Цей Будинок завжди навіював мені моторошні відчуття. І хоч там нічого такого не було, звичайний собі житловий будинок в стилі псевдоготики кінця дев'ятнадцятого століття, проте кожного разу, коли я його бачив, у мене повзли по спині мурашки.
Я ніколи не заходив усередину цього Будинку. Раніше, коли це можна було собі дозволити, я побоювався, щось мене наче не пускало, а останнім часом, коли цю псевдоготичну пам'ятку архітектури прихватизувала якась закордонна фірма, туди було просто не зайти через електронний кодовий замок і мовчазного охоронника в камуфляжі.
Територія навколо Будинку облаштувалася, з'явилося безліч яток з пивом та водами, марципанами та хотдогами, цигарками та презервативами... Через ці обставини Будинок начебто втратив свою похмуру ауру, вже не так моторошно було на нього дивитися, проте надвечір, коли людей значно меншало і ятки навколо Будинку зачинялися, проходячи повз, я все одно відчував щось таке особливе, хвилююче, що діставалося найтаємничіших закутків моєї підсвідомості, аж тих закутків, де в сірій речовині мого мозку закодовані найдавніші тваринні рефлекси страху і виживання.
Проходячи повз Будинок, я щоразу відчував спиною, як Будинок дихає, як вібрує всередині Будинку стовб повітря від першого до останнього його поверху, як недобре проводжає мене поглядом мовчазний охоронець у камуфляжі... Здавалося, що навіть голуби, котрі облаштувалися на сліпих каріатидах понад вікнами Будинку, вороже-презирливо свердлять своїми маленькими округлими очицями мою спину.
Так трапилося, що вже котрий тиждень я шукав собі роботу. Точніше – місце, де мені би платили якісь гроші. Мого заробітку на картинах мені не вистачало, перекупники платили мізер, продаючи мої картини вп'ятеро дорожче, проте сам продавати свої полотна я не міг, тому що гроші завжди потрібні вже, а не колись потім, і я зовсім не мав часу стояти на вулиці і чекати на свого покупця. Крім того, одного разу я все-таки спробував щось зі свого доробку продати, вийшов на вулицю і став поруч із одним незнайомим торговцем картинами, але не минуло і двадцяти хвилин, як до мене підійшли двоє міліціонерів і наказали забиратися геть, якщо я не хочу провести решту свого життя за гратами.
Я купив газету з пропозиціями роботи, набрав кілька номерів. Потрапляв то на мережевий маркетинг, то на різноманітні пірамідальні структури, то на торговців людьми, котрі змальовували мені мальовничі картини мого майбутнього становища десь у Туреччині чи Греції. Врешті, в одному місці мені сказали, що їм потрібні охоронники, робота день через три. Розмір зарплати назвали такий, що я двічі перепитав – у доларах ця сума чи у гривнях. Виявилося, ця сума була названа у євро, що мене дуже здивувало – адже про таку зарплату мені, простому художникові, котрому завжди не вистачало грошей навіть на пляшку пива, годі було і мріяти!
Проте коли мені назвали адресу, куди мені слід було прийти, я трішки охолов. Я добре знав цю адресу. Це був той самий Будинок.
По спині у мене зрадливо поповзли мурашки.
Ну, зрештою, подумав я, що я втрачав, окрім своїх ланцюгів, як писали бородаті класики? А нічого. І їжаку зрозуміло, що чи рано, чи пізно я все одно би якимось чином був змушений зайти всередину цього Будинку. То вже краще зараз, поки я порівняно молодий і здоровий, і якщо щось – то зможу за себе постояти.
Другого дня у призначений час я з'явився за вказаною адресою. Було ще рано, сонце ледве піднялося над верховіттям дерев, Будинок відкидав довжелезну тінь. Коли я з освітленої бруківки вступив у цю тінь, по мені знову забігали мурашки. Я подумки вилаявся – ну, хіба ж не соромно у такому віці бути таким страхопудалом, боятися звичайної тіні?
Охоронник у камуфляжі зиркнув на мене спідлоба, зробив майже непомітний жест рукою: проходь, мовляв.
Я піднявся сходинками, натиснув кнопку, відразу увімкнувся невеличкий телеекран, серйозний жіночий голос із гучномовця запитально назвав моє прізвище. Я ствердно кивнув. Клацнув замок, прочинилися важкі, високі двері, утворивши нешироку щілину, крізь яку я якраз і зміг протиснутися. Двері за мною тут же автоматично зачинилися.
Була тиша. Всередині було досить прохолодно, це добре, бо цьогорічна спека просто висмоктувала з мене творчі сили. Коли надворі в тіні вище тридцяти, організм навіть найталановитішого митця не має сил творити щось високохудожнє, крім хіба що банального спітніння.
Почулися далекі кроки. Луна, котра супроводжувла звуки кроків, нагадала мені, що я знаходжуся у старовинній будівлі, серед натуральних, кам'яних стін, не зіпсованих гіпсокартоном. Звуки кроків були жіночі – чувся стукіт високих підборів; здавалося нескінченно довго господарка Будинку йшла сюди якимось довжелезним коридором, і звук від каблуків ставав все гучнішим і гучнішим. Нарешті сходами до мене, неначе з небес, почала спускатися висока чорнява жінка, середніх літ, швидше молода, аніж немолода, у довгій чорній сукні, волосся її було викладено в якусь несамовиту зачіску, обличчя, як мені здалося, було трішки занадто блідим, а можливо, це мені лише здавалося через чорноту її вбрання і напівтемряву, що панувала у холлі.
Вона зупинилася, не дійшовши донизу кілька сходинок. Мовчки почала розглядати мене своїми воронячо-чорними очима. Я став почувати себе дуже незручно, ніяково, наче мене розглядали під мікроскопом, чи через рентгенівський прилад, наче зазирали в душу і хотіли дізнатися, вивідати усі мої потаємні думки, у котрих я навіть сам собі не міг і не хотів зізнаватися.
-Ну що, художник, - зрештою сказала Вона. – Пішли, чи що?
Я ледве зміг зіступити з місця, ноги затерпли, наче прикипіли до підлоги. Зусиллям волі я зробив перший крок, далі було легше. Вона махнула рукою, щось типу – йди за мною, розвернулася і пішла нагору. Я рухався за нею. Мої кросівки ступали тихо, інколи трохи плямкали, та ці звуки губилися серед високих стін; проте звуки її каблуків луна підсилювала стократ, здавалося – вона усюди, і попереду, і позаду, і вгорі, і внизу...
Ми увійшли в кабінет. Вона звично зайняла своє місце за масивним письмовим столом, я , намагаючись не виказувати, що я почуваюся не в своїй тарілці, сів напроти неї. Вона взяла у руки невеличкі ножиці і, граючись ними, заговорила до мене:
- Значить так. Будеш працювати охоронником. Робота неважка, але відповідальна. Нікого в будинок не впускати без моєї команди. Зрозуміло, я знаю, про що ти думаєш.Ти думаєш, що у закриті двері і так ніхто не зможе зайти, це вірно. Але не зовсім. Дивлячись, що розуміти під „закритими дверима”. Ну, пізніше ти зрозумієш, що я мала на увазі. Зараз отримаєш одяг, можеш приступати просто відразу, якщо є можливість...
- А трудову книжку? Вам потрібно здавати мою трудову книжку?- запитав я.
Вона усміхнулася кінчиками губ.
- Трудову книжку? Так, звичайно ж, як же це без трудової книжки?? Без трудової книжки сьогодні ніяк. Давай її сюди.
Я подав їй свою зелену трудову книжку, вона розкрила її, неуважно погортала, після чого жбурнула в шуфляду.
Я спустився сходами, мене зустрів сивий чоловік, схожий чи то на Шона Коннері, чи то на Вахтанга Кікабідзе. Він мовчки кивнув мені головою, я пройшов за ним у середніх розмірів кімнату, де він зміряв мене поглядом і вибрав у шафі комплект камуфляжної уніформи.
- На... давай... І швидко.
Поки я перевдягався, він проводив зі мною інструктаж. Кого можна впускати, кого не можна, як поводитися з іноземцями, як з нашими, доморощеними, що відповідати представникам органів влади, бандюкам і тому подібне. Практично, роботи було ніякої, знай лише – відганяй настирливих туристів з фотоапаратами. Аж дивно, що за таку роботу платили такі величезні гроші.
Коли я перевдягнувся, сивий чоловік простягнув мені кобуру з пістолетом.
-А тепер ось це. Умієш користуватися?
Я здивувався. Навіщо пістолет??? Хіба тут є якась небезпека??
-Бери-бери. Побачиш щось підозріле – відразу стріляй.
Тільки потім, згадуючи його слова, цього сивочолого Шона Кікабідзе, я звернув увагу, що він сказав не „когось підозрілого”, а „щось підозріле”. Але то буде вже потім....
Я вийняв пістолет з кобури – то був старий, добрий ПМ. Вийняв обойму перелічити патрони – гм, кулі не прості... Невже вони вірять у потойбічні сили?? Навіщо срібні кулі??
Старий, мовби прочитавши мої думки, усміхнувся:
-Так, кулі посріблені. Їх сріблять там же, де і „українські срібні кульки” для води. Якісне срібло найвищої проби. Навіщо – не запитуй, зрозумієш сам, якщо...
Він не договорив, махнув мені рукою – та йди вже, мовляв.
Я вийшов на ганок цього Будинку, озирнувся – повз Будинок вже снували десятки і сотні перехожих. Звідси було видно те, що я раніше, коли сам був перехожим, не помічав.Усі перехожі мимоволі старанно, самі того не помічаючи, обходили тінь, котру відкидав Будинок на бруківку. Це було досить цікаво, у мене відразу з'явилося запитання – а чому так? Очевидної відповіді я не знаходив. Перехожі, здавалося, не помічали мене, чи просто не хотіли зустрічатися зі мною поглядом, жодного разу ніхто з перехожих не глянув мені у вічі. Година минала за годиною, і лише коли Сонце перевалило за полудень, і тінь від Будинку стала зовсім коротенькою, рух людей тротуаром перемістився майже до самого ганку, де я ніс варту. Дехто з людей зацікавлено поглядали на мене, проте коли я робив спробу усміхнутися їм у відповідь, вони сахалися від мене, як від вогню. Так, ніби я був хворий на лепру. Що ж, як то кажуть, баба з возу – кобилі легше. Я перестав цим перейматися і усвідомив, що тепер для звичайних перехожих я став частинкою цього похмурого псевдоготичного Будинку, і їм чомусь стало не по собі зустрічатися зі мною поглядом. Чому – мене перестало обходити, коли я уявив, скільки грошей я отримаю за цю нескладну роботу.
І тут я згадав про пістолет. Пістолет незвично для мене муляв мені під пахвою. Навіть, якби на мене хтось нападав серед білого дня, я просто би не встиг вчасно висмикнути пістолета, зняти із запобіжника, пересмикнути затвор, прицілитися і вистрілити. У мене давно не було змоги практикуватися зі стрільби з пістолета Макарова. Років так, мабуть, із п'ятнадцять. Але, менше з тим, мене ні про що не запитали і видали пушку з бойовими патронами. А раптом зараз наскочить міліція, відшукає в мене під пахвою вогнепальну зброю, а дозволу на носіння пістолета у мене немає, отже, я відразу потрапляю за грати. Гм, міркував я, все-таки , беручи цю обставину до уваги, не таку вже й велику суму мені призначили. А то ще раптом мені доведеться когось убивати – то це ж взагалі яка моральна травма для мене, для художника – маляра.
Дивно, але година минала за годиною, а мені не хотілося ні їсти,ні пити, незважаючи на те, що вранці я дуже скромно поснідав, випивши солодкого чаю з двома печивами – більше не було. Я спостерігав, як люди проходять повз, жуючи на ходу хот-доги, гамбургери, лаваші-біляші та інші смачнющі речі, але в мене від цього навіть не починав виділятися шлунковий сік. Навіть від морозива.
Врешті, сонце вже почало хилитися на захід, тіні від будинків простягнулися вже в протилежну сторону, і до мого ганку стала наближатися тінь від сусідніх будівель, розташованих на протилежному боці вулиці. Спочатку я не дуже придивлявся до цих тіней, але ось я помітив, що особливо довгу тінь, котра заледве не лягала на перші сходинки ганку, відкидав видовжений купол церкви, котра непомітно прилаштувалася десь у дворах житлових будинків. Дивно, раніше я не звертав на неї уваги, практично сьогодні я помітив її чи не вперше. Проте, нічого тут особливого не було – церква собі як церква, хіба що тут такого? Будівництво сьогодні розвивається скаженими темпами, церкви та різні молитовні будинки конкурують за площі з супермаркетами, навчальні заклади – з офісними центрами. Будівельний бум.
...Крокуючи просто по тіні від церкви, з протилежного боку вулиці до Будинку підійшов невисокий , огрядний чоловічок, схожий на Мюллера у виконання актора Бронєвого. Він зупинився за кілька кроків від ганку, так, щоб перебувати у тіні церкви, і зацікавлено почав мене роздивлятися. Це була перша людина за весь день, котра дивилася мені у вічі. Від його погляду мені навіть стало трішки не по собі, і я зрадів, що у мене є пістолет, котрий, виявляється, додавав мені неабиякої впевненості у собі. Тому своїх очей я не опустив і не відвів убік, хоча зробити це мені дуже-дуже захотілося, щось таке, ніби відвести погляд мені наказував мій внутрішній голос. Проте я продовжував дивитися незнайомцеві просто у вічі.
- Як справи? – гукнув до мене незнайомець. – Новенький?
Я промовчав. Щось мені підказувало, що мені слід промовчати.
-Та ладно, що ти кіпішуєш, - крикнув незнайомець, - я й сам бачу, що новенький. А де Шмідт?
-Який ще Шмідт? – подумав я, але промовчав.
-Ну, той Шмідт, котрий тут стояв до тебе. Ти що, Шмідта не знаєш?
Я витримав паузу, потім акуратно поліз правою рукою за пазуху і вийняв пістолета. Просто так, щоб краще його роздивится. Став клацати собі запобіжником. Туди-сюди. Сюди-туди. Клац-клац. Клац-клац.
-Припини клацати - гукнув мені Мюллер. – Я кому сказав?!
Клац-клац. Клац-клац.
-Ну добре, раз ти такий – ти ще про це пожалкуєш,- пригрозив мені Мюллер.
Тінь від церкви тим часом повернула праворуч, вбік від ганку, не діставши до першої сходинки, і Мюллер, побачивши це, повернув назад. Кілька разів він обертався і, нібито жартома, погрожував мені вказівним пальцем, та ось, дійшовши протилежної сторони вулиці, він розчинився у натовпі і зник з моїх очей.
Відразу після цього двері позаду моєї спини розчинилися, утворилася невеличка щілина і знайомий жіночий голос промовив до мене :
- Все. На сьогодні досить. Заходи всередину.
Я з пістолетом у руках підкорився наказу. Вона була ще більш блідою, аніж мені здалося зранку. Зараз вона виглядала не такою самовпевненою, ніж тоді, коли я побачив її вперше. Нижня губа її трохи сіпалася, вона обхопила себе руками, вся зіщулилася, ніби тремтіла від холоду.
- Ну як? – запитала вона.
-Що „ну як”? – перепитав я.
-Бачив його?
-Кого „його”?
-„Кого-кого”, - передражнила вона, поступово приходячи в себе. – Ти знаєш, кого. Ти із ним розмовляв.
-Отой, лисий такий, схожий на Мюллера? Та я ж із ним не розмовляв, слова я йому не сказав.
Вона усміхнулася, взяла мене за руку, повела за собою в кабінет. Рука її була холодною, наче металева. В кабінеті вона увімкнула відеозапис. На відеозаписі я побачив і почув себе, точніше – мою розмову з „Мюллером”.
-...Ти що , Шмідта не знаєш ?
-Н-н-н-е з-з-з-з-наю.....
-Ну добре, новенький, не знаєш ти Шмідта, - продовжував запитувати „Мюллер”, - а звати ж тебе як?
-М-м—мак-с-сс-и-м, - запинаючись, немов у трансі, відповідав я.
-Ну що, Максим, а перекусити ти не хочеш? На, візьми, їж ! - він простягав мені величезний бутерброд з відбивною та солоним огірком.
-Н-н-н-н-і, д-д-дякую, й-й-й-я н-н-н-е-е-е г-г-г-голодний, - відповідав я, клацаючи запобіжником.
-Як же ти не голодний, коли я бачу, що голодний! – сміявся „Мюллер”.- На, бери, їж! Вони тебе голодом морять!!
-Н-н-н-н-і, й-й-й-я н-н-н-е г-г-г-голодний, - продовжував я, клацаючи.
-Ну на! Довго я ще буду тут стояти? Зроби лише кілька кроків униз, простягни руку – отримаєш цей чудовий бутерброд! І пепсі! – чоловічок звідкілясь, наче з повітря видобув пляшку холодної, аж зопрілої „Пепсі-коли”. Якби це був не відеозапис зі мною в головній ролі, то я би подумав, що то комбінована зйомка чи комп'ютерний спецефект.
-Н-ні, не хочу....
-Хочеш, я ж бачу. І припини оце дурацьке клацання! Я кому сказав?!
Господиня вимкнула відео, запитально глянула на мене.
-Ну що??
Я аж тепер відчув, який я голодний.
Вона відкрила шафку чорного дерева, котра виявилася всередині холодильником, вийняла звідтіля кілька пляшок „пепсі”, кілька бутербродів, схожих до тих, котрі пропонував мені „Мюллер”.
-Їж давай.
-А...ви?
-На мене не розраховуй, - відповіла вона. – Я таке не вживаю.
Я взявся чавкати. Хай там що, а робота, все ж таки, не така вже й важка. Ну так, поприставав до мене серед білого дня якийсь підарас, але ж ... але ж... Я ж йому все-таки не дався, а то й пристрелити запросто міг. Іншим разом – точно пристрелю, щоб знав, як приставати. Підар, бля....
Вона спостерігала за тим, як я їм, з такою цікавістю, як я в дитинстві спостерігав за сліпими щенятами, котрі тупо ссали молоко у своєї суки-матері. Їх там було штук з десять, і ніяк не міг тоді второпати, як вони всі там втовплюються, як, незрячі, знаходять цицьку у своєї мамки і тому подібне. Зараз так само спостерігали за мною і, мабуть, не могли второпати, як можна жерти ці бозна-коли засмажені котлети і пити цю суміш хімічних реагентів, гордо йменовану „пепсі-колою”.
-Добре, - продовжувала вона. – Зараз ти підеш додому, повернешся через два дні. Нікому нічого не розповідай, що бачив, що чув, де працюєш – все це, як говориться, є конфіденційна інформація, де-ес-пе. Второпав?
-Угу, - кивнув я.- А...
-Гроші за сьогодні отримаєш внизу, у .... – вона витримала паузу і з легкою іронічною посмішкою продовжила, - у Вахтанга.
-Вахтанга? – здивовано перепитав я.
-Так, у Вахтанга. А що? Це ім'я йому, здається, непогано пасує, чи не так?
-Він так схожий на Вахтанга Кікабідзе, - почав пояснювати я.- Ну , пам'ятаєте, той, що співав „пять мінут до рєйса”?
-Звичайно ж, - відповіла Вона, - звичайно ж, що я пам'ятаю Кікабідзе... Він такий був смішний в молодості, - додала Вона, трохи помовчавши, нібито щось пригадуючи, прокручуючи в пам'яті уривок чорно-білого фільму.
Після чого запропонувала :
-А хочеш - то залишайся ночувати тут.
-Тут? – здивувався я . – А хіба....
-Максе, такі, як я, таке не кожному пропонують. І не щодня. Хочеш - залишайся тут, переночуєш зі мною. Все одно в тебе нікого зараз немає.
-В якому смислі? – пробубонів я, ледве не подавившись залишками бутерброда.
-У тому самому смислі, - усміхнувшись відповіла Вона, – та добре, я бачу – ти не готовий зараз. Добре. Все. Забудь.
Вона провела рукою перед моїм обличчям, і я все тієї ж миті забув.
Прокинувся я рано-вранці, у себе вдома, на незастеленому простирадлом дивані... Одяг мій був розкиданий по кімнаті, так, начебто тут діялося казна-що, начебто по моїй скромній квартирі прогулявся ураган „Кетрін”, котрий змив вщент з лиця землі велике американське місто.
Проте мій гаманець лежав на самому видному місці, на журнальному столику, і було видно, що гаманець далеко не порожній. Я розкрив його – там знаходилося собі п'ятсот євро, купюрами по десять та двадцять. Миттю у моїй пам'яті зринуло все, що я пережив учора.
Я кинувся до мольберта і став малювати її. Спочатку у мене нічого не виходило. Я ніяк не міг пригадати її обличчя. Пам'ятав лише, що шкіра була блідою, майже прозорою, ніс був правильний, трохи загострений, вуха прикриті розкішним, просто розкішним воронячо-чорним волоссям, котре би коштувало не одну тисячу баксів, якби його здати за оголошеннями „Куплю волосся”, і коли вона різко повертала голову, від чого волoсся здіймалося хвилями, то мені здавалося, що кінчики вух теж трішки загострені. Її очі, її чудові карі очі були наче два бездонних лісових озера, котрі приваблюють людей своєю кришталево прозорою водою, що інколи здається, що і води в них немає, і лише коли на поверхню озера падає зірваний вітром листок, лише тоді людина помічає тремтіння води, бо ж не може отак звичайний листок зависнути нерухомо між небом і... ще одним небом. А її зуби, її чудові зуби, котрі з'являлися на світ Божий, коли вона загадково-зневажливо-саркастично посміхалася, теж були такими білими-білими, без жодних ознак карієсу чи зубних каменів, от що значить не їсти всіляке дрантя, на кшталт позавчорашніх гамбургерів, і не псувати собі здоров'я дешевим рошеновським шоколадом, і не палити дешевого тютюну.
І от дивина: я пам'ятав кожну деталь її обличчя, очі, ніс, гострі зубки, червоні, мов маки, губи, - але з усього цього я не міг зліпити цілісної картини. Я не міг згадати, яка вона, на кого схожа, яке в неї обличчя в цілому...
Моя рука з пензлем опустилася... я зрозумів, що я не зможу її намалювати, допоки не побачу вдруге.
Я вирішив пройтися містом, зайти у кілька магазинів і придбати найнеобхідніші речі, на котрі ось уже кілька місяців не вистачало грошей. Також було би не зайвим заповнити свого холодильника пристойним запасом харчів, серед іншого – пива, котрого я вже досить довгий час не мав змоги напитися досхочу.
Вийшовши з дому, я попростував у напрямку, щоб пройти повз Будинок. До вчорашнього дня Будинок викликав у мені лише якийсь неясний страх і тривогу, сьогодні ж мені дуже хотілося його роздивится новими, як то кажуть, очима. Наблизившись до Будинку за якигось сто метрів від нього, я став помічати, як і вчора, що люди старанно і якось інстинктивно – чи що? - обходять тінь від Будинку. Підійшовши ближче, я помітив, що на ганку стоїть вартовий, як учора стояв і я. Я не став обходити тінь, пішов навпростець, - а чого мені було боятися? Коли я увійшов усередину тіні, повітря там стало начебто якимось густішим, липкішим, чи що? Обриси інших людей, котрі вешталися навколо, стали якимись розмитими, нечіткими, навіть крізь підошву босоніжок я відчув, що бруківка в тіні не така розпечена, як на освітленій частині, ба – навіть, можна було сказати, що крізь підошву я відчув крижаний холод, що йшов від бруківки.
Проте я зупинився і поглянув вартовому у вічі. Він стрепенувся так, наче його облили холодною водою, і поліз правою рукою за пазуху. Я вже знав, що він там тримає, тому не став випробовувати долю, а відвернув погляд і продовжив свій маршрут. Боковим зором, проте, я помітив, що двері до Будинку трохи розчинилися, і звідтіля мені привітно помахали білосніжною рукою у чорному рукаві вечірньої сукні, а вартовий рішуче засунув пістолета назад. Я вийшов із тіні і відразу потрапив у струмінь гарячого літнього повітря.
Тут раптом, згадавши про вчорашню церкву, я роззирувся, щоб відшукати її, але її ніде не було видно, вочевидь вона ховалася за крайніми високими будинками, а я знаходився дуже низько у порівнянні з моїм місцем розташування на ганку. Не довго думаючи, я вирішив піднятися на верхівку пагорба, куди вели дерев'яні сходи, і звідтіля, з пагорба роздивится як слід цю загдкову церкву.
Проте і з верхівки пагорба я нічого схожого на баню церкви з православним хрестом відшукати не зміг. Нагорі я купив собі кухоль пива, чіпсів, присів у тінь і почав розмірковувати про події минулого дня. Помилитися я не міг - учора я дійсно бачив церкву, і тінь від церкви, котра рухалася вздовж фасаду Будинку, і загадковго чоловічка, схожого на Мюллера, котрий володів здібністю гіпнозу на відстані і робив спробу під гіпнозом накормити мене навіщось бутербродом.
Я ляснув себе долонею по чолу! Звісно ж, як я не зрозумів відразу - той бутерброд, котрим він хотів мене нагодувати, був отруєний. Миш'як, або ще якась гидота, можливо – щуряча отрута, а можливо і ціанистий калій. Тільки навіщо і за що? За які гріхи? І чому мене??
продовження див. на http://gak.com.ua/creatives/1/5339
