Вам доводилось колись помічати той стрімкий біг Часу? Він мчить невпинно і впевнено, ніби спортсмен до фінішу. Складається враження, ще мить – і нарешті настане кінець: все завмре, повисне у невагомості, у просторі, як відповідь на складне або життєво важливе запитання. Та збігають секунди, хвилини, години – і все зостається як було. Чи, ні?
Швидкісний потяг Часу спішить назустріч невідомому, незбагненному, залишаючи позаду міфічну історію Давньої Греції та Риму, жорстокість і кровожерливість Середньовіччя, красу епохи Відродження, модерновість ХХ сторіччя. Летить так швидко, аж важко вхопити, помітити, відчути все важливе і прекрасне, що створило для людини і її душі життя.
А за вікном весна...Люди, немов комашки, снують, метушаться, оживають. Намагаються наздогнати Час, а можливо, й перегнати. І за цією нікому не потрібною боротьбою-естафетою вони не помічають, що втрачають набагато важливіше за перемогу...втрачають СЕБЕ.
Людині характерна цікава властивість, а швидше, природна сутність: варто їй схопитися за поручні “скаженого потяга”, як вона враз забуває, ким була до цього. Симбіоз із Часом робить свою справу – людина мутує. Вона нехтує тими, з ким ще вчора обіймалася, говорила про вічну дружбу, забуває про чесність, порядність, стає неспроможною на прекрасні вчинки. Ця людина лише прикривається добрими і безкорисливими намірами та діями, аби ніхто не помітив її дружби з Часом. Вона вбачає себе на гребені хвилі (однак хвилі зникають), девіз її: “Тільки вперед”, вона біжить із попереднього життя, як із Содому і Гоморри. А по правді – втікає від самої себе.
А “товариш” Час мчить собі далі, незважаючи ні на що і ні на кого...Йому немає ніякої різниці до чужих злетів і падінь. Часові просто необхідний біг, рух у невідомість...
27.04.2002
