Твір посів 2-ге місце на Конкурсі "Криваві історії" на Аркуші
Запрошення від професора стало справжньою несподіванкою. Я рідко водив Лану на якісь заходи проводячи дні й ночі в лабораторії, тому її піднесений настрій був цілком виправданий.
— Балет. Обожнюю тебе! Я подивилась кілька відео в мережі, і всі кажуть, що “Казка про перевертня” — це найбільш очікуване шоу сучасності. Як узагалі ти дістав ці дорогі квитки?
Я знизав плечима, обійняв її й чмокнув у гостреньке вушко. Її коротка лисяча шерсть, завжди лоскотала мені щоки, що мене збуджувало. Трансформація Лани була неповною. Моїх доходів асистента професора вистачає лише на короткі ін’єкції активатора раз на пів року. Але її поступові зміни щоразу зводили мене з розуму. М’яка ледь помітна шерсть на грудях і вушках.
— Запізнимося, — взяв її за руку, і ми прискорились.
Театр опери та балету вже був за рогом, але зненацька на нас налетів чоловік. У тьмяному світлі рекламних вивісок його обличчя здалося мені знайомим, але коли він почав говорити, я різко відштовхнув його, і ми майже побігли.
— Пару кредитів! Щоб завершити трансформацію! Будь ласка! — кричав він нам вслід.
— Жалюгідне створіння, — мовила Лана. — І хто взагалі вибирає розпакувати гени дикобраза? Моторошно й огидно.
Одночасно на браслет прийшло повідомлення: «Я сам тебе знайду». Ці слова Олега одразу спливли в пам’яті, але чомусь вирішив не відкривати повідомлення.
Перед нами відкрився вид на величну будівлю — одну з небагатьох уцілілих історичних пам'яток міста, яка пережила ядерну ескалацію та двадцятирічну війну. Її автентичний вигляд майже не зазнав модернізації, тож ми з Ланою на мить розгубилися біля входу. Лише коли інші відвідувачі відчинили двері власноруч і кинули на нас презирливий погляд, ми змогли зайти всередину.
Просторий хол приголомшив своїм інтер’єром: дзеркала, величні люстри та начищена до блиску золота ліпнина створювали неймовірне сяйво. Я на мить заплющив очі, але Лана, сповнена захвату, не могла відірвати погляду й вже радісно пищала. Поки я, приголомшений, розглядав білосніжний мармур підлоги, вона встигла збігати у фоє за бокалами шампанського і повернутися, весело булькотячи без упину.
— Ти бачив? Міністр із дружиною ось там, у тому кінці. А ось вона! — і Лана запищала так, що позакладало вуха у мене, а сусіди почали обертатися на нас, суплячи брови.
Я відвів її якомога далі в куточок і зачаровано подивився в тільки-но сформовані звабливі лисячі очі.
— Та сама? Оксана Барва! Вона ж зірка!
— Бачив, — я був щасливий, що вона раділа й вигукувала від радості немов дитина.
— А там! Ти бачив? Перша леді Марсіанського союзу! Неймовірно! Я в захваті!
Лана. Вона щиро сміялася з моїх уже сотню разів переказаних жартів і постійно дивилася на світ широко відкритими очима, вивчаючи його, радіючи, що живе. Саме те, що мені найбільше в ній подобалося. Поки світ переживав нову еру тваринної трансформації, вона бачила як і я, лише світанок еволюції. Перенаселення планети вона вважала передвісником нової епохи освоєння фронтирів. А в мені... Що ж. У мені вона бачила майбутнього відомого на всю планету генетика. І ця її щира, не вигадана віра надавала мені сил і впевненості.
— Вчора знайшли п’яте тіло, — тихо почулося збоку.
— Гризун? Звісно що не хижак.
Двоє чоловіків у дорогих темно-синіх костюмах розсміялися закусуючи жарт м’ясними делікатесами шматуючи їх іклами хижаків. Мутації справді стали викликом сучасності, хоч і мали інколи побічний ефект у вигляді неконтрольованої трансформації генів. Проте цей феномен, як казав професор, може пізнати до кінця лише сам Творець. А ми — лише знаряддя Його.
«І хто взагалі обирає розпакувати гени дикобраза?» — пригадалися мені слова Лани. Я добре розумів, чому багато хто обирає травоїдні гени. Дешевше ніж розпаковувати престижні гени хижаків. Навіть у нашому світі перевертні-хижаки продовжують полювати на слабших. Інколи це відбувається інстинктивно, інколи — заради розваги, а іноді — просто тому, що вони можуть.
— Яка лисиця! — захоплено вигукнула Лана. Я побачив високу рудоволосу жінку, яка, мов справжня лисиця, граційно й по-людськи грайливо пройшлася повз у яскраво-червоній сукні.
— Ти набагато гарніша, — сказав я, ніжно обійнявши її за плечі.
Майже кожен із цих елітних гостей, мав під дорогими сукнями й костюмами ознаки генного розпакування: гострі вуха, шерсть, левову гриву, пантерячі очі чи хвіст. Повна трансформація, як у дивовижної лисиці, що зачарувала Лану, траплялася рідко. Воно і не дивно, розпакування генів давала безліч переваг від сили та довголіття до раціонального розподілу ресурсів на планеті, але коштувала дуже дорого.
На браслет прийшло нове повідомлення, і я автоматично його відкрив: "Зустрінемося у вбиральні". Від Олега. Піднявши голову, я помітив, як він махнув мені рукою і зник за рогом. Мене охопило неприємне передчуття тому вирішив нарешті розібратися з ним.
— Я відійду, — сказав я Лані.
Вона заворожено розглядала натовп та лише швидко махнула мені рукою.
— Ти вирішив? — Олег стояв на порозі, стискаючи кулаки. — То що, зробиш це? — наполягав він.
— Не можу...
— Поки ти тягнеш, людство вмирає. Ти сам бачив! Тут майже немає справжніх людей.
— Досі не розумію, у чому проблема, — я повернувся до раковини.
— Перетворення знищують нас. Кожна нова трансформація — це крок назад.
— Це крок у майбутнє! — різко відповів я.
— Майбутнє? Ще кілька років, і ми повернемося до первісного ладу. Дикі інстинкти, відсутність контролю — ось чого ти хочеш?
— Ні! Ми лише даємо людям можливість бути сильнішими, розумнішими, жити довше! — я відчув, як всередині мене закипає злість, і з силою вдарив кулаком по штучному дзеркалу.
— А неконтрольовані сплески перетворень? Мутації?
Я мовчав. Він почав говорити знову. Раптом я згадав, як усе почалося. Конференція у Львові, генетичні мутації... Тоді я одразу зрозумів, що він — фанатик. Але його харизма зробила своє. Він став для мене майже другом. І тепер його дружнє обличчя неймовірно мене дратувало. Ще хвилина, і я б зірвався.
— Відчепись. Це природний процес. Еволюція! Вона завжди саморегулюється.
— Ти помиляєшся. Ми вже на порозі. Ще трохи — і мутації стануть агресивними. Люди втратять контроль. Нас чекає хаос!
— Ти нічого не розумієш, — відрубав я. Згадав пружні хутрові Ланині груди, її спокусливі лисячі очі.
— За рік перевертні стануть домінантним видом на планеті! — Олег підвищив голос.
— Відчепись! — гаркнув я. Його погляд потьмянів, і він на крок відступив.
— Якщо ти не знищиш дослідження професора Тіменка, це зробимо ми.
— Ми?
— Я не один, хто вірить у людей, — сказав він і повернувся до виходу.
Я щось кричав йому у слід, але він мене не почув. У вбиральні запанувала тиша, але ненадовго. Пролунав дзвінок, я вмив обличчя, змиваючи холодною водою розмову і пішов до своєї коханої. Слова Олега не знаходили відгук в серці, але чомусь раз за разом я все одно повертався до наших з ним розмов.
— Третій дзвоник, — сказала Лана й потягнула мене до коридору на другий поверх.
Я покірно йшов за своєю красунею по багатовікових, якісно відреставрованих коридорах до балконної ложі. Квитки на цей балет коштували як моя річна зарплатня, і я все намагався зрозуміти, чому професор запросив мене сюди. Але думки розсіювалися під блиском золота й кришталю, що супроводжував нас з усіх боків.
— Звідси чудово видно, — Лана широко відкрила свої лисячі очі і я майже в них потонув.
Єдина сучасна модифікація театру — величезна кришталева люстра в головному залі. Вона випустила мільйони маленьких світлячків, які почали кружляти по залу, повільно облітаючи гостей і ніби направляючи їх на місця. Світлячки виринаючи з люстри переливалися безліччю віддзеркалень, створювали голограму з промороликом балетної трупи, а з динаміків, поступово нарощуючи гучність, заговорив голос:
«Шановні пані та панове!
Триста років тому в цьому залі відбулася перша вистава, яка вписала Київ у пантеон найкультурніших міст Європи. Століття випробувань — війни, епідемії, революції — не знищили цей храм мистецтва. Немов фенікс, театр відроджувався. І сьогодні, у день трьохсотріччя балету в Києві, ми запрошуємо вас на унікальну виставу.
«Казка про перевертня» — це мандрівка крізь епохи, де культура постає живою істотою, що шукає нові обличчя. Ця історія демонструє, як мистецтво перевершує людську природу, проникаючи у найнепередбачуваніші світи, навіть ті, що ховаються за маскою перевертня.
Дякуємо, що ви з нами. Нехай магія мистецтва розкриє вам свою душу!»
На сцені з’явилася група людей у білому й сріблястому. Балерини, одягнені в яскраві обтислі костюми, рухались із такою витонченістю, що їхні тіла здавалися частиною єдиної живої картини. Картини, яку я не міг до кінця збагнути, але яка утримувала мене на межі захоплення й розгубленості. Незвична музика, що супроводжувала їхній танець, додавала цьому дійству магії й водночас незрозумілої тривоги.
Перед заходом я заздалегідь ознайомився з програмою в мережі. Нам показували історію дівчинки, яка втратила батьків і опинилася в дитячому будинку. Спустошена й самотня, вона була готова покінчити з життям. Але несподівано її врятував перевертень, показавши, що навіть у темряві є шлях уперед. Завдяки йому вона почала вчитися і стала найкращою серед усіх. У п’ятнадцять років їй запропонували розпакування генів — престижну нагороду за досягнення.
Проте доля знову випробувала її на міцність. Дорогою до Наукового центру вона стала свідком жахливої сцени: того самого перевертня, який колись врятував її, вбили прямо на її очах. Тому, що він був іншим. Стоячи над його тілом, дівчинка вагалася. Чи має сенс змінювати себе, якщо цей світ ніколи не прийме таких, як він, і, можливо, ніколи не прийме її?
А тоді на сцені розпочалося щось приголомшливе. Один за одним танцюристи почали неймовірні перевтілення у звірів. Перша жінка раптом повністю стала пантерою — її тіло вигнулося, а одяг розірвався, немов звільняючи нову сутність. Вона впала на підлогу, але за мить піднялася, вже як людина-пантера, і, схопивши легку білу тканину, обгорнулася нею, мов античною тогою, продовжуючи танець.
Як тільки її трансформація завершилася, наступний танцюрист почав перетворюватися на вовка. Його рухи були не менш граційними: він підхопив ту саму тканину, обернув її навколо себе, а потім передав наступній балерині. Певно всі танцюристи мали повне розпакування генів. І тому легко проводили ритуал — перевтілюючись у звіроподібну істоту. Вони створювали нескінченну композицію рухів, зав'язану довжелезною тканиною, яка здавалася символом єдності й циклічності.
І все це відбувалося в танці. Рухи перевертнів були дивовижно гармонійними, жодна деталь не втрачала витонченості балету. Звірячі кінцівки додавали нової грації, надаючи пластичності їхньому виступу. Танцюристи рухались плавніше, впевненіше, немов перевтілення розкривало щось первісне, але водночас прекрасне.
Музика супроводжувала кожен момент із такою точністю, що перетворення немов губилися серед могутніх акордів. Усе зливалося в єдиний витончений танок життя — рухи, звуки й сяйво сценічного світла стали ідеальною симфонією.
Захоплені дійством ми зовсім не помітили, як у партері почалася метушня. Я опустив погляд і побачив вовтузіння людей у напівтемряві. Почулися перші крики, гучні нерозбірливі звуки та навіть звірине ричання. Придивившись помітив лише метушливі силуети і якусь жінку, перекошене від жаху обличчя якої вирвав з темряви випадковий промінь світла.
Раптом з партеру до нас вилетіла відірвана людська рука. Кров попала Лані на обличчя, і вона закричала, пронизливо, відчайдушно. Її крик різонув мені вуха, але лише тоді зрозумів, що це не перший голос жаху в залі.
— Заспокойся! — намагався її вгамувати, але Лана вже не чула. Її крик злився з галасом інших.
Світло в залі нарешті ввімкнулося, оголюючи жахливу сцену. Глянувши униз застиг: величезна рептилія із диким ревом шматувала людину. Він рвав її на частини, розкидуючи шматки плоті навсібіч. Найближчі глядачі кинулися тікати, але лише погіршили ситуацію, створивши затори між рядами. Паніка наростала, а я залишався паралізованим, спостерігаючи за цим безумством.
— Він неймовірний! — дивом почув знайомий голос. Поглядом швидко проглянув далеку частину партеру і побачив свого вчителя.
— Професор, — сказав сам собі, повернувся до Лани. — Будь тут. Нікуди не йди, зрозуміла?
Лана забилася в дальній кут балкона і закрила очі руками. Втішати її зараз у мене не було часу. Швидко вибіг з балконної ніші та погнав вниз до партеру.
З залу на першому поверсі вибігали люди, накочуючись своїми тілами один на одного. Здається, я навіть побачив, як один напівлев вкусив сусіда попереду і жбурнув його на кілька метрів вперед над натовпом, так що той врізався у протилежну стіну. З партеру виривалися все нові та нові крики, ревіння, стогін, передсмертні агонії. Чутно було, як розривають нових людей на шматки, і деякі з гостей, що тікали, були вкриті червоним з голови до ніг.
Нарешті прибули законники та пробили собі прохід до зали, я встиг прослизнути за спиною одного з них.
Величезна людиноподібна ящірка, схожа на древнього монстра продовжувала роздирати всіх, до кого могла дотягнути свої монструозні руки. Трансформація була ненормальною, наче вивернули звіра навиворіт. Законники оточили звіра і вже накидали на нього електричну сітку.
— Вдалося! — професор радів, весело вигукуючи.
— Що відбувається? — запитав у нього.
— Ти що, не бачиш, мій хлопчику? Нарешті вдалося! Ми відкрили людям нові фронтири!
— Це ви зробили?
— Це ми зробили, хлопче мій, — він взяв моє обличчя в руки та подивився прямо в очі з гордістю і захватом. — Хотів, щоб ти теж побачив наш перший прорив. Наш експеримент.
— Експеримент… — приречено сказав я і сів.
Ми нарешті розпакували гени земноводних. Це відкриє цілий новий світ для людства. Підводний. Дасть можливість зменшити перенаселення планети, зменшити тиск на поверхневі ресурси й відкриє все океанічне царство.
— Зробили! – щасливо вигукував професор Тіменко, і до нього вибудовувалась черга з людей, які хотіли стати першими жителями підводного світу.
— Вітаю, друже, — Олег підійшов до мене крадькома, і я здригнувся від несподіванки. — Ви добилися свого. Вимирання людства — це тепер питання часу.
— Не вимирання, а еволюція, — відповів я роздратовано.
— Еволюція — коли природа вирішує. А тут вирішили ви. Це гра в Бога, друже. Ти сьогодні став Богом.
Олег вклонився низько з сумною посмішкою, розвернувся і пішов із залу, по ходу запалюючи цигарку.
— Еволюція… — повторював я сам собі.
— …поки що експериментальний зразок, але далі буде. Дельфіни, кити, акули — будь-який вид океанічного світу стане нам доступний, — професор увійшов у роль і щасливо розхвалював своє нове творіння.
— Просто еволюція… Чи не так? — і я подивився на Лану. Вона стояла на балконі та дивилась на мене повністю вже сформованою лисячою мордою. І її рука на моїх очах перетворилася у звірину лапу, потім з’явилися кігті й ікла. Очі зблиснули божевільним вогником. Вона стрибнула прямо з балкона в партер і накинулася у божевільному хижому пориві на найближчу людину, роздираючи її на шматки.
— Гей, у нас тут ще божевільна лисиця, — сказав хтось із законників.
— Еволюція… — повторював я, дивлячись, як мою кохану б’ють струмом через сітку і її колись неймовірно привабливе тіло здригається у потворних конвульсіях.
