Гаррі Стівен Кілер (1890-1967) - один із найдивніших письменників, які будь-коли жили. Свого часу його вважали детективником, який також трохи пописує фантастику. Сьогодні - якщо ви взагалі чували про нього, - то, певно, як про хлопа, що, вважається, пише настільки вже погано, що тим і навіть добре. Насправді ні жанр, ні "халтура" не можуть підказати, що таке є Кілер.
Візьмемо кілька типових ситуацій Кілера:
- Чоловіка знайшли задушеним посеред галявини, але на ньому нема інших слідів, крім його власних. Поліція підозрює "Летючого душителя-немовляту", карлика-вбивцю, який маскується під немовля та переслідує жертв на гвинтокрилі. ("X.Джонс зі Скотленд-Ярду", 1936).
- Хтось убив антиквара, щоби вкрасти лице - тільки обличчя - із сюрреалістичної картини "Людина з Сатурна". ("Обличчя людини з Сатурна", 1933).
- Тіло жінки зникає під час купання в бані. Залишилися тільки її голова та пальці на ногах, що стирчать із парової шафи. ("Випадок із прозорою голявкою", 1958).
- Через пункт, зазначений у заповіті, персонаж повинен цілий рік постійно носити жахливі сині окуляри. Це для того, щоби зрештою він побачив таємне повідомлення, яке видно лише в окулярах. ("Окуляри пана Каліостро", 1929).
- Вірш веде головного героя на кладовище, де ховають головним чином циркових виродків, і на могилу "Леггі, людини-павука", жінки з чотирма ногами та шістьма руками. Легга народилася в Кантоні (Китай), і померла в Кантоні (Огайо). ("Загадка мандрівного черепа", 1934).
- Невдоволений працівник телефонної компанії обдзвонює всіх чоловіків у Міннеаполісі, повідомляючи, що ранкові газети назвуть його таємним любасом Джеміми Кобб, засудженої вбивці, яка керувала борделем, що спеціалізується на жінках із фізичними вадами. ("Людина з чарівними барабанними перетинками", 1939).
- Кожен житель "Долини ідіотів" є розумово відсталим і має при собі зброю. (Кілька романів; Нав'язлива "Долина ідіотів" в Кілера - це як округ Йокнапатавфа у творах Фолкнера.)
Сюжети Кілера настільки дивні та чортзна-куди-ведучі, що віддалено скидаються на певний тип "серйозної" та "високої" літератури. Але це не так.
***
Ким був Гаррі Стівен Кілер? Після скромного комерційного успіху в 1930-х Кілер майже зник із літературного світу, доки його не відкрив детективщик, критик і адвокат Френсіс Невінс-молодший. Починаючи з 1969 року, Невінс написав блискучу серію статей про Кілера в Journal of Popular Culture. Ці статті (яким багато в чому завдячує й ця розповідь) до недавнього часу були фактично єдиними джерелами про життя та творчість Кілера. Невінс писав про Кілера:
"Його всесвіт, сповнений гротеску, деформованого та гнилого непотребу, але не менш насичений надзвичайними веселощами. Його цілі - військо, держава, капіталізм, расизм - і його особливі інтереси - окультизм, східна філософія, наукова фантастика - роблять його особливо актуальним для кошмарних 60-х і 70-х, які забули його, тоді як його ретельно продумані та радісно дивні історії роблять його водночас дивовижно невідповідним до безладу та жаху реального світу. Заангажований і замріяний водночас, він був сірою мишкою для загального світу, але обурливим буйним маніяком за друкарською машинкою. Він завжди був сам один, ніколи не було нікого, як він - ні до, ні після нього, та я сумніваюся, що планета може народити такого іншого, щоби з ним зрівнявся. Його підніс божевільний геній американської літератури, і поки плекається безмежна творчість, буде наявний і Гаррі Стівен Кілер".
Значною мірою завдяки статтям Невінса, Кілер став культовим серед тих, хто міг знайти його книжки. Це було не просто, оскільки все, що написав Кілер, роками не друкувалося. Видання Dutton&Phoenix Press є цінними предметами до колекціонування серед небагатьох, хто знає (чи небайдужий до того), хто такий Кілер.
Було надруковано хіба 2000 видань Phoenix Press. Вижила мала частина. Кілер так і не вийшов у м’якій палітурці. Багато його книжок ви знайдете передруками у твердій обкладинці для комерційного бібліотечного ринку (колись давно люди платили за оренду книг так само, як зараз орендують відео).
***
Гаррі Стівен Кілер народився одного року з Агатою Крісті (1890), і більшу частину життя прожив у Чикаго. Мати віддала його до псих-лікарні ще дитиною. Цей досвід, безсумнівно, пояснює його прихильність до божевільних, психопатів і персонажів, які несправедливо потрапили до притулку. У 22 роки Кілер пішов працювати електриком на металургійний завод. Він почав продавати оповідання в бульварних журнальчиках і редагував одне з таких видань (10-Story Book). Згодом він публікував романи (спочатку в Британії, потім у США). Він написав понад 70 романів, а також багато оповідань і начерків.
Кілера нелегко віднести до розряду "аутсайдерів". Його публікували великі видавництва по всьому світу, і він також був редактором журналу. Кілера зазвичай називають автором детективів. Він дійсно написав безліч того, що можна назвати детективом. Одначе завважте, що його тексти мають до Крісті чи Хеммета не більше відношення, ніж нормальна людська телефонна книга до "Долини ідіотів". Хоча багато в Кілера витримано в традиціях класичних головоломок, горе тому читачеві, хто думає, що він вгадав розв'язку. "Вбивство за допомогою туза пік" - це детектив, в якому персонаж, кого буде викрито винним, вперше з'являється на передостанній сторінці книги.
Неймовірно, але Кілер і тут перевершує себе у "Х.Джонсі зі Скотленд-Ярду". В усьому винну особу не згадано до останнього речення на останній сторінці цієї 448-сторінкової історії. Але погляньте правді в очі: книжка "Х.Джонс зі Скотленд-Ярду" вийшла з друку - навічно й назавжди. Якщо ви не плануєте блукати бібліотеками й по букіністичних крамницях, поки таки не знайдете її... Що вам із того.
Кілер писав твори в інших жанрах: трилери, історичні романи та наукову фантастику. В останній категорії - чудове оповідання "Долар Джона Джонса". Суть у тому, що хлопець кладе долар на ощадний рахунок, де гроші зростають за рахунок складних відсотків до такого стану, що століттям пізніше на ньому засновують соціалістичну утопію. Це, мабуть, найвідоміша новела Кілера, і її можна було би включити до великої антології, якби вона не була написана так погано й нездарливо (навіть за жорсткими стандартами Кілера). Я недостатньо знайомий з історією наукової фантастики, щоби сказати, чи була ця ідея оригінальна та зародилася в Кілера, але він написав її в 1914 році, а зараз ця думка стала свого роду науково-фантастичним кліше (Дуглас Адамс використав її в "Ресторані на краю Всесвіту", її побічно й непомітно згадано в телесеріалі Red Dwarf).
Навіть видавці Кілера не знали, що про нього думати. Обкладинка більшости його книг мало чим відрізняється від обкладинки будь-якого детективного роману середньої руки. Вони, звичайно, не намагалися представити Кілера як "таке сміття - прочитай та викинь". Єдине визнання надзвичайного дивацтва Кілера видно в поодиноких висловах типу: "таку історію міг написати лише Кілер". Амінь по тому.
***
І тут ми підступаємо до, можна сказати, головного й дивного.
Кілер створив жанр, який він назвав - у свої дикі часи - "веб-романом" ("webwork novel"). І, мабуть, був його єдиним представником і звитяжником. "Веб-роман" - це історія, в якій різні персонажі та події пов'язані ланцюжком абсолютно неправдоподібних збігів.
Це цікаво, тому що, загалом-то, так не належить робити. Значна частина західної літератури уникає збігів. Автору дозволено висунути єдину малоймовірну посилку, з якої, як передбачається, неминуче випливає решта, все інше. Розповіді Кілера - це, як завгодно, "порнографія випадків". Випадки, що випадково трапляються через набелемкані збіги обставин, які зіткнулись у збіговисько накопичених тарапат. Співпадіння - дуже в чому сенс буття.
Ближче до кінця роману всі підрядні сюжетні лінії суплітаються та перепоєднуються, створюючи приголомшливий несподіваний фінал. Щоб досягти такого ефекту, Кілер нехтує правдоподібністю. Він використовує, як то кажуть, масу "джокерів", "чорних лебедів", "диких карт".
Божевільний пункт у заповіті вимагає, щоби персонаж [запишіть-но тут необхідне] успадкував [такий-сякий] стан. Незрозумілий релігійний культ вірить у [те чи се]. Божевільний закон вимагає [чортзна-чогось].
Не варто думати, що Кілер хвилювався, чи справді існує такий закон чи віра, чи може заповіт бути оскаржений у суді.
Кілер поставився до "веб-роману" настільки серйозно, що випустив докладний посібник зі створення webwork novel, доповнений шалено заплутаними діаграмами. (Чи хтось насправді читав це й намагався використати?)
Стиль розповіді Кілера не менш неймовірний, ніж його сюжети. Насправді, їх навряд чи можна відрізнити одне від одного, оскільки його твори, по суті, повністю складаються з сюжету. Характеристики, описи, діалоги та використання мови навряд чи існують у загальноприйнятому розумінні цього слова. Кожен абзац вражає вас новою і неправдоподібною інформацією. Для чогось іншого залишається обмаль місця.
У багатьох своїх пізніших роботах Кілер розвиває цю божевільну естетику ще на крок. Незважаючи на повну концентрацію на сюжеті, в рамках розповіді майже нічого не відбувається. Це все радикальний відступ від того, що варганилося за сценою.
Знову ж таки, це не те, що вам радять робити на курсах літературного письма. Ефект настільки бароковий, що виходить далеко за рамки звичних уявлень про "погане письмо". Це більше в дусі Oulipo (згадайте Італо Кальвіно), ніж комерційна література, хороша чи погана.
Персонажі Кілера - це механічні машинки-прибамбаси. Я маю це на увазі не в принизливому сенсі. Просто так влаштовані та збудовані історії Кілера. Кожен персонаж - стиснута пружина, готова зіграти свою роль. Навряд чи існує свобода волі. Ідеальний персонаж Кілера - це маріонетка; ідеальний сюжет Кілера - це гра в більярд.
В одному романі, героїня на ім'я Софі подає до суду. Софі рушає в круїз Тихим океаном і на борту знайомиться з самотнім чоловіком. Коли корабель заходить у порт, Софі прощається зі своїм другом, голосно вигукнувши: "Так! Я вийду за тебе заміж!". І за цим помчала геть. При тому, що чоловік навіть не пропонував їй руку й серце, але Софі подбала, щоби їхньому прощанню було багато свідків. Незабаром по тому на чоловіка подали до суду за порушення обіцянки, оскільки він не одружився з Софі. Від суду Софі отримує величезну нагороду, яку потім використовує для подорожі на острови канібалів в південній частині Тихого океану, а саме на острови, жителів яких недавно місіонерами було звернено до Христа. Там Софі переконує їх у помилковості їхнього недавнього навернення та перетворює їх на практикуючих прибічників єврейської віри.
Ви дізнаєтеся все це та ще більше про Софі; перш ніж фільм закінчиться. Кілер, ймовірно, витягнув із Софі більше сюжетної інформації, ніж Флобер з "Емми Боварі". Ріжниця полягає лише в тому, що Софі взагалі не з'являється в романі Кілера та відсутня у діях. Інші персонажі просто натякають на неї.
В Агати Крісті, в її кращі часи, підозра падає на всіх. У Кілера все це "Макгаффін" - тобто, по суті, безглузда "фішка", порожня тютя, значок, який рухає сюжетом. Оскільки веб-роман по суті є фальшивим, рано чи пізно виявляється, що все це не має значення. Типовий сюжет Кілера - це довгий і безглуздий анекдот, наповнений відступами та відступами всередині відступів, які самі по собі є довгими і безглуздими анекдотами.
Тож найвірніший синопсис сюжету Кілера такий: "Не бери дурного в голову".
Ці веб-романи, як правило, виходили довгими. У "Коробці з Японії" 765 сторінок, і вона набрана жахливо дрібним шрифтом. Деякі романи були настільки довгі, що видавці наполягали, щоби розбити їх на більш зрозумілі частини. Роман, який спочатку містив 350 000 слів, був виданий у трьох томах під назвою "Справа Марсо" (1936), "Х.Джонс із Скотленд-Ярду" (1936) і "Чудовий план містера Крістофера Торна" (1937). У "Загадку Матильди Хантер " видавець вставив купон, який читач повинен був заповнити, висловивши своє припущення, хто винен у злочині, та надіслати його. Купон з'явився ближче до кінця книги, після того, як уже були розкриті всі необхідні підказки. У той час Даттон робив це для всіх своїх детективів. Різниця була в тому, що в "Матильді Хантер" після купона залишалося ще кілька сотень сторінок.
Як Кілеру вдалося створити такий обсяг фантастики з насиченим сюжетом? За словами Невінса, Кілер був пристрасним колекціонером газетних вирізок про дивні події. Коли він починав розповідь, він брав навмання кілька вирізок і намагався знайти який-небудь спосіб зв'язати їх усіх разом і до купи. Це схоже на те, про що, можливо, говорили дадаїсти та, можливо, одного разу навіть і спробували. Хто б міг подумати, що в Чикаго Гаррі Кілер друкуватиме роман за романом таким-ото самим чином?..
Іншою частиною "методу" Кілера була переробка відходів та перекручення сміття. Багато романів Кілера безсоромно доповнені неперетравленими вкрапленнями коротких оповідань або новел, які, як не дивно, Кілер продав широкій публіці задовго до того, як почав працювати над романом (класична порада початківцям: продавайте свій матеріал більш ніж на одному ринку!).
Це трапляється не лише в історії: персонаж виявляється письменником і просить іншого персонажа прочитати історію, яку він написав, щоб вирішити, чи варто її публікувати. "Звичайно, я погляну на неї", - каже він. А наступна глава - це історія.
***
Можливо, найдивніше в творчості Кілера - це незвичайна тематика. У романі за романом з'являються черепи - людські черепи, - які не випадкові, а скоріше є центром тяжіння сюжету. Одна справа - використати череп один раз. Тоді ви думаєте: "Добре, я знайду щось інше для наступної книги". Тільки не для Кілера. Черепи настільки важливі, що вони фігурують у деяких назвах кілера: "Загадка мандрівного черепа", "Череп вальсуючого клоуна".
Трепанація - застаріла практика свердління отворів в черепі з передбачуваною терапевтичною метою - теж продовжує спливати. Виникає питання, чи зазнав Кілер цю процедуру (наскільки я знаю, такого не сталося). Дивні расові теми - ще одна одержимість Кілера. Справа про божевільний труп починається з того, що поліція дістає труну з озера Мічиган. Всередині знаходиться оголене тіло, верхня половина - китаянки, нижня - чорношкірого чоловіка. Дві половинки з'єднані зеленою гумою. У "Вбивстві туза пік" чорношкірого чоловіка було заколото кинджалом, прикрашеним дорогоцінними каменями, на який був насаджений туз пік. Детектив повинен розкрити злочин до того, як набуде чинності закон, що встановлює строк давності для вбивства чорношкірого. У світі Кілера міжрасові шлюби зустрічаються набагато частіше, ніж в Америці 1930-х, та в Кілера прямо-таки манія пов'язати чорношкірого людини з азіатом (шлюбом, зеленою жувальною гумкою або якось іще).
***
Неймовірно, але в творчості Кілера є політичні пасажі. З них стає зрозуміло, що Кілер був критиком расизму. Можливо, він навіть вважав, що ці божевільні расові сюжети несуть у собі "послання". Тим не менше, Кілер поділяв неполіткоректну прихильність своїх сучасників до діалекту.
Художня література мейнстріму обмежила використання діалекту другорядними персонажами, які створюють комічну атмосферу, а потім поступаються сценою білим людям. У Кілера людина жахається, виявивши, що персонаж говорить подібним чином.
Будь-який читач, досить божевільний, щоб спробувати вгадати вбивцю в оповіданні Кілера, повинен відсіяти "підказки" з гарантовано недостовірних версій гарлемського джайва, діалекту ідиш-коміка і скаліченої китайської мови.
Я вважаю, що квінтесенцією одержимості Кілера є карнавальні "виродки". Навряд чи знайдеться роман Кілера, в якому не було би принаймні одного персонажа, який не був би цирковим виродком або цивільним з помітними фізичними відхиленнями. У кількох оповіданнях присутній специфічний елемент борделю, що спеціалізується на мультикультурному асортименті горбанів, бородатих жінок і полідактилів. Не так уже й складно уявити письменника, який використовує подібний мотив і сьогодні. Але знову, знов, і знов? Здавалося б, у всесвіті Кілера такі борделі - звичайна річ.
Багато з того, що пише Кілер, справді смішне. Але ви ніколи не можете дозволити собі розкіш бути впевненим, що так і має бути. Візьмемо ймена деяких його персонажів:
Кріоркан Малквіні [корумпований політичний Бос]
Клоун Скримо [мертвий клоун]
Вчений Грінлімб [письменник наукової фантастики]
Вулф Гладіш [злий цирковий імпресаріо]
Державний прокурор Фоксхарт Кубічек...
(Це треба знати мову). Це смішне в якомусь невловимому сенсі: у вас складається враження, що якби дурень намагався придумати "смішні" імена, він шось би таке і стулив, бо вони не можуть бути смішними. Ви смієтеся над тим, що комусь і така дурня може здатися смішною, а не над самими назвами.
Звичайно, в ширшому сенсі ці імена смішні з причини, зазначеної вище. Питання в тому, хто такий Кілер - справжній простак або комік, який видає себе за простака. Важко сказати, і в будь-якому випадку відповідь може бути не стовідсоткова.
Кілер іноді наводить докладні дорожні інструкції, чи сімейні історії, та змушує персонажів переказувати їх повністю кілька разів на протязі роману. Часто це виявляється напрочуд смішно. Цього важко досягти, тож я підозрюю, що гумор мав бути навмисним.
Однак я майже впевнений, що Кілер не вважав, що займається створенням пародій на детективний жанр. Він ставився до своєї творчості досить серйозно. Дещо з того, що нам здається смішним (черепи в романі за романом), майже напевно не було задумане як таке. Так само численні пам'ятні уривки поганого письма: "Пробач мені, мій сину, якщо я використовую діалект шенджідзі, який майже так само відрізняється від звичайної японської, як валлійська від англійської".
"Редуейн Тервін, відомий серед американських китайців своєю пристрастю до китайських виробів у висловах своєї колонки, виданої пресою на національному рівні як "Велике біле нюшидло", а в Нью-Йорку в цілому відомий як"Замкова щілина", вискочив зі свого розкішного фіолетового автомобіля вартістю 10 000 доларів перед низкою розкішних магазинів і художніх галерей на П'ятій авеню".
"Ангус Макуортер, залишившись наодинці зі своїми безбарвними аскетичними меблями та діорамою, в безсилій марності погладжував підборіддя"...
Ще одна складова чарівності Кілера - його відверто погані назви: "Палець, палець!", "Жовтий Зурі", "Дивовижне павутиння", "Знайди годинника" та "Обличчя людини з Сатурна"...
Кілер співпрацював із обома своїми дружинами. Його перша жінка, Хейзел Гудвін (одружилися в 1919 році), була професійна письменниця, компетентна робітниця бульварного жанру. Кілер обожнював творчість Хейзел. Багато його книг містили її короткі оповідання.
В текстах завжди наявна примітка, де сказано, які глави належать Хейзел, а які Гаррі, але вам це не потрібно. Для нас, любителів Кілера, оповідь обривається, коли Хейзел береться до справи та виходить на естафету.
"Коронер Бауерс був кремезним чоловіком в пом'ятому коричневому костюмі, обличчя у нього було рум'яне і в зморшках. Волосся у нього було як просіяний попіл".
(Це з першої повної сторінки співпраці Хейзел "Дивний заповіт").
У творчості Хейзел немає нічого поганого. Неважко зрозуміти, чому деякі критики віддали їй перевагу перед її божевільним чоловіком. Просто багато людей робили те, що робила Хейзел Гудвін, а деякі робили це краще. Гаррі був єдиний, хто коли-небудь хотів робити те, що він робив сам.
Однією з найбільш незрозумілих одержимостей у житті Кілера була новела Хейзел "Блискітки" ("Spangles", спочатку опублікована в 1930 році). Кілеру текст так сподобався, що він написав шість романів довкола надзвичайно забудькуватого центрального персонажа, власника цирку Ангуса Маквортера. Тепер, якщо ви прочитаєте "Блискітки" (які, для простоти ознайомлення, включено в якості глави до двох із шести романів), то побачите, що це абсолютно звичайний твір. З цього несподіваного початку Кілер побудував серіал навколо Маквортера (який в руках Кілера стає таким же тонким, пласким, як папір, персонажем, як і всі інші).
Більшості критиків Кілер не дуже сподобався. Критик New York Times одного разу сказав, що "всі романи Кілера написані говіркою індіянського племені чокто".
Було випущено два дрібнобюджетних кіно за творами Кілера. У 1934 році першокласна Студія Monogram Studios зняла "Ночі Сінг-Сінга" за романом Кілера. Роком пізніше вийшов "Таємничий Містер Вонг" (за мотивами роману), в якому головну роль зіграв Бела Лугоші. Я знайшов його на відеокасеті. Це жахливо - не смішно жахливо, як можна було б сказати про Кілера, а просто жахливо-жахливо.
Деякі книги Кілера було присвячено домашнім котам. Одна з них присвячена одному з його власних вигаданих персонажів.
Останні роки життя Кілера, питаєте?
У середині кар'єри аудиторія Кілера пересохла. Його стосунки з Даттоном погіршилися. Можливо, частково причиною цього був "Віяло павича" (1941), який можна було б назвати "П'єро-Кілер", з його фантастично параноїдальним зображенням видавничої індустрії. Видавці Саймон і Доллівер Віннедж не тільки вписують хитрі пункти в авторські контракти, але й видають себе за різних персонажів, намагаючись відправити одного зі своїх авторів на шибеницю. "Віяло павичів" став останньою книгою Кілера, написаної спільно з Даттоном.
Кілер перейшов до видавництва Phoenix Press, яке зараз пам'ятають як "видавництво останньої надії". Але навіть "Фенікс" відмовився від нього в 1948 році.
Кілер публікувався у Британії до 1953 року. "Лондон кличе" був останньою книгою Кілера, що вийшла англійською. Пізніші роботи видавалися лише в іспанському та португальському перекладах(!) - або, нарешті, не публікувалися зовсім.
Чому Кілер видавався в Іспанії та Португалії? Чи торкнувся він якої чуйної струнки в душі іберійців? Напевно, ні. Кілер видавався в Іспанії та Португалії ще в ті часи, коли він був зеленим початківцем. Невінс припускає, що Кілер продовжував видаватися там переважно через редакційну інерцію. За Франко романи, що видаються в Іспанії, повинні були проходити цензуру. У цьому відношенні відсутність сексу в текстах Кілера, можливо, була плюсом.
Таким чином, такий шедевр, як "Справа божевільного трупа", був надрукований лише під назвою "Що саме відбувається з трупом Ендіабрадо".
Хейзел померла в 1960 році. Кілер був настільки пригнічений, що перестав працювати. Він відніс усі або більшість своїх книжок на продаж місцевому букіністу.
Кілер оговтався в 1963 році, коли одружився з Тельмою Рінальдо. Тельма була його секретаркою багато років тому, і Кілер навіть розглядав був можливість залишити Хейзел задля неї. Кілер знову почав писати, хоча американські видавці більше не цікавилися його творчістю. Після смерті він залишив 16 повних неопублікованих рукописів та ще десяток на різних етапах завершення.
За підрахунками Невінса, обсяг закінчених, але неопублікованих за життя творів Кілера становить 1,3 мільйона слів, що достатньо для приблизно 20 детективних романів середнього розміру. Пізніші роботи, опубліковані в іспанському або португальському перекладі, налічують ще 1,1 мільйона слів, або близько 16 томів. В останні роки Кілер також видавав мімеографічний бюлетень для дуже вузького кола друзів. У ньому були біографічні замітки, філософські роздуми і новини про кішок. Кілер помер у 1967 році.
***
Я зовсім не впевнений, як би то мені було - зустрітися з Гаррі Стівеном Кілером. В одному романі є фотографія, де він зображений блідим п'ятдесятирічним білявим чоловіком, схожим на шкільного вчителя.
Кілер був давно мертвий, коли я почув про нього, але кілька років тому я знайшов "Тельму Кілер" у телефонному довіднику Чикаго. Я розповів про це приятельці, яка першою розповіла мені про Кілера. Ми зв'язалися з Тельмою. За словами Невінса, вона жила в Чикаго, в житловому комплексі. Ми листувалися пару років. На той час Тельма була майже сліпа, та на листи відповідав інший чоловік.
Ми з подругою розповіли їй, що заснували "Товариство вдячності Гаррі Стівену Кілеру". Це була чиста брехня. Ми намагалися зацікавити друзів Кілером, але ні в кого це не вийшло. Ми признали ще одну знайомицю скарбником "товариства". Насправді вона ненавиділа Кілера.
Виявилося, що у Тельми була бібліотека книг Гаррі, і вона хотіла їх продати. Їх купила моя подруга. Це були не оригінальні копії книжок Кілера (які він продав після смерті Хейзел), а книжки, які він придбав пізніше. Деякі з них було підписано присвятою Тельмі. Багато були іспанською або португальською. Таким чином, моя подруга придбала колекцію, яка, мабуть, найкраща на західному узбережжі США.
З цієї покупки ми дізналися кілька біографічних фактів. Судячи з написів, "чірік-чірік" було домашнім ім'ям Гаррі для Тельми. В одному з написів згадується "Джон ячмінне зерно", маючи на увазі, що у Гаррі була битва з пляшкою.
У книгах Гаррі була розміщена реклама каталогу товарів для подружнього життя. У ній говорилося: "повне взаємне задоволення для чоловіків і жінок. Насолоджуйтесь повноцінними бойовими задоволеннями. Тепер не потрібно втрачати час! Справжнє задоволення як для чоловіків, так і для жінок".
Це рекламувало 12-сторінковий каталог універсальних розпродажів у Голлівуді, Каліфорнія.
Тельма згадала, що у неї все ще зберігаються деякі рукописи Гаррі, та запитала, чи хочемо ми їх переглянути. Вона надіслала їх нам. Серед них був чорновий рукопис і замітки до неопублікованого роману під назвою "Вбивство велетня". Ми пообіцяли, що спробуємо написати трактування для сценарію - насправді, це було однією з цілей нашого товариства, - але у нас так і не знайшлося на це часу.
У рукописі був іще лист, де Гаррі намагався переконати свою дружину (першу дружину, Хейзел?), щоб вона написала щось до "Вбивства гіганта".
Ми з подругою робили все можливе, щоб розкрутити Кілера. Білл Пронзіні на той час щойно написав книжку "Пістоль із пуста" про "поганих" авторів-детективщиків. Кілер удостоївся короткої згадки. Це був практично перший випадок, коли його було згадано хай де-небудь з часу публікації статей Невінса. Тому ми надіслали листа Пронзіні. Він відповів дуже приязно та сказав, що направить будь-які питання про Кілера до нашого товариства. Ми отримали листа від хлопця, який сказав, що намагався зацікавити видавців біографією Кілера. Бажаючих не знайшлося.
Ми листувалися з Френсісом Невінсом і зустрілися з ним, коли він був у Лос-Анджелесі. Він сказав, що марно намагався зацікавити видавців перевидати твори Кілера. Він сумнівався, що Кілер коли-небудь знову буде опублікований.
Ми запитали Невінса, чи вплинув Кілер на його творчість. Його відповідь трохи шокувала:"Сподіваюся, що ні".
Я написав листи кільком членам Конгресу, намагаючись заручитися підтримкою у випуску поштової марки, присвяченої сторіччю з дня народження Кілера (HSK 1890-1990). Звичайно, це ніколи не станеться, але я подумав, що було би цікаво прочитати їхні відповіді.
Кілька людей відповіли позитивно. Одним з них був Джессі Хелмс. Іншим був Алан К. Сімпсон. Писане Сімпсоном було особливо цікаве, оскільки він досить кучерчяво й велемовно говорив про Кілера, називаючи його "великим американським письменником".
Пам'ятна марка на честь Кілера, природно, досі не випущена.
Однак, давно-давно, 3 листопада 1990 року ми влаштували вечірку на честь сторіччя Кілера. Прийшло близько сорока людей. Мало хто читав Кілера, і ніхто, крім мене та моєї подруги, не любив його. Щоб залучити людей, ми сказали їм, що не має значення, що вони не читали Кілера, і вечірка насправді не про нього. Звичайно, це була брехня.
Ми сфотографували групи людей, які тримали в руках книги Кілера і робили вигляд, що читають їх. Ми планували надіслати ці фотографії Тельмі, щоб показати їй, що сучасна молодь все ще читає та обговорює Кілера. У нас так і не знайшлося часу відправити їх. Ми боялися, що вона запитає, що сталося зі сценарієм.
У будь-якому випадку, Я думав, що Кілер, як майстер веб-роману, повинен мати власну веб-сторінку. Отже, я зробив її, Гаррі.
***
Відродження Кілера, масштаб якого всього кілька років тому здавалися б фантастичними, вже почалося. Це почалося з заснування Річардом Полтом у 1997 році товариства Гаррі Стівена Кілера. Завдяки Інтернету, членство в ньому поширюється по всьому світу. Члени Товариства отримують підписку на видання "Кілер Ньюс", видане в прекрасному стилі. На веб-сайті Товариства розміщені посилання та обкладинки майже всіх опублікованих робіт Кілера.
Ще більш неймовірно, що книжки Кілера знову виходять у світ. Видавництво Ramble House, яким керує фанат кілера Фендер Такер, випустило десятки книг Кілера в м'якій обкладинці, включаючи ті, що залишилися неопублікованими після смерті Кілера. (Недоліком повторного відкриття Кілера є те, що продавці вживаних книг часто вимагають незмірних цін на старі книги в твердій палітурці.)
В останні роки про Кілера писали Village Voice і Wall Street Journal.
Роботи Кілера знаходяться в Колумбійському університеті.
Вільям ПАУНДСТОУН
