- - - - - Глосарій - - - - -
Інсе — видова назва одного з підвидів раси(цивілізації) мойе. Видова здатність: фізіологічне перетворення власного тіла та контроль внутрішнього та навколишнього плину часу (магія метаморфози). Сильні витривалі гуманоїди, максимальний вік життя може сягати п'ятисот років. Часто пропагують культ досконалості біологічної форми, не мають тривалих соціальних стосунків, одинаки та відлюдники. Вважаються видом, що вимирає.
Пуеріпансіонат (скор. пуері) — соціальний заклад для виховання дітей віком від 8 до 20 років. Проживання великою комуною з вихователями. Заклад виховує усіх дітей, не тільки сиріт. Сиротинець для дітей віком до 8 років називається «колиска»
- - - - - - - - - - - - - - - - -
Двері за моєю спиною ледь чутно зачинились. Повільно підійшов та сів на застелену койку. Хотілось плакати, але сліз не було.
— Ось і все, — ледь розчув власний шепіт.
Показово спокійно зайняв горизонтальне положення та заплющив очі. «Якова сьогодні поховали» — ця лаконічна фраза басом гриміла та відлунювалась у голові. Слідчий так буденно бовкнув це. Відтоді мій дух у неспокої. Він у космосі ж розбився, що там можна було ховати? Невже організували фальшиві похорони?
Космічний болід мав налаштування під мої здатності. Очевидно, що у Якова не було шансів. Він летів зашвидко та заблизько до астероїда, ховався від патрулів. Раптове зіткнення зі слайсом води спричинило втрату контролю. Звісно, та клята заморожена брила не могла пошкодити судно, але запустила ланцюжок катастрофи. Яків не впорався і поцуплений ним болід інерційно понісся прямо на астероїд. Кінетичний імпакт сам собою мав би спричинити вибух, а ще паливо, а гравітаційний двигун. Ото, мабуть, було видовище. Після такого навряд би вціліла бодай якась органіка. Невже вони зішкребли залишки з каменюки, запхали у коробочку і поховали, серйозно?
Я повільно розплющив очі та втупився у сіру стелю.
— Жив яскраво і помер, як зірка.
Звук розлетівся тишею. Марно вимовив уголос. Сказане пробило мій гранітний захист і я, нарешті, дозволив собі заплакати. Сльози потічками текли з очей по скронях, зволожуючи подушку одразу у двох місцях. Я мав би у мить зупинити це марнотратство рідини, однак не став. Скільки днів пройшло від його смерті? Іноді здавалось, що вічність, а іноді, що це сталося лише вчора. Годі було жалітися на такі викривлення у сприйнятті часу, сам винен. Кожен раз, як мене накривали емоції, входив в анабіоз чи користавсь індивідуальним форсуванням часу. Та де там, я був настільки необачним, що дозволяв комбінувати ці техніки.
«Дід надавав би тумаків за таке...» — смикнувшись, швидко затис долонями очі.
— ... ЯКБИ ВІН БУВ ЖИВИМ! — розмазуючи сльози заволав я у стелю.
Дихання збилось в істеричне хекання. Мене трусило, біль вивільнявся не лише через очі. Ніс, вуха, усе обличчя опухло. Завалившись на бік та підсунувши коліна до грудей, повністю відпустив контроль. Підвивав та шморгав носом, ричав та несамовито голосив. Я не просто плакав, а намагався вивернути, вихаркнути з себе ту частинку духу, що пульсувала нестерпним пекельним болем. Треба було так зробити вже давно і не намагатись уникати емоцій чарами. Саме так дід і порадив би... якби він був живим.
Здавалося, що вже достатньо побачив смерті близьких, однак кожен раз боліло люто та бездонно. З кожною втратою ставало тільки гірше. Батька я не пам'ятав, занадто малим був тоді, але чітко пригадую той біль, коли повідомили, що він загинув. Пам'ятаю наскільки довго те гидке почуття не відпускало мене. Смерть діда шокувала відчутніше. Боліло довше. Навіть вже живучи у пуеріпансіонаті, я ховався та тихо пускав сльозу. Так, з часом таке траплялось все рідше.
«Цікаво, як довго болітиме цього разу?» — неочікувана думка примусила трохи заспокоїтись та спробувати пригадати як то було.
Подолом футболки витер мокре обличчя. Сів на ліжку, схрестив ноги та сперся спиною на стіну. Сльози не спинились, але мене вже не теліпало. Я заплющив очі й поринув у спогади.
Дід помер зимою, коли мені було шістнадцять. Весною мене вже поселили в пуеріпансіонат на Плаці. Перевезли з моєї рідної планети на Плац аргументуючи тим, що, ймовірно, мати захоче мене відвідувати. Мати? Мене? Такі смішні. Так, наче ніхто не знає, що інсе не створюють родин. Та жінка керувалась лиш інстинктом розмноження, а як вгамувалися гормони, просто скинула мене на батька.
Але вони мали рацію, одненький раз мати все ж таки була навістила мене. Пригадую, що це було за рік опісля дідової смерті. Жінка знайшла мене у моїй кімнаті, коли я, впечатавши лоба у стільницю свого навчального столу, зроняв сльозинки долу та рефлексував стосовно власних відчуттів. «Арребо завжди були непристойно емоційними та надміру сентиментальними. Ти син свого батька», — холодно видала вона замість привітання. Мати приходила віддати речі, які була розцінила вартими збереження після ліквідації нашого з дідом барлогу.
Схлипнувши востаннє, я поволі встав з койки та підійшов до столу. Дістав з шухляди дві різнорозмірні товсті книги. Фізичні паперові носії писаних від руки текстів нині були реліктами минулого. Проте ці книги не були старими. Дід писав їх останні пару років свого життя. Його гарування здавалось мені марним. Простіше було скористатись штучним асистентом та зробити одразу електронний запис. Тоді я не розумів цього, думав, що старий дивак викабелюється, шкрябаючи нікому непотрібні мемуари. Дід же жартома називав їх ґримуарами.
Лише згодом дізнався, що то були підручники з метаморфози, написані для мене. Інсе передають свої магічні знання індивідуально, займаючись з нащадком особисто. Знання із вуст у вуста, так би мовити. Старий Арребо відчував свою смерть, тож і пішов проти традиції, залишивши матеріали, які могли стати широкодоступними.
Я отримав їх рівно через рік після його смерті. У день, коли я плакав востаннє.
— Отже рік?
Сиплим від плачу голосом підсумував я. Сів за стіл, впер ліктя у стільницю та став швиденько ганяти тонкі сторінки. Дрібненький гострокутний текст миготів, створюючи візуальний білий шум — це заспокоювало. Раптом з-поміж сторінок вилетів шмат паперу та майнув подалі. Довелося піднятись і підійти, щоб підібрати. Це був дитячий малюнок. Три досить непогано промальованих людини: два хлопчики та дівчина трималися за руки. Яків і його молодші брат та сестра. Малюнок, який Яків отримав перед тим, як їх розлучили.
«Як це тут опинилося?» — спантеличений я стояв і ніжно тер пальцями зашарпаний папірець. Всі речі Якова наче ж мали забрати до маєтку його діда.
Я підняв та приклав малюнок до спухлих очей. Вдихнув аромат, і спогади завертілись у свідомості. Саме тоді я і побачив Якова вперше.
Були години дозвілля. Сиріт спонукали до активностей та спілкування, а я терпіти не міг того. Сиднем сидів та вивчав дідів ґримуар. Однак того разу мене таки примусили вийти в люди. Аби безцільно не вештатись містом я був забився під старий квітучий чагарник, що ріс у парку навпроти воріт до пуері. Їх привезла темно-синя шикарна автівка. Зі свого сховку я чітко бачив, як людина-водій діставав багаж, а молодші близнюки довго обнімали брата. Наостанок малий сунув папірець з малюнком у руку старшому.
Машина поїхала, а Яків стояв і дивився їм у слід. На обличчі не було суму, а блакить його очей випромінювала любов та вдячність. Тоді я вперше побачив, що прощання із лю́бими може виглядати не як трагедія. Рудий, стрижений під їжака, неоковирний хлопчина світився впевненістю, силою та любов'ю. Готовий прийняти усе, що готувала доля. Принаймні я тоді був сприйняв то так.
Спогади про малого Якова знову роз'ятрили почуття, які тільки-но вщухли. Однак, окрім болю, з'явилось обурення. Я більше не хотів ридати, а хотів стояти так, як він тоді. Тримати спину рівно і впевнено дивитись у майбутнє — ось чого я хотів. Але я — не він, і тягар втрати сутулив мої плечі та туманив розум.
«Бовдуре, його малі не померли. Не порівнюй! Яків мертвий і ти ніколи більше його не побачиш!» — огидна думка хробаком взялась роз'їдати тільки-но сформований стрижень.
Отрута жалю до себе почала висмоктувати сили. Я по-звірячому вишкірився і стис зуби, мене вернуло від огидного слабака, яким я зараз був.
Розшматувати малюнок завадив сигнал електронного замку дверей:
— Тимчасово затриманий Клавдію Арребо, займи позицію у контрольованій зоні. Тобі вечеря, — прохрипів гучномовець.
Зелений прямокутник на підлозі окреслював, де саме я мав стати, щоб спрацював замок. До звинувачених у заподіянні смерті без додаткового контролю ніхто не заходив. Така процедура.
Я став куди треба. Обрис прямокутника легенько загорівся і після коротенького звукового підтвердження двері прочинились. У камеру зайшов працівник. Він ніс прямокутний кейс із моєю вечерею. Почав пхати його у вільну шухляду шафи, що стояла зліва від дверей, та обернувся до мене:
— Їдло в тебе сьогодні святкове, — прогугнявив він зверхньо. — Тортик, подаруночки від сім’ї, ну! — з гучним клацанням кейс нарешті заліз у нішу. — Аа-а, ти ж не маєш сім’ї, пардоньтє, забув.
Він витягав неторкнутий обідній бокс та хіхікав. Ймовірно вважав себе дотепником. Я мовчки дивився, як він виконував свою роботу. Низенький плішивий працівник натужно пхав кейс у вантажного дрона, що повільно наблизився до нього. Сьогодні чергував Нікадім. Він зневажав мене відкрито і не пропускав можливості принизити. Ніколи не розумів, чого це він так зі мною.
— Чьо це ото-ти не валяєшся без свідомості у своїй магічній комі? — кейс не хотів залізати й у дрона, тому Нікадім дратувався та різко смикав. — Типу, дійсно чекаєш на свій святковий тортик та презентики?
— З якої це раптом нагоди? — поглянув я на нього.
— Чьо!? Зовсім поплавлений? — здивувався він щиро. — Сьогодні ж шістнадцяте серпня, ну!
Дрон нарешті поглинув кейс, та рушив геть. Нікадім же не поспішав іти за ним. Схрестивши руки на грудях, мовчки розглядав мене та кімнату. Його погляд зачепився за книги на столі. Не відводячи погляду від них, продовжив спроби покепкувати:
— Однако, раз тобі ця нагода не тойво, то відсвяткуй закінчення слідства, ну, — криво посміхнувся він, намагаючись вгледіти написи на обкладинках. — Далі, тебе, вбивцю, суд ізолює від нормальних людей. — Нікадім кивнув у бік столу, — Гляжу, ти вже книжульки збираєш. Правильно, тама, де тебе закриють, вони знадобляться. Пожиттєва ізоляція без громадянства та повне забуття. Хоча, про шо це я, тебе вже й так забули. Нікчемний сирітко!
Він нарешті відвернувся від книг і наштовхнувся на мій, я сподівався, лютий погляд. Нахаба смикнувся. Попри вдавану самовпевненість, голос таки злетів на високу ноту:
— Ніяких святкувань усіляким вбивцям не має бути! — скинув він голову, як півник. — Хоча тобі і не буде, ну! Нема там ніякого торта чи подарунків, нікому ти не всрався.
Він нарочито розвернувся та рушив геть. Вже за дверима спробував добити:
— Раз і це для тебе не нагода, то відсвяткуй панахиду за своїм парубочком, от. Чув шо його, всьо, зарили! — вишкірився він до мене і продовжив: — З днем народження, Клавдію Арр-ребо!
Він лупонув долонею по замку дверей, і ті з шелестом зачинились.
Прямокутник під ногами згас. Я ще раз глянув на малюнок.
— Отже, рік.
Яків загинув на мій день народження, рік тому. Яка огидна циклічність. Ніколи не любив цей день. Я кинув малюнок поверх книжок та рушив до своєї вечері. Робітник закладу тимчасового тримання збрехав, окрім стандартної вечері у боксі був маленький пляцок і рукописна записка: «З днем народження!», підпис: «Юрай Ван де'Неґі».
Стаття друга: тиждень
- - - - - Глосарій - - - - -
Апараті — так з часом назвали людську расу. Апараті не здатні маніпулювати ефіром, а послуговуються різними технологічними засобами (апаратами).
Мойе — раса гуманоїдів, що генетично здатна маніпулювати ефіром (чаклувати). Має сім підвидів (народів), є частиною нової цивілізації тума́.
Тума́ — назва метисів двох рас, мойе та апараті. Нова цивілізація, яка заснувала державу Вісь Тума́. Усі громадяни Вісь Тума́ рівні незалежно від генетичного походження. Як і мойе, здатні маніпулювати ефіром (якщо пощастить).
Клєштан — невелика планета. Вирізняється стабільно теплим кліматом і великою кількістю рекреацій та курортів.
Комкомунікатор (скор. комкон) — загальна назва індивідуальних пристроїв комунікації. Складаються з різних апаратних блоків. Зазвичай використовуються у вигляді аксесуарів.
Комінтерфейс (також екран) — апаратний засіб для передачі аудіо-відео- інформації. Проєктує зображення перед очима користувача чи на спеціальні поверхні.
- - - - - - - - - - - - - - - - -
Не дуже зрозуміло, на що сподівався брехливий Нікадім стверджуючи, що ніяких поздоровлень не було. Ймовірно гадав, що я не їстиму вечерю. Дійсно, бувало, що я відмовлявся від їжі, але все ж?!
«Недолугий йолоп», — виніс остаточну оцінку цьому типу та змінив стійку. Після вранішнього марафету заходився розминати задубіле тіло. Впираючись руками у підлогу, прогнувся та потягнув підборіддя до стелі. Вчорашній «святковий» пляцок став приводом і символом закінчення трауру. Досить скиглити.
Попри супротив та ниття м’язів, я ізнов змінював позиції зі статичних у динамічні. Я — інсе і я пристосовую будь-що собі на користь! Вчора перед сном уявив, що вбогий пляцок від адвоката був моїм болем, тугою і провиною. Цільним шматком запхав то всьо до рота, розжував і ковтнув. Більше не відчужуватиму це, тепер це частина мене, я її засвою. Перетравлю та примушу пригодитися!
Вчорашня записка так і лежала поверх малюнка малих близнюків. Ці два скупі рядочки змінили мене, головне не забути подякувати. Плавно нахилився і поволі всівся у позу для медитації. Прийшов час свідомо зайнятись своїм майбутнім. Те, що у мене нікого не було, не означало, що я не гідний життя. Я припустив, що Юрай Ван де'Неґі чхав на мене і на мою соціальну персону, але не на власну кар'єру. Якщо повірити пліткам слідчих, я був його першою самостійною справою.
Гучномовець сповістив про прихід адвоката навіть раніше, ніж я сподівався. Довелось перервати підтягування. Пустив край довгого вікна, яке смужкою прорізало стіну попід стелею, і швидко зайняв потрібну позицію на зеленому прямокутнику. Система впустила Юрая в камеру. Він поспіхом вмостився на стілець та віддав голосову команду «вільно». Адвокат відкинувся на спинку, розслаблено витягнув ноги.
— Радий бачити тебе притомним, — оцінив він мене і додав спантеличено: — тимчасово затриманий Клавдію Арребо, це що піт? Ти тренувався?
— Ага, — я підійшов до рукомийника освіжитися. — Дякую за тортик, пане адвокате, він був дуже корисним. Прям зачарованим.
Усміхаючись, я всівся на ліжко навпроти нього. Ідеальні брови Юрая надовго затримались над верхньою дужкою непрезентабельних окулярів. Ймовірно він був моїм однолітком. Такий же високий, проте не настільки кряжистий, як я. Привабливий та навіть витончений, хоча чимдуж прагнув приховати це.
Усе в його стилі було огидним: волосся прилизане у старечу зачіску, грубі окуляри, одяг нарочито зім'ятий та не по-розміру. При чому верх завеликий, а штані куці та, явно, вузькі у стегнах. Недолугий пошарпаний кейс ядуче-бридкого кольору доповнював образ, як родзинка у запліснявілій булочці. Він наче прагнув здатися непримітним та безпечним. Однак деталі видавали штучність образу: елегантна хода, шикарне взуття, дуже якісний браслет комкомунікатора, який він марно ховав під пожмаканим рукавом кофти. Яка б не була причина такого маскування, схоже це щось особисте і зі мною не пов'язано. Тож, байдуже!
— Аби ж я знав, що дешевий полуничний пляцок з їдальні офісу колегії адвокатів має такі чари, давно б вже згодував його тобі.
Він підсунув ноги, подавшися вперед, оперся ліктями на широко розставлені коліна. Склав долоні човником.
— Невже це спрацювало? — пильно глянув на мене поверх дужки окулярів. — Невже у нас нарешті почнуться конструктивні бесіди?
— Так, пане адвокате, — я скопіював його позу та нарочито спокійно зазирнув у його красиві сірі очі. — Час братися за розум.
Ми обидва були чималенького зросту, тож у тісному просторі камери, наші обличчя зустрілися майже впритул. Я мав гарну нагоду побачити віддзеркалення думок в його очах. Юрая спантеличували зміни, що відбулися лише за ніч.
— Ха! Неймовірно, ми таки зможемо оговорити лінію твого захисту? Ну нарешті!
Судячи з усього, така дистанція його не бентежила, він ані на міліметр не зсунувся та, усміхаючись, продовжив:
— Радий, що не доведеться лише вести тебе. Порожню оболонку складно захищати, а так зможемо протягнути потрібний нам наратив. Люди, яким байдуже на своє майбутнє, зазвичай отримують по-максимуму.
— Мене тішить, що у вас такий багатий особистий досвід, пане адвокате, — я продовжив спостерігати за сірими очима.
І я влучив. Він відсахнувся та всівся в офіційну, більш стриману, позу. Лише на мить помітив я зміну емоцій, але пан Ван де'Неґі блискавично опанував себе.
— Ну-у, от і добренько. Обговорімо підготовче засідання. Вже за тиждень маємо бути у суді, — він швидко торкнувся дужки окулярів і активував комінтерфейс. — Оскільки маємо сенсаційне звинувачення у вбивстві, то зацікавленість громадськості мчить що той шатл до Клєштану, — адвокат погрозив пальцем у повітрі. — Тим паче смерть такого таланту, як нащадок роду Дворжак. Ваші портрети на перших шпальтах.
Не змінюючи пози, я завмер і перетворився на слух.
— Досудовим врегулюванням тут і не пахне, тож обговорюватимуться всі деталі та звинувачення. Будь готовим до всього.
— Не проблема, мені не звикати до запитань. Просто повторю усе, що сказав слідчим.
— Тебе не питатимуть. Я та прокурор вводитимемо суддю у курс справи. Надамо попередні оцінки, позиції та вимоги. Ти ж мусиш бути присутнім і виглядати пристойно, — він покосився на мене через мерехтливе скло окуляр. — Десь як сьогодні. Не перестарайся зі своїм відновленням.
— Не посплю ніч перед засіданням, так підійде?
Він угукнув та продовжив:
— Скоріше за все, прокурори будуть стверджувати, що ти несеш повну відповідальність. Будуть наполягати на ізоляції та довічному позбавленні громадянства. Я ж бу...
— В сенсі повна відповідальність за смерть? — перебив я. — Він самостійно вкрав мій болід. Я винний лише у тому, що розпатякав коди доступу.
— О-о, Ні! Проводитимемо лінію, що не ти розпатякав. Це він вивідав їх у тебе. Яків одурив коханця, щоб заволодіти болідом. — Юрай зробив паузу та знов задер вказівного пальця. — Повір, слова мають значення!
Мій адвокат посміхнувся і продовжив награно цинічним тоном:
— Скориставшись твоїм коханням і довірою, він збирався реалізувати власні задуми та цілі Спілки ГНІВ. Як результат — смерть. Громадськості має сподобатись: історія кохання сироти зраджене злодієм радикалом. Це підвищить наші шанси. Однак проку...
— Стоп, я не про це! Якими це такими аргументами володіють прокурори, щоб перекласти на мене прямо всю відповідальність?
Юрай відкрив рота, щоб відповісти, але передумав. Підняв палець і знову передумав. Зробивши глибокий видих, він потираючи стільницю, все ж продовжив:
— Прокурори обґрунтовуватимуть звинувачення на записах чорного ящика. Болід не просто по прямій врізався в астероїд. Згідно з показниками, Яків намагався змінити траєкторію корабля чарами.
— Вони знайшли чорний ящик?
— Так, це одна з причин, чому слідчі дії так надовго затягнулися. Шукали чорний ящик, відновлювали дані з нього. Пропускали через симулятори й робили експертизи.
— Одна з причин?
— Інша причина, — Юрай поправив окуляри. — На слідство сильно впливав пан Дворжак. Він змусив зібрати покази геть усіх, з ким ти бодай раз у житті перетинався.
— Карел Дворжак!? Цей смердючий деспотичний тип? Та йому ж байдуже на Якова!
— Але не на власну репутацію. Обставини смерті онука важливі, вони можуть вплинути на громадську думку, популярність та його вплив загалом.
— Потвора! — прогарчав я та схопився на ноги. — Він скинув свого онука у пуері, а як з'ясувалось, що той має хист до магії, одразу прибіг і назвав рідненьким. Сволота лицемірна!
— Ну-ну! Заспокойся, — Юрай відсахнувся від мене. — Ось такої твоєї реакції ми й мусимо уникнути. У суді не місце неконтрольованим емоціям.
Я сів і заспокоївся.
— Тобто корабель не розлетівся на атоми? Були рештки, які можна було поховати?
— Так, — Юрай потупив погляд та провів долонею по стільниці. — Тіло Якова було цілим. Він загинув не від вибуху. Скориставшись телепортом, покинув судно. Його вбило те, що він рятував болід, а не себе.
Юрай обережно поглянув на мене. Попри шок я тримав спокій, принаймні зовні. Я ж заборонив собі впадати в емоційні пастки. Тільки не знову.
— Нам конче потрібно обговорити всі нюанси, що можуть відкритись на слуханні.
Адвокат розпочав довгу нотацію про досудове засідання. Про те, як визначатимуть дати початку суду, склад суддів та інші загальні аспекти справи. Я намагався слухати уважно, але муляла думка про вчорашній похорон, про те, що то була не профанація. Мені одночасно і боліло, і тішило, що існує могила, яку можна відвідати та попрощатись.
З моменту арешту я тікав від болю та думок у забуття, бездумно викреслював зі свідомості тиждень за тижнем. Настільки уникав реальності, що й не поцікавився подробицями смерті Якова. Хоча, якщо у справу активно втручався голова роду Дворжак, то ймовірно мені нічого б і не сказали.
Дід Якова був фанатично зациклений на власному авторитеті. Того мерзотника ніколи не цікавило нічого, окрім власного «правильного» погляду на життя. До всього ж, він був одним з тих одержимих чистотою крові реліктів минулого. Карел Дворжак не визнавав, що тума́ обдаровані так само як і мойе. У нашому схибленому на корисності становому суспільстві, таланти та здатності відігравали критичну роль, тож «простаків» Карел вважав не гідними громадянства унтерменшами. Як наслідок такої нетерпимості, мама Якова, втекла й одружилася з «бездарним» апараті. Після їхньої трагічної загибелі дід спочатку прийняв онуків, але швидко передумав. Яків і молодші близнюки не тільки були напівкровні, а й гонорові. Вони не корились абсолютній владі авторитарного дідугана, якого ледь знали, тож він і відправив Якова у пуері, а близнюків у колиску.
— Що ж, сподіваюсь сьогодні була не разова акція твого просвітлення і за тиждень ти будеш такий само притомний та вмотивований, — сказав мій адвокат, перш ніж вийти з камери.
Я лежав та уявляв, як за тиждень зустрінусь з Карелом Дворжаком. Мимоволі пам’ять повернула мене до моменту, коли я вперше почув це ім'я: за тиждень до тестування Якова на здатності.
У пуері, завдяки моїй похмурості, я був жив один, а от компанійський Яків, навпаки, був мав ще двох сусідів. Він був балакучий, непосидючий та енергійний. А ще часто втрапляв у неприємності. Так сталося, що вже через тиждень після заселення, він увірвався до мене усміхнений і з проханням сховатися від розлючених вихователів. Я б ніколи не погодивсь, аби не його нахабний шантаж. Яків був бачив, як я практикувався по дідових записах і розтинав скорпіона. Лише натяку на те, що то я вбив його, було б достатньо, щоб мене додатково пильнували. Кожне життя священне — вбивство навіть тварин недопустиме.
Відтоді він частенько використовував мене не лише як прихисток чи відпочинок, а й іноді як розвагу. Шумний та невгамовний, Яків захопив мій простір.
Якось він прийшов із серйозним лицем і несподівано спитав: «розкажи, як приховати здатності?» Заявив, що знає про мене правду. «Ти обійшов тест Кеппера, ти прикидаєшся нездарою». «Так у мене і немає здатностей», — спробував я відбрехатись. «Розповідай комусь іншому, — без натяків на жарти заперечив він. — Я ж твій друг, мене так просто не обдуриш».
Тоді Яків був вперше назвав мене другом. Я не знав, від чого серце калатало сильніше: від щастя, що він вважав мене другом, чи від страху, що той знав мій секрет. А ще тоді він вперше розповів щось значуще про себе, про те, що бентежить, чого боїться. То була щира, сердешна розмова, а не те звичне стрекотання, яким він відгороджувався від оточення. Ми тоді довго теревенили про того Карела. Яків не хотів відкривати свої справжні таланти, аби не повертатись у дідів дім. Я зголосився допомогти, навіть попри те, що часу лишалось обмаль.
За тиждень він був підійшов, обійняв і прошепотів: «спрацювало, дякую».
Стаття третя: місяць
- - - - - Глосарій - - - - -
Ефірне збурення — видимі зміни плину ефіру, що виникають як результат чарування чи роботи ММ-блоків. Результатом ефірних збурень є релікти (ділянки ефіру з порушеним балансом, або розірваними системними зв'язками).
Завіса — просторово-часовий бар'єр, що огортає дану зіркову систему та ізолює від решти всесвіту. Виник під час війни між цивілізаціями мойе та апараті у результаті вибуху планети Ґрорштан (так званий Катаклізм)
Привілейований громадянин (скор. Привілей) — назва однієї з верств населення. Вісь Тума́ має становий соціальний устрій, що поділяється на верстви: 1- громадяни; 2- привілейовані громадяни; 3- негромадянин; 4- персони поза статусом громадянин. Перехід від менш престижної до більш престижної верстви відбувається шляхом накопичення очок соціальної корисності. Понизити у статусі може лише суд.
Цервіде — видова назва одного з підвидів раси мойе. Видова здатність(магія землі) — маніпуляція гравітацією та масою твердих, або однорідних об'єктів; маніпуляція простором — переміщення себе та інші об'єкти в просторі; створення захисних бар'єрів та щитів. Зверхні, зарозумілі. Візуальною видовою ознакою є роги різних форм та розмірів.
- - - - - - - - - - - - - - - - -
Я не помилився, пан Дворжак був тут. Жовч погляду його блакитних очей мусила б нищити мене, але я підготувався. Порушив обіцянку: попоїв, гарно виспався та почував себе дужим і морально зібраним. Хоча зовнішньо цього й не було видно. Зім'ятий одяг, сутулі плечі, мімікрія лиця. Грамулька ефіру і швидка трансформація додала темні кола під очима і впалі щоки. Непомітне перетворення, що не залишило реліктів чи ефірних збурень. Мусив дотриматися плану, придуманого моїм адвокатом.
У залу, де мало пройти підготовче засідання, люду набилось аж по саму гальорку. Переважно репортерів. Тобто, моя справа таки мала суспільний резонанс. Я сидів попід стіною боком до трибуни суддів, переді мною на невеличкому столі лежав блокнот та стилус для нотаток. Вбивцям заборонено користуватись особистими електронними пристроями. Комкон та маніпулятори в мене конфіскували першого ж дня. Навколо мого «трону» на підлозі ледь світилось захисне силове коло. Відгородились, як від нечисті. Навпроти стіл, на який свої планшети розкладали мій адвокат та його помічниця. За ними по прямій місце прокурорів, позаду яких у рядах глядачів і сидів гнівний і величний пан Дворжак. Я уникав дивитися в його бік.
Судді зайшли у залу, представились і сіли. Секретар зачитав хто, що, навіщо та інші бюрократичні деталі, яких я, на жаль, геть не запам'ятав. Називали та обговорювали експертів, їхню присутність, відсутність та компетентність. Нарешті прийшов час формулювати звинувачення і низенький пухкенький прокурор розпочав свої претензії. Добре сформована тирада про Якова Ласку та його передчасну смерть влучно підсумовувалася жорстким звинуваченням:
— … тому присутній тут громадянин Клавдій Арребо, згідно з другою частиною сто дванадцятої статті Статуту норм про життя, Кодексу громадянина Вісь Тумá обвинувачується у неспланованих діях, що призвели до загибелі. Згідно з третьою частиною сто дев’ятнадцятої статті тієї ж Норми того ж Кодексу, він обвинувачується у свідомих вербальних спонуканнях, які призвели до заподіяння смерті. І згідно з п’ятим пунктом п’ятої частини сто дванадцятої статті тієї ж Норми того ж Кодексу, Клавдій Арребо обвинувачується у свідомому ігноруванні достеменної інформації про зміну навколишнього стану, що призвело до смерті, — прокурор зробив театральний жест, тикнувши пальцем у мене та продовжив: — для цього підступного вбивці Держава вимагає максимального покарання, у вигляді довічного присвоєння статусу негромадянин та довічної повної ізоляції.
— Заперечую! — Юрай схопився на ноги. — Пані головуюча, провина підсудного не доведена! Оцінка «вбивця» може бути розцінена як наклеп!
— Яке ще «заперечення»? Ми не на слуханнях по суті, тож сядьте пане де'Неґі. А вам, пане Арцименя, зауваження: не треба театральності. Це суд, а не розважальне шоу.
Пані головуюча приречено видихнула та перевела сумний погляд на натовп навпроти. Залом прокотився гул, журналісти активно конспектували у своїх комконах.
Юрай стис кулак, аж суглоби побіліли. Злився, що прокурор так легко перехопив увагу глядачів? Ну так, тепер будь-що звучало як виправдання, а це завжди слабка позиція. Я мимоволі перевів погляд на старого Дворжака. Він дивився прямісінько мені у вічі. Задране підборіддя, холодний погляд, кінчики губ ледь задрані у переможній посмішці — його панський вигляд кричав: «я знищу тебе, нездаро». Я прийняв його виклик, задер підборіддя і собі:
«Ну! Це ми ще побачимо», — чітко сформулював відповідь подумки.
Звісно Карел не був телепатом, але судячи з хмикання, старий все правильно зрозумів. Тим часом адвокат розпочав свою частину виступу.
Як і було заплановано, він заперечував усе і перекладав ініціативу та відповідальність на Якова. Від слів Юрая обличчя Карела осунулось і потемніло, а мене аж марудило. З’ясувалось, що пан Ван де'Неґі був неперевершений оратор і віртуозно вивернув Якова хтивим, жадібним та абсолютно егоїстичним нащадком привілейованого роду.
Дідько, за Юраєм правда: слова дійсно мають значення.
— Таким чином, мій клієнт, Клавдій Арребо, повністю заперечує будь-яку фізичну чи моральну причетність до обставин, при яких загинув молодий Яків Ласка, нащадок роду Дворжак. На цьому все, дякую за увагу.
Судячи з різнорідної реакції репортерів, його старання не були марними. Я мимоволі поглянув на Карела, старий зиркнув на мене, задер верхню губу під ніс та розчаровано похитав головою. Його довгими гострими рогами пробігли відблиски перламутру. Напівсивий, але досі величний цервіде, навіть не збирався приховувати свою огиду. Найнеприємніше те, що я зрозумів, до чого це. Неважливо, яку оцінку дасть громадськість, ми обоє добре знали, яким насправді був його онук.
Судді взяли перерву для уточнення розкладу та інших організаційних деталей майбутнього судилища. Мене відвели у невеличку кімнату очікування. Час потягнувся нудним сиропом і я задумався, чому ж мене так зачепив презирливий погляд пана Дворжака.
Десь через місяць по успішно проваленому тесту на здатності, мені стало цікаво, що ж там за такий страшний дід і чому Яків так уникав його. От я б, наприклад, віддав би все, щоб ще хоч раз відправитись у похід зі своїм.
Згадав шикарне авто з водієм-людиною і припустив, що вони не з простих. Так і було. У мережі за пошуком «Карел Дворжак» я був знайшов чимало цікавого. Пан був чарівником, експертом земляної стихії. Не брав участі у справах Магічної академії чи науково-технологічних проєктах. Був головою великої будівельної компанії, членом купи різних спілок та фронтлайнером правоконсервативної партії. Свого часу навіть був Міністром з розбудови. Що ж, старий був з владної верхівки, привілейований громадянин з репутацією піклувальника за добробут Вісь Тума́. Проте тоді мене зачепило дещо інше.
«Ого, оце так дід!», — приголомшено випалив я, відкинувшись на спинку стільця. Над столом на екрані висвітилась добірка портретів рогатого Дворжака. Яків швидко підскочив з ліжка й зазирнув мені через плече, запитав: «що там?» Далі, як зазвичай, випалив іронічну нісенітницю: «А-ха, яке цікаве у тебе навчальне завдання». «Та ні, просто вирішив поцікавитись, кого ти так боїшся», — знітився я. Яків повернувся на ліжко. «Я? Боюся? — він влігся на спину та закинув ногу на коліно. — Якогось там Дворжака, запхай у сраку коржика. Пф-ф-ф. Придумав». Швидко пролиставши зображення, я усвідомив: «ви такі несхожі». «От і добре», — буркнув Яків і продовжив дивитись кіно.
Світлини демонстрували ідеальний типаж всього народу цервіде. Через чорне з сивиною, зібране у невеликий пучок, довге волосся елегантно підіймались перламутрові гострі роги. Точені риси обличчя і завжди незворушний вираз. Все це було абсолютною протилежністю зовнішності хлопчини, який весело помахував ногою, нахабно експлуатуючи моє ліжко, наче власне. Яскраво-руде волосся активно відростало та без ладу кучерявилось. Ледь видне ластовиння, густі брови, округлі риси та вічна посмішка. Чисто візуально, неможливо було б здогадатись, що вони прямі родичі. Аби не одне...
«Але ваші очі ... наче одні на двох», — озвучив я свої спостереження. «Слухай, Лаво, — не відриваючись від кіно, він монотонно промовив, — запам'ятай, у мене мамині очі. А ця особина, — всліпу тикнувши пальцем на мій екран, він продовжив, підкреслюючи кожне слово: — гнила гієна, у якої існує лише власна думка та неправильна». Голос став ще злішим: «Він ніколи не йде на компроміс і вимагає, щоб усі навколо робили лише те, що він скаже. Не житиму я під його диктовку. Обиратиму свій шлях сам!». Яків на хвилину відірвався від свого екрана. Взяв паузу, але швидко продовжив: «Я не боюся його. Я боюся, що, як раптом доведеться жити з ним, він нав’яже мені свої тупі шовіністичні цінності, або зламає близнюків».
Очі Якова та очі на тих світлинах були фізично ідентичними. Тоді я дійсно був повірив, що колір очей — то єдине, що об'єднувало їх.
Мені набридло сидіти сиднем та чекати, поки мене знову покличуть до зали суду? тож я піднявся і підійшов до вікна. За ним вирувало повсякдення. Вже і забув, як воно жити «нормальним» життям.
— А чи треба взагалі... ота гонитва за статусом. Постійно доводити, що не марний...
Пробурмотів, притуливши лоба до скла і раптово осягнув джерело бентеги: очі, які я так любив, щойно знищували презирством та злобою. Я стис кулаки.
— Дідько, — прошипів у підлогу.
Двері дзеленькнули і до кімнати зайшли мій адвокат та охоронець.
— Ходімо, час.
— Так, звісно, — я відірвався від вікна та рушив за ними.
Юрай помітив зміни мого настрою. Доки йшли коридором, він скористався нагодою дізнатись, чи все у нормі.
— Так, усе гараздоньки, — видавив я з себе лише половину посмішки.
— Слухай, що б не казав і не робив прокурор чи пан Дворжак, ти мусиш постійно тримати у голові те, що ти невинний, — сказав він стишеним голосом. — Вони хочуть перекласти на тебе всю провину. Це обурливо й гидко.
— А що намагаюсь зробити я?
Тихо запитав я сам себе, але Юрай почув і перед самими дверима у залу суду перехопив за плече, і впевнено мовив:
— Повернути собі свою гідність та життя.
Друга частина підготовчого засідання пройшла швидко. Судді розказали порядок наступних дій та призначили дату слухань на наступний місяць. Упродовж всього цього я уникав дивитись на пана Дворжака, не бажав знову побачити привид Якова в його очах.
Перш ніж мене повели до камери, Юрай підійшов і ще раз нагадав, за що саме ми боролись:
— Прокурори, звісно, постараються, але наша позиція сильна, тож не переймайся, — впевнено посміхнувся він. — Як вже казав, ймовірність того, що тебе на певний час запишуть до негромадян висока, але то швидко відновити. Головне відстояти права на пілотування у космосі.
Він махнув колегам на прощання та додав:
— Не забувай, тяжкість вироку буде залежати саме від того, кого по факту зроблять поганцем. Яків мертвий, а тобі ще жити й жити, — хлопнув він мене по плечу та бадьоро додав: — тримайся, скоро це все скінчиться.
— Ага, десь приблизно за місяць, — саркастично посміхнувся я.
Ми розійшлися, він пообіцяв скоро навідатись.
У камері я лежав і натужно думав про те «скоро». Що, якщо мене дійсно позбавлять права пілотувати? Стати пілотом було моїм планом на життя, моєю пристрастю та мрією. Тією здатністю, що відкривала мені весь світ, забезпечувала шлях у привілейовані громадяни та безтурботне життя. Тепер у мене намагаються це відібрати. Спочатку Яків, тепер космічні крила?
Перевернувшись на бік, зажмурився. Примарилися повні огиди та зневаги очі Якова, і неважливо, що вони дивились з обличчя старого Карела. Я здригнувся, грубо вилаявся та вирішив зайнятися звичною справою: свердлити сіру стіну поглядом та перебирати спогади. Взагалі-то, ідея стати пілотом належала Якову. Звісно, а кому ж іще! До моєї свідомості, обмеженої удосконаленням власного тіла, ніколи б не прийшла така осяйна думка.
Це було на дні народженні Якового сусіда. Друзяки були влаштували вечірку із забавками та частуванням. Теревені природним чином прийшли до теми вибору діяльності та мрій. Співмешканці Якова були старші, їм тоді вже було по двадцять. Того року вони переїздили до гуртожитку при Студії. Ми з Яковом мали ще рік. Проте обирати варто було б вже.
«Я думаю за Транспортну студію», — відповів Яків на поставлене до нього запитання. «Транспортну, чому?». «Хочу стати пілотом космічного корабля», — відповів він, що здивувало старшого товариша. «Ого, несподівано!» У розмову втрутився другий: «Ха! Чого це несподівано? Як на мене, усе цілком очевидно». Хлопець голосно розсміявся та пхнув Якова ліктем у бік: «Що ще може придумати мрійник й ідеаліст типу нашого руденького Якова! Ха! Космопілот очевидний вибір для когось настільки відірваного від реальності».
«Та це ж така свобода! — Яків пристрасно аргументував свій вибір. — Тільки уяви: ти один у порожньому космосі! Одна планета позаду, інша — лиш маленька цятка, і ти, як вільний дух, скеровуєш корабль уперед. Безмежний космос, корабель і лише твоя власна воля». До розмови доєднався ще один їхній одноліток: «Ага-ага. Наказ командира, тисячі пасажирів і... — він почав огидно хіхікати. — Межний космос»!
До підтрунювання доєдналися й інші, але полум'я пристрасті Якова вже було не погасити. Він стійко відбивався від дружніх смішків та продовжував у фарбах розписувати, наскільки це, мабуть, круто. Йому опонували, що раніше може і було круто та романтично, а от з виникненням Завіси літати між зірок вже неможливо. Вся ця романтика накрилась мокрим рядном після Катаклізму.
«А ти що думаєш, Лаво? — він обернувся, він обернувся, небесна синява поглянула на мене. — Що сам плануєш? Яка у тебе мрія?»
Товариш поряд скористався паузою моєї розгубленості: «Та ото точно не з тобою у пілоти, — він рукою охопив мене за плечі, іншою патетично жестикулював підсилюючи свої слова: — Лава нарешті здихається тебе надокучливого й піде займатись чимось потрібним та не метушливим. Ти ж у нього як кліщ вчепився, ну!»
Компанія голосно розсміялась. «Йой, та годі! Я ж не тягну його з собою, а просто цікавлюсь думкою! — Яків штовхнув найголоснішого смішка. — Це ж і так очевидно, що не будемо вічно разом, припиніть, робите з мене якогось деспота. Нікого я ні до чого не примушую».
Вони продовжували й далі свою перепалку, а я не міг відвести очей від Якова. Слова про неминуче розставання морозили свідомість. Ця думка лякала. Той нестримний вогонь, що горів вглибині його очей, невже я втратив би його? Жах гримнув у потилиці, а серце, пропустивши удар, загупало так, наче хотіло пробити діру у грудях. Саме у цю мить я усвідомив — ніякий він мені не друг, я кохав його. І тоді ж був визначився з планами на майбутнє: я йтиму за ним і байдуже куди, аби тільки бути поряд.
Стаття четверта: двадцять хвилин
- - - - - Глосарій - - - - -
Варта — загальна назва органів контролю дотримання правопорядку та громадської безпеки. Громадська варта (скор. варта; вартові) — захищає інтереси громади та громадян. Державна варта (скор. державники) — загальнодержавна інституція, що захищає інтереси держави. Контролює дотримання законів загальнодержавними та урядовими установами.
Відділ контролю рубежів (скор. ВКР) Один зі структурних підрозділів Державної варти. Головним обов’язком є гарантування безпеки у просторі біля Завіси, на прилеглих територіях до Сірих Земель.
Спілка ГНІВ (Громада незгідних і вільних) — незареєстроване об’єднання проактивних громадян, які заявляють прагнення прорвати Завісу за будь-яку ціну.
- - - - - - - - - - - - - - - - -
Ранок не приніс звільнення від думок, тож я поліз у холодний душ. Треба було змити поганий сон. Вчора довгенько обдумував, яку таку власну гідність та життя ниньки рятую та якою ціною. Поборов спокусу скористатись трансом і поринув у бентежний сон.
Нав’язливе «займіть контрольовану зону» пролунало саме коли натягав футболку на абияк витерте тіло. Нікадім «запросив» мене до кімнати відвідин. Дивно, з Юраєм зустрічалися прямо у камері. У гості завітали мої обвинувачі: помічниця прокурора та Іво Харлан, особистий помічник пана Дворжака. Моєму здивуванню не було меж.
«Якого? Що вони задумали?»
Я не став сідати за стіл до пані помічниці, Іво тримався трохи далі за її спиною. Нас розділяло ледь помітне мерехтіння силового щита.
— Дякую, що прийшли, пане Арребо, — ввічливо почала помічниця. — Мене звуть Лар...
— По-перше, я не обирав чи йти сюди, — перебив я жінку. — По-друге, без свого адвоката не говоритиму.
— Який полохливий! — хмикнув Іво. — Ми тут з мировою взагалі-то.
— Усе, що стосується справи, має бути обговорено з моїм адвокатом, він захищає мої інтереси, тож, — я знизав плечима і наполегливо повторив, — без нього не говоритиму.
— Зачекайте, пане Арребо, — задріботіла жінка. — Я гарантую, що ця розмова та пропозиція ніде не фігуруватиме у справі. Тож вам немає чого перейматися! Це ні в якому разі не завдасть шкоди вашому становищу, а, навпаки, може швидко його покращити.
— Навіть не послухаєш? Це ж вперше після смерті Якова бачимось.
— Я викликаю свого адвоката і поки він сюди йде, не говоритиму! — я зробив жест охоронцю та підійшов до нього.
Охоронець прийняв вимогу та зв’язався з Юраєм. Почувши, хто до мене завітав, той запевнив, що буде за двадцять хвилин. Я всівся за стіл та схрестив руки на грудях. Доки адвокат добирався, міг і послухати чого б це раптом аж сам особистий секретар Дворжака ощасливив мене, плебея, візитом.
— Мене звати Лариса Красовськи, я представляю інтереси держави, а також пана Дворжака.
Жінка представилась, а я подумав: «а взагалі нормально, що державний чинуша так відверто представляє особисті інтереси того привілейованого козла?»
— Ваш адвокат, пан Ван де'Неґі, вибрав непогану лінію захисту і досить очевидну, проте, це не дасть вам бажаного результату. Ви прекрасно розумієте, що факти не за вас. А ще, — вона поклала та підштовхнула у мій бік планшет зі статтею, — громадськість не пристане на ваш бік.
Там красувалась моя самовпевнена пика та кричущий заголовок: «Він не має каяття!». Фотографи спіймали мене у момент переморгування з Карелом і обрали вигідний собі кадр.
— Вам не вдасться вивернути все так, наче Яків Ласка був єдиним поганцем. Ви ж і без мене це розумієте, адже так?
Вона зробила паузу, очікуючи від мене відповідь на цю очевидну маніпуляцію. «Ага-ага! Звісно, розумію. Саме тому ти тут, бо у нас програшна позиція...», — хмикнув я подумки, але на обличчі не ворухнувся жоден м’яз.
— Я говоритиму відверто, — після довгої та незручної мовчанки продовжила пані помічниця прокурора. — Настільки видатний талант, яким був Яків, не міг ось так бездарно загинути. Чорний ящик та аналіз ефіру на місцевості красномовно вказують на те, що Яків намагався врятувати приречений болід. Він міг скористатись телепортом та майнути у безпеку, але він рятував дещо, що цінне вам! — продовжила вона спроби переконати мене в одностайній правдивості їхнього варіанту.
Вона подалась уперед і вкрадливим голосом продовжила розкривати «секретні секрети». Про те, скільки доказів вони мали. Про те, що Яків був найщирішим та найталановитішим юнаком у всій зоряній системі. Так, наче без неї я цього не знав. «Ще скажи, що тобі не начхати, яким насправді був Яків. Якась не надто талановита брехуха», — протяжно видихаючи, подумав я та розфокусовано глянув крізь неї у неіснуючу далечінь. «Давай-но вже до суті», — фіксував єдину думку, слухаючи у піввуха.
— У нас є що тобі запропонувати! — не витримав Іво Харлан. — Можливість заради порятунку себе не мішати з лайном світлу пам’ять молодого пана Ласки. Пан прокурор готовий піти на мінімальне покарання за розповсюдження конфіденційної інформації, — він підійшов сперся на стіл і продовжив. — Це становитиме від року до трьох позбавлення громадянства та нарахування від півтори до п’яти тисяч очок провини, — Іво криво посміхнувся та закинув головне, — які вмить відпрацюєш, бо у тебе не відбиратимуть позицію пілота.
Підступно. Він точно знав, що тут найвагоміше. Однак я й далі ігнорував їхнє солодке щебетання, витріщаючись у далеке нікуди. «Нумо вже, кажи! Що ж такого хоче старий лис? Який у мене важіль є?». Іво хмикнув і посміхнувся. На це я і розраховував. Нарешті цей розумник здогадався, що я не піддамся спокусі порожніх обіцянок.
— Твоя задача ніде не згадувати про участь Якова у Спілці ГНІВ, — озвучив суть Іво.
Я сфокусував погляд на чоловікові. Серйозно? Тут моє мовчання з впертості перетворилось на приголомшене спантеличення.
Замок на дверях пілікнув. До кімнати залетів мій адвокат. Він засипав красивими термінами про недопустимість їхніх дій і вимагав негайного припинення візиту. Треба було обдумати почуте і я підтвердив, що не маю жодного бажання точити ляси з цими людьми. Мені дозволили повернутись до камери, проте Юрая закликав на розмову Іво. У камеру я повернувся сам.
Довго стояв стовбнем і намагався осягнути, яким це таким чином вони збираються приховати факт участі Якова у Спілці ГНІВ? Всі покази про це давно зафіксовані слідчими. Заперечувати таке було б прямою брехнею. Гучномовець сповістив про прихід Юрая.
«Нарешті!», — майже вигукнув та дременув у контрольовану зону.
Юрай зайшов, звільнив мене з зеленого квадратика, але не став сідати. Заходився нервово нарізати кола у затісній камері.
— Вони пропонують угоду, — почав він. — Сказали, що ти в курсі.
— Так. Вони говорили, а я мовчав.
— Правильно зробив. Такі речі не варто вирішувати, не обдумавши все як слід.
— Вони пропонують якусь маячню.
— Ну, це не зовсім маячня, — Юрай зупинився та замислено задер погляд крізь вікно камери. — Теоретично це ідеальний варіант. І тобі не доведеться робити поганця з Якова, і Дворжак не матиме жодних репутаційних втрат, — він перевів погляд на мене. — Звичайний нещасний випадок, та недбалість у переданні третім особам конфіденційної інформації.
«Ага! А ти у два клаци отримаєш свою першу перемогу», — подумав я, гучно відсунув стільця та сів. Юраю довелось вмощуватись на ліжко.
— Чому вони одразу не запропонували це, ще на стадії підготовчого провадження? Нащо було влаштувати той патетичний виступ, звинувачуючи мене як вбивцю?
— Підвищували ставки. Намагаються давити на почуття юнака, вбитого горем.
— Маніпулювати.
— Так, — Юрай розвів руками, — я б зробив так само.
— Ми так і робили, — хмикнув я, — принаймні планували.
Він цикнув і продовжив:
— Ага, а тепер варто переглянути плани. Які сам маєш думки?
— Важко сказати. Треба обміркувати. Що сказав тобі Іво?
— Ну, йому довелось бути дуже стислим. Ще двадцять хвилин свого часу я не планував марнувати на нього. З головного: ми рятуємо їхню репутацію, а він впливає на прокурорів.
— Якось прям занадто стисло. Може він пояснив, яким таким чином вони збираються приховати факт існування Спілки? Я ж усе детально розповів слідчим.
— Угу, — він весело посміхнувся. — Інформація стосовно діяльності таких радикальних організацій контролюється ВКР. Вони легко можуть надати цим свідченням статус державної таємниці. Все одно вони, ймовірно, вже відкрили справу стосовно тих бандитів.
— ВКР?
— Відділ контролю рубежів, ну, знаєш, хлопці, що входять до Державної Варти, вони ще мо...
— Та знаю я про них, — перебив я. — Тобто це має бути тристороння угода?
— Га? — Юрай здивовано скинув голову.
— Який зиск державникам з цього?
Мій адвокат задумався надовго. Він поволі крутив блискучий браслет комкону та тихо хмикав. Раптом піднявся та рушив до дверей.
— Я з’ясую це, а ти поки обміркуй, як загалом тобі їхня пропозиція, — він натис кнопку виходу, я пішов у контрольовану зону.
Вже у дверях Юрай обернувся і мовив:
— Секретар сказав ще дещо цікаве. Твоя справа привертає все більше уваги. Розголос про існування Спілки зробить їм рекламу. Рекламу, на яку негідники розраховують, щоб збільшити коло своїх прихильників. Пан стверджує, що якщо ти зголосишся на угоду, то не тільки не спаплюжиш ім’я коханого, а ще врятуєш тисячі потенційних жертв від діяльності Спілки, — він поглянув угору наче відслідковував несподівані думки. — Можливо це і є той зиск для ВКР?
— Я подумаю.
— Ага, — Юрай махнув рукою на прощання.
Двері зачинились, а я всівся назад на стілець. Підтягнув зігнуту ногу до грудей, вперся п’яткою в сидіння та поклав голову на коліно. Свідчення у мене брали різні хлопи з варти. Може оті кремезні дядьки були з державників?
— Чорт, не пам’ятаю, які у них були шеврони.
Буркнув я та відкинувся назад на спинку. Сумно, що немав доступу до мережі, ото б знайшов знаки розрізнення підрозділів ВКР.
У транспортній Студії до нас на практичні заняття часто запрошували дійсних пілотів. Деякі з них були зі спецпризначенців ВКР, здається, на їхніх шевронах зображалися здоровенні чорно-білі розгорнуті крила. Я спробував пригадати, однак пам’ять підкинула дещо інше.
Це було на виїзних заняттях. Яків був вийшов з літака та підбіг до інструкторів обговорити політ. Я чекав осторонь злітного майданчика, присівши на невисоку дерев’яну огорожу.
«Ну, шо?», — спитав був я, коли Яків нарешті підійшов до мене. Він розтріпав волосся на потилиці та сумно посміхнувся : «Здав, але ледь-ледь». Я підбадьорив: «Головне, що здав».
Несамовито цвірінчали коники, пахло степовими травами. Було жарко і сухо. Наш тренувальний табір базувався далеко вглиб континенту у степах Східного краю.
«Ага, цього разу пройшов далі, але щось, здається, позиція пілота явно мені не до снаги. Доведеться піти десь водієм громадського перевозу. Спокійно споживати базове забезпечення, а платню відкладати на квиток, — він підняв брову та глянув на мене, — Квиток екскурсійного космоджета, який пілотуватимеш ти». Яків запхав руки у кишені комбезу. Задрав голову, прижмурився як кіт на сонці та продовжив: «Іронічно, у транспортну студію потяг тебе я, — він хмикнув. — А виявилось, що дар у тебе». Легкий усміх освітив його лице.
«Ти мене не тяг. Я пішов свідомо». Яків опустив голову, спокійно глянув мені в очі та підступив ближче: «Ага-ага!». Він стишив голос, щоб раптом хтось не почув: «Твої здатності метаморфа роблять тебе подходящим кандидатом в екстремальні пілоти, але тобі хоч подобається»?
Я вдарив сухий ґрунт носком своєї берці. «Бо-о! Та кажу ж, мені подобається, — піднята хмарка пилюки огорнула взуття Якова. — Ти ж знаєш, що я кайфую від цього. Приємно користуватись прокачаними можливостями. На відміну від діда, я не просто формую ідеал заради ідеалу, а можу на повну насолодитись цим».
Про діда я трохи перебільшив, бо він був мав круту позицію на підземній енергетичній станції бакай. І тато теж — у дослідницькому центрі, хоча це його і вбило. Вони змогли знайти кожен свій унікальний шлях самореалізації у цьому суспільстві. Тепер була моя черга, інакше закінчу нікчемою на самому дні суспільства чи ще гірше, опинюся у Сірих землях.
Було дивно, чому це раптом Яків почав мусолити ту тему. Ну, не бігав я навколо з плакатом: «я щасливий», то і шо.
«Розумієш, насправді ж твої здатності роблять тебе талановитим не лише у пілотуванні. Перед тобою відкриті двері багатьох професій пов’язаних з ризиком та можливостями на грані», — м’яко промовив він очевидне. Дочекавшись, поки осяде хмарина, Яків зробив ще крок уперед. «Твої смужки стали ще темнішими, майже чорні».
Він штрикнув пальцем мені у вилицю. Неочікувано поклав на чорну лінію мого пігментного забарвлення кінчики пальців. Ніжно повів вниз щокою, далі по шиї аж до ключиці. Зачепив комір чорної статутної футболки та відтяг його. Блакитні очі Якова, не мигаючи, слідували за рухом. «Вони так красиво мерехтять, коли ти медитуєш та чаклуєш», — він кліпнув та відпустив комір, не спробувавши зазирнути під нього.
Безвітряну степову жарінь розірвав гул двигунів літака. Наступний наш однокурсник виходив на злітний майданчик здавати залік з маневрового пілотування на наднизьких висотах. «Я радий, що ти знайшов свою мрію, а не просто майнув за мною», — гуркіт двигунів глушив його слова. Потоки повітря від машини врізнобіч смикали відрослі руді кучері. Він знову глянув у небо та круто змінив тему розмови. Майже крикнув: «Та хоч там як, я все одно стану пілотом та доб’юся свого!» Яків задоволено усміхався і жодного сумніву в блакі його очей.
«Я тебе кохаю, Якове», — зненацька вголос вимовив я.
Двигуни нагнітали шум: «Сподіваюсь, не почув», — перелякано зачаїлась моя свідомість.
Але він почув, усмішка поширшала. «Тобто на своєму суперджеті ти кататимеш мене безкоштовно, любчику?!», — як вмів лише він, знову перевернув розмову на безтурботні, беззмістовні смішки.
Так і знав, для нього це лише жартики. Я ж був планував залишати свої почуття у таємниці. Достатньо і того, що разом. Щоб стримати тремтіння рук, я схопився за дровину паркану на якій сидів. Зачаїв подих. Звісно ж, Яків був помітив це. Ще одним кроком він зовсім обнулив відстань між нами.
«Я знаю, — торкнувшись мого лоба своїм мовив, — я теж тебе кохаю, Клавдію».
На такій відстані я не бачив вираз його лиця, але голос не жартував. Дивно, у той момент полегшення було найяскравішою емоцією. Ненароком на світ божий вирвались секрети, які я так боявся видати. Страхи не лише не справдились, а мене прийняли: почуття були взаємними. На жаль тривало це не довго. Скоро мої переживання сягнули нового рівня.
Вже за якихось двадцять хвилин був стався той прикрий інцидент. Одногрупник не впорався з маневром і зачепив фюзеляжем перешкоду. Здоровенний шмат обшивки полетів прямісінько на групу розтяп, що тинялись де не мали. Яків ні секунди не вагався: здійняв руки й огорнув людей просторовим щитом. Залізяка, повільно обертаючись навколо власної осі, зупинилась у повітрі за мерет від них. Приховати таке було вже марно. В усі звіти ввійшло, наскільки вправно Яків був скористався чарами. Я усвідомлював, що це зруйнує виплекані плани на життя. Зовсім скоро наші шляхи на довгий час розійшлися.
