У них було кохання. Красиве. Він блондин, і вона білявка. Ця пара світилася посеред шкільної юрми. Нагадували інопланетян. Навкруги шум-гам, дзвоник на урок, а вони тримаються за руки, ніяк не розбіжаться по своїх класах. Любов така, що обидва аж світяться, і той ореол несеться над школярами, наче німб. Її біло-мармурові пальці лежать в його блідій руці. У обох — очі голубі. Він закінчив школу, в армію пішов, їй залишалося рік до випуску. Вона писала йому листи. Вступила до вузу. Чекала на нього. Мріяла, як допомагатиме йому з підготовкою до університету. З армії він привіз дружину.
Вона трималася, плакали її подружки.
Згодом вийшла заміж. Романтична дівоча натура полетіла на красу, наче метелик: її брали заміж. Чоловік був лісником. Де вона його віднайшла в хащах новобудов та хрущівок, ніхто сказати не міг. Вона щезла з орбіти подруг і знайомих, залишивши конструкторське бюро, в якому працювала. Розчинилася в часі, ніби втекла від минулого. Невдовзі пара мала вже двійко дівчаток та перебралася в місто.
Суспільна колотнеча призвела до зміни професії, а подалі й країни. Зароблять до Європи поїхала вона. Дітей покинула на чоловіка та маму. Їхала туристкою, стала нелегалкою. Рівень англійської допоміг на початку працювати прибиральницею у приватних помешканнях. Всі її комплекси залишилися вдома. Тут треба було вижить. Заробити й вижити, заробити й вижити: в далекій Україні — діти й мама. Через рік вона вже працювала на рибному заводі: гумові чоботи, гумові рукавиці, холодна риба та лід. В Україну літала у відпустки. Дівчата росли, квартира наповнювалася добром. До пенсії все ж вирішила дотягти за кордоном. Вдома (хоча, де її дім тепер?) гарячково підтягувала здоров’я, особливо турбували ноги: робота далася взнаки. Втім, виглядала привабливо: струнка, стабільно коротка стрижка, і голубі очі.
Поступово перетягла за кордон для здобуття вищої освіти і дітей. Похоронивши тещу, за ними підтягнувся й чоловік.
Поновлене спільне життя оголило між ними разючі відмінності, набуті за роки. Вітри Атлантики змішали запах риби, пива та феромонів до непристойності: він знайшов іншу жінку. Мешкати в тій країні і не ходити в паби — це просто злочин. Отам в аурі запальної музики і відбулося його фатальне знайомство.
І тепер вона летіла в Україну. І чим довше мешкала за її межами, тим гостріше хотілося додому. Проте життя не перепишеш. Це як падіння сніжинок — вороття немає. Був ще один момент, заради якого вона зохотилася з’їздити на батьківщину — 80-річчя рідної школи. Маленька затишна, не елітна, але яка дала їм знання, гідні для вступу у вищі навчальні заклади. Кортіло побачитися з однокласниками, зі своїми вчителями, яких пам’ятала молодими, посидіти за партою, написати що-небудь крейдою на дошці, а потім витерти… і чомусь серце бажало зустрічі з тим, хто розбив її перші ілюзії щастя.
Вона зателефонувала подрузі, яка займалася організаційними питаннями: мовляв, приїхала, добралася нормально, на ювілеї буде, може, треба в чомусь допомогти?..
— Спочатку до школи, потім — в «Сальвадор». Знаєш, він теж прийде, — почула в трубці. — Вибач, якщо нагадала. Самотній. Уявляєш?
— Не уявляю. Такого красунчика і кинули? На схилі літ. Власне, мене це не хвилює, хіба що потішити своє его.
А в самої майнуло, а що вона скаже йому, як поведе? Яким став? В уяві стояв худий високий юнак, яким пам’ятала. Біляве волосся, синя шкільна форма з крапкою комсомольського значка зліва на лацкані, манлива усмішка. Цей портрет, його лик довгі роки не давав їй спокою.
Після офіційної церемонії, під час якої розбурхалися і вляглися емоції, всі посунули в кафе. Вона піймала його погляд на собі. Була збентеженою й сумною водночас: стільки минуло … десятиліть. Так, десятиліть. Кожен пройшов своїм шляхом так, як зумів. Бажання охололи, і незвично бачити найбільших шибеників статечними дядьками, а то й дідусями, з черевцями, сивими… Він теж поширшав, роздався і ніби присів трохи у зрості, а від солом’яного чуба лишилися короткі патички. А що вона? Хіба роки не відбилися на ній? На подив, при всіх навантаженнях пекельної праці, залишалася принадною: пружна світла шкіра, лице ледь розповніло, щира усмішка. От тільки ноги… з фізіологічними вадами, що намалювалися внаслідок навантажень, інколи відмовлялися слухати команду мозку. Сховала їх за довгу смарагдову сукню, прикрашену бурштином. І незмінна ж коротка стрижка сніжного блонду.
Все ж він після чергового тосту запросив її на танець. Мовчали. Вона слухала музику. О, то була не їхня мелодія, не Ріц Ортолані з його «Primo amore»! Не їхній час, коли вони під ту мелодію на денному сеансі в кіно цілувалися, а нині на вулиці, страшно подумати! — двадцять перше століття.
Непомітно вийшли на терасу. Взяв її долоню у свою: «Ти не заміжня?» Довго тримав. Вона дивилася на той жест і усміхалася. У вигині жіночих вуст помістилася світла втома років, щось нове і вічне. Вдячність, так, вдячність за все її життя без нього. Бо хто знає, яким би воно сталося з ним?
— Все було, правда ж? Все було, — промовляв.
Вона мовчала. І нічого не відчувала. Хіба швидше звільнитися і піти до столу, а то й додому.
— Що ж ти так рано побігла? — торохтіла подруга в мобільному наступного дня. — Ми ще побрели в «Трюфель». І він теж. Виявляється, він удівець. Має високу пенсію.
— Облиш, — попросила. — Краще приходь на каву, — і поклала трубку.
Їй було байдуже: всередині порожнеча, як і у квартирі, що скидалася на запасний аеродром — короби, короби, короби… з технікою, речами завдяки її заробіткам.
— Де моє місце? — снувало. — Підтягну здоров’я, і назад. До дітей. Додому.
