«Шурх-шурх, шурх-шурх», — так до неї кожен ранок озивається листя. Її старенькі грабельки, схожі на віяло, причесують іще не пожовклу траву в парку та підмітають блискучу від ранкового дощу доріжку, викладену акуратною плиткою.
Їй до вподоби вставати удосвіта, як колись у дитинстві в селі. З першими півнями, як казала бабуся. Тоді вона вмивалася крижаною водою з відра та бігла надвір, щоб разом із бабцею вести кіз на пасовисько. А вдень, коли приходила напоїти Меланку і Берізку, вмощувалася поміж махрових зелених пагорбів із книжкою. За читанням стрімко добігав кінця ще один день її канікул. Вона мандрувала світами, подорожувала в часі, підкорювала джунглі та сягала космічних далей. Дарма що сторінки давно жовті, а м’який перепліт розсипався на окремі стоси аркушів. В її уяві кожна книжка — портал до неймовірних пригод.
Давно це було. Нині Світлані шістдесят чотири, вона стоїть у київському парку і підставляє обличчя, помережене зморшками, густому туманові, який аж береться крапельками. Середина жовтня — найулюбленіша її пора. Хоч ранки й ночі уже холодні та неласкаві, ще сонце усміхається з-за хмар, а дні дарують світло, надію і радість серцю.
Восьма ранку. Місто прокидається о цій порі. Поряд із двірничкою, в ногах, задзявчав маленький песик, який гордо вів свого хазяїна, дарма що був на повідку. Господар привітався до Світлани чемним коротким кивком, а вона відповіла, ледь посміхнувшись кутиками губ. Вони знайомі давно, хоч імен одне одного не знають, і навряд колись дізнаються.
«Ху-ху», — це важко віддихується жінка в білих кросівках і обтислих лосинах. Після кількох кіл навколо парку Кіото вона стояла, схиливши голову донизу, і тримала долоні на колінах. Світлана знала, що вже за кілька годин ця бігунка вийде назад у парк, але вже з дитячим візочком, в якому мирно спатиме кирпате маля.
Дзеленчать трамваї, закликаючи пасажирів поспішати на роботу. «Агов, пане! — ніби промовляє трамвай, — сьогодні без запізнень, будь ласка. Я не чекатиму вас на зупинці, як учора!» І чоловік з рюкзаком, із якого стирчить ноутбук і теліпається дріт-зарядка, спішно перебігає вулицю та поринає в перехід, щоб встигнути на трамвай №35.
Світлана, яка провела поглядом чоловіка років сорока аж до самих дверей, на хвильку перестала підмітати. В її очах з'явився тихий сум, але лише на одну мить. Його змінив мрійливий погляд на дівчинку, яка весь цей час була поряд із нею.
На вигляд, дівчинці років шість-сім. Вітерець погойдує її розпущене волосся пшеничного кольору, вона часто заправляє неслухняні пасма за вушко. Дівчинка сидить на лавочці неподалік від бабусі Світлани, дивиться на екран телефона і неквапливо жує пиріжок із вишневою начинкою. Вона вмостилася на самому краєчку, бо лавка холодна, а за спиною заважає шкільний рюкзак.
У Світлани в кишені старенької потрісканої куртки коротко завібрував телефон. Мабуть, прийшла есемека або якась реклама. Жінка не стала навіть дивитися, що там. Бо лист, якого вона найбільше чекала, не містив жаданих новин. Надійшов інший, пів року тому. І звістка в ньому принесла лише гнітючий біль та смуток. З тих пір, як Світлана дізналася про смерть сина в полоні, вона вже не чекала жодних повідомлень.
«Шурх-шурх, шурх-шурх», — провадили далі невтомні граблі. Вже за десять хвилин Світлана поставить їх відпочивати в ледь освітленій, запилюженій підсобці, візьме за руку маленьку Настю і поведе до школи. Тут недалечко. Щоб дівчинка вчилася читати і поринала в яскраві світи, поки її власний, реальний світ обпечений війною.
