У восьмому класі він став до неї вітатися. Раніше, було, прошмигне у підвал за консервацією та картоплею, ледь кивнувши, якщо бачив її на лавці біля їхнього під’їзду, і все. А мешкали з різницею в один поверх: його квартира за номером була наступною після їхньої, а дівчинка з батьками займала помешкання на першому поверсі.
Нижній поверх має свої переваги: три кроки — і ти вже з друзями. Але він у двір не виходив гуляти ніколи. «Невже він за уроками сидить весь час?» — запитувала себе. Отак приходив зі школи, як під ковпаком, непомітним, двері зачинялися, і навіть у вихідний хлопець носа не показував із квартири. Вони були ровесниками, і звали його Ромчик. Але що за цікавість грати йому з дівчатами? На відміну від Веве.
Таке прізвисько дали подружки товаришу, який прибився до їхньої компанії із сусідського старого будинку, поділеного на комунальні квартири зі зручностями на вулиці. Веве був безневинний, їх не чіпав, слухався: куди вони, туди й він. Карти — так карти, м’яч так м’яч, лижі так лижі, річка так річка… Але Веве тільки кількісно впливав на їхній гурт, із ним ні про що було поговорити, хоча хлопець мав не таке вже й безхмарне дитинство: ріс без батька, мати працювала прачкою і він допомагав їй у роботі — про це вони випадково дізналися, коли прийшли до нього додому. Їм стало навіть трохи шкода його, адже прала мати вдома, вручну, у тазку, а син приносив і виносив відра води.
Інша справа — сусід Ромчик. Її розбирала цікавість. Вона ще не знала, що то є її сутністю — вивчати людину, зіставляти припущення й дійсне. Рома скидався на зразкового учня. Вчилися вони в різних школах. Він приходив додому пізніше за неї. Їй кортіло послухати про його клас, учителів, перейнятися атмосферою іншої школи. Наприклад, їхній піонерський загін зібрав тону металобрухту! А як справи у них?
Дивувалася, чому ходить не в її школу, що поряд: три хвилини — і ти в класі! Можна навіть уявно через вікно вилізти, щоб не оббігати пів будинку.
Але хлопець за всі роки так і не роззнайомився ні з ким у дворі, навіть у під’їзді. І, напевно, вважав, що вже й запізно: компанії сформовані: старші бринькали в дальнім кутку подвір’я на гітарі, інші грали у футбол, треті просто протирали штани на лавках за анекдотами й плітками, четверті… Четверті вже ходили на танці в міський парк, бігали на побачення й навіть цілувалися непомітно, як вважали, увечері на сходових майданчиках. Та й про що Ромчику з дівчатами теревенити? Та й чи взагалі любив теревенити він?
Якось вона випадково дізналася, що Ромка любить технічне моделювання. Вони перетнулися в юнацькій бібліотеці. Йому записували на формуляр журнал «Юний технік». Вона здавала книжки. Ніхто з них не заговорив першим, щоб утворити спільний діалог. Вона взяла книгу з етикету: хто має першим вітатися — хлопець чи дівчина? Отож, напевно, сидить, подумала, цілими днями й щось креслить та майструє. Цікаво, що?
Того літа вона поїхала до родичів у село — все ж спеку переносити легше, аніж у місті. Була там недовго, а по поверненню батьки повідомили, що мама Роми померла. Жахлива новина, яка не вкладалася в її сприйняття світу. Так, помирають літні люди, але щоб Ромина мама! Молода жінка! Хіба таке можливо? Вона ж три тижні тому перед від’їздом бачила, як та з роботи поверталася!
— Згоріла за два тижні, — обізвався тато. — В неділю вони родиною пішли на пляж. Якраз у полудень. Небо було — ні хмаринки. І спека. Олена Панасівна добряче назасмагалася, а потім… потім виявився рак нирок. Розвинувся блискавично. А раніше нічого не турбувало, не боліло.
— А Рома? Як Рома? — спитала, отетеріло дивлячись то на маму, то на тата.
— Хтозна. Ми його не бачили.
Ромка стрічався розгубленим і пригніченим. Вона не сміла й глянути в його бік. Але помічала, що в шкільному костюмі хлопця з’явилася легка недбалість, яка щезала, коли до них приходила бабуся. Тоді з їхньої квартири смачно пахло, Ромчик при зустрічах не щулився, лицем світлішав…
Від Роминого тата, дядька Петра, інколи тягло горілкою, коли той чимчикував до під’їзду нетвердим поступом, ледь похитуючись. Згодом за рік привіз молоду дружину. У Роми з’явилася зведена сестра. А за деякий час мачуха народила дівчинку. Ромчик бігав на молочну кухню, в магазини, аптеку, вигулював двох сестер. Ромі було ніколи, як тій Попелюшці.
У восьмому класі він став казати при зустрічах їй «Привіт». І розминалися. Дівчина йшла на свій перший поверх, її ровесник — на другий.
Вона давно мимоволі визначала за кроками і шкамурдінням замків, хто із сусідів спускається чи підіймається під’їздними сходами…
Набирало снаги чергове літо. Вона відчинила двері на теленькання квартирного дзвінка: Рома!
— Привіт! У тебе є «Назар Стодоля»? Можеш позичити на деякий час?
— Заходь.
І пішла вглиб кімнат. Повернулася з хрестоматією.
Протягла.
— В технікум вступаю.
— Щасти, — і подивилася йому в очі.
Вони були голубі-голубі, як небо спекотного літа.
