Частина перша
Сім тижнів космоліт "Сузір'я" мчав у гіперпросторі з вісьма тисячами колоністів на борту; тікав, наче цьковане звіря, заглушивши комунікатори та тільки двигуни стогнали та гули. Вдень і вночі в кабіні керування, як Ірена дочула з балачок, голки циферблатів танцювали на межі червоної смуги небезпеки.
Вона лежала в ліжку й дослухалася до глухого безперервного реву моторів і відчувала, як корпус стугонить од вібрації. Ми майже сягли безпеки, подумала вона. До Атени тільки сорок днів льоту.
Думки про нове життя, що чекає на них, розбуркали її так, що не стало змоги лежати далі. Вона піднялася, сіла на край ліжка та ввімкнула світло. Дейла не було - його викликали налаштувати одну з машин в рентген-кабінеті - а Біллі спав. З-під ковдри стирчали тільки каштановий чубчик малюка та потертий носик плюшевого ведмедика.
Вона простягла руку поправити ковдру, ніжно, щоби не розбудити. Тоді й трапилося те, чого всі боялися.
Від корми вдарив різкий, приголомшуючий вибух. Корабля рвонуло, балки завищали, та світло згасло.
У пітьмі вона почула швидке чахкання, мовби автоматні черги - система охорони затріснула двері коридорних відсіків, одгородивши ділянки, що миттю втратили повітря. Двері все ще стукали, закриваючись, аж другий вибух ударив ізпереду корабля. За тим запала тиша; повна тьма й нерухомість.
Пальці страху стислися в неї на серці, та розум, наче холодний і байдужий голос чужака, зазначив: герни знайшли нас.
Світло зажевріло знову, тьмяне й слабке, та з інших відсіків долинули ледве чутні, приглушені голоси. Вона вдяглася, защебаючи гудзики неслухняними тремтячими пальцями, та молилася, шоби Дейл прийшов і заспокоїв - сказав би, що нічого страшного не сталося - аби тільки не герни.
У крихітній каюті було надивовижу тихо. Не зразу вона дотямила чому: то спинилася система вентиляції.
Це значило, що електрогенератори зазнали настільки великої аварії, що оновлювачі повітря геть-таки повибивало. А на "Сузір'ї" було вісім тисяч людей, яким не стане чим дихати...
Сигнал тривоги задеренчав із динаміків по коридорах. Залунав голос і вона впізнала лейтенанта Лейка:
"Десять днів тому Гернійська імперія оголосила Землі війну. Два крейсери гернів напали на нас і бластери знищили частину корми та форштевня. Наші двигуни не діють, а струм іде тільки з термінових батарей. З офіцерів "Сузір'я" вижив тільки я. Командир гернів прибуває до нас на борт, об"явити мені умови капітуляції.
Не залишайте каюти, поки на те не буде наказу. Де б ви не були, залишайтеся там же. Це необхідно, щоб уникнути плутанини та мати якомога більше у відомих місцях для майбутніх інструкцій. Я повторюю: ви мусите лишатись у відсіках".
Слова змовкли. Вона стояла скам"яніла, та мова відлунювала знов і знов: З офіцерів "Сузір'я" вижив тільки я....
Герни вбили її батька.
Він був другим заступником командира в експедиції Данбара - тій, що відкрила Атену - і його знання нової планети лягли в основу планів заселення. Він проживав у відсіку, відведеному для офіцерів судна, а герни знищили ту частину корабля.
Вона знову присіла на краєчок ліжка та спробувала зібратися духом і змиритися, що їхнє життя перевернулося враз і назавжди.
Плану колонізувати Атену настав кінець. Вони знали, що це можливо - саме тому "Сузір'я" готувалося до польоту в глибокій таємниці та вичікувало кілька місяців, аби мати шанси прослизнути через кільце гернійських кораблів-шпигунів; саме тому зореліт і мчав на карколомній швидкості, вимкнувши комунікатори, щоби не лишити гернам і сліду, по якому можна їх нашпилити. Короткі сорок днів - і їх би принесло до зеленого незайманого світу Афіни, на чотириста світлових років від найдальших кордонів Гернійської імперії. Там би вони знайшли прихисток, на багато років заховані від ока гернів, якраз би вистачило на розбудову планетарного захисту. Там би вони скористалися з багатющих ресурсів Атени, щоби побудувати кораблі та зброю на захист Землі, де природні копалини було вичерпано, оборонитись од невблаганного наступу могутнього, холодного розважливого колоса Гернійської імперії, що обступала людство зусібіч.
Успіх чи провал Афінського плану кінцево значив для Землі - життя чи смерть. Вони вдалися до всіх можливих засторог, але шпигунська сітка гернів якимсь-то чином дочула про Атену й "Сузір'я".
Тепер "холодна війна" спалахнула пожарищем, і від плану лишився попіл...
***
Біллі зітхнув і завовтузився уві сні. Його не збурили вибухи, що поставили на край прірви життя восьми тисяч людей, і саму долю їхнього світу.
Вона поторсала його за плечко і мовила: "Біллі".
Він піднявся, такий крихітний і беззахисний, що питання опекло їй душу, як відчайдушна молитва: "Боже милосердний - що герни чинять п'ятирічним дітям?"
Він добачив її лице, помітив тьмяне світло, і сон враз розвіяло. "Що з тобою, мамочко? Чому ти боїшся?"
Не було сенсу брехати.
- Герни знайшли нас і спинили.
"Ага, - сказав хлопчик. Прозвучало те серйозно та вдумливо, ніби він вдвічі старший свого віку, яким почувався й завжди. - Чи вони тепер нас уб'ють?"
"Одягайся, ведмедику, - сказала вона. - Поспішай-но, щоб ми були готові, коли татка відпустять до нас. Він-то скаже, що робити далі".
***
Вони були готові, коли зумер уваги заверещав коридорами. Лейк заговорив похмурим і гірким голосом:
"У регенераторів немає струму. Годин за двадцять повітря не стане й ми ми задихнемося. За цих обставин я міг тільки прийняти умови, що виставив нам командир гернів.
Він буде зараз говорити з вами. Виконуйте його накази беззаперечно. Інакше - тільки смерть".
Залунали слова командира гернів, швидкі, сухі й жорсткі:
"Ця ділянка простору разом із планетою Атена є частиною Гернійської імперії. Цей корабель навмисно й під час війни вторгнувся на територію гернів з метою захопити й світ, що належить гернам, і скористатися його ресурсами. Попри тяжкий переступ, ми, однак, готові виявити поблажливість. Земних техніків та робітників, вправних у деяких сферах, буде використано на заводах, які ми побудуємо на Атені. Решта нам не потрібна, на крейсерах немає місця їх прийняти.
"За професійними навичками вас буде розділено на дві групи: Корисні та Зайві. Зайвих буде перевезено крейсерами до найближчої звідси планети земного типу і там залишено разом з особистим майном і достатніми запасами. Коли Корисних буде відвезено на Атену, крейсер повернеться пізнішим часом і допровадить Зайвих на Землю.
Це призведе до розділення сімей, але тому не буде ніякого опору. Гернійська варта негайно проведе поділ, і ви будете чекати на них у каютах. Ви мусите виконувати їхні накази негайно і без дражливих питань. Найменші спроби опору чи бунту - і цю пропозицію буде скасовано, а крейсери знову рушать попереднім курсом".
***
У тиші, що запала за ультиматумом їй здавався м'який, безсловесний шепіт із інших відсіків, як темний потік тривоги, що затоплював усе. В усіх каютах батьки та діти, брати й сестри бачили один одного востаннє...
В коридорі загриміли кроки, десятки гернів маршували швидко й військово точно. Вона затамувала подих, її серце колотилося як шалене, але солдати прошли повз її двері до кінця коридору.
Вона чула здалеку, як заходили в каюти, вимагаючи назватися, чула різке: "Виходь! На вихід!" Одного разу до неї долетіли слова герна: "Корисним лишатися всередині до подальшого наказу. Не відчиняти двері, поки Зайвих не виведено".
Біллі торкнув її за руку. "А коли татко вже прийде?"
"Він... він зараз не може. Ми його скоро-скоро побачимо.
Вона згадала, що командир гернів казав про дозвіл взяти особисті речі. Часу було обмаль, аби зібрати, що вона зможе винести на плечах...
В каюті були дві сумки, й Ірина взялася поспіхом набивати їх усім, що, можливо, знадобиться їй із Дейлом і Біллі, не маючи змоги визначити, чи хто з них виявиться Зайвим. Не могла вона і знати, чи треба вкласти одяг для холодного світу, чи спекотного. Командир гернів сказав, що Зайвих висадять на планеті земного типу, але де це може бути? Експедиція Данбара обстежила п'ятсот світлових років простору, але знайшла тільки один-єдиний світ земного типу - Атену.
Герни майже дісталися дверей, коли вона закінчила та дочула , як зайшли до каюти навпроти. Жорсткі, різкі питання і команди: "Виходь! Руш!" Жінка спитала щось благально - донісся м"який удар, і слова: "Руш - мовчать!" За мить вона почула, що жінка йде коридором, намагаючися стримати ридання.
І герни стали в її дверях.
Вона взяла Біллі за ручку і чекала на них, завмираючи. Вона тримала голову високо і зібралася всім серцем, щоб зарозумілі герни не добачили її переляку. Біллі стояв поруч з нею виструнчившись, як тільки дозволяли його п'ять років, взявши плюшевого ведмедика під пахву, і тільки ручка його, стиснена в її долоні показувала, що йому теж страшно.
Двері розчахнулися та ввійшли два герни.
Великі, темні, з потужним, опуклими м'язами. Вони окинули їх та каюту швидким поглядом очей, блискучих, як обсидіан, роти тонкі, жорстокі риски на пласких, жорстоких обличчях.
"Ім'я? - кинув один зі стосом паперів.
"Мене..." - вона намагалася говорити рівно, стримано та впевнено, - ...звуть Ірен Луїс Гумбольт - місіс Дейл Гумбольт".
Герн зирнув у папери. "Де твій чоловік?
"Він був у рентгенівському кабінеті при..."
"Ви Зайві. Виходь - вниз по коридору разом з іншими".
"Мій чоловік, він буде..."
"Руш!"
Сказано було так, як то передувало удару в каюті навпроти, і герн рвучко ступив до неї. Вона схопила обидві сумки в одну руку, не бажаючи випускати Біллі, і поспішила в коридор. Інший герн вирвав одну з сумок у неї та жбурнув на підлогу. "Один мішок на одну людину", - сказав він, і стусонув її нетерпляче, аж вона з Біллі заточилася в коридор через поріг.
Вона долучилася до Зайвих, яких гнали баранами по коридорах і до шлюзової камери. Серед них було багато дітей , злякана малеча плакала, та часто з ними був лише один із батьків або старший брат чи сестра, що намагалися притишити їх. Було й багато молодих, хто лишився насамодин і залежали тепер од чужих, які вкоськали їх і казали, що вони мають робити.
Коли вона проходила коридором, що вів до рентгенівського кабінету, вона побачила групу Зайвих, яких заганяли назустріч. Дейла серед них не було, та вона зрозуміла, що вона й Біллі ніколи його не побачать.
***
"Вийти з корабля, хутко - руш..."
Команди гернівської варти ляскали, як батоги. Вона та решта Зайвих поспотикалися вниз по трапу і на кам'янистий грунт. Їх гнітило страшна сила тяжіння, така, якої вона ніколи досі не знала, вони опинилися в похмурій, безживній долині, та холодний вітер стогнав і збивав лужний пил у гіркі хмари. Довкола стояли стрімкі шпичаки гір, їхні білі верхівки вкриті снігами, та небо темніло на заході.
"Руш із корабля - марш - марш..."
Було важко поспішати в умовах підвищеного тяжіння, тягнучи сумку в одній руці і тримаючи Біллі в іншій.
"Нас обдурили!" - мовив чоловік поряд з нею. "Ще не пізно битися. Давайте-но..."
Гернів бластер трісконув яскраво-синім спалахом, і бунтар безживно осів на землю. Вона мимоволі відсахнулася, перечепилась об камінь і впала, випустивши сумку з дорогоцінними речами й одягом. Поспіхом зіп"ялася знову, ліве коліно збито у кров, і пошкутильгала далі, міцно тримаючи Біллі за ручку. Крижаний вітер різав її ножами через тонкий одяг, і кров сочилася щокою.
"Він ударив тебе, - сказав Біллі. - Він тобі зробив боляче." Малюк обізвав герна словом, яке п'ятирічному хлопчику не годиться знати, з люттю, що п'ятирічки не мусили би мати.
Коли вона спинилася на межі натовпу Зайвих, вона побачила, що всіх уже вигнали з крейсера, та вартові заходять назад у корабель. Півмилі вниз по долині стояв інший крейсер, інша юрма Зайвих, а трапи вже було затягнено всередину.
Коли вона защебнула Біллі курточку та витерла собі кров з обличчя, перший вибух моторів долинув із дальнього крейсера. Ближчий рвонув за мить, і вони піднялися разом, заливши долину ревищем. Вони піднімалися швидше та швидше, зменшуючися в вишині. Тоді зникли в чорному небі, рик замовк, і лишився тільки стогін вітру та десь подалі плакала дитина.
Хтось-но спитав: "То де ми є? Заради бога, куди вони нас закинули?"
Вона зирнула на віхолу, що стриміла з диких пагорбів, відчула потужний гніт тяжіння, та втямила, де вони опинилися. Рагнарок, пекельна планета - полуторна гравітація, люті звірі, убивчі вірусні лихоманки, де людям не вижити нізащо. Назва походила від старого тевтонського міфу й означала: останній день богам і людям.
Експедиція Данбара колись відкрила Рaгнaрoк - батько їй про те розповідав: як померло шестеро з восьми, хто поткнувся з корабля, та й запевне загинули б усі, якби лишилися трохи довше.
Вона знала, куди їх закинули та втямила, що герни збрехали та ніколи не виправлять корабель одвезти їх на Землю. Їм усім було винесено смертний вирок.
Дейла вбили, а вони з Біллі сконають безпорадні й самотні...
"Зараз буде темно - і так уже швидко". Голос Біллі тремтів від холоду. "Якщо тато не зможе знайти нас у темряві, що ми будемо робити?"
"Не знаю, - сказала вона. - Нам ніхто не допоможе, і звідки ж мені знати - як упоратися..."
Вона жила в місті. Звідки їй було втямити, що треба чинити в чужому, ворожому світі, де загинули й озброєні дослідники? Вона намагалася кріпитися перед гернами, але тепер - зараз насувалася ніч а з неї зрине жах і смерть для неї з Біллі. Ніколи знову їм не стріти Дейла, ніколи не побачити Атену чи Землю, або хоч би навіть і ранку на планеті, що їх убила...
Вона силкувалася втримати сльози та не змогла. Біллі торкнувся її руки затерплою ручкою, намагаючися заспокоїти.
"Не плач, мамо. Може - мабуть і всі інші так само бояться.
Всі інші...
Вона була не сама. Як це їй спало на думку, що вона одна? Довкола з"юрмилася решта, такі ж безпомічні й безпорадні. Її біду тотожно поділяли чотири тисячі людей.
"Напевно так і є, Біллі, - сказала вона. - Якось я про це не подумала".
Вона вклякла на коліна й обійняла його, думаючи: страх і сльози - чахла зброя, такою нам ніколи не вибороти прийдешнє. Ми мусимо битися проти будь-якої напасті, що наскочить нас покінчити, хоч як би не було нам лячно. За себе й за наших дітей. Передусім, за дітей...
"Піду я назад, пошукаю наш одяг, - сказала вона. - Чекай мене тут, заховайся під тією брилою, я буду швиденько".
Зачим вона сказала йому те, до чого він був замалий, щоби справді зрозуміти.
"Я більше не заплачу, бо знаю віднині, що мушу робити. Я доб"юся, щоб у тебе конче був завтрашній день, завжди, до мого останнього подиху".
