Ліндичка, маленька допитлива дівчинка, з кошиком у руках, повільно прогулювалася лісом. Сонячне світло лягало крізь крони дерев тонкими золотими смужками, і тихий вітерець грався в її каштановому волоссі. Ліс навколо жив своїм спокійним життям: птахи весело щебетали, десь у траві прудко прошмигнула білочка, а листя на деревах тихенько шелестіло, ніби шепотіло між собою якісь давні таємниці.
Ліндичка любила ліс, адже він був для неї чарівним світом, сповненим цікавих скарбів. Її улюбленим заняттям було збирати гриби. Вона вже добре розрізняла їх: знала, які можна брати до кошика, а які варто обійти стороною.
— Ось цей, — Ліндичка нахилилася до великого білого гриба, — це білий гриб. Він такий великий і гладенький, наче шовковий капелюшок. А це, — дівчинка вказала на маленький грибок із червоним капелюшком, вкритим білими цятками, — мухомор. Його не можна чіпати, бо він отруйний. Мама казала, що тварини обминають його стороною, бо він для них небезпечний. Але подивися, який він гарний! Справжнє диво лісу.
Вона посміхалася, заглиблена у свої думки, і продовжувала розповідати гриби самій собі, як ніби спілкувалася з лісом.
— Ось цікаво, що гриби такі різні. Деякі маленькі і непомітні, інші — великі й красиві. Їхні форми такі дивні, а кольори іноді яскраві, ніби хтось розфарбував їх пензликом. Наприклад, цей жовтий маслюк. Він виглядає так, ніби сонечко впало прямо сюди, на землю. А ось підберезник! Він ховається під листям, мовби не хоче, щоб його знайшли. Але я тебе побачила, хитрун!
Кожен гриб, який траплявся їй на шляху, був для Ліндички маленькою таємницею, яку вона радо розгадувала.
— А ось цей! – захоплено вигукнула дівчинка, нахилившись до красивого коричневого гриба. – Це рижик! Його капелюшок такий гладенький. Коли його розріжеш, він виділяє помаранчевий сік. Кажуть, що це знак його свіжості. Як це дивно: гриб, що плаче сонцем!
Ліндичка весело розмовляла з грибами, збираючи їх один за одним. Вона глибоко вдихала аромат лісу, відчуваючи, як серце наповнюється спокоєм і радістю. Ліс був для неї рідним місцем, де все здавалося простим і зрозумілим.
Та раптом усе змінилося.
Коли вона зробила ще кілька кроків углиб лісу, помітила щось незвичне. Між деревами, у затіненому куточку, щось ворухнулося. Спочатку дівчинка подумала, що це може бути олень або інша тварина. Але потім тінь стала більш чіткою, ніби почала набирати форму. Ліндичка зупинилася. Її серце раптово почало битися швидше, і вона відчула, як холодні мурашки пробігли по спині.
З-поміж дерев з’явилося щось дивне й моторошне. Це була істота, яку вона ніколи раніше не бачила. Вона була висока, з тонкими, мов гілки, руками, які тягнулися до землі. Її обличчя — о, це обличчя! — було незрозумілим, перекрученим, мовби хтось взяв шматок старого полотна і зім’яв його. Очі істоти були порожніми, як дві чорні діри, а рот — широкий і нерухомий, ніби застиг у жахливій гримасі.
Ліндичка не могла відірвати погляду від цього моторошного створіння. Її ноги ніби приросли до землі, вона не могла зрушити з місця. Ліс, який щойно був таким мирним і затишним, раптом став темним і ворожим. Дівчинка відчула, як серце б’ється у скронях, і тихе шелестіння листя тепер здавалось зловісним.
— Що... це? — прошепотіла вона, не в змозі відвести погляду від жахливого обличчя.
Істота дивилася на неї, ніби чекала, коли дівчинка зробить перший рух. Тіло Ліндички закам'яніло від страху, але її інстинкти почали прокидатися. Раптом вона зрозуміла, що треба тікати. Тремтячими руками вона випустила кошик з грибами, які розсипалися по землі, і, не оглядаючись, кинулася бігти.
Її маленькі ніжки несли її через густий ліс, крізь гілки та кущі, а за спиною ледь чутно чулися важкі кроки істоти, що повільно йшла за нею. Ліндичка бігла, не зупиняючись, поки не вибігла на світлу галявину, де сонячне світло знову стало яскравим і теплим. Там вона впала на коліна, важко дихаючи, та озирнулася — істота зникла.
Але страх, що вона відчула, залишився з нею надовго...
***
Ліндичка сиділа на верхніх східцях, притиснувшись до стіни, стараючись дихати якомога тихіше. Її маленьке тіло сховалося за важкою дерев’яною балюстрадою, через яку вона могла добре бачити батьків унизу, але залишалася для них непомітною. Вони не знали, що вона тут. Суперечка, що відбувалася внизу, була для неї надто дивною і незрозумілою, але водночас така тиша, з якою вона прислухалася до кожного слова, говорила про її непереборне бажання дізнатися більше.
— Вона не може бути відьмою, — різко прошепотіла мати, витираючи сльози з обличчя. — Це просто збіг, всього лише збіг, Амаліє. Не можна так думати про свою дитину!
— Це не збіг, — холодно відповів батько, схрещуючи руки на грудях. Його голос був глибоким і твердим, ніби кожне слово було висічене з каменю. — Ти бачила, що вона зробила минулого тижня. Як їй вдалося це, якщо не магія? Ніхто не міг пояснити, чому дерево зрушило з місця, коли вона торкнулася його рукою. Ти сама сказала, що відчула щось дивне.
Мати нервово труснула головою, ніби намагалась відігнати ці слова.
— Це було просто збігом, випадковістю... Я не можу повірити, що ти серйозно думаєш, ніби наша Лінда… — Вона замовкла, її голос затремтів. — Вона добра, світла дівчинка.
— Вона не Лінда, — наполягав батько, дивлячись просто у вічі своїй дружині. — Вона Амалінда. Її справжнє ім’я має значення. Лінда — це твоє бажання бачити її світлою, невинною, як ангела. Але ти повинна визнати правду. Її ім'я має значно глибший зміст. “Ама” означає темряву, а “Лінда” — це не світло, це пісня. Вона — темна пісня, і те, що сталося, лише підтверджує це.
Ліндичка сиділа, затамувавши подих. Слухати власних батьків, як вони обговорюють її, ніби вона була чимось незбагненним, відчувалося дивно, ніби її життя було таємницею навіть для неї самої. Її звали Ліндою лише мама — завжди лагідно і м'яко, а батько наполягав на повному імені, Амалінда. Тепер це ім’я звучало страшно і невідомо.
— Чому ти так кажеш? — Мати звузила очі, і в її голосі з’явилося більше твердості. — Це все нісенітниці. Амалінда означає "прекрасна", "м’яка". У цьому немає нічого темного.
— Ні, — батько підвищив голос, але залишався холодним, наче висловлював незаперечний факт. — Ти бачиш тільки поверхню. Це ім’я глибше, ніж ти думаєш. Воно приховує в собі таємницю, яку ми не можемо ігнорувати. Вона не просто дитина, її магічні здібності — це попередження, знаки того, що щось трапиться.
— Що трапиться? — Мати зробила крок назад, ніби передчуваючи його відповідь.
— Я не знаю, — відповів батько, хмурячись. — Але я відчуваю, що вона змінить наш світ. І це не буде легко. Ти повинна це зрозуміти, перш ніж буде пізно.
Мати знову заплакала, прикриваючи обличчя руками. В її серці було протиріччя — вона не могла відкинути власні страхи, але не могла прийняти і те, що її маленька Лінда могла бути причиною майбутніх лих.
Ліндичка, слухаючи все це, почувалася спантеличеною. Вона не знала, що означає бути "темною піснею" чи чому батько називав її небезпечною. Вона любила ліс, любила гриби, своїх друзів і батьків. Але тепер перед нею постало питання: ким вона насправді була? ***
Ліндичка стояла посеред лісу, де дерева виглядали прозорими, майже примарними. Вони оточували її, ніби спостерігали за кожним рухом, дихаючи разом із вітром. Її босі ноги торкалися холодної землі, а легкий шепіт листя здавався таким далеким, ніби ліс розповідав якусь стару легенду, давно забуту світом. Вона завжди вважала цей ліс своїм домом, місцем, де вона була захищена від усіх тривог світу.
— Лінда... — прошепотіла вона собі під ніс, спробувавши затвердити це ім'я в своїх думках. Воно було простим, легким, ніби безтурботна пісенька, якою вона гралася, коли була ще зовсім маленькою. "Лінда", — казала мама, коли лагідно розчісувала її волосся перед сном. Це ім’я було для неї світлим, теплим, мов сонячний промінь, який завжди знаходив шлях крізь хмари.
Та тепер, стоячи тут, у глибокому і майже непроникному лісі, Ліндичка відчула, що щось змінилося. Невеликий холод пробігав уздовж її хребта, а темрява навколо, здавалося, загусла. Її думки знову й знову поверталися до слів батька, його голосу, що вказував на інше ім'я, на іншу її сутність.
— Амалінда, — тихо вимовила вона. Її голос відлунював між деревами, ніби сам ліс відповідав їй. Це ім’я прозвучало глибше, темніше, з ноткою тривоги, яка раніше була невловимою.
Вона заплющила очі, намагаючись не думати про те, що це ім’я означає, але темрява раптом накрила її розум. Це було неминуче. Лінда була просто гарною маскою, за якою ховалося справжнє, потаємне ім'я. Тепер, коли вона стояла тут одна, вона більше не могла відкинути цього. Вона була Амаліндою.
— Амалінда, — повторила вона, і цього разу в її голосі з’явилася сила. Із цим ім’ям приходили спогади, яких вона не мала права згадувати, але які рвалися на поверхню: те, як листя у лісі завмирало під її руками, як вітер кружляв навколо неї, наче виконуючи її накази. Вона не раз помічала, що могла змінювати навколишній світ, але завжди заперечувала це, ховаючись за своєю дитячою "грайливою Ліндою".
Тепер вона знала правду.
Вона повільно підняла руки. Її пальці були легкими, але відчутними — тепер у них текла сила, яку вона тільки-но починала розуміти. Ліс навколо затих, ніби дерева чекали на щось. Листя більше не тріпотіло на вітрі, а сонячне світло, яке пробивалося крізь прозорі стовбури, стало бляклим і майже не видимим.
Амалінда повільно вимовила слова, які виникли з глибини її підсвідомості, стародавні слова, що жили у її серці з моменту народження. Вони були мов закляття, мовчазно передані їй через покоління, які чекали на цей момент.
— Темрява, — прошепотіла вона, і її голос раптом став низьким, густим. Вона відчула, як сила струмувала через її руки, крізь повітря навколо неї. Ліс почав реагувати: дерева повільно схиляли свої гілки, ніби вклонялися її волі. Вітру більше не було, але навколо панувала лячна тиша. Примарні тіні почали збиратися навколо, утворюючи коло.
Амалінда більше не боялася. Вона знала, що так повинно бути. Її справжнє ім’я несло у собі більше, ніж просто темряву — воно несло магію, силу, і з цим — трагедію. Вона усвідомила, що тепер їй не втекти від власної долі.
***
