Мене випускають раніше на два дні. Це не дивує, бо знаю чому та хто посприяв цьому. Ще до сніданку забираю свої речі, мені віддають мої засоби зв’язку, але увімкну я їх пізніше. Жив рік без великого світу, проживу ще день. Я крокую коридором, що приведе мене до КПП, за яким починається свобода.
Нікадім конвоює мене востаннє. Він не задоволений тим, що мене звільнюють, але мовчить. Я вже знаю, що стоїть за його упередженістю. Після вироку не втримався та спитав. «Бо ти з пуері й цим усе сказано», — огиднішої мотивації навіть важко вигадати. Він ненавидить через те, що я сирота і виріс у пуері. Нонсенс! «Люди без сім’ї по справжньому не здатні розрізнити де зло, а де добро», — аргумент ментально хворої людини. Ще один релікт. Дякую, що на відміну від Дворжака, цей не має стільки влади, щоб значно впливати на суспільство. Фанатики крайніх поглядів завжди призводять до проблем. Мені всього тридцять вісім, а я вже встиг побачити стількох довбнів. Стидаюсь спитати, що ж там далі.
За спиною з тихим шурхотом зачиняються автоматичні двері. Ні на хвилю не затримуюсь біля Центру реабілітації та відбування покарань. Впевнено крокую далі вперед. Сонце ковзає за хмаринку і дує вітерець — прохолодно. Стежка веде провулком до дороги, де виблискує металом крита зупинка громадського перевозу. Центр знаходиться далеко від міста, тож гадаю, перевози проїжджають тут не часто. Я знімаю з шиї короткострокову електронне посвідчення. На ній усі необхідні дані для того, щоб звільнена людина добралась до свого тимчасового житла. Далі вже соціальний асесор допоможе з відновленням необхідного для життя та отриманням нової робочої позиції. Посвідчення працює як дуже примітивний комкон. Те, що треба на перший час.
На його чорному пластику красується герб Державної виконавчої служби. Гарний мерч, але це не той сувенір, яким кортить хизуватись, тож я пхаю його у кишеню штанів. Безглузда насправді дія, бо такий самий герб красується на синій просторовій сумці, що перекинута широким ременем через плече. Стандартний інвентар. Дякую, що хоча б одяг власний.
З провулка виходжу на пішохідну частину і круто повертаю направо. Мені не треба на зупинку, що через дорогу, я йду трохи далі — на парковку. Не поспішаю, насолоджуючись усім спектром нових відчуттів. Мене огортає спокій та щастя. Тут і зараз немає жодних турбот, і це прекрасно. Я у міжчассі: позаду весь той час, проведений в ізоляції, попереду — майбутнє, про яке лише здогадуюсь. Ось ці розмірні кроки — це і є квінтесенція свободи. Лише власна воля несе мене від минулого у майбутнє.
Мої філософські роздуми розмиває гул, що стрімко шириться.
«Мотоцикл», — розпізнаю цей шум.
«Як же давно не чув чогось подібного», — мені дуже цікаво, але не обертаюсь.
Немає сенсу намагатись роздивитись, коли він так далеко. Піднесений настрій підкидає ідею. Хочу насолодитись і цим моментом також.
Мозок за звуком автоматично вираховує час, з яким мотоцикл має пролетіти повз. Тож у потрібну мить підхоплюю та всмоктую ефір навколо себе, активуючи чари. Час застигає. Мотоцикл виринає з-за лівого плеча і дуже повільно хилиться на бік, він завертає. Сповільнення дозволяє мені роздивитись звіра у деталях. Це дукаті Дівел-ікс 500 підсиленої модифікації, п’ятисотого року випуску. Ювілейна лімітована модель. Чорний онікс з багряними вставками. Дуже потужна штука, хоча собі таку не обрав би. Комбіновані мотори цієї моделі дуже накладні в обслуговуванні.
Чорно-червона махина круто входить у поворот і у сповільненому плині перерізає мені дорогу. Він залітає у заїзд, що веде на ту ж парковку, куди прямую я. Водій явно шибайголова — робити такий маневр, коли на тротуарі людина, необачно. Завбачливо відступаю і відпускаю час. Однак мотоцикл не веде себе так, як я припускаю. Замість того, щоб стрімко майнути далі, чорно-червона громадина кричить гальмами, підстрибує задом та спиняється переді мною. Блокує мені шлях.
«Дідько, зарано скинув чари»
Роблю ще крок, збільшую відстань від несподіваної перепони. Усім тілом підхоплюю вал ефіру та знов запускаю під шкіру. Захисний екран шолома приховує обличчя. Я не знаю, чого очікувати, тому готовий навіть до бою. Не те щоб цей світ став небезпечним місцем, поки я сидів, просто я та мої обставини життя вже геть інші.
Лихий їздець скидає руку і відключає захист. Скуйовджений шатен дивиться на мене красивими сірими очима.
— Юрай? — мої брови стрибають на лоб.
Стрункий хлопчина у чорній мотоциклетній куртці так разюче відрізняється від того неоковирного зализаного зануди, яким він весь час прикидається. Я відпускаю ефір та роблю крок до нього. Він же гасить дукаті та злізає.
— Йой, насилу встиг.
Мій адвокат ще сильніше розтріпує зачіску. Помітно, що волосся вогке на кінчиках. Стрибнув на мот прямо з душу? Ймовірно, бо вдягнений він явно у домашні штани.
— Мені Віка скинула повідомлення, що сьогодні змінили рішення про твоє звільнення, що тебе вже відпускають. Взагалі не допетрав, як так.
«Бо вони не хотіли, щоб тут були репортери чи інші зустрічаючі», — знаю відповідь, але кажу інше:
— Це доля! — усміхаюсь. — Це щоб я міг побачити тебе у людському прикиді та помилуватись цим прекрасним Дукаті.
Він зиркає на свій мотоцикл та тушується. Видно, що не знає, як краще розпочати розмову. Я чимдуж намагаюсь не дивитись у бік парковки, де на мене вже чекають троє і здоровенний кудлатий чи то пес, чи то лев.
— Можу якось дати поганяти.
— Не відмовлюсь.
— То ти куди зараз, тебе підвезти? — нервує та обережно добирає слова.
«Це через вирок!», — осяює мене раптовий здогад. Все ж він гарна людина.
— Не переймайся, все у нормі, — махаю рукою та додаю відповідь і на не вимовлені слова: — Це не твоя провина. Ти не мусиш піклуватись про мене лише тому, що не вийшло відстояти мої егоїстичні інтереси.
— Егоїстичні інтереси? Ти ризикнув усім заради правди, відкинувши всі меркантильні інтереси. Ти міг піти на угоду, але обрав гідність! — він нарешті дивиться мені прямо у вічі та пхає руки у кишені. — Розумієш, моя робота не просто відмазати від покарання. Я ж наче маю захищати цю саму гідність, — його погляд ковзає в сторону, — І я не впорався.
— Так гідність же збережено, ну!
— Але ти втратив шанс відновити персону та кар’єру. Вони не лише зробили тебе негромадянином, вони забрали твою ліцензію. Я програв. Пілотування — твоя мрія, сам же казав.
— Так, я втратив цей шлях, але це зовсім не означає, що я втратив гідність. Моя гідність зі мною, ну. А ще я повен сил і мотивації рухатись далі.
Я усміхаюсь, розводжу руки в сторони, демонструючи себе. Тепер у нього здивовано підіймаються брови, я ж продовжую:
— Слухай, насамперед суд, то про справедливість. Я порушив закон і понесу покарання.
Юрай емоційно скидає відкриті долоні та сповненим праведного гніву голосом, продовжує жалітись на несправедливість:
— Але ж не такою ціною! За якесь там порушення конфіденційності так не карають!
Він цикає і знову пхає руки у кишені. Легка тканина не приховує злісно стиснуті кулаки. Я розумію, що ця розмова може затягнутись. Треба швидше розставити крапки над ї.
— Ти, як і я раніше, зациклився на хибній дилемі. Чомусь думаєш, що було лише два шляхи: ниций та жертовний, — я підходжу до нього та заспокійливо торкаюсь його плеча. — Ти продовжуєш міркувати крайнощами. Намагаєшся відокремити фігуру від тіні, або ж змінити ракурс чи переробити її, але є інший шлях.
— Не розумію, — брови Юрая сходяться до перенісся.
— Є варіант, що лежить на межі світла і тіні.
— І що ж це? — він явно і далі не розуміє, але вирішує покірно слідувати за моєю думкою.
— Відплата.
Тепер і я пхаю руки у кишені та з-під брів зиркаю у бік людей, що чекають на парковці. Здоровань у чорному однострою стоїть, склавши руки на грудях. Він спокійно дивиться на нас. Поряд низенький темношкірий чоловік, він дивиться, як третій присів і мацкає за гриву кудлату тварюку.
Юрай прослідковує мій погляд. Він бачить трійку державників, що не просто вийшли погуляти, вони тут точно заради мене. Оцінює все довгим поглядом, повертається та розфокусовано дивиться на мої чоботи.
— Ти що, мав якусь угоду з державниками?
— Впевнений, що хочеш про це знати?
Я фізично чую, як клацає його мозок, що співставляє нову інформацію з уже відомими раніше фактами.
— Думаєш, вони допоможуть тобі скасувати рішення про заборону пілотування? — неочікуване питання збиває мене з пантелику.
— Про це мова не йшла, тож навряд.
Він цикає та повертається на свій мотоцикл, але не поспішає заводити його.
— Тобто після усієї тієї патетики ти обираєш банальну помсту? — нарешті видає більш-менш правдиву версію.
Для покидьків із ГНІВу я — гідний прибічник їхніх ідей, чим і скористаються державники. Їм потрібен свій у рядах Спілки, а я своєю чергою скористаюсь ними та притягну до відповідальності усіх винних у смерті Якова.
— Ти ж адвокат, — вираз мого обличчя сповнений сарказму. — Ти ж знаєш, що слова мають значення. Не «помста», а «відплата»!
— Ті ж яйця лиш у профіль! — він вдає, що не зрозумів про що я.
— Е-е, нє! Помста це емоційна дія задля задоволення его: сатисфакція заради сатисфакції. А я кажу про відплату. Це коли кожен отримує те, на що заслуговує. Усі знають, що непокаране зло повертається. От я і стану відплатою для негідників, які так легко приносять у жертву життя.
Юрай застібає куртку під горло, перевіряє налаштування комконтролерів, його погляд замріяний. Пригадую, як він у такі моменти зазвичай виводить хаотичні кола пальцем на стільниці. Зараз він нервово шарпає чорні мотоциклетні перчатки.
— Слухай, Клавдію, як особистість ти мені дуже до вподоби і я б...
— Можна просто Лава.
— А? Ага, добре. Лаво, я б хотів мати такого друга, як ти. Як гадаєш, таке можливо?
Він теж імпонує мені, але он там чекають державники й не проста подвійна гра.
— Юраю, з друзями треба дружити, а не просто мати їх. Я б залюбки, однак не впевнений, що матиму на таке сили. Може краще «добрі знайомі»?
— Добрі знайомі? — він коситься у бік трійки людей у темному зручному одязі. — Розумію. Що ж, коли пригоди з… відплатою завершаться, знай, що у нудному буденному світі у тебе є бодай один добрий знайомий, — він кладе руки на кермо та посміхається мені. — І він не проти стати тобі другом.
Нарешті заводить мотоцикла та на прощання протягує долоню до мене:
— Бережи себе!
Я тисну йому руку
— Так, і ти бережися!
Юрай активує захист, який шоломом накриває голову. Він віртуозно у цьому вузенькому проїзді розвертає свого чималенького залізного звіра та поволі рушає геть. Я ж продовжую свій розмірну путь і не обертаюсь. У міру наближення помічаю, що третій молодий хлопчина насправді дівчина, а по синхронній аурі розумію, що вона мойе. Кудлатий звір — дійсно білий лев. І на рукавах трійки шеврони ССО Відділу контролю рубежів. Як тільки потисну їм руки, я стану одним з них — спецпризначенцем.
— Вітаю на волі, Клавдію, — басисто мовить до мене здоровань та простягає руку.
— Дякую, пане Савичу, — усміхнений я впевнено стискаю простягнуту мені руку та розпочинаю свій новий шлях.
