⸺ Ось ця мені подобається найбільше.
Чоловік розгорнув посередині книгу, яку тримав у руках й розпрямив загнутий кутик сторінки.
⸺ Загинаєте сторінки, Андріє Федотовичу? — запитав співрозмовник.
⸺ Шкідливі звички ще з інтернату, — відповів той, розтягуючи губи в тонку смужку. Потім перегорнув ще декілька сторінок. — Знайшов. «Діти небесного коня Горджобара».
Федотович постукав вказівним пальцем по заголовку.
⸺ З вашого дозволу, Дем’яне Миколайовичу, прочитаю свій улюблений фрагмент.
⸺ Так, звісно.
Чоловік прокашлявся й почав читати.
⸺ Горджобар сховав навіки сонце у себе в роті. І лише, коли він нахиляється до землі, щоб поїсти трави, вогняна куля вигулькує крізь роззявлену пащу. А діти небесного коня, що завжди поруч з батьком купаються в проміннях світоча й несуть його сяйво у гривах чорним склепінням неба. Люди ж називають їх кометами. Подейкують, якщо впіймати нащадка Горджобара — то батько неодмінно виконає будь-яке бажання, але проміння у гриві дитини згасне і світ потьмянішає.
Андрій Федотович закрив книгу й відсунув її вбік. На палітурці виднілось тиснення автора — Дем’ян Піддубний.
Федотович почухав широкий рубець на лівому зап’ясті, поглянув на Дем’яна, який всівся за столом неподалік від нього.
⸺ Збірка продається чудово, тож додатковий наклад вже друкується, — потер очі й почухав кінчик носа. — Запланували три тисячі примірників.
⸺ Дякую вам за довіру в особі головного редактора. Мені приємно бути частиною видавництва «Гурра». — Дем’ян коротко посміхнувся, закотив манжети сорочки. — Гадав, вже й не отримаю листа. Пів року минуло, як не як.
⸺ Ви тільки не здавайте обертів. — Федотович перебив письменника й дістав із кишені телефон. Насупився.
⸺ Рукопис планую надіслати у видавництво наступного місяця, — відповів Дем’ян, а потім додав. — Щось трапилось?
⸺ Ще точно не знаю, — Андрій простягнув руку письменнику. — Передайте дружині привіт.
Спека проковтнула й виплюнула заплутані вулички Вітряниці на початку серпня. Вітер наклав на себе руки. І такий звичний шепіт вербового лісу, який стискав місто в обіймах, перекочував далеко за межі Великого лугу, десь на потрощені груди мертвих кораблів.
Дем’ян витер піт із лоба. Він зупинився біля кав’ярні «Любисток». Поглянув на годинник, що тримався на засмаглій руці потрісканим ремінцем.
Чверть на шосту вечора.
⸺ Встигаю. — письменник потягнувся до кишені й вигріб вміст собі на долоню. — Ще й на каву їй вистачить.
Трамвайна зупинка стояла неподалік перехрестя вулиці Чортомлинська й річкового каналу. Таких у Вітряниці вистачало. Лінивий метод транспортування думок від дому до роботи чи куди ведуть потреби і не завжди за власним бажанням. Отже, канали Вітряниці — це надійний метод у загадкове «кудись».
Дем’ян перейшов вузький міст і опинився біля зупинки, яка була обклеєна старою рекламою й тулилася до кам’яниці.
⸺ От навіщо він тут? — чийсь голос.
Письменник обернувся на місці. Нікого. Заглянув за стінку зупинки. Старий чоловік у сонцезахисних окулярах сидів на бруківці спиною до будівлі. У його ногах калачиком скрутився вуж.
⸺ Ви про кого? — обізвався Дем’ян до незнайомця.
В потилицю смалило сонце.
⸺ Та про цей трамвай. Він непотрібний, як очі кротові. Навіщо містові, що стоїть на каналах трамвай?
⸺ Ним їздять багато людей, — мляво відповів письменник.
⸺ Рудименти мають піти. Отак береш, відрізаєш, — чоловік пальцями зімітував ножиці. — І добряче пришкварюєш. А той оком не зморгнеш, як вони отримають неприємних для тебе властивостей.
Дем’ян задумався.
⸺ Цукерку будеш? — незнайомець простягнув руку із слизьким льодяником.
⸺ Ні, дякую.
Почувся стукіт трамвайних коліс. Письменник ще раз поглянув на змію.
⸺ Як його звати? — кивнув головою Дем’ян.
⸺ Кого?
⸺ Та кажу про вашого улюбленця. — облизав губи.
⸺ Якого улюбленця? — чоловік відхилився від стіни кам’яниці.
⸺ Вуж, що лежить біля ваших ніг. — Дем’ян затрусив рукою, показуючи на плазуна.
⸺ Йоханий бабай, — заверещав незнайомець.
Чоловік задригав ногами. Вуж, який до того мирно грівся на сонці прокинувся. Його довге тіло намагалось втекти від загрози, але не встигло. Незнайомець уліпив носком розтоптаного чобота вужу по голові й той здійнявся в повітря. Дем’ян різко відхилився убік. Гаденя впало на колію.
⸺ Ліпше я пройдусь, — пробурмотів письменник.
Він кинув копійки незнайомцю в тарілку.
⸺ Я не жебрак, — закричав той у слід Дем’яну. — Ах ти ж падло облуплене. Як світ таких носить?
Письменник прибавив ходу. Не зупиняючись, він повернув голову. Очима шукав вужа, але на тому місце, де був плазун стояв трамвай.
Будинок Дем’яна знаходився в районі Лютая, проте місцеві називали його рибальським присілком із старими хатами, яких по Вітряниці більше не залишилось. Оселя письменника біля самісінької заплави, яка поступово перетворювалась у болото. Хата без паркану. Верба тут, верба там. Ще й тут верба. Позаду хати верба. Біля гнилої кладки верба.
Дем’ян зачинив за собою двері. Ключ поклав собі в кишеню.
⸺ Люба, я вдома. — нахилився, щоб зняти взуття.
⸺ Я на кухні.
Чоловік почалапав до жінки. У хаті приємна свіжість.
⸺ Твоя кава, — поставив на кухонний шинквас. — Але вже холодна.
Дем’ян ззаду обійняв дружину й поцілував у шию. На фоні приглушено працював телевізор. Вона обернулась до нього. Руки в муці
⸺ Я вже закінчую. Будемо вечеряти.
Чоловік всівся за стіл біля вікна. На підвіконні тераріум із богомолом.
⸺ А де Олюся? — відламав шматочок хліба й кинув собі до рота.
⸺ Тихіше, вона спить. — жінка відкрила кран й підставила руки під воду. — Ти сьогодні забарився.
⸺ Люда, ти не повіриш, — пошепки. — На зупинці причепився якийсь божевільний. Через нього йшов пішки додому.
⸺ Він тобі не нашкодив? — здійняла брови.
⸺ Та ні, — Дем’ян клацає кісточками. — Лише торочив про якісь рудименти.
⸺ Соціальні служби мали займатися такими знедоленими, — відпила кави. — Гаразд, досить про це.
Люда взялася накладати вареники до полумиска.
⸺ Що тобі сказав Андрій?
⸺ У друк пішов новий наклад.
⸺ Чудова новина.
⸺ Дякую, — Дем’ян підвівся. — Забув погодувати Тим’яна.
Він підійшов до тераріуму й взяв банку із живими мухами. Крізь відчинене вікно залетіла ще одна.
⸺ Пізніше зловлю. Буде для Тим’яна, — Люда замахала рукою перед своїм обличчям, щоб відігнати надокучливу комаху.
Чоловік дістав пінцетом муху із банки й кинув її богомолу.
⸺ Смачного, мій друже, — промовив Дем’ян, закриваючи тераріум.
Люда наклала вареники із сметаною по тарілках.
⸺ Олюсю покличеш? — Дем’ян взяв виделку.
⸺ Хай поспить дитя, — відповіла жінка. – Ти прочитаєш молитву чи я?
⸺ Я. — сперся ліктями об стіл, пальці зімкнув у замок. — Благослови, Господи Боже, нас і ці дари, які з Твоєї доброти ми споживатимемо. Через Христа, Господа нашого. Амінь.
У двері постукали.
⸺ Ти когось чекаєш? — Дем’ян відклав виделку із вареником.
⸺ Ні, — жінка торкнулася пальцями шию, розтирала її.
Знову стукіт.
⸺ Піду відчиню, — припіднялась.
⸺ Не треба, я сам.
Дем’ян провернув ключ в замку й привідкрив двері. На вулиці стояли двоє поліцейських.
⸺ Доброго вечора, я старший сержант Дмитро Вакуленко, а це сержант Ярослав Григорович. Ми офіцери п’ятого відділку поліції міста Вітряниця. — відрапортував високий офіцер, що стояв ближче до Дем’яна. — Повідомляємо, що ведеться відеофіксація на бодікам. Ми отримали звернення про допомогу. Дозвольте ввійти.
Дем’ян пропустив поліцейських у дім.
⸺ Офіцери, запевняю вас, це помилка.
⸺ Це нам вирішувати. Ви самі вдома?
⸺ Ні, вдома дружина та донька. Ходімте на кухню і я вам все поясню. — Дем’ян почухав лоба — Впевнений, це вона зателефонувала.
Письменник провів поліцейських на кухню. Люда перебралась до вікна. Трималась за спинку стільця.
⸺ Пані, з вами все гаразд? — старший сержант відіпхнув Дем’яна, щоб ліпше бачити жінку.
⸺ Ні, не гаразд. Цей покидьок викрав мене і мою дитину. Благаю, заберіть мене звідси. — її голос високий, крихкий.
⸺ Люда, заспокойся, будь ласка. — Ти налякаєш Олюсю.
Дем’ян нахилився до кухонної шафи. Поліцейські миттю дістали пістолети.
⸺ Не рухайся. Підніми руки, щоб ми їх бачили. — закричав Дмитро.
Письменник різко випрямився, руки тримав над собою. Його очі округлились, по скроні стікала краплина поту.
⸺ Моя дружина психічнохвора жінка. У неї рецидив. — чоловік покосився на шафу. — Там ліки, рецепти, заключення діагнозу. Перевірте самі.
⸺ Перевір. — звернувся Дмитро до Ярослава.
Старший сержант опустив пістолет й підійшов до Дем’яна.
⸺ Зараз я тебе обшукаю, тому без дурниць. — обернувся до Люди — А ви, пані, також залишайтеся на місці.
Письменник ледь смикнувся, коли Дмитро нишпорив по кишенях.
⸺ Справді, тут ліки й виписки про діагноз, — Ярослав тримав папірці й пластинку таблеток.
⸺ Покажи, — Дмитро закінчив обшукувати Дем’яна.
Люда шкрябала нігтями по столу.
⸺ Він їх підробив, — проковтнула слину, сльози на очах. — Не вірте його словам.
⸺ Параноїдна шизофренія, — Ярослав стояв біля Дмитра, який схилився над ним. — А це «хлорпромазин», нейролептик. Такий п’є Яків, племінник мого вітчима, коли загострюється психоз.
⸺ Зателефонуйте лікарю, — Дем’ян у незмінній позі. — Його номер на зворотній стороні рецепту.
⸺ Мамо?
Усі обернулися на дитячий голос. При вході на кухню стояла маленька дівчинка.
⸺ Що це за дяді? — вона потерла очі кулачками.
⸺ Олюсю, — надломлений голос Люди.
Ярослав схилився до дитини.
⸺ Привіт, — широко посміхнувся. — Вибач, не хотіли тебе налякати. Ми поліцейські і друзі твоєї мами. Тож нам потрібно в тебе дещо запитати. Допоможеш мені?
⸺ Так.
Оля переводила погляд із сержанта на матір, а потім знову на нього.
⸺ Хто це? — Ярослав показав вказівним пальцем на Дем’яна.
Оля подивилась на поліцейського, ніби той пришелепок.
⸺ Мій тато.
⸺ Він тебе колись ображав? — продовжив Ярослав.
⸺ Тато хороший.
⸺ А мама тебе ображає?
⸺ Ні, ви шо, — здійняла брови дівчинка. — Але мамі часто буває погано і вона кричить на тата. Тоді тато дає ліки мамі і їй стає краще.
⸺ Дякую, Олю, — сержант сперся об коліна й підвівся. — Ти нам дуже допомогла.
⸺ Можна мені взяти її на руки? — Дем’ян важко дихав. — У неї буде стрес.
Дмитро схвально махнув головою і відступив убік.
⸺ Іди до мене, — покликав Дем’ян доньку.
Дівчинка задріботіла ніжками. Батько підхопив дитя й взяв її на руки.
⸺ Ще раз повторюю, якщо не вірите, зателефонуйте лікарю і він підтвердить мої слова. Або моєму редактору із видавництва «Гурра». Він знає моє положення.
⸺ Не має потреби, ми вам віримо. — старший сержант сховав пістолет у кобуру. — Але за хибний виклик поліції ви маєте сплатити штраф.
⸺ Гаразд.
⸺ Мамі знову погано? — дівчинка поклала голову батькові на груди, тримаючи його за шию.
⸺ Так, але ми дамо їй ліки і їй стане краще. — промовив він, гойдаючи дівчинку.
⸺ Він бреше, бреше, бреше, — говорила як заведена Люда.
Жінка всілася на стілець, де раніше сидів Дем’ян. Її руки безсило впали. Дрібні сльози стікали їй на губи.
⸺ Можливо, вам допомгти? — Дмитро поклав ліки й виписки на кухонну стійку.
⸺ Не треба, я впораюся, — Дем’ян опустив доньку на підлогу. — Олюся, іди пограйся до своєї кімнати. Мамі зараз стане краще і вона прийде почитати тобі казки.
⸺ Із твоє збірки? — дитина сплеснула в долоні.
⸺ Ну звісно, — батько погладив її по голові. — А тепер біжи.
⸺ Штраф потрібно оплатити протягом п’ятнадцяти днів, — Вакуленко простягнув квитанцію Дем’яну. — На все добре і швидкого видужання вашій дружині.
Поліцейські рушили до виходу.
⸺ Стривайте, — зупинила їх Люда. — Візьміть із собою рецепт.
Старший сержант прищурився й поглянув на Дем’яна, поправив нагрудну камеру й почухав підборіддя.
⸺ Беріть у мене ще є.
Поліцейські всілися в автівку.
⸺ Шкода чувака, — Ярослав пристебнув пасок безпеки.
⸺ Ти помітив, яка вона вродлива? — Дмитро завів двигун.
⸺ Тільки каша із мізків, — погодився напарник.
⸺ Незначний дефект, та все інше на місці, — старший сержант посміхнувся у вуса.
⸺ Дебіл, — Ярослав стукнув поліцейського в плече, — Поїхали.
⸺ Ага, — Дмитро опустив бокове скло й викинув зіжмаканий рецепт.
Дем’ян повільно масажував жінчині плечі. Далі проводив пальцями по ключицях. Перейшов на шию, запустив руки у волосся. Нахилився до її голови. Глибоко вдихнув. Люда схлипувала, так і сидячи за столом біля вікна.
⸺ Ти скористалась моїм запізненням й зателефонувала в поліцію, — тепер масажував Людині скроні. — Але де ти взяла телефон?
⸺ Ізабе, вибач ме-ме-мене.
⸺ Я Дем’ян, — чоловік розтягнув слово, як гумку. — Я попереджав, порушувати правила гри заборонено. Будуть наслідки. От бачиш, заїкання повернулося.
⸺ Ні-нні, — простогнала Люда. — Обіцяю тобі, більше такого не повториться. Бу-бу-ду виконувати все, що ти забажа-жа-єш.
Жінка хотіла розвернутися до Ізабе-Дем’яна, але той притримав її за плечі.
⸺ Як я можу тобі довіряти? — чоловік із присвистом випустив цівку повітря Люді в потилицю.
⸺ Кля-ну-ну-ся Олечкою, — дряпала нігтями стіл, загнала скалку під ніготь.
Чоловік на мить зупинив масажувати Людині плечі. Його смагляві руки, поцятковані родимками, контрастували із блідістю жінки.
⸺ Обіцяєш, що це востаннє? — його голос ніжний і приємний, смачніший за зефір.
⸺ Так. Більше ніколи.
⸺ Ну гаразд , я тобі вірю. — легенько стиснув плечі — Але ти маєш мені сказати, де ти взяла телефон?
Жінка завовтузилась на стільці.
⸺ Людо?
⸺ Вкрала в бабусі, яка продавала квіти, коли вчора гуляли неподалік від дому.
⸺ Виходить, не тільки я вмію красти, — цмокнув. — Ну що ж, забудьмо про цей прикрий випадок.
Люди почула, як чоловік відімкнув ключем полицю.
⸺ Але також маю тобі зізнатися, — прошепотів їй над вухом. – Мені набридла ця гра за шість років. Час шукати натхнення для нових історій й відрізати рудименти.
Жінка смикнулась за столу.
Хрум.
Кухонний тесак увійшов в її череп по самісіньке перенісся. Очі закотилися. Кров заструменіла по носі й далі на стіл.
КАПКАПКАпкапкап….
Руки безладно задригались. Химерний барабанний дріб.
Дем’ян смикнув ручку тесака, але з першого разу витягти не вдалося. Тоді він ухопив Люду за шию й швидким рухом висмикнув лезо. Не розрахувавши сили, його понесло назад. Ліктем розбив тераріум. Друзки скла градом посипались донизу. Жінка повалилась на підлогу. У зігнутій позі чоловік вирячився на двері.
За дверима тиша.
Він переступив Люду, поклав тесак до раковини й вимив руки.
⸺ Олюсі сподобається в Карпатах. Хоча, — мізинцем потер кутик ока, коли шукав по шухлядах «сондокс». — Їй личитиме більше ім’я Марійка.
Дем’ян наповнив склянку води, тримаючи снодійне в руці. Потім вийшов із кухні та прикрив двері.
Кров розцвітала. І щось більше ніж кров.
Навколо тіла Люди розстелився червоний саван, який просочувався крізь шпарини в дерев’яній підлозі. Він стікав у занедбані пустоти. Кімната не змертвіла із Людою. Тут є місце для життя. Зелена істота, яка тільки на словах молиться богу підповзла до калюжі крові. А десь там, на столі, муха сьорбала гемоглобіновий борщ. Із кров’ю вони всмоктували материнську любов. Ту, що примушує до аномальних змін матерії. Це диво? Ні. Це відчай і неспростоване бажання захистити власне дитя.
Із кожним ковтком її любові Тим’ян й безіменна муха набували свідомості. Роздрібнених крихт ідентичності матері.
⸺ Я пам’ятаю її, — голос всередині богомола. — Люда. Вона хоче врятувати своє дитя.
⸺ Не тільки ти пам’ятаєш, — думки мухи схожі на голос жінки, та все ж неприємно пискляві.
Крилата злетіла на підлогу до Тим’яна.
⸺ Я відгомін її бажання як і ти, — продовжила вона.
⸺ Тут ще хтось є, — подумки звернувся богомол до мухи.
Крізь щілини в підлозі, викупані у крові Люди, вилазили сотні мурах.
⸺ Ми маємо щось зробити, — рій із думок. — Залишилось зовсім мало часу.
⸺ І що ви пропонуєте? — муха взлетіла, зробила коло й сіла на розплющене око Люди. — У нас занадто нікчемні тіла. Одного бажання замало.
⸺ Ти права, — обізвався Тим’ян. Його рильце замурзане. — Але хоч спробуймо врятувати дитину.
⸺ У нас буде єдиний шанс і ми ним скористаємось, — думки мурах, як затуплені голки.
Дем’ян повернувся на кухню. В руках тримав сумку і цвяходер.
Сумку кинув на стіл.
Підійшов до тіла колишньої жінки. Перегорнув ногою тіло. Незважаючи на кров, котра ще не встигла висохти, Дем’ян застромив інструмент між дошками й натиснув. Цвяхи із скрипом піддалися й коротка дошка вискочила з пазів. Іншу відірвав голими руками. Він стояв на колінах й діставав пачки грошей та книжки, замотані в поліетилен.
Олександр Пустовіт «В’язниця безмежжя».
Ізабе Лавуар «Мертвий світанок».
Едвард Грейсон «Код мороку».
В кишені завібрував телефон. Дем’ян витер кров об штани, дістав телефон. «Погані новини для тебе. Згорів цех із новим накладом».
Чоловік взяв пульт, який лежав на холодильнику й почав перемикати канали. Зупинився на «Вітряниця-ТВ». У кадрі широким планом догоряла будівля цеху. Дем’ян голосно зареготав, відкинувши голову назад. Письменник зробив необережний крок назад. Босі ноги підсковзнулися на крові й він перечепився через Людине тіло. Голова чоловіка глухо вдарилась об підлогу.
⸺ Вперед, — усі голоси разом.
Дем’ян стогнав від болю, як причумлене свинчатко після добрячої порції електрохарчування. Повіки тріпочуть, руки шукають невидиму опору.
Муха, мов той камікадзе, влетіла у вухо Дем’яна. Це маленьке стерво торує собі шлях до барабанної перетинки. Мурахи також не гають часу. Пробираються крізь рідкі хащі на грудях Піддубного. Маленькі воїни, що обдовбалися Людиною свідомістю, поспішали в носові тунелі. А богомол уже причаївся в русявій шевелюрі Дем’яна.
Чоловік приходив до тями. Він почав відчувати, як хтось б’ється об барабанну перетинку й вошколупиться в нього у носі. Його обличчя скорчило в гримасі. Ударив по вусі. Тепер не просто стогін, його голос переходив на крик. Ляскав по тілу, відчуваючи лоскотіння. Шмаркався чорними мачинками, чавив на шиї мурашок. Різка біль в правому оці. Тепер він завив. Качався по підлозі. Притулив долоню до ока. Рукою, якою тримав біля вуха, зачухав по волоссю, але богомол встигнув скочити на лоба й подряпати своєю катаною ліве око. Дем’ян осатанів. Він встиг зловити Тим’яна в кулак. З усіх сил, що в нього залишилися чоловік стиснув пальці.
Дем’ян шкрябав себе по обличчю, розмазуючи кисіль, що залишився від богомола. Запихав пальці до носа, але мурах, які вижили йому не дістати. Очі запалені й сльозяться. Засліплена тварина б’ється об стіни вольєру. А муха вправно вибиває диявольський марш. Де’мян слабне, як зламаний маятний. Шмарклі течуть із носа.
⸺ Яка тобі нова гра? — голос ідентичності, що всмоктався у муху.
⸺ Люда? — червоними очима снує по кухні, яка набула досконалої витонченості хаосу. — Як це можливо?
⸺ Жити хочеш?
⸺ Так, — сповз по стіні, головою б’ється об дверцята газової плити. — Хай вони із мене повилазять.
⸺ Повзи, якщо хочеш жити.
І він поповз. Вони керували ним, як іграшкою. Ліва ніжка. Права ніжка. Поверни туди. Поверни сюди. Виповз із хати. Ось і кладка поруч.
⸺ Вперед.
⸺ Ми ж біля болота, — відповз назад, очі нещадно сльозяться.
⸺ Повзи далі, або здохнеш.
Бовсь у каламуть. Дем’ян намагається висмикнути руки із трясовини, але ще більше провалюється. Іграшка тоне. Русяве волосся зникає під смердючою водою. Він ще стискає губи, але довго так не протримається. Розчіплює зуби й гнила суміш із біорізноманіття наповнює його нутрощі.
⸺ Тепер дитя в безпеці. — думки мухи.
⸺ Але самотнє. — думки мурах.
Озерце, яке виникло між ряскою після феєричного падіння Дем’яна ще не встигло затягнутися, як на березі стояв старий чоловік у сонцезахисних окулярах. За собою тягнув надувний човен, який потім поклав біля кладки. Чоловік зняв футболку й ліг на живіт, занурив руку по плече у мутну воду. Нишпорив. Дістав чорного від болота Дем’яна. Перекинув на спину. Штучне дихання. У коротких перервах між вентиляцією легень чоловік прикладав правицю до лоба письменника й щось нашіптував. Врешті Дем’ян закашлявся й виплюнув добрячу порцію болота.
— Лепсько, — промовив старий чоловік.
Він затягнув письменника до човна, якого вже спустив на воду.
— Ізабе, ти гадав, що сховаєшся від мене на дні цього болота? — чоловік загрібав веслом воду. — Це занадто гуманна смерть. Попереду у нас з тобою ціла вічність для приємних і не дуже для тебе розмов.
Човен поволі зник у заростях осоки та очерету.
Дем’ян сидів із редактором на лавці в осінньому парку. Мала бути гроза. Важкі хмари отруїлись свинцем.
⸺ Дем’яне Миколайовичу, я зовсім не очікував побачити себе на сторінках вашого рукопису, — прокашлявся в кулак Андрій Федотович. — Якийсь він занадто химерний і радикальний. Жорстокий. Розчленування. Мухи й богомоли. Це нікуди не годиться. Боюся, видавництво відхилить вашу пропозицію. Навіть, якщо замінити усі імена.
Вітер грався верхівками дерев.
⸺ Ну що поробиш, творча криза.
Дем’ян дивився на небо. Либонь уявляв, як Горджобар доїдає сонце.
⸺ Дурниці. — редактор поклав широку долоню письменнику на плече. — Ви ліпше пишіть казки та оповідки. Вам це прекрасно вдається. Людям подобається.
⸺ Шкода, що той наклад насправді не згорів. — промовив сам до себе Дем’ян.
⸺ Що ви сказали? Не розчув, — Андрій підняв комір пальта.
⸺ Я вас зрозумів. Увечері сяду за нову збірку.
