5. ЛІТО 2002 Р.Х. ЕФЕКТ ОБМАНУТИХ СПОДІВАНЬ (ТЕЖ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧЕ)
Цікаво, що кажуть літературознавці, якщо “затримка дії” за обсягом перевищує саму дію? Чи не стає це “ефектом обманутих сподівань”? Ось ти, Еріко, сподівалася, що зараз ми з тобою почнемо вже про те весілля. А я кажу – зачекає весілля.
Все’дно було воно неправильним, ресторанним. Що це в біса за весілля, на якому перепилі баби другого дня не загорлають величальної : “Приїхала сваха до свахи, притулила сраку до сраки?” Та ще й лабухи двох куплетів про Костю-моряка недолабали на замовлення дядька Толі – вчителя праці з чупринівської середньої школи, чия приблатньона та войовнича молодість пройшла в ФЗУ саме в “жємчужінє у моря” та на Далекому Сході, де він кантував буксиром якісь пароплави в якісь доки, але все то – військова таємниця. Не хочу я й писати про цих ненажерливих київських лабухів та офіціантів, що таки вперли були б більшу частину продуктів, якби дехто не запросив знайомого народного контролера перевірити ресторан “Метро” саме того вечора. Були тоді такі добрі люди – народні контролери з червоними посвідченнями. Запросити їх на весілля...
Стій, пакісна Еріко! Все ж почала про те весілля. Пишемо про Чупринівку, й баста! Чи ми не українські письменники і нема в нас рідного села, улюбленої корови, улюбленої яблуні й улюбленої левади? (Люди добрі! Поясніть нам з Ерікою, що таке левада! Соромно, та занаємо тільки, що слово це з грецької запозичене. А от що воно таке – навіть не здогадуємось. Жах.)
Село Нова Чупринівка – значно молодше Херсона, а тим паче Херсонесу, Збур’ївки, Олешок та Ольвії. Засновував його вже мій прадід Матвій, людина цілком історична, підтверджена метрикою й записами в райсобесі. Тобто засновував пан, управляв усім процесом француз-землемір, а батько мого прадіда Чуприна нарізав вісім вулиць села плугом, відміряючи життєвий простір спеціальним ланцюгом. Участь прадіда Матвія обмежувалася тим, що він поганяв волів батіжком. В шостому класі, приїхавши на канікули з щойно подарованим батьком компасом, я вирішив переміряти всі вулиці кроками і скласти карту села, і кроки в мене не сходилися. Криво село вимальовувалося. Бо ж таврійські села здебільшого нагадують стародавній Пекін – вулиці прокладали паралельно й перпендикулярно, південь-північ, схід-захід, без вибриків.
- Тю, - сказав прадід Матвій.
- Хоч одна людина помітила за стільки років. В нас ланцюг після шостої вулиці увірвався, й дві останні вулиці навкіс пішли.
6. ЛІТО 2002 Р.Х. СТРАУСИ В СТЕПАХ УКРАЇНИ
Та чи бували ви коли-небудь в Таврії, любий читачу? Що знаєте ви про Таврію, крім того, що там в Асканії живуть страуси й зебри? Знаєте, наприклад, що страус – дуже нахабна й злостива пташка, гребеться в людських городах значно продуктивніше за курку, не реагує на “пішов, гад!” й б’ється ногами під дих? До того ж, дуже злопам’ятний.
Чи знаєте ви що Асканія ще й досі тримає першість серед усіх європейських населених пунктів щодо кількості людей з вищою освітою на одиницю населення? Навіть гній за зебрами та конячками Прежевальського тут прибирають люди з вищою освітою. Що вже про доглядачів страусів казати? Це вже не менше ніж кандидати та доктори природничих наук.
Саме таким, як Асканія, тільки без страусів і кандидатів наук, з самими лише куріпками, був увесь цей степ до того, як з’явилися тут українці. Дике Поле козацьких пісень та літописів. Володимир Мономах вполював тут останнього лева. Один мій знайомий з Нової Каховки розкопав тут рештки носорога з виду, який раніше знаходили лише в Африці. Саванна, прерії, пампаси. Один лише ковиль степом стелився та хвилями на вітрі вигравав. І рівним, як стіл, степ той був до самого моря. Моя мати до тридцяти років не знала, що кінь, коли біжить з гори, смішно викидає вперед ноги. Коней було в її дитинстві вдосталь, а от гір не вистачало. Хіба що баби скіфські за селом на могилі бовваніли, поки археологи не порилися.
Один наш далекий (аж з восьмої вулиці) родич колись припнув собаку на знайдений на городі ланцюг. Пес Жук був неспокійний і з ланцюга рвався. Коли ланцюг обтерся, виявилося, що він золотий. Потім приїхали археологи й розрили могилу якогось прадавнього царя.
Археологи випили весь родичів самогон, перемацали усіх сусідських дівок, з перемінним успіхом перебилися з усіма сусідськими хлопцями, перерили весь город, більше нічого коштовного крім кісток самого царя, його дружин, коней, зброї, двадцятьох чоловік прислуги та якихось черепків, скелець та брязкалець не знайшовши, забрали ланцюга до музею й поїхали. Єдина користь від них була – перед розкопками усім своїм кагалом викопали картоплю на городі.
Рівний, плаский, як море, степ до самого моря віками залишався безлюдним, хоч пройшло через нього багато народів. Кімри, скіфи, сармати, готи, хазари, печеніги, ще кочівні болгари, половці, торки, каракалпаки (“чорні клобуці” руських літописів), монголи, татари кримські і ногаї... Докотилися до нього й українці. Тільки не треба, клято неслухняно машинко, продовжувати мою фразу: “І привезли з собою страусів.”
Не страусів – рідню гарбузову привезли. Звичні їм рослини й дерева. Звичайно, з українською прагматичністю, усе що можна їсти. Про садки вишневі біля хати й хрущів над вишнями стараннями одного мого колеги, щоправда, не прозаїка, а поета, тепер весь світ знає, то ж я про шовковицю, черешню й абрикоси краще напишу. Український прагматизм, який дехто з заздрісних сусідів називає жадібністю й жлобством, примушує висаджувати навіть вздовж трас міжнародних шляхопроводів горіхи й абрикоси. На самий крайній випадок – акацію. Щоб бджоли мали роботу. Вулиці засаджують вишнями, а не блакитними ялинками, как нєкатария. Якби Кремль залишився за Сагайдачним за часів Смути та самозванців, досі б на Червоній Площі росли абрикоси, а не ялинки. А в самому Кремлі вже – всього, що тільки росте під цим щедрим сонцем. Виходив би Ялинчук чи там Шляховенко на причілок Грановитої палати - а там і малина, й яблука, й слива, й в’юнкий виноград альтанок і кавуни та дині на баштані, і ...
І не треба кивати мені на вулицю Банкову, де теж – самі ялинки. Вулиця Банкова дуже плавно переходить в вулицю Шовковичну, на якій справді росте шовковиця. В Липках справді ростуть липи, а не так фігурально, як садки на Садовому кільці.
Якби дерева мали право вибору, ким їм бути висадженими в землю, незмінно обирали б вони українців з поміж усіх народів. Дерево ходити не може й пересувається по світу, вчепившись в українця. Бачили ми й інші степи.
- Яблокі у нас нє растут.
- А он в тому ж подвір’ї...
- А там хахол жівьот...
Невже лише для того, щоб спростовувати те, що яблука під Оренбургом не ростуть, забрався “хахол” в далекий степ і вибудував шестиметрового(висотою!) паркана, щоб захистити свої дерева від холодного вітру? Якщо колись і дійсно “і на Марсє будут яблані цвєсті...”, виростять їх лише українці, більше ніхто не подужає. Хіба що кримські татари, але ці більше по городині.
Де живуть українці – росте все. І Нова Чупринівка аж ніяк не виняток.
7. ЛІТО 2002 Р.Х. ГЕНЕАЛОГІЯ
Генеалогія піонерів завжди сумнівна. Після батька мають за пращура відразу Адама. ( І це щастя читачів цього опусу) Я не про тих піонерів, що як пов’яжуть галстук – бережуть його й “стучать” (звиняйте, перекладу нема) на власних батьків до своєї піонерської організації. Я в феніморсько-куперському розумінні цього слова.
Першопроходці, переселенці. А от звідки переселенці – хто його зна. Та знать, була десь і Чупринівка, і Стара Чупринівка і пра-Чупринівка, якщо та, яку засновував мій зафіксований пращур була Новою. Піонери мислять стереотипно, незалежно від того, Новий Йорк вони засновують, чи Нову Гарбузівку. А щодо подальшої долі поселень – то піонери в цьому не винні.
Але обмежимо історичний екскурс батьком та дядьком мого діда - Матвієм та Андрієм. Це вони належали до покоління засновників Чупринівки. В колишній хаті одного з них, Андрія, і досі знаходиться агенція аерофлоту, хоча літаки в Чуприніку не літають вже років з десять, від самої незалежності, і на аеродромі пасуться кози та будують триповерхові халупки нові українські дачники.
Отже:
Матвій та Марфа народили Сашка. Сашко та Вєра народили мою мати та тітоньку Тамару. Моя мати та батько народили мене та ще одного Сашка. Тітонька Тамара та дядечко Дітер народили ще одного Сашка та Дениса. Поки що досить. Усіх інших родичів, що зустрічатимуться нам в тексті цього сімейного фотоальбому ми з Ерікою старанно вноситимемо до нашого генеалогічного додатку, який можна зараз пропустити, тому що його, власне, ще немає, а те що ви можете прочитати в додатку буде дописано в робочому порядку.
8.ЛІТО 1904 Р.Х. НА СОПКАХ МАНЬЧЖУРІЇ (ВАЛЬС)
За блаженної пам’яті царя Миколи Другого Кривавого почалася славетна російсько-японська війна, яку ми бездарно програли. Слава русскава аружія, вальс на сопках Манжуріі, порт Артур, Мукден і Цусіма і прадідова пісня, привезена з полону:
Можєт бить в краю дальоком
Нас на ружьях понєсут
И бутилочку хмєльную
В головах не покладут
Чому дід Андрій мусів воювати за цю славу російської зброї в обложеному Порт-Артурі зараз вже ніхто до пуття не пояснить. Ну, не поділив блаженної пам’яті Микола Кривавий з імператором країни вранішнього сонця якихось двох-трьох тисяч квадратних аршинів китайської землиці, яке діло було до цього дідові Андрію? Слава ж – руськая. Вєлічіє – Расєі. Прірастать будєт Сібірью, аж ніяк не Китаєм. Це ще колишній студіозис Києво-Могилянки Михайло Ломоносов влучно помітив. З дати отримання від хана ярлика на велике княжіння московська імперія збільшувалася на 186 кв.км щоденно. Тут одного Сибіру замало виявилося, довелося й на Китай позазіхати трохи.
Зазіхали сумлінно. З трьома ескадрами броненосців, героїчними стаціонерами-крейсерами в сусідній Кореї, перед боєм вифарбуваними в оливковий колір, самозатоплюваними героїчними міноносцями й самопідривними канонерками, і навіть вже з підводними човнами Степана Карловича Джевецького.
Щоправда, в підводних човнах ще доводилося крутити педалі, а націлювати гармати доводилось через дуло, а не через оптичні приціли. Російська зброя була славною, але, як завжди, застарілою. Генерали, адмірали, численні інтенданти й головнокомандувач теж продемонстрували традиційний підхід до війни. Каму вайна, а каму – мать радна. В результаті цього розраховувати доводилося лише на такий же традиційний героїзм нижніх чинів та унтер-офіцерів. Як гарно колись зазначив Віктор Шкловський, російський героїзм – лягти в канаву, щоб по тобі пройшла важка гармата.
Я не знаю, за які такі подвиги прадід Андрій отримав три Георгія. І скільки разів доводилося для цього кістками лягати до рівчака під гармату. Він дійсно артилеристом був, але – фортечної артилерії. Знаю тільки, що четвертого Георгія й офіцерський чин отримав за те, що вночі викрав дуже важливого язика з повною планшеткою документів з японського ходу сполучення. І що після падіння Порт-Артуру потрапив він до полону. А от хто розбирав ієрогліфи тих документів з планшетки – те мені невідоме.
За сімейною легендою дід дуже не хотів до полону, бо був непевен щодо одної особи, полишеної ним в Чупринівці, і утримував свого капоніра ще тиждень після того, як все місто було здане японцям. А може генерал як-його-там просто забув попередити діда, що викидає білого прапора. Тодішня його дружина, яка й була джерелом прадідової непевності, отримала повідомлення “пропал бєз вєсті”. Дружина була тямуща, й швиденько вийшла заміж вдруге. Жодна з сімейних побрехеньок не зберегла навіть імені цієї леді Гертруди Скадовського повіту. Та й навіщо? Ніякого впливу на генеалогію Чуприних вона не справила. Якщо вірити Шекспірові, навіть чобіт жодних стоптати не встигла до наступного заміжжя.
Повернувшись з полону через два роки, як завжди в Росії після програних війн водиться – героєм, прадід Андрій щиро обурився невірністю колишньої благовірної. Хату благородно залишив колишній леді Чуприні, худобу – овець, коня та волів - забрав собі.
Нову хату побудував не з підручного саману та кізяків, Георгієвському кавалеру це вже було не по рангу: з самого Армянська ракушечняка возив, дах покрив італійською черепицею, стіни – “шубою”. Хата виявилась теплою взимку та прохолодною в літню спеку. З того часу ракушечняк став стандартом чупринівських новобудов. Приглядів собі й нову дружину – дівчину працьовиту й скромну. Бабу Мотрю, яка тоді ще, разумєєтся, бабою не була, а потім, вже ставши бабою, ті дівочі часи згадувала за українською приказкою.
Але колишня дружина не оцінила прадідової шляхетності. Вона вештала по селу й погрожувала, що обов’язково випече кислотою (о тріумфальна хода хімії по таврійських степах!) очі нареченій під час вінчання. Невідомо, як це дійшло до офіційних установ, але, за сімейною легендою, херсонський губернатор особисто віддав наказ охороняти молодят в церкві й надіслав з сусіднього Залізного Порту два десятки гусарів. Прадід був єдиним повним Георгіївським кавалером на всю губернію, курив не самокрутки з самосаду, а папіроси “Сальве” в твердій упаковці, і ця побрехенька цілком може бути вірогідною. Досить сказати, що коли баба Мотря після прадідової смерті пішла замовляти патрет зі старого фото, на якому прадід був при всьому іконостасі, наступного дня до неї чомусь налетіло половина херсонського КДБ. Виявляється, по їх відомству не тільки дисиденти, але й георгієвські кавалери проходили.
