Вона сховала немовля за пазуху й виглянула з-за хати. Мисливці-церковники тягнули її брата до великого вогнища. Від того тхнуло гидким смородом шкіри й м’яса, і жінка мимоволі глянула на небо. Снігові хмари надійно схопили в обійми повний місяць, тому її народ залишився беззахисним.
Мисливці заглядали у кожен двір, кожну хату. Нещадно вбивали всіх, не розбираючи віку і статі, винищуючи останніх з її роду.
— Монстри! — кричали мисливці, забиваючи заживо діда Остапа.
— Потворо! — церковник різко встромив ножа у груди жертви.
Розкрив одежі і почав вирізати на грудях хрест, поки інші мисливці тримали діда за кінцівки. Мисливець злизав кров з ножа і нахилився до обличчя діда. Він різав його повільно, смакуючи кожну мить. Очі мисливця палали диким вогнем і на мить жінка побачила як він закрив їх та потягнувся до низу свого живота іншою рукою. Він торкався себе однією рукою, іншою орудував лезом розриваючи плоть. На мить повний місяць прорізав снігову хуртовину, і тоненький промінь впав на Остапа. Вовча шерсть проступила крізь порізи і рани, тоді мисливець у шаленому припадку почав шматувати тіло сильніше.
Жінка відвернулася, притисла немовля до грудей ще сильніше й побігла до лісу.
Дитина кричала несамовито, і мати закрила їй рота рукою. Дихання збивалося, але вона продовжувала бігти темним засніженим лісом, перечіплюючись через гілля й каміння. Лютий мороз проникав крізь шубу, колов тіло тисячами голок. Жінка, підкорюючись інстинкту, з надією глянула на небо ще раз. Але місяць залишався в полоні хмар.
Темна пляма попереду дала надію — покинута стара хатина. Вбігла, поклала малого на підлогу. Тремтячими руками потягнулась за залишений минулими господарями недогарок свічки.
Малий голосив, дриґаючи крихітними ніжками. Світло свічки слабо освітило покинуту хату. Виринаючи з пітьми, тіні пошарпаних й розбитих меблів створювали химерні образи на стінах, але вона не звертала уваги.
— Тихше, — почала тихо наспівувати колискову.
Дістала з-за пазухи ніж, голку з ниткою й поклала поруч на потрісканий дерев’яний стілець. Мати знала, що за ними прийдуть будь-якої миті. Їй здавалося, що жарке дихання монстрів прокрадається крізь шибки, гарчання собак проникає всередину й луною відбивається від старих стін.
— Люля ж ти, люля, люля ж моє малятко. Спи, люля, бо немає часу тебе колисати, — співала вона.
Малюк заспокоївся й почав тихо смоктати великий пальчик. Жінка обернулася — й завмерла. Знадвору долинув хруст гілок і тихе шарудіння. Повз вікно промайнула тінь, кігті шкребли по даху. Мати підняла голову й побачила чорного ворона. Він спритно спустився крізь пробитий дах і вмостився над нею на балці під стелею. Вона заспокоїлася й продовжила співати:
— Тебе колисати, тобі співати, люля, моя люба, люля. Ти маєш спати.
В голові знову і знову лунали крики та плач її рідних, коли їх тягнули до великого вогнища. Вона відчула запах паленої шкіри й закрила ніс тканиною.
— Ти маєш вижити, — сказала вона синові й поклала його на підлогу поруч.
Малий дивився просто вгору на ворона, і ворон дивився на нього. Коли їхні погляди зустрілися, птах злетів униз, стрімко змахуючи крилами, і, майже торкнувшись дзьобом лоба хлопчика, різко звернув угору й вилетів крізь діру в стелі. Жінка дістала з-за пазухи пляшечку із зеленою рідиною і зробила ковток. Молилася місяцю, щоб витримати біль і різким рухом встромила собі ніж у живіт.
Крик, що рвався назовні, заглушила, стискуючи тканину сорочки в зубах. Відклала ножа, притисла хустку до рани, а тоді допила зелений настій до кінця. Кров зупинилася швидко. Лише подекуди тонкі струмки стікали на підлогу, вбираючись у замерзлі дерев’яні дошки. Розрізавши живіт напівколом, вона розгорнула шкіру й взяла сина на руки.
— За горбом, за ставом, там дитя заснуло, заснуло й не чує, — проспівала сплячому малюку й міцно обійняла.
Поклала його у своє відкрите лоно, де в рожевому нутрі пульсувало її ще живе материнське серце. Почала зашивати живіт, обережно розтягуючи шкіру й вкриваючи немовля під нею. Шурхіт збив її з ритму. Різкий потік вітру згори змусив підняти голову. Під стелею вже сиділо троє чорних воронів. Вони споглядали на неї з цікавістю. Зашила половину, витягла крихітний пальчик із живота, обвела його стібком нитки й зробила останній шов. Накинула зверху сорочку, міцно обв'язала сірою хусткою, щільніше застібнула шубу.
Мисливці наближалися. Вогні смолоскипів подекуди вже пробивалися крізь щільну завісу лісу. Ворони злетіли і вмостилися поруч на товстій гілці над хатою. Вона взяла шматок поламаного стільця і загорнула у стару тканину, вийшла надвір і кинула згорток перед собою.
Стала чекати. Коли перший мисливець з’явився в полі зору, кинула недогарок свічки на згорток, і той почав диміти. Мати взмолилась місяцю. І як тільки перші собаки наблизились впритул стара деревина нарешті загорілася як слід.
— Ви запізнилися, — тихо мовила вона, вдивляючись у вогнище. Втомлено опустилась на морозну землю.
— Потворо! — мисливець кинувся до вогню, але марно — згорток уже догорав до кінця. Тоді він розлютився й ударив жінку в щелепу з усієї сили.
— Петре! — крикнув ватажок. Зграя собак слідувала за ним.
— Вона його спалила!
— А ви не цього хотіли? — запитала мати, витираючи закривавлену губу й ховаючи іншою рукою опуклий живіт.
Ватажок мисливців підійшов ближче, ткнув смолоскипом у вугілля й подивився на матір. Стиснув зуби, прочитав коротку молитву про себе й коротко наказав:
— Закінчуй, Петре.
— Але ж…
— Закінчуй! — його голос прогримів так голосно, що собаки на мить замовкли.
Але тут-таки знову загарчали, подекуди вистрибуючи вперед. Вони чули кров і м’ясо, вони хотіли розірвати її тут і зараз. Але навчений пес — то скарб для мисливця. Навченого пса годують, скаженого — вбивають.
— Вони добре горіли… Смачно, — сказав Петро, нахиляючись до жінки. — Певно, у вас, перевертнів, м’ясо ніжне, соковите… краще за свинину.
Петро облизав губи й повільно встромив жінці кинджала просто в серце. І поки лезо проходило свій шлях у плоті, вбивця уважно дивився їй прямо в очі. Він обожнював спостерігати, як життя покидає тіло й відходить до Творця на Суд Небесний.
Коли мисливці залишили жінку стікати кров’ю, чорні ворони спустились додолу. Один із них відвернув дзьобом хустку і почав бити клювом по живій плоті жінки. Інший гостро й боляче вдарив дзьобом у маленький пальчик, який визирав із грубо накладених швів.
Хлопчик спочатку тихо застогнав, потім хотів закричати, але не зміг. Стягнута шкіра стискала його достатньо, щоб він ще дихав, але замало для порятунку. І тільки тоді, коли місячне сяйво вийшло з-за хмар. Чисте срібне світло оповило живіт, і хлопчик порвав перший шов.
Живіт почав викручуватися зсередини. Рука малого зникла під швами, він крутився і бився, намагаючись розірвати тіло, і врешті розпоров тонку людську плоть вовчими кігтями. Щеняча морда вилізла назовні із захисного лона матері.
Він голосно закричав, але ворони почули лише вовчий рик, який підхопили та підняли вище над верхівками дерев. А там, розкривши дзьоби, випустили у нічне небо перше виття останнього перевертня Карпат на весь ліс.
