернішим чином його зобразити. Але, пак, не на мої міркування, а на тієї моторошної будівельки-кубика... А воно-бо таке вередливе... За той час, який я там просиділа, я перевершила самого Пікассо.
Але... Коли ти живеш у звичайному світі, то ти весь час поспішаєш, намагаючись увігнатись за ритмами шалених буднів. Коли ж ти здобуваєш цілковиту самотність – світ міниться, ти бачиш його зовсім по-іншому. Звертаєш увагу на дрібниці... А ще, починаєш переосмислювати власне життя. Бачиш те, що раніше не мало ніякої ваги: дощ, холодні, освіжаючі краплі, під які хочеться підіставити спітніле чоло; квіти, різні-різні: волошки, котрі маячать серед злотого колосся, маки, що шаріються на сонці... А ще я побачила себе... Як Ви гадаєте, яка ж це я насправді? Складно було віднайти саме те, в світі стільки образів. А мені потрібен був саме мій. Мій єдиний. Одного вечора я змучена стояла біля вікна і дивилась на захід сонця. Воно тихо закочувалось за небосхил, залишаючи по собі пурпурову смугу. Я дивилась... Спокійно так, а потім... Не знаю, що то було: порив, імпульс, секундне бажання. Називайте, як схочете. Але я взяла пензль, баночку червоної фарби, набрала води і почала творити. Фарба бралась за фарбою, і ось вже на білому аркуші постало різнобарв’я. З’явився полум’яно-оранжевий, трішки жовтого, коричневий, чорний... І все це поєдналося у черево веленського вулкану! Бурлить він, закипає... Не видко людському окові, що коється всередині цього дива: ззовні він супокійний, спочиває як старий дід, тихо посопуючи. Та магма кипить повсякчас! Вкриється колись небо хмарами, налетись вітер божевільний й виплюне це страховисько нутрище своє, котре все йому там попалило. Й потечуть червонявії ріки, покриваючи усе, як колись Везувій славетну Помпею... Накрив ковдрою, понашіптував колискової і поринув люд у блаженний сон...
Друга кімната, або ходіння по склу...
Ти не питай мене, чому наш час такий,
Коли навколо нас темна лиш вода.
І не питай мене, чому цей світ такий.
Напевне, відповідь тобі на це не дам.
Океан Ельзи «Африка»
- Вона уся була біла, сліпучо біла, що аж біль проймав мозок. Усе арктично біле... А на підлозі розкидане скло, багато-багато скла. Такі собі прозорі шматочки, що вигравали райдужно на яскравому світлі. Такі милі, чисті, а скільки б-о-л-ю при кожному кроці. Тут не треба було думати над завданням – я мала опанувати фізичі страждання.
І тут сталося диво: маленька кімнаточка транформувалася у величезну залу, завбільшки з стадіон, і аж на іншому боці були двері, двері за межами муки. Я робила крок за кроком. Скалки врізались у шкіру, пробили її, таку ніжну і білу. Я йшла, повільно, лишаючи по собі кроваві потьоки. Кожен крок давався все важче і важче, кожна мить здавалась безмежно довгою. Секунди перетворились на години, години – на дні, дні – на місяці. Кожен скалок втинався з особливим відчуттям, кожен спричиняв нестерпні муки тіла. Простір немов загус, побився на шматки, а з тих шматків утворився вітраж: кожне скельце – кольорове. Дивно було дитись навколо крізь ті зламки скривдженого світу. Уся суть полягала у тому, що є біль фізичний, і є моральний. Страждати може й тіло, й душа. Другою ступенню була перемога над «фізичним». Пройшовши крізь це, ти якоюсь мірою очищуєшся... Треба вміти абстрагуватися, переноситись кудись деінде, в іншу площину. Тоді біль зникає, кудись йде... Мало того: він трансформується. Воля до життя і відчуття страждань обернено пропорційні, чим сильніше тебе штовхають у прірву, тим спрагліше ти тягнешся до світла...
Третя кімната, або випробування снами...
Я не хочу назад, я не хочу вниз,
Не хочу більше відчувати своїх сліз,
Коли немає тебе.
П’ятий день, п’яту ніч я не знаю, в чім річ:
Я лякаюсь думок і лякаюсь облич,
А пам'ять їх все несе...
Океан Ельзи «Ти забула давно»
- Ф-і-а-л-к-о-в-е... Усе-усе фіалкове: стіни фіалкові – оббиті шовком, а цей колір... Де ж вони віднайшли такий колір? Ліжко: широченне, з тонкими лляними простирадлами; подушки, розшиті старанно гладдю. І квіти по них – фіалкові... Васильки, волошки, барвінок, іриси. Мережані балдахіни із злотими торочками, а самі – знову ж фіалкові... Вікно настіж розчинене, до кімнати нестримно рветься буйний вітер. І хочеться спати. Так-так, лише с-п-а-т-и... Розгублено позіхаєш і тихесенько йдеш до ліжка...
Це все дівчина мовила замріяно, навіть на хвилю здалося, що вона й справді хоче спати... Аж раптом очі її запалали! Гомеричний сміх струснув кімнату...
- Воно... Оте створіння того і жадало... Сну, цього сну, - і щоками її потекли сльози.
- «А сон же сон напродчуд дивний», - і знову сміялася, тільки штучно якось...
- Все сплило наново. Як і тоді. Серед ярмарку глуму й насмішок, таких уїдливих, з’явилося його обличчя. Якесь ображене... Ні. Скоріш здивоване, хоча все одно того виразу не описати. А ще він посміхався. Знаєте, у тому щось було... Все проносилось ізнову. Така собі кнопочка «ріплей», або щось подібне. Але міняти я нічого не могла. Лише переглядала помилки і думала, чого ж вчинила саме так. Мабуть, увесь сенс цього випробування був у подоланні почуття провини. Усі ті двері – то щаблі, щаблі людського прагнення до вічного. Після першої кімнати я зрозуміла, хто ж я є така, а це найголовніше, бо світ не відкриє перед тобою свої таїнства допоки ти не збагнеш власну сутність... Третя кімната – аналіз свого життя, адже сни – лише декорація, насправді, істинно важливими є лише почуття. Я намагалася позбутися того ганебного відчуття, коли ти картаєш себе за щось чи скоєне, чи нескоєне. Саме там, у кімнаті, мені прийшло розуміння, що та будівля – то міні модель нашого життя. Кожен момент дійсності ми робимо якийсь вибір: інколи дрібний, інколи дуже важливий. Один порух – і майбутнє може кардинально змінитись. Повсякчас перед нами галерея дверей... Ми обираємо, і від вибору залежить інтер’єр наступної кімнати. Ніколи не треба себе картати: зайшовши у двері, ти зробив вибір, свій вибір. Ти мав аргумети, чомусь же ти так вчинив! Тому, коли вже зніс ногу, коли зробив крок – нехай не буде у серці вагання. Життя не дає шансу повернутись до попередньої кімнати, але завдяки наступним рішенням, дякуючи тому безглуздому рухові кімнат, ми знову можемо опинитись там, де були. Доля завжди дарує другий шанс. Другий шанс – це не стерти написане, а, проаналізувавши власні помилки, створити нову дійсність.
Ріплей... Яким же був мій сон, мої спогади...
Небо, що вражало своєю глибиною. Лазурове, з легким стальним віддінком. Злегка накрапав дощ, дрібнесенький. А там, на заході, сідало сонце, ліниво позираючи довкола. Якесь урвище, і море, що зноситься несамовито, гуде, підкидаючи каламутні хвилі. Юрба, якісь люди... Здається, їх не видно за тим дощем. Чітке лише одне обличчя, його обличчя. Він щось розповідав, жваво жистикулюючи. Але слів не згадати... Та й були то не слова, а якась бутафорія... Вам знайоме відчуття, коли чогось лякаєшся, жадаєш і боїшся водночас? Тоді ти починаєш абстрагувати: молоти дурниці, щось говорити, показувати, посміхатись, робишся жахливо «зайнятим». Потім, звичайно, ти й пригадати не можеш про що говорив, але спливає радісна думка: «Ба... Утік. Минулося». Але то лише перша стадія, на другій ти себе картаєш, питаєш, чого ж ти, йолоп, утік? І божишся, що наступного разу усе буде інакше. Та наступного разу усе повторюється...
Порою життя тебе тиче носом, на зло, чи втіху підсовуючи тобі шанс. Спочатику ти радієш, потім дивишся як баран но нові ворота, а потім... т-і-к-а-є-ш. Такий продуманий сценарій.
До тієї кімнати я була певна, що ніколи не вибачу собі, але... потім я зрозуміла, що то був мій вибір, і я повинна його поважати. Принаймні може колись я ще потраплю до тієї «кімнати», тоді все буде інакше. Хочеться в це вірити...
Четверта кімната, або нищення ілюзій...
Після дощу висохла ніч, вітер погас.
Ми не одні, ми неживі – виключіть нас!
Ти, як завжди, дивишся вниз, довго мовчиш.
Так не сиди, вимкни CD – ти ж не гориш!
І не для нас люди ідуть, люди стоять.
Це не для нас парами сплять. Виключи час!
Ти не вогонь і не вода. Ти – манекен!
Змило на дно ангельський сад. Хочу назад!
Океан Ельзи «Кавачай»
- Рожева... Як щічки немовлят, як квіт троянди, як... ілюзії. Стіни були дивної фактури, схожої на лляну тканину. Приємно було торкатися кінчиками пальців, проводити, полишати, закривати очі, уявляти і знову проводити. Дотики... Це своєрідна мова, яку теж варто навчитись розуміти. Ще там були фіранки: мережані, і... ніжно-рожеві. Я не зразу помітила, що в кімнаті не самотня. Там був гість. О, як же я зраділа! Це був кіт, чорний, - дівчина задоволено посміхнулась. – Я обожнюю чорних котів, а якщо ще й очі смарагдові... Це ж мій талісман, бо я козеріг. Мм... Ви вірите в астрологію? Щось я відволіклась. Кімната... Так-с. Я підійшла до свого нового друга, почесала його за вушком, на що він схвально замуркотів. Але, як каже мій дідусь: «Звиняйте, бананів немає». Зрозумівши, що риби чи ковбаси в мене зась, кіт сів у куточку і почав дрімати. Мене ж насторожила одна річ: окрім рожевого інтер’єру і чорного кота у кімнаті нічогісінько не було. І де ж моє завдання?
Та завдання не змусило чекати на себе.
Через деякий час я відчула, що у мене змерзли ноги, поглянула на підлогу – кахель. Але в око впадало те, що одна плиточка була трішки надщерблена. Я підійшла до неї, доторкнулася і... Не знаю, що сталося, якийсь пломінь відбив мене в інший бік, все почало мерехтіти, розпливатися, а замість одного мого «аміго» почало бігати тринадцять котів... Ось і завдання, місьє: знайти справжнього, реального кота, бо усі інші – не інакше як голограма.
Тут вона замислилась. Помовчала, а потім вела далі:
- Вас, мабуть, цікавить мораль? Мораль.. Хм, увесь наш світ – не більш ніж одна суцільна ілюзія. Дуже часто речі здаються не такими, якими вони є насправді. Ось доведіть мені, що зараз перед Вами сиджу саме я? «Це зрозуміло», - відповісте Ви. Але оте «усе» далеко не зрозуміле. Може Ви спите, і я лише частина вашого сну? Може я чудернацька істота з іншого виміру, що має дар перевтілення? А може Ви дали дуба, і млієте в раю, га? (останнє було промовлене не без долі сарказму). Тут немає межі, її просто неможливо чітко провести між реальністю і марою, ілюзією, вигадкою. Єдиний спосіб йти далі – навчитися вирізняти живого кота серед його ірреальних клонів. Ззовні вони однакові, але ж у чому зачіпка?.. Це – ще один щабель, мистецтво диференціювати справжнє і штучне, добро і зло, хоча знову ж – грані, чіткої грані, ніколи не було й не буде. А знаєте, у чому ж розгадка? В очах... У теплі... Хоча це лише дрібнички. Насправді розрізняти треба вчитись усе життя, це тонке мистецтво, що потребує постійної практики. Я все ж знайшла потрібно кота, і не прогадала. Він був не такий, він линув до людської ласки, він був життєвіший, і його очі. Вони... вони говорили! А чи чули Ви колись мову очей?! Якщо ні, то Ви багато втратили...
П’ята кімната... або тест на віру...
Не хотілось би так залишитися без моря
Не хотілось би так залишитися на мілі
Заповітні “якби” дозволяють захотіти,
А буденні “але” не дають нам до моря йти.
Океан Ельзи «Той день»
- Блакитна... – промовила тихо і заплакала. – Це мій улюблений колір, найкращий колір... Колір неба, далекого-далекого, до якого рвуся, як птиця... Колір очей, що їх ніколи не забути. Такого кольору була ця кімната. І я у ній потонула...
Тільки підлога була не в тон: збита з грубих, неотесаних дошок. Проте цього разу мені не довелося думати над завданнями. Тільки-но я зайшла у кімнаті об’явився гість: чи ельф, чи гном, хоча яка зрештою різниця. Це було доволі миле створіння, трішке надуте, але миле. Лише у костюмчику забагато зеленого, - дівчина посміхнулась. - Не встигла я рота відкрити, як пан Незнаюхто простягнув мені «мій інвентар» (лійку, грабельки, якусь подобу сапки і цілу купу ще якихось причандалів) і безапеляційно заявив:
- Ти маєш виростити квітку!
Мдя... першою думкою було те, що дідок перегрівся на сонечку. Яка квітка, коли у найближчі сто кілометрів земля не спостерігається? Але... сперечатись мені не дали...
Пам’ятаючи уроки, винесені з попередніх кімнат, я щосили намагалась уявити, що підлога - лише голограма, і навколо насправді земля. Та не вдавалося. Сидячи годинами над сапанням, я порою відчувала себе несповнарозуму. Та я боролася... От тільки з чим? З власною уявою, з собою чи з підлогою? Сама не знала з чим... Клала насіння долі, «поливала» лійкою, з якої вода не лилася! День спливав за днем, а змін не було... Ні землі, ні квітки... Коли надія, коли віра у «щось» майже згасла, прийшов він – пан Незнаюхто.
- Що не клеїться діло?- прозвучало доволі уїдливо. Я глянула із сумом і нічого не відповіла. Він помовчав, запалив люльку і повів вже лагідніше:
- Звісно у садівництві і квіткарстві я «не Копенгаген», але, - він озирнувався немов чогось боявся, - тут діло у тому наскільки ти повіриш у власні сили. З самого початку ти зронила у серце зерно безнадії... Що ж з цього чекати? Га? Ото ж-бо і воно...
Ми сиділи мовчки. Він курив, я думала. Аж раптом він запитав:
- Ти любиш каву?
- Люблю.
- Молоко? Цукор?
«Діду немає чим себе зайняти» - майнула у мене думка.
- Ні, міцну, чисту.
- Дай лійку.
Мовчки простягла. Тут невідомо звідки з’явився чайник, полилася вода з моєї(!) лійки і через декілька хвилин переді мною стояла кава.
- Смакуйте, мадам, - він поклонився і зник, довівши мені свою правоту і ... мою слабкість. Але я мала бути сильною! Увесь вечір я просиділа біла насінинки, балакала до неї, як до дитя. Розказувала, що настане день і вона стане квіточкою, гарною-гарною, запашною. Розказала їй про зорі, про сонечко... Що десь там є море, є небо, птахи, котрим усе видно з величі польоту. І насінинка слухала. З кожним словом я віддавала їй частинку любові, вдихала в неї життя. Коли вже надійшла ніч, я непомітно для себе заснула.
Промінь м’яко торкнувся щоки. Ранок... Повільно відкрила очі: повітря було сповнене якимось сяйвом. Та хіба сонячного? Ні, то сяло щось інше. Я обернулась і заціпеніла від здивування: квітка! Вона виросла! Та зростили її не вода, грунт і сонце, а моя віра. Віра у краще, світліше, в нездійсненне. Маленький синій дзвіночок, такий тендітний, слабкий. Але навколо нього розносилося світло: від бархатистих пелюсток, від стебельця, зелених листочків... Це була квітка моєї віри... Повіривши – побачиш. Це з-а-к-о-н, нехай неписаний, нехай божевільний, але закон. Хто знаходить паростки віри на землі власної душі – той дійде до веселки власної мрії...
Я пройшла «тест на віру»!!!
Шоста кімната, або пізнання сутності істинної любові...
Якби колись дозволила мені
Стати твоїм вином...
Якби колись дозволила мені
Стати тілом твоїм...
Якби хоч раз сказала ти мені
Стати твоїм вином!!!
Якби дозволила мені,
Я б твою до країв душу споїв...
Собою!
Океан Ельзи «Друг»
- Ви колись захоплювались фотографією? Ні? Жаль... Але ж ви бачили кімнати, кімнати для проявлення знімків? Найпершим моїм враженням було те, що це саме така кімната. Червона кімната... Колір кохання, крові, вина... Але червоними були не лише стіни та паркет, здавалося, що червоним було саме повітря.
Через усю залу була простягнута шворка, а на ній – чорно-білі фотографії... Так охайно прищеплені... Хтось готував цю кімнату, спеціально готував, для мене... Я підійшла до першого знімку і заціпеніла: Він. Він, він, він... За віщо мені та кімната? Я ж завжди хотіла забути... Забути обличчя, забути той день...
***
Дзеркало. Воно говорило доволі схвально. Дівчина... Невисока, худенька... Ще з довшим волоссям, м’яко каштановим, заколотим шпильками. Зачіска - безлад, але чарівний, елегантний. Вії... Такі довгі, від чого очі здавалися неймовірно виразними.
Дівчина у стилі ретро. Чорне пальто, до колін... Великі білі гудзики. Охайні, маненькі чобітки, маленький каблук. Злоті серги, браслет, що обіймав тонке зап’ястя, образок на шиї, що його ледве видно з розстігнутого покищо пальто.
Ранок... Перехожих на вулиці майже не було. Вона повільно йшла, ховаючись під чорну парасолю. Тримтячі руки тримали іриси, сині іриси. Це було навесні. Вона так довго шукала ті квіти, лише ж березень... Містичне тринадцяте число. Чорна велюрова сумка, а в ній подарунок: дорога чорнильна ручка: у футлярі, завернута до лощеного білого паперу, перев’язана блакитною стрічкою.
Хода її неправильна: хаотина, то надміру швидка, то повільна. Це через пориви: то бажання покінчити з усим якомога швидше, то страх, безмежний страх перед тим, що на неї чекає...
Вона тремтіла. Холодно. Ще так холодно. Одна назва «весна», не більш...
Дійшла до потрібного будинку. Рвучко зайшла до темного під’їзду. Краплі бились о скло. Брудне скло. Валялися бички, пусті бляшанки... А вона йшла: перший поверх, другий, третій, четвертий і довгожданний п’ятий. Думки мерехнять мов карусель, страх бере душу в обійми, але вона робить крок і тисне на дзвінок. Тиша, кроки за дверима, йорзання замку... І... обличчя, його обличчя. Вона стільки разів програвала цей момент в уяві, але дійсність її просто паралізувала. Відкрила вуста і не змогла мовити ні слова, щоками потекли сльози, простягла дарунок і полетіла униз сходами... Він за нею...
Вона втекла в дощ...
«І ми ховалися в будинках на Подолі,
І ми ховалися подалі від людей
Без парасолі.
А далі ти не знала, де себе подіти...
А далі я не знав, залишитись чи ні...
Дорослі діти!», -
лунали в голові рядки улюбленої групи. Вона так любила О.Е. Але в житті було інакше... І чи варто згадувати. Ті знімки... Вони заворушили минуле, що накрило її холодною хвилею і у миті божевілля збагнула, що тим і жила, що цинізм – лише захист, маска. Співрозмовник це бачив. Йому відкрилося нове обличчя, відмінне від тієї «леді-вамп», що була на початку. Перед ним сиділо скривджене дитя, що оповідало, про події власного життя, що минули лише кілька років тому.
***
- Я збагнула, що сенс не у... не знаю як описати. Просто силу дає саме кохання. Коли ти не вимагаєш, не просиш. А лиш віддаєш усю себе, дихаєш тим образом. Та це важко і дається не усим. Та й я, мабуть, утратила ту ниточку... Утратила себе, а знайшла у чорно-білих фото. У ту мить фотографії почали мінитись і перетворились на кольорові. І я бачила очі... Й була щаслива, бо щастя і істинна любов завжди крокують поряд ...
Сьома кімната, або таїнство сповіді...
Вже холодна твоя вода
I лижать забутi квiти.
Я побачу в останнє фiльм
Для людей без снiв.
Океан Ельзи «Етюд»
- Наступна кімната – сповідь, мистецтво передати уроки іншій людині, що віддасть їх у турботливі руки...
- І хто ж ця людина?
- Ви...
- Як це я?
- Просто Ви. Зараз ми з Вами у сьомій кімнаті. Ви будете старанно берегти іскру, що я дала, віддасте її людям. Але вогонь небезпечна штука: або гріє, або палить... Але, геть пусті балачки. Тепер Вам відома ваша місія, а на мене чекає восьма кімната.
Тільки вона це сказала, як у повітрі з’явилися двері, без петель, без ручки. Просто двері.
-А, доречі, візьміть вашу запальничку, час прийшов...
Він узяв, а на останок запитав:
- А чи є дев’ята кімната?
- Є, - по хвилі.
- І що ж там?
- Він, - і вона зникла за дверима, залишивши по собі легкий аромат парфуму.
